Студопедия
Главная страница | Контакты | Случайная страница | Спросить на ВикиКак

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ЯК УМОВА ЕМОЦІЙНОЇ ВИХОВАНОСТІ ДИТИНИ

Читайте также:
  1. Begin IF умова 2 THEN оператор 1 end
  2. Oslash; На ранньому постнатальному і наступних етапах життя дитини
  3. Абакумова Дарья группа 11КМ-12
  4. Атестація робочих місць за умовами праці
  5. Б) умовами договору;
  6. В умовах незавершеності політичних трансформацій
  7. Важливо дотримуватись вказівок ортопеда щодо пози дитини під час сну, приймання їжі, ігор та занять.
  8. Визначення походження дитини від матері та батька,Особисті і майнові обовязки батьків і дітей.
  9. Воля і її роль у поведінці дитини
  10. Втрата власної дитини

На сучасному етапі педагогічна наукова думка інтенсивно шукає но­вих підходів до професійної підготовки майбутнього вчителя на засадах демократизації та реформування освіти в цілому. На зміну авторитарному підходу до процесу виховання школяра приходить гуманістичний (персоналістичний, особистісно-розви­вальний, особистісно орієнтований), діалогічний (полісуб’єктний, суб’єкт-суб’єктний, інтеракційний) підходи. Тому в професійній підготовці вчителя поступово набуває більшого значення не стільки процес формування базових знань, умінь та навичок студентів, скільки виховання майбутнього спеціаліста, розвиток його загальної, педагогічної, естетичної культури, духовних і моральних якостей. Мета пропонованої статті – обґрунтувати необхідність виховання емоційної культури особистості вчителя, виявити її зміст та структуру.

На жаль, на сьогодні обмаль спеціальних наукових досліджень з проблем емоційної культури майбутнього вчителя, незважаючи на те, що К.Д.Ушин­сь­кий убачає головним завдан­ням виховання "спрямування почуттів дитини", які “розгортаються” “під прямим впливом людської особистості”, особистості вчителя розумного, доброзичливого, веселого, дотепного, гуманного, який своїми привітністю й манерою спілкування наближає дітей до себе. Великий педагог порівнює вчителя з “плідним промінням сонця для молодої душі, якого нічим замінити не можна” [15, с. 350]. У процесі подальшого аналізу педагогічної літератури ми розглянемо вимоги до емоційної сфери педагога, які дозволять систематизувати загальні уявлення про ознаки його емоційної культури.

В історії педагогіки ідеал учителя пов’язувався з людиною поважною, але не брутальною, ласкавою, але не слабкою, вимогливою без запальності й поступливості (Квінтіліан); привітною, яка не “відштовхує від себе дітей своїм суворим ставленням, а … приваблює їх своєю батьківською прихильністю, манерою і словом”, “ставиться до учнів з любов’ю” (Я.А.Коменьский); цінує “любов, порядок і уміння володіти собою більше, аніж будь-які відмінності власне у знаннях і навчанні” (І.Г.Песталоцці); “досконалий учитель поєдрує любов до справи і любов до учнів”, вміє “передати свій настрій і свої почуття” (Л.М.Толстой); “має естетичний смак, добрі почуття і живу уяву” (В.П.Острогорський); дружелюбність і терпіння, “не пасивне терпіння, а спокійну твердість у досягненні своєї мети” (В.І.Водовозов); “не заздрить”, “не падає духом”, не прикрий щодо себе, спокійний (Я.Корчак); щирий, натхненний, захоплений, вразливий, “простий і сердечний”, “відчуває і обминає пишні фрази” (П.П.Блонський). Великі педагоги одностайно схиляються до думки, що “Пробуджувати і розвивати почуття, робити їх близькими й дорогими, перетворювати їх у духовне надбання, … може тільки той, хто має ці духовні блага” (А.Дистервег) [14, с. 70 – 145]. Ці слушні поради кожному педагогові й мудрі висловлювання можна було б продовжувати, але далі ми зупинимося на позиціях тих учених, які безпосередньо вивчали закономірності розвитку емоційної сфери педагога.

У дослідженнях з проблем професійної підготовки майбутнього вчителя досліджується емоційний компонент педагогічної діяльності (Н.В.Кузьміна, В.А.Сластьонін), педагогічної культури (О.П.Рудницька), професійно-педагогічного спілкування (В.А.Кан-Калик, А.О.Леонт’єв, А.В.Мудрик, І.М.Юсупов), педагогічної творчості (В.І.Загвязинський, Ю.Л.Львова, С.О.Сисоєва), емоційнійсть особистості вчителя (О.П.Саннікова), емоційний аспект виховуючих відносин (А.М.Бойко) [2; 6; 10]. Ми не будемо аналізувати всі дослідження. Найбільш глибокими з точки зору виховання емоційної сфери особистості вчителя є праці В.А.Кан-Калика [4]. Він вважає, що більшість труднощів у педагогічній діяльності вчителя “емоційно-комунікативного порядку”, тому детально досліджує емоційний компонент педагогічного спілкування (комунікативної культури), емоційну структуру комунікативних станів у процесі педагогічної діяльності, емоційну ідентифікацію (здатність педагога проникати в емоційний стан вихованця через емоційне співпереживання), емоційний зворотній зв’язок, створення в класі емоційного благополуччя, загального емоційного тла взаємодії з учнями в процесі спільної діяльності, а також актуалізацію комунікативного натхнення, формування емоційно-психологічної установки на спілкування, мобілізацію вчителем власного творчого самопочуття та керування ним. Автор пропонує технологію й тренінг професійно-педагогічного спілкування як шлях його оптимізації.

Окремий шар педагогічних розвідок складають дослідження педагогічної майстерності вчителя, започатковані вченими Полтавського педагогічного інституту під керівництвом І.А.Зязюна (Н.Г.Базилевич, Л.В.Крамущенко, І.Ф.Кривонос, В.Ф.Моргун, О.Г.Самещенко, В.А.Семіченко, Н.М.Тарасевич, А.В.Ткаченко та ін.). Педагогічну майстерність складають такі елементи як гуманістична спрямованість, професійна компетентність, здібності до педагогічної діяльності й педагогічна техніка. Для виховання емоційної культури особистості вчителя має величезне значення розвиток педагогічної техніки – “вміння використовувати власний психофізіологічний апарат як інструмент виховного впливу”, володіння комплексом прийомів “створення внутрішнього переживання особистості … через вплив на розум, волю і почуття” та його втілення й вираження в “тілесній природі: міміці, голосі, мовленні, рухах, пластиці” [9, с.49]. На засадах театральної педагогіки ученими детально розроблена методика, навіть ширше – педагогічна технологія формування й розвитку вміння володіти своїм організмом, емоціями, почуттями, настроєм, увагою, уявою, вербальними й невербальними засобами діалогічної взаємодії учителя з учнями.

Загрузка...

Проте у вищеназваних дослідженнях емоційна культура вчителя не осмислюється. Формування емоційної сфери його особистості, як ми бачимо, розглядається у більш широкому контексті (педагогічна діяльність, педагогічна культура, педагогічне спілкування, педагогічна творчість тощо).

Найбільш послідовними є погляди В.О. Сухомлинського, який одним з перших всебічно розглядає емоційну культуру як учителя, так і учня. Наш аналіз творів педагога дозволяє визначити характерні ознаки емоційної культури вчителя, а саме: “емоційність натури”, тобто “справжній вихователь – завжди людина емоційна”, “людина широкого емоційного діапазону, тонкості емоцій”; щирість переживань; співпереживання – “відчування духовного світу кожної дитини”, розуміння порухів дитячого серця”, “вміння настроїтись на звучання музики” дитини; “внутрішня емоційна самодисципліна” – здатність керувати своїми емоціями, емоціогенними ситуаціями, щоденними і щогодинними збудженнями, які “висотують серце”, бути володарем бажань і свідомо їх обмежувати; психологічна грамотність, яка виявляється в емоційному самопізнанні, знанні загальної та вікової психології емоцій, динаміки їхнього перебігу, взаємозв’язку й взаємовпливу, знання прийомів керування емоційно-психологічними станами; оптимізм вчителя – емоційно-позитивний погляд на дитину, віра в неї [більш детально див. 7].

В останніх дослідженнях емоційну культуру розуміють як “здатність оптимально здійснювати регуляцію і саморегуляцію психічних станів в екстремальних і спокійних життєвих ситуаціях, як уміння глибоко відчувати внутрішній світ дитини, адекватно реагувати на його чуття, керувати ними” [11, с. 54]. Як бачимо, Т.І. Сущенко у зміст емоційної культури включає емоційну саморегуляцію, емоційну стабільність та емпатію як умови продуктивної творчої діяльності педагога. Основним методом розвитку емоційної культури автор називає спеціальний психологічний тренінґ, який містить фізичні вправи на закріплення позитивних емоцій за допомогою активізації центральної нервової системи, “гімнастику” гармонічного самовдосконалення, завдяки спілкуванню з життєстверджуючим творами мистецтва, з природою, з оптимістичними, завзятими, енергійними людьми. На наш погляд, останнє зауваження щодо “гімнастики” через спілкування з оптимістичними, завзятими, енергійними людьми” вступає у протиріччя із проголошеним автором змістом емоційної культури вчителя, навіть перекреслює її. Вчитель ні за яких умов не може прагматично ставитись до іншої людини, сприймати іншого як засіб свого “емоційно-енергетичного живлення”. Свята місія педагога, його роль у суспільстві, а не тільки у школі, підтримувати, живити (порівняйте російське слово “вос–питание”), надихати, запалювати, дарувати віру, надію, любов іншим, підтримувати їх у скрутній ситуації. Життєрадісність, енергія, оптимізм учителя – це результат копіткої внутрішньої роботи над собою, над своїм світовідчуттям, світосприйняттям, емоційним образом світу, строєм власної душі. Не учитель шукає оптимістичних людей, а люди різного віку тягнуться до справжнього вчителя як життєдайного джерела радості, впевненості, людяності, віри у невмирущість високих ідеалів.

І. Карпенко та І. Сілютіна розглядають емоційну культуру як вищу форму “ціннісного ставлення особистості до соціоприродної дійсності, особистісного узагальнення та прояву соціального досвіду різноманітної діяльності та спілкування” [5, с. 54], як “аналог духовної культури в цілому” і в той же час підсистему останньої. Нам здається, що в даному випадку статус емоційної культури авторами дещо завищений, що не дозволяє диференціювати характерологічні особливості феномену. Далі вони наголошують, що “Сутність і зміст емоційної культури не виводиться та не вичерпується поняттями “емоція”, “почуття” або “переживання”, хоча в той же час емоційний компонент в цій культурі є домінуючим” [там же]. Тут виникає проблема підміни однієї категорії (“духовна культура”) іншою (“емоційна культура”). Можливо, треба було зупинитись на більш усталеному понятті педагогічної науки – “емоційний компонент духовної культури особистості”, який би не викликав заперечень і чітко окреслював межі предмету дослідження.

Приваблює увагу вибір дослідниками механізмів формування емоційної культури через опанування різних видів катарсичної діяльності, а також їх прагнення до теоретико-методологічного (філософського, психолого-педаго­гіч­­ного) осмислення основ обраної наукової проблеми. І. Карпенко та І. Сілютіна вказують також на “інтегративний показник і критерій розвитку емоційної культури” – “потреба та здатність до духовного катарсису, …удосконалення самого механізму катарсичних переживань [там же].

Отже, більшість науковців критеріями емоційної культури називають здатність до оптимальної емоційної регуляції та самоконтролю, саморегуляції різноманітних психічних станів, в тому числі й творчим самопочуттям; уміння “тримати себе в руках” в екстремальних емоціогенних ситуаціях; емоційну стабільність, стійкість, урівноваженість; любов до дитини, уміння відчувати її внутрішній світ і співчувати їй; емоційність натури, чутливість, емоційну виразність і артистизм. Представлений аналіз дозволяє дійти висновку, що зміст категорії “емоційна культура” обіймає діапазон від саморегуляції психічних станів до духовної культури особистості. Це, зокрема, свідчить про дифузність і невизначеність даного поняття. Щоб знайти межі, об’єм феномену “емоційна культура”, ми спочатку поміркуємо над лексичним значенням даного поняття.

З одного боку, емоційну культуру розуміють як синонім культури емоцій і почуттів, а з іншого, – як емоційно-якісну характеристику власне культури. На наш погляд, гнучкість української мови дозволяє позбутися термінологічної невизначеності. Відповідні словники пропонують застосовувати як тотожні слова “емоційний” та “емоціональний”. Нам здається, є сенс дати цим прикметникам різне семантичне навантаження. Емоційне – те, що безпосередньо пов’язане з емоціями. Наприклад, емоційна сфера особистості, емоційні процеси, емоційне виховання тощо. Емоціональне слід інтерпретувати як специфічну ознаку, рису, характерну якість певного явища чи предмету, насиченість емоціями певної дії, діяльності. Наприклад, емоціональна людина; емоціональний урок; емоціональний виступ; емоціональне виховання, яке є необхідною умовою ефективності емоційного виховання особистості школяра, і т. ін. Розв’язання мовно-семантичної проблеми знаходиться у полі інтересів філологічної науки, а ми лише уточнюємо зміст ключового поняття.

Безумовно, знайти єдині канони емоційної культури досить важко. Спираючись на результати власних досліджень емоційної сфери, ми виокремлюємо такі складові моделі емоційної культури саме вчителя, які є одночасно й ознаками, показниками її сформованості.

Емоційна чутливість (чуттєвість, сприйнятливість) – готовність до емоційних реакцій, переживань, яка виявляється у свіжості почуттів, вразливості, здатності до подиву, натхнення, піднесеності, захоплення. Чутливість як психофізіологічна характеристика притаманна людям із слабкою нервовою системою, а як соціально-етична, професійно-педагогічна складова емоційної культури вчителя є результатом виховання та самовиховання через орієнтацію на особистість учня, спостереження за порухами його душі, проникливість у таїни його внутрішнього світу. Н.В.Кузьміна називає “чутливість до людини, яка росте, до особистості, яка формується” “генеральною здібністю” [цит. за 9, с. 35]. Слід зауважити, що “здатність відчувати”, “чуттєвий досвід” – невід’ємні складові естетичної свідомості та естетичної культури, тому саме через чутливість проходить точка перетину емоційного й естетичного (І.А.Зязюн) [там же, с. 104–110].

Чутливим людям притаманне багатство переживань, широта діапазону емоцій (за змістом, знаком, модальністю, динамікою): позитивних, негативних, нейтральних; простих і амбівалентних; інтелектуальних, моральних, естетичних, емоцій різних нюансів та інтенсивності. І.А.Зязюн зауважує: “Чим яскравіше, розмаїтніше переживання педагога на уроці, тим більше його самоствердження в досвіді учня” [11, с. 6].

Адекватна емоційно-експресивна виразність як необхідна в педагогічній діяльності невербальна комунікація з учнями. Адекватна емоційна експресія можлива за умов гармонійної єдності змісту й форми емоцій, бо відбувається викривлення природних переживань і ми маємо “культурну маску”, “ларву”, лукавість, двоєдушність. Зупинимося на даному компоненті емоційної культури більш детально.

Частіше за все проблема виховання емоційної культури особистості вчителя вирішується на засадах культурологічного підходу, коли в центр уваги ставиться співвідношення "особистість – канон культури", механізми розв'язання протиріч біоло­гічного – соціального, об'єктивного – суб'єктивного, зовнішнього – внутрішнього. Гармонізація названих проти­річ відбувається через посередника – знаково-символічні форми [13, с. 16]. В емоційних процесах семіотичну роль відіграє емоційна експресія. Якщо емоційно-експресивний тренінґ, методи театральної педагогіки відокремлені від реального переживання, від справжньої любові до дитини, то вони ведуть до артистизму, який знаходиться на межі щирості й рольової поведінки, своєрідної гри, маніпуляції іншими, коли учитель не живе з учнями, а “грає в життя”. Тому “гімнастику почуттів” можна розцінювати лише як засіб делікатної, тактичної корекції емоційно-експресивного апарату, надання йому певної пластичності, “слухняності”.

З іншого боку, в реальному педагогічному процесі і дитина, і учитель втомлюються, погано себе почувають, що негативно впливає на настрій. Чи має учитель право безпосередньо виражати його в присутності дітей? А.С.Макаренко дає категоричну відповідь: “…зовсім неприпустимо, щоб педагоги і керівництво в присутності вихованців були похмурими, дразливими, крикливими. В окремих випадках серйозних проступків можна припустити виявлення обурення…” [10, с. 123]. На його думку, гальмування негативного настрою досягається взаємною ввічливістю, культурою поведінки. В.О.Сухомлинський розмірковує толерантніше: “Багато років праці в школі твердо переконали мене, що коли я доброзичливий до дітей і виховав у них доброзичливість, вони… розуміють, коли мені тяжко на душі, коли мені важко навіть говорити. …У цьому взаємному відчуванні серця… – невичерпне джерело вашого здоров’я…” [там же, с. 130]. Діти прощають імпульсивність вчителя, але не прощають нещирості й двоєдушності. Пригадаємо “породистих” педагогів В.М.Сороки-Росинського. Відомий учений виступає проти нівелювання індивідуальності вчителя. “Захоплюючий образ! – глузує він над образом учительки з однойменного кінофільму. – Увесь у доброчинностях, аж до благодійності, ніяких дефектів … Таких у школі Достоєвського… не могло бути: на першому ж уроці у такої аморфної, на білому тлі білими фарбами намальованої вчительки, мабуть, відбувся би гучний конфлікт: шкідцям потрібні були інші, “породисті”, з чітко вираженою особистістю педагоги” [14, с. 117]. Отже, адекватна емоційно-експресивна виразність залежить від індивідуально-типологічних особливостей емоційної сфери учителя, багатства, широти діапазону реальних емоцій і почуттів, глибини й щирості реальних переживань.

Емоційна гнучкість. У психолого-педагогічній літературі з професійної підготовки вчителя більшої уваги приділяли емоційній стійкості, емоційній стабільності. Поза увагою залишалася така властивість емоційної сфери особистості як емоційна гнучкість аналогічно з гнучкістю дивергентного, творчого мислення. Вивчаючи механізми емоційної стійкості, Л.М.Аболін довів, що 1) між емоційною стабільністю, стійкістю та багатством емоційних переживань існує прямо пропорційна залежність; 2) емоційна стійкість і багатство емоційних переживань служать підґрунтям гнучкості емоційної поведінки [1]. Вперше в модель професійного розвитку вчителя емоційну гнучкість як інтегральну характеристику включає Л.М.Мітіна. Вона визначає емоційну гнучкість як “гармонічну єдність емоційної стійкості та емоційної експресивності” [8, с. 9]. На наш погляд, до наведеного визначення слід додати вміння вчителя творчо змінювати модальність актуалізованої ситуативної емоції. Виходячи з функціональної моделі процесу усвідомленого регулювання діяльності О.А.Конопкіна, Л.М.Аболін виокремлює показники емоційної стійкості, а саме: задоволення діяльністю, глибокий, стійкий інтерес до неї; впевненість; відсутність страху й емоційного напруження; психофізичну витривалість [1, с. 175].

Емоційна регуляція та самоконтроль афективних станів, “внутрішня емоційна самодисципліна”. Ці якості проявляються в наявності вольових якостей – цілеспрямованості, організованості, дисциплінованості, рішучості, самовладанні – здатності до продуктивної педагогічної діяльності у дезорганізуючих емоціогенних ситуаціях (стрес, фрустрація, конфлікт тощо). Психологічні механізми емоційної регуляції та самоконтролю глибоко й переконливо досліджені Л.М.Аболіним і О.Я.Чебикіним, тому немає потреби розкривати їх у нашій статті [1; 16]. Додамо лише, що самоконтроль і саморегуляцію зазвичай пов’язують із мисленням, розумом, інтелектом, раціональною сферою, тоді рефлексія виступає центром, ядром особистості. Постає слушне питання: хіба можна все свідомо контролювати? Ми вважаємо, що регулюючу функцію в емоційній культурі вчителя виконує любов до дитини, любов до людини, яка росте.

Емоційно-педагогічна спрямованість особистості вчителя. Вперше поняття емоційна спрямованість ввів у науковий обіг Б.І.Додонов. Він звернув увагу на те, що кожна людина має “індивідуальні особливості … потреби в соціалізованому емоційному насиченні, в тій особливій гамі переживань, до якої його невпинно тягне як до чогось притаманного його особистості” [3, с.104]. На наш погляд, таку гаму характерних переживань, які утворюють емоційно-педагогічну спрямованість учителя, складають комунікативні, альтруїстичні, гностичні, праксичні й естетичні переживання. Це переживання гуманних ідеалів та цінностей, які виражаються 1) у прагненні до спілкування, створення “краси взаємовідносин” Учитель – Учень (оптимізм, щирість, довір’я, емпатія і т.ін.); 2) у переживанні інтересу та доцільності власної педагогічної діяльності.

Любов до дитини – центр, системоутворююче начало емоційної культури майбутнього вчителя, навіть більше – “серце”, “сердечна увага” як “око душі”, яке не дозволяє схибити.

Незважаючи на умовність і недосконалість будь-якого схематичного зображення органічної цілісності, ми пропонуємо авторську модель структури емоційної культури, яка дозволить наочно представити внутрішні взаємозв’язки між її компонентами, осмислити їхні взаємовпливи та взаємопереходи, представити емоційну культуру вчителя як інтегральне, цілісне, системне явище (див. схему 1). Пояснимо деякі моменти моделі емоційної культури вчителя.

Любов до дитини породжує віру в неї, оптимізм, чутливість, багатство переживань, в тому числі й педагогічно спрямованих. Широкий спектр емоцій та почуттів різної модальності, інтенсивності послуговує гнучкості емоційної поведінки, емоційній виразності та емоційній стійкості. Емоційна стійкість забезпечується гармонійною узгодженістю емоцій різних нюансів у любові як складному “світоглядному почутті” (термін С.Л.Рубінштейна). Любов як світоглядне почуття – це “вся палітра фарб, тональностей почуттів, через які людина, ніби митець, бачить і сприймає світ” [12, с. 352-353]. Емоційна регуляція та самоконтроль в традиційному розумінні цього слова ефективні у надзвичайних емоціогенних ситуаціях, яких ще не було в педагогічному досвіді вчителя. Через накопичення досвіду збільшується ефективність емоційної регуляції, тому що емоції виконують регулюючу функцію в тій діяльності, в якій вони формуються (О.В.Запорожець).

Обмеженість об’єму статті не дозволяє нам зупинитися на проявах індивідуальних емоційних властивостей вчителя в емоційній культурі; на діалектиці біологічного та соціального в кожному компоненті моделі емоційної культури. Варто ще раз наголосити на зміні акцентів в емоційній культурі вчителя – з рефлексії на любов: “Любов є єдиним засобом зрозуміти іншу людину в глибинній сутності його особистості…” (В.Франкл).


 

 

 
 

 


Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2017 год. (0.188 сек.)