Читайте также:
|
План
1. Предмет, мета, завдання курсу «Українська мова за професійним спрямуванням».
2. Українська мова, її місце й роль у суспільному житті.
3. Основні функції мови.
4. Поняття української національної та літературної мови.
5. Мовна норма та її суспільне значення. Види мовних норм.
6. Писемна й усна форми літературної мови.
7. Культура мови й культура мовлення.
Основною метою нормативної дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням» є усвідомлення системи української мови та розкриття особливостей її функціонування, передусім, у межах ділового й наукового стилів (професійного спілкування).
Значення курсу полягає в тому, що він надає такі знання й розвиває такі мовні та мовленнєві вміння й навички, які допомагають забезпечити професіоналізм основної трудової діяльності на рівні сучасних вимог, визначених Конституцією України, Законом «Про мови в Українській РСР», Законом України «Про державну службу», іншими нормативними документами.
Об’єктом вивчення є культурний і соціально-політичний процес розвитку сучасного суспільства, що відбивається в мові та виявляється в практичній площині професійного спілкування. Його складовими частинами є специфіка функціонування української мови (фонетичні, морфологічні, синтаксичні, структурні, лексико-семантичні особливості), сучасна політика у сфері національної мови, національно-мовний етикет, мова й культура тощо.
Предметом дисципліни є усна й писемна форми професійного спілкування в межах ділового, наукового й публіцистичного стилів. Основним завданням курсу буде не тільки вміння класифікувати та складати документи, а й розуміння стильового різноманіття національної мови, усвідомлення мети спілкування в різних сферах суспільного життя.
Основні завдання дисципліни:
· систематизувати знання з української мови взагалі та професійного спілкування зокрема;
· сформувати вміння щодо написання, складання та перекладу професійних текстів;
· сформувати навички мовного оформлення ділових паперів;
· забезпечити оволодіння нормами сучасної української орфоепії, орфографії, граматики, лексики, стилістики та правилами мовного етикету в межах професійного спілкування на рівні знань і вмінь;
· збагатити запас загальновживаної та професійної лексики.
Такий підхід повністю вписується в концепцію європейського розвитку напрямів сучасної освіти – Болонську декларацію, яка значною мірою зумовлюється процесами глобалізації та потребами формування позитивних умов для індивідуального розвитку людини, її соціалізації та самореалізації в цьому світі. Усім відомо, що найбільше й найдорожче добро кожного народу – це його мова. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення (усного чи писемного). Тому доля мови певною мірою залежить від кожного з мовців. Через мову ми пізнаємо світ. Отже, мова – це найважливіший засіб спілкування людей, засіб вираження й передавання думок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається іншими сигналами, системами знаків, наприклад, мімікою, жестами, морськими чи дорожніми знаками. Разом з тим, жоден з цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою щодо повноти, чіткості й обсягу передаваної інформації. Кожен елемент мови має свою значущість лише в єдності та взаємозв’язку з іншими елементами.
Мова як складний, багатоаспектний феномен пов’язана з такою кількістю позамовних явищ, потребами суспільства та окремої людини, що її вивчення в межах лінгвістики не може бути ні вичерпним, ні достатнім. Тому у ХХ столітті навколо мовознавства сформувалася низка інтердисциплінарних наук:
· соціолінгвістика – наука про функціонування мови в суспільстві;
· психолінгвістика – наука про взаємозв’язок мови з психічною діяльністю людини;
· нейролінгвістика – наука про мовлення людей з відхиленням у психіці;
· етнолінгвістика – наука про національну специфіку мови;
· інтерлінгвістика – наука про спілкування в багатомовному світі;
· лінгвогеографія – наука про ареальне (просторове) розміщення мов і діалектів;
· паралінгвістика – наука про засоби спілкування, що використовують поряд з мовними одиницями жести, міміку;
· інженерна лінгвістика – наука про можливості й шляхи застосування мови для потреб науково-технічного прогресу.
Українська мова належить до індоєвропейської сім’ї мов, яка є найбільш вивченою та поширеною: цими мовами розмовляє близько 52% населення земної кулі. У цій сім’ї мов українська мова належить до слов’янської групи й разом з російською та білоруською утворює східнослов’янську підгрупу; до західнослов’янської підгрупи належать польська, чеська, словацька, лужицька, кашубська й полабська (мертва); до південнослов’янської – болгарська, сербська, хорватська, македонська, словенська й старослов’янська (мертва) мови.
Як соціальне явище будь-яка мова виконує такі функції: загальні (комунікативну, мислетвірну й пізнавальну), спеціальні на логічній основі (професійну й номінативну) і спеціальні на емоційній основі (експресивну, волюнтативну, естетичну й культурологічну).
Комунікативна функція. Суть її полягає в тому, що мова використовується для комунікації – інформаційного зв’язку між членами суспільства. Ця функція забезпечує людство найуніверсальнішим засобом спілкування, оскільки вона охоплює практично всі нюанси передачі інформації, знань і емоцій співрозмовникам (пор., наприклад, мовну систему з азбукою Морзе або звичайним світлофором). Окреме слово не може бути засобом повідомлення. Щоб висловити думку й реалізувати комунікативну функцію, слова треба поєднати в речення за законами певної граматики (української, російської, німецької, англійської тощо). Ось чому повна й адекватна матеріалізація комунікативної функції неможлива без вивчення синтаксису. Таким чином, комунікативна функція – це функція спілкування, обміну інформацією.
Мислетвірна (мислетворча) функція. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки, оскільки людина мислить за допомогою мовних форм. Виділяють два базових типи мислення: конкретне (образно-чуттєве) й абстрактне (понятійне).
Пізнавальна (когнітивна) функція. Ця функція відбиває зв’язок мови з мисленням.
Номінативна функція. Це функція позначення (номінації) об’єктів дійсності, їхніх властивостей та відношень між ними. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, кількостей, ознак тощо. Усе пізнане людиною з дитячих років одержує свою назву й тільки так існує у свідомості. Люди впродовж віків давали назви й тому, що існує в реальному світі, і тому, що існувало в їхній уяві. Зрозуміло, що кожна мова становить своєрідну картину дійсності (напр., у нас одне слово сніг, а в ескімосів існує кілька десятків слів на позначення снігу).
Експресивна функція. Вона полягає в тому, що мова є універсальним засобом внутрішнього світу людини. Поки людина мовчить, вона залишається загадкою для оточуючих. Заговоривши, ніби розкриває свій внутрішній світ. «Говори, і я тебе побачу», – стверджували мудреці античності. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постає ця людина перед іншими як особистість. Експресивна функція реалізується в мовних формах вираження емоцій і почуттів людини.
Волюнтативна функція – це вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.
Проте найвищою функцією мови є естетично-культурологічна. Ця функція виражається в естетичних, культурних і національних уподобаннях певної нації. Мова є першоелементом культури. За допомогою мови з’явилися твори фольклору, художньої літератури, театру.
Науковці зазначають, що мові властиві й інші функції, зокрема фактична (контактовстановлювальна), магічно-містична, демонстративна тощо.
1. Українська мова є національною мовою українського народу. Вона належить до найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Про це свідчать такі її властивості, як багатство запасу слів, розвинена синоніміка, досконалість фонетичної й граматичної системи. Ще в 1834 році російський академік І. Срезневський зазначав, що українська мова є однією з найбагатших слов’янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка може дорівнятися до мов культурних; щодо гнучкості багатства синтаксичного – це мова поетична, мелодійна, мальовнича.
Українська мова має давню історію. Наукою доведено, що її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латини, а сучасно окреслених рис вона набула в VІ – VІІ столітті. Відповідно до ст. 10 Конституції України українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».
Державна мова – це «закріплена традицією або законодавством мова, уживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики» (Українська мова. Енциклопедія. – С. 126).
Національна мова – це тип національного мислення, тип національної культури, філософії та психології, що може реалізовуватися в різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої та національно-культурної діяльності. На відміну від літературної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфікованої норми.
Літературна мова – унормована, стандартна, правильна з погляду усталених, кодифікованих норм форма національної мови, що обслуговує культурно-освітні потреби суспільства, виконує консолідуючу функцію через використання у сферах державного управління, засобів масової інформації, науки, художньої культури та літератури. Літературна мова протиставляється діалектам, жаргонам, просторіччю; існує в усній та писемній формах.
Національна українська мова – це сукупність усіх слів, усіх граматичних форм, усіх особливостей вимови всіх людей, які говорять українською мовою. Українська мова в її сучасному стані містить літературну мову, територіальні діалекти, просторіччя, професійні діалекти й соціальні жаргони. Що означає сучасна? Щодо української мови цей термін уживається у двох значеннях. У ширшому розумінні – це мова від доби Івана Котляревського до наших днів (у цьому ж значенні використовується термін «нова українська мова»). У вузькому розумінні сучасною є українська мова, яку вживають три останні покоління мовців, тобто мова ІІ пол. ХХ – поч. ХХІ ст.
Літературна мова є вищою (зразковою), наддіалектною формою існування національної мови. До найважливіших ознак літературної мови належать:
1) нормативність; 2) багатий лексичний фонд; 3) розгалужена система стилів; 4) багатофункціональність (використання в усіх сферах комунікації); 5) наявність усної й писемної форм. Основною її ознакою є наявність норм, тобто історично усталених і соціально закріплених правил, обов’язкових для всіх носіїв літературної мови незалежно від соціальної, професійної, територіальної належності. Отже, українська літературна мова – це відшліфована, унормована форма української національної мови, її складова частина.
Норми охоплюють усі рівні мови. Лексичні норми визначають можливості використання слів відповідно до значення та до його відтінків, а також правила сполучуваності слів у реченні. Граматичні норми (морфологічні, синтаксичні) установлюють літературні форми слів і правила побудови синтаксичних конструкцій – словосполучень і речень. Стилістичні норми визначають доцільність використання мовних одиниць різних рівнів у конкретній ситуації мовлення, у тому чи іншому функціональному стилі. Орфоепічні норми регулюють правильність наголошування слів і вимови голосних та приголосних звуків. Орфографічні норми визначають правила написання слів. Пунктуаційні норми фіксують систему правил уживання розділових знаків – коми, тире, лапок, двокрапки тощо.
Отже, літературна норма – це вироблені в писемно-літературній практиці правила використання мовних одиниць та кодифікація цих правил у словниках і граматиках.
Мовні норми можуть відрізнятися сферою застосування, наприклад, орфографічні та пунктуаційні норми стосуються лише писемної мови, а орфоепічні – реалізуються тільки в усній. Пишучи, ми не виголошуємо слова, а розмовляючи, не ставимо розділових знаків і не припускаємося помилок у написанні слів. Усе, що не відповідає нормі, належить до ненормативної мови. Саме унормованістю літературна мова протистоїть іншим формам національної мови – діалектам, жаргонам, просторіччю. Норми складаються поступово. З часом вони можуть змінюватися. Таким прикладом зміни норми є утвердження конструкції в Україні на місці колишньої на Україні. Така зміна пояснюється зміною сутності поняття Україна (назва самостійної держави).
Іноді в мові співіснує кілька норм. СУЛМ має значну кількість варіантів на різних рівнях, наприклад, на орфоепічному (по́милка – поми́лка, за́вжди – завжди́, ро́ки – роки́), морфологічному (подарунок сину – подарунок синові, п’ятьма – п’ятьома, у тому будинку – у тім будинку), синтаксичному (прибути з села Мирне – прибути з села Мирного).
Нормативні варіанти вимови, написання, форм слів, конструкцій тощо потрібно відрізняти від порушень норм, що кваліфікується як мовні помилки (напр. український).
Більшість сучасних мов світу існує у двох формах: усній та писемній. Усна форма мовлення виникла на початковому етапі розвитку людства разом з практичною потребою людей безпосередньо обмінюватися думками в процесі трудової діяльності. Це справило величезний вплив на розвиток мислення людства. Відтепер знання стало можливим набувати не тільки за допомогою власного досвіду, але й досвіду співрозмовників. Кількість інформації, знань ставала все більшою. А безпосередня форма спілкування вже не могла задовольнити потреби суспільства в їхньому збереженні та збагаченні. Тому й виникла об’єктивна необхідність у появі іншої опосередкованої форми спілкування – писемної. Ця форма створювала можливість передавати інформацію в будь-який час і на будь-яку відстань. На основі писемної форми мовлення виникла й стала розвиватися літературна мова.
Українська літературна мова має дві форми вираження: усну й писемну. У сукупності основних мовних засобів (лексиці, фонетиці, граматиці) ці форми майже не відрізняються, але їм властиві й специфічні ознаки. Основна відмінність полягає в тому, що усна мова розрахована на слухове сприйняття, найчастіше скороминуче, неповторюване. А писемна мова розрахована на зорове сприйняття, яке може відтворюватися без змін скільки завгодно разів і допускає повільний аналіз. Писемна мова пов’язана з попереднім обдумуванням, для неї характерний свідомий добір фактів та їхнє мовне оформлення. Усна мова звичайно є імпровізованою, чітко індивідуалізованою, емоційною та експресивною.
Писемна літературна мова відрізняється точнішим слововживанням, більшою кількістю абстрактної та термінологічної лексики, широким використанням складних конструкцій, відокремлених зворотів, вставних речень.
В усній формі літературної мови часто поєднуються різностильові елементи (книжно-писемні звороти, діалектизми, жаргонізми тощо).
За походженням усна форма мовлення – первинна, а писемна – вторинна. За сприйманням: усна форма сприймається на слух (крім жестів і міміки, що сприймаються зором). А писемна – тільки зором.
За виражальними засобами: усна форма мовлення матеріалізується у звуках, жестах, міміці, паузах, інтонації, а писемна – у буквах і розділових знаках, які компенсують на письмі можливості більшості виражальних засобів усної форми (жестів, міміки, пауз, інтонації). Ось чому розділові знаки мають розгалужену систему, а пунктуаційні помилки, особливо в діловому та науковому стилях, неприпустимі, оскільки в сучасному житті невербальні засоби комунікації досить часто відіграють вирішальну роль при передачі інформації.
Основною одиницею усної форми мовлення є висловлювання, а писемної – текст, тому що саме висловлювання й текст, а не слова чи речення, об’єднуючись з виражальними засобами, надають інформацію при спілкуванні.
Отже, усна форма мови – це звукова мова, яка широко використовує позамовні засоби спілкування – жести, міміку тощо. Писемна форма мови – це мова, зафіксована на письмі відповідними графічними знаками.
Не слід ототожнювати поняття «мова» й «мовлення». Мова є засобом спілкування між людьми, що існує об’єктивно й виявляється в «сукупності довільно відтворених загальноприйнятих у межах певного суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування в процесі вираження думок» (Словник української мови: в 11 т. – Т. 4. – С. 768). Мовлення – індивідуальне використання мови окремим мовцем, «спілкування людей між собою за допомогою мови; мовна діяльність» (Там само. – С. 770) окремого члена суспільства.
Словосполучення «культура мови» (синонім – мовна культура) уживається в кількох значеннях: 1) це розділ мовознавства, який досліджує мовні норми та комунікативні властивості мови з метою її вдосконалення;
2) це володіння нормами усної та писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виражальні засоби мови в різних умовах спілкування відповідно до його цілей і змісту.
Мовлення – спілкування людей між собою за допомогою мови; мовна діяльність. Як слушно зауважує О. Біляєв, мовлення – це реалізація мовної системи індивідом. Воно завжди індивідуальне й залежить від віку мовця, освіти, професії, мовленнєвого довкілля, часто різниться особливим добором слів, побудовою речень, манерою розповіді, уживанням фразеологізмів, усім тим, що називається культурою мовлення, спілкування.
Мовлення людини – це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня її освіченості, культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву практику мовців – це і показник культури суспільства.
Культура мовлення – це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній). Культура мовлення виявляється таких аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.
Український народ здавна відзначався культурою мовних стосунків. Так, турецький мандрівник Евлія Челебі, після перебування в 1657 р. в Україні писав, що українці – це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. До речі, його цікавили лайливі слова в різних мовах. Так-от, у цій всеосяжній українській мові йому вдалося знайти аж чотири лайливих вирази: щезни, собако; свиня; чорт; дідько.
До основних ознак культури мовлення людини вчені відносять:
1) змістовність;
2) правильність і чистота;
3) точність;
4) логічність і послідовність;
5) багатство;
6) доречність;
7) виразність і образність.
Основною комунікативною якістю мовлення є правильність – об’ємна та складна ділянка культури мовлення. Щоб говорити правильно, потрібно досконало володіти нормами літературної мови. Правильне мовлення передбачає користування всіма мовними правилами, уміння будувати висловлювання, що відповідає обраному типу та стилю.
До поняття культури мовлення входить і поведінка мовця, або мовний етикет – це сукупність мовних засобів, що регулюють нашу поведінку в процесі мовлення.
Дата добавления: 2015-01-05; просмотров: 191 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |