Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Тема 2. Наукова мовна культура – основа професійної діяльності

Читайте также:
  1. A)& товарно-денежные и иные, основанные на равенстве участников имущественного отношения, а также связанные с имущественными личные неимущественные отношения
  2. D) Отечественная культура в условиях тоталитарного общества.
  3. F) До прекращения дела обвиняемому должно быть разъяснено право возражать против такого основания.
  4. I Всякое религиозное учение S основано на вере М
  5. I. Обоснование соответствия решаемой проблемы и целей Программы приоритетным задачам социально-экономического развития Российской Федерации
  6. I. Определение эпидемического процесса и методологическое обоснование разделов учения об эпидемическом процессе.
  7. I. Определение эпидемического процесса и методологическое обоснование разделов учения об эпидемическом процессе.
  8. I. Основания приобретения гражданства.
  9. II. Обоснование целесообразности решения проблемы программно-целевым методом
  10. II. Правовая культура: понятие, функции и виды.

План

1. Становлення й розвиток наукового стилю української мови.

2. Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки. Мовні засоби наукового стилю.

3. Оформлення результатів наукової діяльності: план, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці.

4. Анотування й реферування наукових текстів.

5. Стаття як самостійний науковий твір. Вимоги до наукової статті.

6. Рецензія, відгук як критичне осмислення наукової праці.

7. Основні вимоги до виконання та оформлення курсової, бакалаврської, магістерської робіт.

 

Науковий стиль сучасної української літературної мови почав розвиватися з середини ХІХ століття. Свого часу російський письменник М. Чернишевський писав: „Настане час, коли українською мовою видаватимуть не тільки художні твори, а всякі книги, серед них і учені трактати з усяких наук”.

Перша серйозна спроба поставити питання про науковий стиль української мови в теоретичному плані належить П. Житецькому (1851 – 1911). Він накреслив перспективу його розвитку, брав активну участь у виробленні норм українського правопису, написав глибокі наукові дослідження з історії української мови, літератури, фольклору. Проте умов для практичної реалізації цього не було ще тривалий час.

Першою українською науковою установою справедливо вважають Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові (1893); Українське Наукове товариство в Києві (1907). Ці наукові установи видавали „Записки”, а також спеціальні збірники секцій (філологічна, історико-філософська, математична, природничо-технічна, медична). З кінця ХІХ століття більш-менш інтенсивно розгортається видання наукових праць, передусім науково-популярних, українською мовою переважно з гуманітарних дисциплін (історія, література), менше з економіки, права, філософії, поодинокі наукові праці з географії, біології, геології, медицини, майже не видавалися з фізики, математики, хімії. Оцінюючи цей факт, відомий український мовознавець І. Верхратський 1910 року писав: „У нас літератури наукової української немає”.

Від 90-х рр. ХІХ століття науковий стиль української мови починає відносно активно розвиватися. Переважно це сфери гуманітарна та суспільна. У лексиці української наукової літератури кінця ХІХ – початку ХХ вже помітно представлена загальнонаукова термінологія: аргумент, аспект, аксіома, дедукція, теорія, форма тощо.

Закінчення процесу формування наукового стилю української мови припадає на ХХ століття.

Сфера вживання. Науковий стиль можна розглядати як функціональний різновид мови, вживання якого обмежується сферами науки, техніки, освіти.

Призначення. Мета наукового мовлення – повідомлення про результати наукових досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань.

Жанри реалізації наукового стилю – монографія, наукова стаття, відгук, рецензія, анотація, лекція, доповідь на наукові теми, виступи на наукових конференціях, наукові дискусії тощо.

Основними загальними екстралінгвістичними ознаками наукового стилю є:

– чітка визначеність предмета думки і принципово об’єктивне до нього ставлення (предметність та об’єктивність). Об’єктивність випливає із суспільної функції наукового мовлення: вона містить у собі ті елементи знання, які характеризують явища та факти об’єктивної дійсності. У текстах наукових праць досягається за допомогою вставних слів і словосполучень (справді, очевидно, можливо). Вимогою об’єктивності викладу є вказівка на джерело повідомлення, автора висловленої думки (на думку науковців, за даними...). Об’єктивність викладу досягається відсутністю особових форм дієслів та використання форм інфінітива, дієприкметників пасивного стану, безособових предикативних форм: треба розглянути; було запропоновано;

– смислова точність, ясність. Точність – це характеристика процесу й результату творення тексту, а ясність – процесу його сприймання. Точність для науки є первинним завданням, якому підпорядковані всі засоби висловлювання, зокрема наукова термінологія.

Однак активно діє в науці й інша тенденція – бажання бути доступним навіть для читачів, які не мають спеціальних знань, прагнення авторів до ясності викладу. Цим зумовлена заміна інтернаціональних термінів з неясною етимологією словами національної мови з прозорою етимологією: квантативний – кількісний, імпліцитний – прихований, транзитивність – перехідність тощо;

лаконічність, стислість наукової мови означає вміння уникати непотрібних повторів, надмірної деталізації. Кожне слово і вислів служать тут одній меті: якомога стисліше донести суть справи. Канцелярського відтінку, наприклад, надають науковому тексту віддієслівні іменники, часто кальковані з російської мови. Їх краще замінити дієсловами: для опису – щоб описати, при визначенні – визначаючи;

відсутність образності, емоційності. Однак на сьогодні приходять до висновку, що науковий стиль допускає елементи емоційності як другорядний, підпорядкований, периферійний. При цьому слід враховувати доцільність, виправданість введення емоційних елементів у тканину наукового стилю. це насамперед виявляється на лексичному рівні, шляхом добору емоційно забарвленої лексики: ворожа теорія; колосальні успіхи. Одним із джерел проникнення емоційності, експресивності є цитування з художніх творів, а також індивідуальність мови науковця.

Основними власне мовними особливостями наукового стилю є:

– строга унормованість;

– широке використання абстрактної лексики;

– безособовість;

– монологічний характер викладу;

– завершеність та повнота висловлювання;

– логічна послідовність;

– використання умовних знаків та символів;

– первинність писемної форми;

– відсутність підтексту тощо.

Отже, специфіка наукового стилю виявляється в сукупності мовних засобів різних рівнів, т. б. у тих функціональних семантико-стилістичних категоріях, які характерні для мовного стилю.

Часто доводиться прочитане занотовувати у формі плану, тез, окремих виписок, конспекту. Учені сходяться на думці, що записи дисциплінують, допомагають упорядкувати думку, виділити основне в тексті, а головне – запам’ятати прочитане.

Пошук та опрацювання літератури неодмінно вимагає навичок конспектування.

Конспект – це короткий письмовий виклад або короткий запис змісту прослуханого або прочитаного.

Варто дотримуватися таких основних правил складання конспекту:

– уважно прочитайте текст, супроводжуйте читання відмічанням незрозумілих або незнайомих слів, нових імен, дат;

– запишіть на першій сторінці паспортні дані книжки (статті), над якою працюєте;

– поділіть текст на логічно-смислові частини під час повторного читання;

– читайте відзначені частини, дайте їм заголовок (складіть простий детальний план – послідовний перелік основних думок автора) і коротко запишіть;

– намагайтеся виразити думку автора своїми словами. Цитуйте лише те, на що можна буде послатися як на авторитетний виклад думки;

– під час конспектування тексту великого розміру на полях вказуйте сторінки книжки, з яких законспектовано основні положення.

Визначення порядку розташування окремих частин тексту, їх послідовності та обсягу вимагає складання плану.

При складанні плану треба пам’ятати, що в пунктах плану перелічуються основні мікротеми тексту. Перший та останній пункт співвідносяться як вступ та висновки до тексту. Кожен пункт має бути коротким, чітким, відповідати змісту виділеної частини. Пункти складного плану можна розбити на підпункти. Пункти (підпункти) оформляють як розповідне здебільшого односкладне називне речення, або питальне речення.

Тези – це короткий виклад принципових положень, які не містять полеміки, фактів і мають бути роз’яснені та обґрунтовані під час виступу.

Порядок роботи над складанням тез може бути таким:

1. Прочитайте весь текст, якщо він невеликий, або розділ, якщо твір великий за обсягом.

2. Знайдіть і виділіть основні положення, сформульовані автором.

3. Викладіть основні авторські думки у вигляді послідовних пунктів.

Вимоги до складання тез:

– формулювання думки повинно бути чітке й коротке (4-5 речень);

– кожне положення містить у собі лише одну думку;

– можна складати тези за абзацами. Іноді одна теза може об’єднувати декілька абзаців;

– записуючи тези, краще їх нумерувати, хоча це не обов’язково.

Реферат – це наукова робота, виконана на основі критичного огляду й вивчення ряду публікацій.

Розрізняють такі основні види рефератів:

– за повнотою викладення змісту – інформативні (реферати-конспекти), що містять у загальному вигляді всі основні положення первинного документа, і індикативні (вказівні, або реферати-резюме), що містять лише основні положення, які тісно пов’язані з темою реферованого документа, усе другорядне в індикативному рефераті випускається;

– за кількістю реферованих первинних документів реферати поділяються на монографічні, складені за одним документом, і оглядові, складені за кількома документами на одну тему;

– за читацьким призначенням реферати поділяються на загальні, що викладають зміст документа в цілому й розраховані на широке коло читачів, і спеціалізовані, у яких викладання змісту зорієнтоване на фахівців певної галузі знань. Також виділяються реферати, складені авторами (автореферати), реферати, складені професіоналами-референтами.

Для того, щоб підготувати реферат, потрібно опрацювати літературу, вибрати суттєве, основне, а також дати оцінку прочитаному, уміло зробити висновки. Реферат готується за кількома джерелами. При доборі літератури слід керуватися тим, що в тексті реферату має бути матеріал, який відповідає темі.

Отже, перший етап підготовки реферату – знайомство з літературою; другий етап – опрацювання цієї літератури (визначення основної думки, виписка цитат, добір аргументів); третій етап – складання плану реферату; четвертий етап – написання тексту реферату. Реферат складається з трьох частин (вступу, основної частини, висновків), списку використаної літератури.

На титульній сторінці реферату слід указати назву навчального закладу, назву кафедри, на якій виконана ваша робота, тему реферату, своє прізвище, ім’я по батькові, назву факультету, номер групи, прізвище, ім’я по батькові керівника, місто, рік написання. Текст реферату має бути охайно й без помилок переписаним чи передрукованим на білих аркушах паперу (писати чи друкувати слід лише з однієї сторони). Порядковий номер проставляється посередині верхнього поля сторінки. Список використаної літератури оформляється з нової сторінки за відповідними правилами.

Реферуванню підлягає переважно наукова й технічна література, у якій міститься нова інформація, на інші види публікацій, як правило, складаються тільки анотації.

Анотація – це стисла характеристика друкованого твору, що переказує його зміст у вигляді переліку найголовніших питань, дозволяє отримати (або поновити в пам’яті) загальне уявлення про роботу, висловити думку про її цінність і необхідність подальшого знайомства з нею. Сутність і призначення анотації полягає в тому, що вона дає стислу характеристику самого джерела інформації й відповідає на питання, про що говориться в певному документі.

Анотація, на відміну від реферату, не розкриває зміст документа, а лише інформує про існування документа первинного змісту й характеру, дає найзагальніше уявлення про його зміст.

Розрізняють такі види анотації:

– за змістом і цільовим призначенням – довідкові (описові або інформаційні) і рекомендаційні. Довідкові характеризують документ, але не дають його критичної оцінки. Рекомендаційні – характеризують документ і дають оцінку документа щодо його придатності для певної категорії споживачів з урахуванням їх особливостей;

– за повнотою охоплення анотованого документа й читацького призначення анотації поділяються на загальні, що характеризують документ в цілому й розраховані на широке коло фахівців, і спеціалізовані, які характеризують документ лише за окремими аспектами й розраховані на вузьке коло фахівців. Різновидом спеціалізованої анотації є аналітична анотація, що характеризує певну частину або аспект змісту документа. Анотації можуть бути і груповими, які містять узагальнену характеристику 2-х і більше документів.

Текст анотації повинен складатися із трьох частин:

1) вступної, у якій вказуються вихідні дані;

2) описової, до якої входять загальні відомості про зміст (2 – 3 основних положення роботи, найбільш характерних для неї);

3) заключної, яка містить один – два висновки.

Відмінними рисами анотації є стислість (не більше 3 – 4 речень) й уривчастість викладання.

Стаття як вид наукового тексту в мовознавстві має багато визначень. Ми будемо послуговуватись таким: стаття – це науковий або публіцистичний твір невеликого розміру в збірнику, журналі, газеті та ін.

Виділяють такі види статей: вступна, передова, суспільно-політична, літературно-критична, мовознавча (або лінгвістична), полемічна, наукова, науково-популярна.

За будовою стаття має таку ж структуру, що й реферат (вступ, основна частина, висновки). За обсягом може бути різною, найчастіше 5-12 сторінок, інколи – більшим. У статті в основному викладаються власні думки, судження, спостереження. Часто використовується прийом зіставлення матеріалу, на основі такого порівняння робляться висновки.

Пишучи статтю, важливо пов’язати інформацію, висвітлити причинно-наслідкові зв’язки між частинами інформації, забезпечити послідовність викладу. Для цього існує низка мовних засобів: тому; через те, що; отже; завдяки цьому; крім того; по-перше; по-друге…

Для зв’язку з попередніми частинами інформації рекомендовано використовувати такі мовні одиниці: як уже зазначалося; як було показано вище; узяти до уваги; описаний (матеріал); викладений тощо.

У висновку статті не можна обійтися без висловів: таким чином; точніше кажучи; аналіз показує; з опису видно; і на завершення…

Коли статтю написано, потрібно перевірити:

– чи відповідає написане обраній темі;

– чи є послідовність викладу;

– чи логічно викладено думки, судження;

– чи сформульовано основні думки;

– чи доречно використано цитати, як вони оформлені;

– чи не допущено фактичних помилок;

– якщо написано багато, то як скоротити текст.

Рекомендовано звернути увагу на грамотність. Стаття повинна мати логічне завершення й обґрунтування.

Посилання на використану літературу робляться за відповідними правилами.

Навчаючись у вищій школі, ви повинні отримати ґрунтовні знання, оволодіти не лише програмовим матеріалом, але й навичками дослідження, творчої діяльності. Важливе місце в цьому процесі має такий вид самостійної діяльності студентів, як написання курсових та дипломних (магістерських) робіт. Ці наукові роботи можуть мати реферативний і дослідницький характер. У першому випадку робота має теоретичний характер і пишеться на основі аналізу й узагальнення ряду літературних джерел: монографій, брошур, статей, методичних рекомендацій і т. ін. Ви повинні взяти з літератури основний матеріал, який стосується проблеми, що вивчається, дати оцінку вивченим роботам, висловити свою точку зору: зв’язно, грамотно, логічно обґрунтувати вибрану тему, зробити наукові або методичні висновки.

У другому випадку, коли робота має дослідницький характер, ви повинні використовувати як науково-методичну літературу, так і свої спостереження й факти, результати експерименту, якщо він проводився, можете висувати власні гіпотези і т.д.

Курсова, дипломна (магістерська) робота – це результат наукового пошуку, який проводять студенти під керівництвом викладача.

Тему для дослідження студент вибирає самостійно із низки тем, які пропонує викладач. Дипломна (магістерська) робота може бути своєрідним продовженням розпочатої на попередніх курсах праці.

Захист наукових робіт відбувається в кінці навчального року. Під час захисту курсової роботи студент коротко доповідає про результати дослідження, відповідає на запитання. На основі захисту та попередньої оцінки керівника, висловленої в рецензії, виставляють остаточну оцінку.

Дипломну (магістерську) роботу оцінює рецензент. Керівник пише відгук, в якому висловлює думки щодо рекомендації дипломної (магістерської) роботи до захисту. Остаточну оцінку виставляють члени державної екзаменаційної комісії на підставі рецензії та публічного захисту дипломної (магістерської) роботи.

Мінімальний обсяг курсової роботи – 25 – 30 сторінок, дипломної – 65 рукописних або 45 друкованих сторінок, магістерської – 60 друкованих сторінок. До загальної кількості сторінок наукової роботи не входять додатки, список використаної літератури, таблиці та рисунки, які за обсягом займають сторінку, хоча їх теж нумерують.

Курсову, дипломну (магістерську) роботу оформляють на папері формату А4 (297 мм х 210 мм). Текст друкують через півтора міжрядкових інтервали, кегль шрифту – 14.

Нумерація сторінок починається з четвертої сторінки.

Титульну сторінку, зміст, першу сторінку вступу враховують, але не нумерують. Номери проставляються посередині верхнього поля аркуша арабськими цифрами на відстані не менш 10 мм.

Рубрикація тексту курсової, дипломної (магістерської) роботи передбачає членування на частини та їх називання: вступ, розділ, висновки. Заголовки мають бути короткі та однозначні. Основні частини роботи починають писати з нової сторінки.

Курсова, дипломна (магістерська) робота складається з таких змістових компонентів: вступ, основна частина, висновки.

Обсяг вступу не має перевищувати 10% загального обсягу роботи. Цей компонент наукової роботи не потребує поширених цитувань, абстрактних роздумів.

У вступі мотивують актуальність теми, з’ясовують зміст основних термінів (понять), ступінь вивчення зазначеної теми (огляд літератури, історія питання), предмет та об’єкт дослідження, формулюють тему, визначають завдання, обґрунтовують застосування відповідних методів та прийомів, з’ясовують теоретичне та практичне значення роботи, вказують на її джерельну базу, зазначають структуру роботи.

Основні вимоги до написання структурних елементів вступу курсової, дипломної (магістерської) роботи:

Актуальність – пов’язана з формулюванням суті проблеми, яка завжди виникає тоді, коли попередні дослідження не спроможні пояснити функціонування певного явища чи теорія не може пояснити щойно виявлені факти.

Зміст основних термінів, понять – дослідник обґрунтовує вживання ключових термінів, подає їхнє тлумачення за допомогою посилань на конкретні лексикографічні джерела чи наукові праці.

Ступінь вивчення теми – передбачає огляд літератури, критичний її аналіз, виділення суттєвого, оцінювання того, що зробили раніше інші дослідники, що привернуло увагу науковців, але не стало об’єктом їхнього дослідного аналізу.

Предмет дослідження – це явище, обране для вивчення, яке зумовлює проблемну ситуацію.

Об’єкт дослідження – це матеріал, який безпосередньо аналізують, систематизують, опрацьовують у роботі й на основі якого роблять відповідні висновки.

Мета – це запланований кінцевий результат, якого прагне досягти дослідник у процесі виконання дослідження.

Завдання – це проміжний результат, якого планує досягти дослідник на конкретних етапах виконання роботи.

Методи дослідження – основні шляхи, прийоми розв’язання проблеми.

Теоретичне та практичне значення роботи визначає спроба осмислити, систематизувати певні явища, дослідити закономірності й тенденції їх функціонування, можливості використати здобуті результати в практичній діяльності.

Джерельна база – це носій фактичного матеріалу, який послужив базою дослідження.

Наприкінці вступу доцільно вказати на структуру роботи, тобто подати перелік її основних змістових частин, визначити наявність додатків.

До структури роботи входять титульна сторінка, зміст, список використаної літератури.

Титульна сторінка подає таку інформацію:

1. Назва міністерства, якому підпорядковується установа.

2. Назва закладу, у якому навчається автор.

3. Назва кафедри, на якій виконано роботу.

4. Тема курсової, дипломної (магістерської) роботи.

5. Вказівки на тип роботи (курсова, дипломна, магістерська).

6. Відомості про автора роботи.

7. Науковий ступінь, посада, прізвище та ініціали керівника роботи.

8. Місце і рік написання роботи.

Посилання на використання джерел записується так: у кінці наведеної цитати слід указати в дужках номер відповідного літературного джерела за списком і сторінку, з якої взята цитата, наприклад (12, 67) – це означає, що ви цитуєте працю автора, який за вашим списком значиться під № 12, а цитата взята зі сторінки 67 указаної праці. У випадку опису джерела в цілому в дужках зазначається лише його номер за списком, наприклад (78).

Список використаної літератури розміщують після висновків. Мовлення майбутнього фахівця повинно відповідати нормам літературної мови, її комунікативним якостям, що передбачено змістом і структурою мовної освіти в Україні. Щоб цього досягти, студенти повинні не тільки володіти комунікативними вміннями й навичками, але й помічати та виправляти порушення, що виникають у процесі їхньої мовленнєвої діяльності.

Помилки діляться на три групи – помилки в усному мовленні (орфоепічні, акцентні), помилки в писемному мовленні (правописні – орфографічні й пунктуаційні) та помилки в усному й писемному мовленні (змістові, лексичні, граматичні, морфологічні, синтаксичні й стилістичні). Оскільки помилки виявляються в мовленнєвих актах (висловлюваннях), їх справедливо можна назвати мовленнєвими.

З позиції сучасної лінгвістики В. Капінос пропонує всі порушення розділити на 2 групи: помилки у структурі (у творенні) мовних одиниць і помилки у функціонуванні (вживанні) цих одиниць у мовленні. До першої групи дослідниця відносить граматичні помилки, бо саме в граматиці розглядається структура слова, словосполучення й речення. Другу групу порушень вона називає мовленнєвими, оскільки слово, словосполучення й речення функціонують тільки в мовленні.

Щодо граматичних помилок, то їх природа визначається порушеннями у словотворенні, формотворенні й побудові словосполучень та речень.

Морфологічні помилки – це вид граматичних помилок, що виявляються в порушенні творення граматичних форм, викривленні морфемної будови слова, неправильному творенні відмінкових форм, форм числа, дієвідмінювання тощо. Наприклад: сніга замість снігу; болі замість болю; кричуть замість кричать.

Синтаксичні помилки є порушенням узгодження, прийменникового і безприйменникового керування (ООН прийняв резолюцію, треба прийняла (бо стрижневе слово організація); згідно наказу, треба згідно з наказом.

Лексичні помилки свідчать про порушення лексичних норм літературної мови:

1) уживання слів у невластивому йому значенні: Спортсмени різних країн вели гострі дуелі за олімпійські медалі – Спортсмени різних країн вели гостру боротьбу за олімпійські медалі;

2) невдалий добір синонімів: На картині намальовані часи Середньовіччя – На картині зображені часи Середньовіччя;

3) сплутування різних за значенням, але близьких за звуковим оформленням слів (паронімів): ефектний – ефективний, адресат – адресант;

4) уживання зайвих слів (плеоназми): моя автобіографія (зайвий елемент авто);

5) лексичні анахронізми, т. б. слова, що не відповідають нормам певної епохи: Козаки стріляли з пістолетів (пістолів);

6) порушення лексичної сполучуваності слів: глибока юність – молодість, зрілість; страшенно гарно – дуже гарно;

7) повторення спільнокореневих слів (тавтологія): І. Нечуй-Левицький зобразив образ Миколи Джері (змалював образ);

8) сплутування українських і російських слів: Журі об’явило переможців конкурсу (треба оголосило);

9) калькування російських слів і словосполучень: міроприємство (захід), слідуючий (наступний);

10) неправильне вживання міжмовних омонімів: виключення (іменник на позначення дії (виключити), а не виняток), неділя (день тижня, а не тиждень) тощо.

Окремий тип помилок становлять стилістичні. Вони, з одного боку, є порушенням стильової структури тексту, з другого – стилістичного забарвлення тексту. Тому їх поділяють на стильові і стилістичні. До стильових помилок слід віднести порушення структури тексту того чи іншого стилю, змішування стилів.

Стилістичними помилками вважають недоцільне вживання оцінно-емоційно-експресивно забарвлених мовних засобів різних рівнів мовної системи: Роман кожного ранку крокує до школи (слово крокує вносить стилістичний дисонанс, бо виражає відтінок урочистості, а все речення є стилістично нейтральним).

Фактичними помилками вважаються порушення, пов’язані з незнанням самого предмета, явища, факту, про який ідеться, або з досить приблизним уявленням про нього: Періодичну систему елементів відкрив Ч. Дарвін (треба Д. Менделєєв).

 


 




Дата добавления: 2015-01-05; просмотров: 66 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.019 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав