Читайте также:
|
Сочетание понятий "время" и "культура" можно толковать по-разному. Речь при этом может идти как об особенностях темпоральных представлений и о понимании времени в том или ином культурном контексте, так и об изменении самой культуры во времени, о характеристиках ее темпорального поведения, а также о месте времени в структуре культурной системы и роли временных представлений в ее организации. Раскрытие культуры через анализ присущего ей отношения ко времени опирается на то, что с восприятием и пониманием времени и временного тесно связаны мироощущение культуры и ментальность эпохи. Время является фундаментальным организующим понятием той "области изначальной эвиденции", тех глубинных слоев нетематического знания, которые несут в себе запас образцов толкования, передаваемых посредством культурных традиций от поколения к поколению.
Вопрос времени в настоящее время занимает главнейшие области современного знания, начиная с философии, и заканчивая прикладной математикой, впрочем, ими не ограничиваясь. Видимо, такой интерес, в первую очередь, обусловлен страстным желанием человека свести время – то есть категорию, которую очень сложно осознать, и еще тяжелее подчинить, к реальным фактам, то есть заменить саму проблему времени вопросом об отношении вещей. В.Н.Муравьев дает следующее определение понятию “Время” - если рассматривать его как реальность, то это не что иное, как изменение и движение. Овладение временем является одной из главных среди разумных целей человека. Человек творит определенные явления и, таким образом, является властелином их времени. Все виды человеческой деятельности могут быть объединены в сложном понятии творческого труда.
Исходя из вышеизложенного можно поставить вопрос: каким общим понятием можно выразить результаты преобразования мира человеком? Такое понятие существует, но, видимо, в настоящее время его определение еще не достаточно сформулировано. Понятие это культура. Мир без культуры – это мир, в котором нет результатов человеческой деятельности. Мир, с включенной в него культурой, или даже мир, превращаемый в некую культуру, есть мир с отпечатком на нем творческого усилия человека. Таким образом, культурное преобразование является формой овладения времени.
Культура это результат созидания времени, поскольку каждый акт, меняющий мир, есть такое созидание. Образование времени совершается посредством утверждения длительности каких-либо ценностей, сопротивляющихся при этом “разъедающей” силе времени. Что интересно, нередко мы можем видеть, как исчезнувшая культура вновь возникает в тех же или новых формах (например, эпоха Возрождения).
Таким образом, отдельные культурные достижения являются островками суши в изменчивом океане времени, и учащение их появления одерживают победу над этой стихией и замену ее организованным временем, сознательно творимым человеком. Конечно, следует учитывать то что, наверное, 99.99% ценностей, создаваемыми людьми либо гибнут, либо их воздействие сводится на нет уничтожающей силе слепого потока. Тем не менее, во-первых, раз что-то имело место быть, это значит, что математическая возможность этого есть в природе в виде определенной комбинации элементов. Во-вторых, непрочность и незначительность (в реальном, практическом смысле – это не означает, что достижение имело объективную низкую ценность, имеется в виду, влияние в общечеловеческом масштабе) реальных изменений должны быть приписаны специфическому характеру бывших до сих пор в человечестве культур, включая современную. По большей части, эти культуры принадлежат к так называемым “символическим” – то есть, состоят почти исключительно в творчестве и передаче определенных записей и формул. Соответственно, эти культуры мало заботятся о претворении познанных законов в практику. Такому понятию символической культуры следует противопоставить понятие культуры реальной, в которой центр тяжести лежит в работе над осуществлением в жизни имеющихся культурных образцов.
Различие символических и реальных аспектов культуры является важным для вопроса о выполнении культурой ее основной функции образования времени. Часть культуры, несомненно, должна состоять из символов и специфическая их роль как побудителей и направителей действия, находит себе место в культуре и имеет определенную ценность. Такова роль мысли, выражающаяся в философии и науке, вообще в знании. В каждой культуре философия и наука служат скорее орудиями преодоления времени, чем самим преодолением. Аналогично, интуитивное знание, даваемое художественным восприятием, создает проекты и символы в области художественного творчества, и искусство, с этой точки зрения, является условием или орудием преодоления времени.
Что касается реальных видов деятельности человека, они меняют мир в трех основных областях: в области созидания жизни, сотворения новых живых или воскрешения умерших – условно назовем эту область генетикой; в области изменения отношений между людьми и изменений личности – область политики и этики; и, наконец, изменения мира в виде преобразования материальных вещей – область производства.
Первый вид реального и культурного “делания” включает, прежде всего, деятельность, создающую новую жизнь путем полубессознательных процессов. Имеется в виду порождение новых живых существ путем совокупления полов. Здесь созидательный акт далеко не всегда может быть назван сознательным. Сознательность вносится в него в последнее время развитием науки, активно работающим над искусственным оплодотворением и клонированием. Но, в любом случае, исследования на эту тему не только не завершены, но еще и не получили этического и политического одобрения во всем мире, поэтому пока о них нельзя говорить как о системе.
Вторая реальная наука, политика, заключает область действия, направленного непосредственно на изменение человеческой личности и отношений между людьми. Другой частью политики является деятельность общественная, где проводится изменение общественных учреждений. Сфера воздействия политики крайне ограничена – она останавливается там, где начинается иррациональная физическая природа человека. Тем не менее, и эта сфера создает условия для управления временем – существует возможность для совершенствования самого человека, равно как и человеческих отношений и учреждений.
Третьим видом реальной культурной деятельности является производство. Производство делится на деятельность, создающую орудия производства, и на деятельность, непосредственно создающую новые предметы культуры. В обоих случаях, но особенно во втором, проявляется способность производства преодолевать время, так как каждая созданная вещь, пока она существует, останавливает время, побежденное ее созданием.
Таким образом, результатом времяобразующей деятельности человека в истории является созидание культуры. Хотелось бы еще раз отметить, что основным условием овладения временем путем культурной деятельности является сочетание ее двух видов: символической и реальной. Уход искусства в область чистого эстетизма настолько же пагубен для реальной культуры, как и уход философии и науки в чистую теорию. Как производство слепо без искусства, так и искусство бессильно без производства, меняющего мир.
Следует отметить, что вышеизложенное не всегда было настолько актуально для человека, а может быть, и не было аксиомой. В ходе истории ощущение времени было разным в различные периоды развития общества. Несомненно, что человек Античности ощущал время иначе, чем это делал человек Средневековья, который видел это также по-иному, нежели чем наш современник.
Сейчас время воспринимаетсякак чистая длительность, необратимая последовательность протекания событий из прошлого в будущее. Время объективно, его качество независимо от наполняющей его материи. Наше время – хронологическое. По мнению А.Я.Гуревича, человек не рождается с “чувством времени”, его временные понятия всегда определены той культурой, к которой он принадлежит. Для индустриального и, тем более, информационного общества характерно сознательное отношение ко времени.
И в древности, и в средние века, и в эпоху Возрождения были люди, задумывающиеся над проблемой невозвратности быстротекущего времени, однако по большому счету, никогда в предшествующие эпохи время не ценилось так высоко, как ныне, и не занимало такого места в сознании человека.
Современная категория времени имеет очень мало общего со временем, воспринимавшимся в другие исторические эпохи.
В мифологическом сознании эта категория не существует как чистая абстракция, поскольку само мышление людей на архаических ступенях развития было по преимуществу конкретным, предметно-чувственным. Их сознание охватывает мир одновременно в его синхронной целостности, и поэтому оно вневременно. Мифом о регенерации времени архаическая культура давала человеку возможность победить быстротечность и однократность его жизни. Не отчленяя себя от родового социального тела, человек обманывал смерть.
Интересно, что похожее место в обществе отводится и человеку при тоталитаризме – человек является “винтиком” в машине, загробной жизни не предусматривается, – но человек не бессмертен – он часть вечной и безымянной системы. Впрочем, основываясь на историческим опыте, можно убедиться в том, что тоталитарный строй не является устойчивым и жизнестойким.
Возвращаясь к первобытному мышлению, в его системе прошедшее, настоящее и будущее расположены как бы в одной плоскости, в определенном смысле они существуют одновременно. Древний человек видел и прошедшее и настоящее время простирающимся вокруг себя, взаимно проникающим и объясняющим одно другое. Временная ориентация в первобытном обществе распространяется лишь на ближайшее будущее, недавнее прошлое и на текущую деятельность, а все лежит за этими пределами, воспринимается расплывчато и слабо скоординировано.
Очень важным является то, что для первобытного сознания время является не нейтральной и объективной категорией, как для современного человека, а могущественными таинственными силами, управляющими всеми вещами, жизнью людей и даже Богов. Поэтому первобытное время эмоционально и ценностно насыщено – оно может быть добрым и злым, благоприятным для одних видов деятельности и опасным для других, существует сакральное время, время празднества, жертвоприношения. На этом этапе линейное время не преобладает в человеческом сознании, оно подчинено циклическому восприятию жизненных явлений, потому что именно повторяющееся время лежит в основе мифологических представлений, воплощающих мировоззрение первобытного человека.
Для многих великих цивилизаций древности была характерна основополагающая идея, в соответствии с которой вечно длящееся настоящее неразрывно связано с прошлым. Древнекитайское восприятие времени – это циклическая последовательность эр, династий и царствований. В Индии символом времени является колесо, постоянно вращающийся круговорот рождений и смертей. Памятником остановившегося времени могут служить древнеегипетские пирамиды. Мир, в глазах древних египтян, вышел готовым из рук творца, прошлое и будущее присутствуют в настоящем.
Что касается временного восприятия древних греков, то и у них оно осталось под сильнейшим воздействием мифологического осмысления действительности. Мир воспринимается и переживается не в категориях изменения и развития, а как пребывание в покое или вращение в великом кругу. События, происходящие в мире, не уникальны, сменяющие одна другую эпохи повторяются, и некогда существовавшие люди и явления вновь возвратятся по истечении “великого года” – пифагорейской эры.
Пластические искусства Греции воплотили именно такое отношение ко времени – трактовка тела свидетельствует о том, что древние видели в настоящем моменте полноту бытия, завершенного в самом себе и не подверженного развитию. Эллинское сознание обращено к прошлому, миром правит судьба, которой подвластны не только люди, но и Боги, и, следовательно, не остается места для исторического развития. Греки кажутся людьми, которые движутся к будущему спиною вперед. Это мировосприятие, которое можно назвать статико-циклическим, претерпевает определенную трансформацию у римлян.
Римские историки гораздо более восприимчивы к линейному течению времени, и ход истории осмысливается, уже опираясь на определенные моменты действительной истории – основание Рима и т.д. однако и их мировоззрение не было готово к тому, чтобы воспринимать историю как развертывание свободной воли человека.
В древности люди были не в состоянии вырваться из круга природного бытия и противопоставить себя природе. Их зависимость от природы и неспособность осознать ее в качестве «объекта воздействия” находит в области культуры свое наглядное выражение в идее внутренней аналогии человека «микрокосма» и мира “мегакосма”, имеющих единую структуру и состоящих из одних и тех же элементов. Лишь во времена Возрождения наступил переход к другому мировоззрению и новому осознанию человеком самого себя.
Таким образом, неотвратимость времени, представляющаяся нашему сознанию естественной, более того, без нее вообще невозможно мыслить о времени, вовсе не является таковой, если выйти за пределы взглядов (исторически обусловленных и неизбежно ограниченных - как и в любую другую эпоху), присущих людям современной нам цивилизации. “Наше” линейное время восторжествовало в качестве единой системы отсчета в Европе в результате очень длительного и сложного исторического развития.
Историческим рубежом, который положил начало новому осознанию времени, наверное, можно считать позднее Средневековье, когда произошел подъем городского населения, с отличающимся от сельского и хозяйственной практикой, и стилем и ритмом жизни. По выражению Ле Гоффа происходит переход от “библейского времени” к “времени купца”. Однако это не означало конца или увядания средневековья, но влекло дифференциацию традиционной картины мира, ранее единой для всего общества.
Говоря о времени Средневековья, следует отметить, что люди узнавали время не визуально, а по звуку. Вся жизнь населения регламентировалась звоном колоколов, соразмеряясь с ритмом церковного времени.
Поскольку темп жизни и занятий зависел от природного ритма, то постоянной потребности знать точно, который час, возникнуть не могло и привычного деления на части дня было достаточно. Минута как отрезок времени и интегральная часть часа не воспринималась. Очень долго после изобретения часов на них не устанавливали минутную стрелку.
Деление природы на части дня воспринимались соответствующе – ночь была временем опасностей и страхов, демонов, других темных сил. Противоположность дня и ночи воспринимались как символы жизни и смерти. Такую же оценку получили и зима-лето. Эти оппозиции носили этическую и сакральную окрашенность.
Кроме этого, сохраняло свое значение и родовое время. Феодальные сеньоры заботились о своих генеалогиях, возводя род к далеким, часто славным легендарным предкам. Влиятельный средневековый человек – это человек, в котором сгустилось время в виде многих поколений.
Однако это касалось только знати. Что касалось простонародья, то история почти отсутствовала в сознании крестьян. Народные представления о прошлом – это, скорее всего, мифопоэтические утопии.
Вообще, земное время не воспринималось ни как единственное, ни как подлинное время. Наряду с ним существовало и сакральное время, и только оно обладало истинной реальностью. В христианском миросозерцании понятие времени было отделено от понятия вечности, которая в других мировоззренческих системах поглощала земное время. Вечность неизмерима временными отрезками. Вечность является атрибутом Бога, время же сотворено и имеет начало и конец. Кроме этого, историческое время приобретает определенную структуру, разделяясь на две эпохи – до Рождества Христова и после него. История движется от акта божественного творения к Страшному суду.
Таким образом, новое осознание времени опирается на 3 определяющих момента – начало, кульминацию и завершение жизни рода человеческого. Время становится линейным и необратимым. Историческое время в христианстве драматично, и драматизм складывается из дуалистического отношения к миру и его истории. Земная жизнь и вся история является ареной борьбы между добром и злом. И эти силы коренятся в самом человеке, и для торжества добра необходима свободная воля человека. Земная жизнь приобретает свое значение, лишь будучи включенной в сакраментальную историю спасения рода человеческого.
Идеи исторического времени осознавались в обычных для средневекового человека антропоморфных категориях. Популярной в средневековой философии была концепция всемирно-исторических эпох, понимаемых как возрасты человечества – от сотворения Адама до потопа (детство), до Авраама (детство), до Давида (отрочество), до вавилонского пленения (юность), до Рождества Христова (зрелость) и до конца света как старость. Это несло оттенок исторического пессимизма – наступил последний, шестой возраст истории, век одряхления.
Идея старения мира и близящейся катастрофы была основой мышления средневековой людей. Но именно по этой причине знание истории считалось необходимым. История выполняла воспитательную функцию, давая человеку образцы, имевшие непреходящий смысл. Но историческая логика очень отличалась от современной. Ее неотъемлемой чертой был анахронизм – прошлое рисовалась в тех же категориях, что и современность. Библейские и античные персонажи фигурируют в средневековых костюмах и в обстановке, привычной для европейца, и Мастера не волнует то, что в иные эпохи и в разных краях нравы, мораль, природа, одежда, знания были не такими, как у него на родине. Кстати говоря, есть и еще одно подтверждению анахронизму в творчестве - на картинах средневековых живописцев нередко последовательные события изображаются вместе: в картине совмещаются несколько сцен, разделенных временем.
Анахронично и само представление о природе человека: люди во всех поколениях несут ответственность за первородный грех, совершенный Адамом и Евой, и все евреи виноваты в распятии Христа. Крестоносцы были убеждены, что карают не потомков палачей Спасителя, но самих этих палачей. Протекшие века ничего не значили для них.
Такая особенность восприятия времени – слияние библейского времени со временем собственной жизни, создает условия для того, чтобы человек сознавал себя сразу в двух исторических эпохах – в современности своей локальной преходящей жизни, и, в плане общеисторических, решающих судьбы мира событий, рядом с сотворением мира, Рождеством и Страстями Христовыми. Это двойственное восприятие времени - неотъемлемое качество средневекового человека, и это дает ему возможность ощутить причастность к мировой истории, почувствовать себя личным участником борьбы между добром и злом.
Вообще, можно согласиться с мыслью о том, что в средние века отсутствовало единое представление о времени и о множественности времен как реальности. В обществе существовало разное “социальное время” в различных социально-культурных системах, то есть существовал целый спектр социальных ритмов, характерных для отдельных коллективов. Однако можно, сказать, что время находилось под контролем такого института, как церковь. Именно духовенство устанавливало и регулировало все его ритмы, начиная с запрещения труда в праздничные дни, и заканчивая установлением времени, когда половой акт допустим, а когда нет. Время индивида не являлось его индивидуальным временем, принадлежало не ему, а высшей силе, стоящей над ним. Именно поэтому и сопротивление господствующему классу выражалось зачастую в форме протеста существующему времени – в виде ожидания конца света.
Господство церковного времени длилось до тех пор, пока соответствовало медленному, размеренному ритму жизни феодального общества. В средние века не было необходимости в том, чтобы ценить и беречь время, точно измерять его и знать малые доли. Эта неторопливость соответствовала аграрной природе средневекового общества. Но в нем начал развиваться иной очаг общественной жизни, имевший более выраженный ритм и нуждавшийся в более строгом измерении времени – город. В городе человек начинает абстрагироваться от природы и становится подчиненным порядку, созданным им самим.
Город становится и носителем нового отношения ко времени. На городских башнях устанавливают механические часы, которые удовлетворяют неслыханную ранее потребность – знать точное время суток. Уже не перезвон церковных колоколов, зовущих к молитве, а бой башенных часов регламентирует жизнь горожан. Время приобретает большую ценность, превращаясь в существенный фактор производства.
Создание механизма для измерения времени породило, наконец, условия для выработки нового отношения к нему – как к однообразному потоку, который можно разделить на одинаковые бескачественные величины. В европейском городе впервые в истории начинается отчуждение времени как чистой формы от жизни, явления которой подлежат измерению. Общество постепенно перешло от созерцания мира в аспекте вечности к активному отношению к нему в аспекте времени.
Время вытянулось в прямую линию, идущую из прошлого в будущее через точку, называемую настоящим. Настоящее сделалось скоропреходящим, невозвратным и неуловимым. Человек впервые столкнулся с тем фактом, что время, ход которого он замечал, только когда случались какие-либо события, не останавливается и при отсутствии событий. Следовательно, время необходимо беречь, и стремиться использовать его с пользой.
Переход к механическому отсчету времени привел к тому, что человек перестает быть хозяиномвремени, так как, получив возможность протекать безотносительно к людям и событиям, время устанавливает свою тиранию, которой вынуждены подчиняться люди. Время навязывает свой ритм, заставляя спешить, действовать быстрее, не упускать момента.
Много веков отдаляет нас от Позднего Средневековья, когда начало складываться такое отношение ко времени. За это время многое стало не только неактуальным, но даже совершенно диким для современного человека. Одно из немногих, что сохранилось – это пиетет перед временем. Сейчас в еще большей степени, чем раньше, время остается Божеством, которому поклоняются. Более того, названию нашей эпохи – Эра Информации, вполне можно дать имя-синоним Век Времени.
76.
77. Що означають поняття „архетип", „менталітет" та „національний характер"
Велика кількість праць (у тому числі й експериментальних), які дозволяють робити серйозні висновки про своєрідність тієї чи тієї ментальності, написані лінгвістами та психолінгвістами. І це зрозуміло: адже де, як не в мові найповніше представлено внутрішній світ людини. Мовна ментальність - це спосіб поділу світу за допомогою мови, він відповідає усталеним уявленням про світ. Оскільки головними чинниками мовної ментальності є соціокультурні фактори (а вони доволі мінливі), то й мовна ментальність також мінлива.
Ж. Ле Гоф характеризує етапи становлення історії ментальності, починаючи з виникнення самого цього поняття. Маючи свій корінь від латинського слова mens прикметник mentalis народився у XIV ст. у мові середньовічної схоластики. Іменник mentality виник тільки через 300 років у Англії, він - плід англійської філософії ХVІІІ ст. Але там він так і залишився філософським терміном, тим часом як у Франції з`явився у повсякденній мові (завдяки Ф. М. А. Вольтеру). Але й на початку XX століття, зазначав Ж. Ле Гоф [1, 42], слово “ментальність” усе ще вважалося неологізмом, маючи навіть зневажливий відтінок. Той самий відтінок певної другорядності зберігав й тоді, коли це слово ввійшло в науку. В етнології воно вживається для визначення та позначення свідомості дикуна (Л. Леві-Брюль), у психології - свідомості дитини (А. Валлон).
Наукову біографію поняття “ментальність” вивчено достатньо добре. Але існує й інший бік справи. Смисловий заряд слова сформувався раніше, коли воно ще знаходилось у межах буденної мови. Це слово опинилось у фокусі ідейної та політичної боротьби. Те, що наука на початку ХХ ст. виявила архаїчний пласт у свідомості людини, на думку У. Раульфа, було наслідком раптового соціального виявлення цього архаїзму. Йдеться про драматичний момент в історії Франції, коли внаслідок розгорнутої у 1897 - 1899 роках боротьби за перегляд вироку у справі офіцера генерального штабу - єврея А. Дрейфуса, якого було звинувачено у шпигунстві на користь Німеччини, країна розкололась на два табори і фактично була на порозі громадянської війни. За лічені місяці змінився звичний культурний ландшафт. Класові та релігійні протиріччя перестали відчуватися, їх змінили нові, а точніше - стародавні ідеологічні та афективні комплекси. Антидрейфусівська ненависть зблизила думки буржуазних родин з аристократичними. Католики, вище офіцерство, більша частина середніх прошарків, прості верстви населення об`єдналися проти “ворогів” Вітчизни та віри - інтелектуалів, соціалістів, масонів, євреїв, германофілів, узагалі - “напівфранцузів”. Усіх їх праві вважали тепер за “меншини”, що несуть загрозу “французькій душі”. Ось тут і заговорили про те, що німці окупували не тільки територію, а й французьку ментальність. Слово одразу набуло ідеологічної гостроти. Ментальність розумілася як цінне національне надбання, як антитеза інтелектуалізмові, що роз'їдає націю. Одночасно почали вживати слово “ментальність” у негативному смислі, перш за все маючи на увазі чужі ментальності - німецьку та іудейську. Німецька “темна” романтика протиставляється “світлий” французькій класиці, а в іудейській ментальності знаходили “фермент” бунтарства.
Ліві в цьому протистоянні були стороною, що захищалася, причому вони теж узяли на озброєння слово “ментальність”, вбачаючи, втім, головні риси французької ментальності в іншому - в дусі терпимості та лібералізму. Вони, в свою чергу, звинуватили “патріотів” у розколі нації та національної душі.
У науковий обіг слово “ментальність” залучили саме ліві. Воно отримало своє місце в науковому гуртку Е. Дюркгейма, а потім у його журналі з'явилась рубрика “Групова ментальність”. Е. Дюркгейм використовував це поняття у своїх пошуках основ солідарності людей.
Взагалі поняття “менталітет”, “ментальність”, вважає Фр. Граус, емігрант із Чехословаччини, важко визначити, як і поняття “культура” чи “ідеологія”, але це не означає, що його не можна розглядати взагалі. На його думку, менталітет - це загальний тонус довготривалих норм поведінки та поглядів індивідів у межах груп. Менталітет не може бути монолітним, він дуже часто суперечливий та створює специфічні вживані зразки, стереотипи думок та дій, він виявляється у нахилі індивіда до певних типів реакцій та є їхнім механізмом [2, 79 - 80].
Менталітет відрізняється від вчень, ідеологій тим, що він ніколи не може бути відрефлексованим та сформульованим. Питання “Який ваш менталітет?” не має сенсу. Менталітет не тотожний виказаним думкам та образам дії, він змінюється з часом, при цьому різні думки та зразки поведінки мають не однакову життєстійкість.
З точки зору Юргена Мітке, німецького дослідника, менталітет - це саморозуміння групи, про нього можна казати тільки при дослідженні групової поведінки. “Коли я говорю про менталітет пустельника, я маю на увазі його саморозуміння, типове для пустельників, тобто розглядаю його як представника групи чи класу індивідів”[3, 85]. Виявляється ж цей менталітет не в помітних діях та індивідуальних уявленнях, а в повсякденній, напівавтоматичній поведінці та мисленні. Отже, йдеться про щось, що передує особистій свідомості. Співвітчизник Юр. Мітке, Г. Теленбах вважає, що менталітет - це всезагальна установка, колективний образ мислення, який має відносну сталість і ґрунтується не на критичній рефлексії чи спонтанних випадкових думках, а на тому, що розглядається у межах групи чи суспільства як само собою зрозуміле.
У фундаментальній праці “Історія ментальностей у Європі. Нариси з основних тем” під редакцією П. Динцельбахера до переліку великих тем, що їх повинна розглядати дана дисципліна, залучені такі: індивід, сім'я та суспільство, сексуальність та любов, релігійність, тіло та душа, хвороба, вік, смерть, острахи та надії, радість, смуток та щастя, робота і свято, комунікація, чуже і своє, влада, право, природа та навколишнє середовище, простір, час та історія. Сучасний американський філософ Р. Рорті, немов пояснюючи таку методологію, пише, що ми не можемо надати будь-якого смислу розумінню “ментальних сутностей” як сутностей онтологічно окремого виду без залучення “феноменологічних сутностей”, таких, як біль тощо[4, 50]. Він стверджує, що навіть якщо тіло буде винищено, ментальні сутності або стани якимось чином переживуть його [4, 13].
За П. Динцельбахером, ментальність - це сполучення способів та змістів мислення та сприйняття, визначальних для даного колективу в даний час. Ментальність виявляється у діях, її історія, - це щось більше, ніж вивчення інтелектуальних кондицій еліт чи окремих діячів та мислителів, це більше, ніж історія релігії та ідеологія, це більше, ніж історія емоцій та уявлень, бо все зазначене вище - це свого роду допоміжні дисципліни до вивчення ментальності. Тільки тоді, коли результати, отримані в рамках цих дисциплін, дають у поєднанні певну унікальну комбінацію характерних взаємопов`язаних елементів, можна сказати, що зазначена певна ментальність.
Під змістом та уявленням розуміють загальноважливі для даної культури базові переконання: ідеологічні, політичні, релігійні, етичні, естетичні та інші концепції, що ними просякнуті релігія, культура, мистецтво в тій мірі, в якій вони усвідомлюються. Тут до поняття “ментальність” дуже близько підходить поняття “народна мудрість”. Як ми вже писали, спеціалізований рівень суспільної свідомості передбачає більш-менш чітку диференціацію знань і форм духовної діяльності. В народній мудрості, як і в ментальності, все взаємозалежне та взаємообумовлене: естетичні та моральні регулятиви, філософські “осяяня” та практичні навички. Все це теж перебуває в єдності та може бути розділене тільки для аналітичних цілей [5, 66]. Ці складові можуть бути вербалізовані і ставати предметом для дискусійної рефлексії. Саме тут закладено своєрідність дефініції П. Динцельбахера, бо більшість прийнятих у західній науці визначень ментальності якраз виключають із неї ділянку свідомого, вважаючи, що вона відноситься до галузі вивчення історії ідей чи історії духу. З точки зору П. Динцельбахера, поведінка людини в значній мірі формується саме за рахунок невідрефлексованого привласнення - інтеріоризації розумового багажу [6, 97 - 98]. Зміст ментальності, як це витікає з самої етимології слова, міститься в когнітивній галузі та визначається перш за все тими знаннями, якими володіє спільнота, що вивчається.
Разом з віруваннями, знання створюють уявлення про довколишній світ і є підгрунтям ментальності, задаючи разом з домінуючими потребами та архетипами колективного безсвідомого ієрархію цінностей, яка характеризує дану спільноту.
Визначення ментальності можна поділити на кілька типів. Р. Додонов у статті “До проблеми визначення поняття “ментальність” [7, 11 - 15] налічує шість типів визначень. Перший - описові дефініції. У визначеннях цієї групи акцент робиться на перелікові всього того, що входить у ментальність (ментальність - сукупність уявлень, способів поведінки і реакцій, які безсвідомі та невідрефлексовані (Г. Теленбах)). Другий тип - психологічні дефініції. Вони, в свою чергу, поділяються на два типи. Перший робить акцент на безсвідомому рівні психіки (поняття “ментальність” означає певну сукупність неусвідомлених форм світосприйняття, що вже склалися та притаманні певній групі людей, які визначають спільні риси, відносини та поведінку цих людей стосовно феноменів їхньго буття (В. Нестеренко). Другий тип психологічних дефініцій відображає думку, що менталітет - це прояв свідомого рівня психіки (ментальність - це узагальнення всіх притаманних розуму характеристик (Дж. Чаплін); ментальність - це якість розуму, що характеризує окремого індивіда або клас індивідів (більшість англомовних психологів). Третій тип - нормативні дефініції, що визначають ментальність як норми реакції, характерні для даного соціального чи етнічного утворення (ментальність - це поняття, яке визначає систему звичок свідомості (А. Дж. Тойнбі). Четвертий тип - структурні дефініції, де увага акцентується на структурі ментальних процесів (ментальність - наповнення глибинним смислом структури кількісного пояснення дійсності (Ф. Селлін); ментальність - структура, склад душі людини, соціуму, етносу, співвідношення її елементів та стан останніх (Ю. Канигін, М. Холодна). Не всі ці визначення повністю охоплюють складний феномен - ментальність. Дуже часто вони ігнорують такі його об`єктивні характеристики, як геосередовище, економічні, соціальні, політичні чинники розвитку суспільства. Останні два типи дефініцій ментальності - генетичний та історичний - намагаються уникнути такої однобокості. Генетичні дефініції концентрують увагу на походженні цього феномену. Дослідники перелічують чинники, які детермінують процес зародження та подальшого розвитку етнічної ментальності, відзначають, що природжені та соціальні чинники закріплюються в генотипній інформації, передаються спадково, забезпечуючи тим самим ментальну спадкоємність. Щодо цього термін “ментальність” близько підходить до смислу юнгівського поняття архетипу (ментальність - етнічний та пізнавальний код (Е. Шулін)). Історичні дефініції позначають ментальність як прояв історичної пам`яті, як осад історії (ментальність - своєрідна пам`ять народу про минуле, психологічна детермінанта поведінки мільйонів людей, за будь-яких обставин вірних своєму кодові, що склався історично (І. Пантін)).
Усі ці типи визначень певним чином доповнюють один одного та сприяють подальшому розгляду цього суперечливого та складного феномену.
Архетипом называют врождённую часть психики, которая в качестве паттерна (формообразующего элемента) оказывает структурирующее воздействие на психологическую активность, обусловленную инстинктами. Архетип является гипотетической конструкцией, явлением самим по себе не познаваемым. Обнаруживать его можно только по его манифестациям (проявлениям).
В работах Юнга можно выделить три этапа формирования теории архетипов:
1912 – праобразы, которые столь же легко проявлялись как в бессознательной жизни пациентов, так и в ходе самоанализа, проведённого Юнгом. Не один раз эти образы будут напоминать мотивы из разных периодов развития человечества, повсеместно демонстрируя их схожесть; но для архетипов, прежде всего, характерны проявления мистических качеств (нуминозность), бессознательность и автономия. Юнг считал, что появлению подобного рода образов способствует коллективное бессознательное.
1917 – безличностные доминанты или узловые пункты в психике, которые притягивают энергию и оказывают на человеческое поведение огромное влияние.
1919 – Юнг первым использует термин " архетип ", чтобы подчеркнуть этим, что самым главным в нём является не конкретное содержание, а бессознательный, невидимый паттерн. Необходимо очень ясно различать архетип сам по себе и архетипический образ; только последний и может восприниматься человеком.
Архетип является психосоматической концепцией, объединяющим в себе одновременно тело и психику, инстинкт и образ. Такая интеграция очень важна для Юнга, так как в психологии и языке образов Юнг не видел какого-либо соответствия или отражения биологических влечений. Из утверждения Юнга о том, что образы испытывают на себе действие инстинктов, видно, что и то, и другое одинаково ценно.
Архетипы – причём те, которые в особенно большой степени вращаются вокруг элементарного и универсального опыта жизни, рождения, брака, материнства, смерти и разлуки – можно выявить в их внешних проявлениях. Но они принадлежат ещё и к структуре человеческой психики. Такие архетипы можно хорошо наблюдать и в их отношениях с внутренней, психической жизнью, где они проявляются в качестве внутренних фигур, например, анимы, анимуса, тени, персоны. Теоретически число архетипов неограниченно.
Архетипические паттерны только и ждут того момента, который будет им удобен для перевоплощения в личность; они способны на бесчисленное количество вариаций, причём при этом они способны сохранять своё индивидуальное своеобразие. Ими легко очаровываться, а кроме того на разнообразных проявлениях архетипов ещё сказываются и традиционные, культурные ценности. Так например, практически невозможно противостоять носителю сильного, а возможно так и подавляющего заряда энергии, хотя, такой эффект всё-таки зависит от уровня развития и степени осознанности. Архетипы пробуждают в жизнь эмоции, заставляют человека становиться слепым по отношению к реальности, они даже могут полностью парализовать волю. Жить в соответствии с архетипами означает – жить, не накладывая на себя никаких ограничений (инфляция). И тем не менее умение хотя бы в чём-то наделять свою жизнь архетипическими нюансами приводит к более осознанной интеракции с коллективным, историческим опытом, предоставляющим достаточное место элементарным полярностям: прошлому и актуальному моментам, личному и коллективному, типичному и своеобразному.
Что-то архетипическое в определённой степени несёт в себе любой язык психических образов. Потому и обладают сновидения, да и многие другие психические феномены, качествами божественной заданности. А наиболее очевидным образом влияние архетипов сказывается во времена кризисов, когда сфера Я отличается наибольшей ранимостью. Символы обладают архетипическими качествами, что и объясняет, по меньшей мере, хотя бы частично, исходящую от них притягательность, их универсальность и их постоянное проявление. Боги и божества являются метафорами архетипического поведения, а мифы – архетипическими инсценировками. Архетипам невозможно полностью проявиться в человеческой форме, их невозможно полностью интегрировать в себе. Психоанализу можно дать и такое определение: как можно большее принятие архетипического измерения в свою личную жизнь.
Юнговская концепция архетипа стоит в традициях платоновских идей, которые существуют только в сознании Богов для того, чтобы служить любым формам человеческой жизни в качестве моделей. Другим предшественником идей Юнга можно считать априорно существующие категории восприятия Канта, а ещё ─ прототипы Шопенхауэра (Шопенгауэра).
Юнг пишет (1934):
И не смотря на то, что основные принципы бессознательной сферы, archetypoi, можно пытаться познать, по природе своей они непостижимы в силу присущего им бесконечного богатства взаимозависимостей. Наши интеллектуальные взгляды самым естественным образом всегда вынуждены их ограничивать, а этим сущность архетипов ускользает от нас, так как самое характерное для их архетипической природы заключается в их многозначности, в их практически неохватной полноте взаимозависимостей, которая противостоит любой попытке односторонних формулировок (GW 9/1, § 80).
H.F. Ellenberger (DieEntdeckungdesUnbewussten, 1973) назвал архетип одним из трёх главных понятийных разногласий между Юнгом и Фройдом относительно содержания и способов функционирования бессознательной сферы. Следуя за идеями Юнга Нойманн (Neumann E. DieGrosseMutter, 1949) считал, что в каждом поколении архетипы вынуждены возрождаться заново. Но из-за расширения человеческого сознания каждый раз они приобретают свою собственную историю формирования. J. Hillman (RevisioningPsychology, NY, 1975), основатель школы Психологии Архетипов, считает концепцию архетипов наиболее фундаментальной во всём творчестве Юнга, так как она определяет наиболее глубокие закономерности психического функционирования, то, каким образом мы воспринимаем мир и вступаем с ним во взаимоотношения. M. Williams (The indivisibility of the personal and collective unconscious всборнике Analytical Psychology: A Modern Science. L., 1963) считает, что архетипические структуры без обогащения самого человека посредством переживаемого им личного опыта ничего не значат, и что чрезмерное подчёркивание различий между личным и коллективным измерением переживаний (или между категориями бессознательной сферы) отдаёт излишним академизмом. Сегодня в классическом психоанализе тоже имеются концепции о врождённых психических структурах, особенно это характерно для кляйнианской школы: у Isaacs (Thenatureandfunctionofphantasy в сборнике DevelopmentsinPsychoanalysis. L., 1952), у Биона (pre-conception), у R. Money - Kyrle (Collected Papers., 1978). Юнговскую теорию архетипов можно сравнить и со структуралистским подходом (Samuels A. Jung andthePost- Jungians. L., 1985).
С возрастающей популярностью понятия архетипов оно начинает использоваться и для описания таких феноменов как "необходимые изменения в отцовском архетипе ", "изменяющийся архетип женственности" и т. д. В 1977 году термин " архетип " был включён в DictionaryofModernThought, издаваемого Fontana. Биолог R. Sheldrake (DasschoepferischeUniversum, 1985) находит большую схожесть между идеями Юнга и создаваемой им теорией о "морфогенетических полях".
В сучасній науці практично немає прихильників погляду на національний характер як на окрему безтілесну субстанцію, яка існує поза психікою та характерами індивідів, представників даної нації.Національний характер - інтегративна сума рис характеру представників нації. Національний характервиявляється у психологічних особливостях конкретних людей, які безпосередньо взаємодіють між собою, внаслідок чого утворюється цілісний характер конкретної спільноти. Риси національного характерупередаються від покоління до покоління, утворюючи міцну та щільну структуру.
Існують різні концепції механізмів спадковості рис національного характеру. Чимало дослідників пов'язують національну психіку, характер із механізмами біологічної спадковості - генами.
Серед таких теорій найвагомішою залишається концепція К. Юнга - про архе-типи - колективне несвідоме. Підсвідома сфера психіки кожної людини, на думку вченого, містить приховані сліди пам'яті про історичний досвід своєї раси, нації. Ці сліди, закарбовані генами, К. Юнг назвав архетипами.
Більш вивченими є соціально-психологічні засоби успадкування рис національного характеру, які називають традицієвими, звичаєвими. Звичай у науковій літературі виразно не віддиференційований від традиції. Звичай - це побутова традиція. Функ-ціонування традицій і звичаїв забезпечується соціально-психологічними механізмами: навіюванням, переконуванням. Природно, що з цих механізмів у традиції домінує наслі-дування. Отже, традиція - найважливіший механізм стабілізації та інтеграції народів, передання від покоління до покоління духовних цінностей, ідеалів, які містяться в основі національного характеру.
Національний характер має багатогранну структуру і складається з таких компо-нентів: а) національна самоідентифікація; б) національна свідомість та самосвідомість; в) етноконсолідуючі й етнодиференціюючі ознаки; г) етнічні стереотипи, почуття тощо.
Кожен із перелічених компонентів може стати предметом окремого дослідження. Серед соціальних феноменів національний характер є чи не найскладнішим. Складність дослідження полягає в суперечливості визначення цього поняття.
Поодинокі спостереження над рисами українського національного характеру містять іноземні хроніки. У XIX ст. робилися спроби вивчити національний характер цілісно. Зокрема, М. Костомаров у праці "Дві руські народності" та І. Нечуй-Левицький у дослідженні "Світогляд українського народу" ґрунтовно осмислюють і порівнюють український та російський національні характери.
У XX ст. простежується прагнення дати об'єктивну картину здебільшого з позицій соціології (В'ячеслав Липинський), історії культури та філософії (Дмитро Чижевськнй), історії. Суто психологічне вивчення проблеми лише розпочинається.
На думку П. Гнатенка, національний характер - це сукупність соціально-психо-логічних рис (національно-психологічних настанов, стереотипів), властивих національній спільноті на певному етапі розвитку, що виявляються у ціннісних ставленнях до навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях, обрядах.
"Національний характер - це своєрідне, специфічне поєднання загальнолюдських рис у конкретних історичних та соціально-економічних умовах буття національної спільноти" [3, c.17].
Оригінальним є тлумачення національного характеру з культурологічних позицій. Учені стверджують, що національний характер є продуктом і носієм культури, він формується під впливом історичних чинників.
78. Поняття національної культури та її структура (національний характер, національний менталітет, національна свідомість, мистецтво - показник досягнень нації)
Національний характер висвітлюється представниками української діаспори в аспекті аналізу етнопсихології як наукової дисципліни. Зокрема, О.Кульчицький, досліджуючи поняття "етнопсихе", наголошував, що етнопсихологія не є настільки розвинутою наукою, щоб це поняття було вільним від власної проблематики. Терміном "етнопсихе", на думку О.Кульчицького, позначають колективну нацынальну психіку, що існує тільки в індивідуальних психіках, але творить у сфері кожної індивідуальної психіки представника народу окремий образ психічних змістів, тісніше пов'язаних із колективом. О. Кульчицький зазначав, що "треба провести спроби прояснення генези психіки української людини наступним порядком: 1) українська людина в своїй соматичній обумовленості. Соматично-расові чинники і соматичні аспекти української психіки; 2) українська людина в своєму географічному просторі (географічне середовище, що сформувало українську психіку, геопсихічні чинники й середовище, що сформувало українську психіку, геопсихічні чинники й геопсихічний аспект української психіки); 3) українська людина в своєму історичному буванні (вплив історичних подій та історичної дійсності на формування української людини, історичні чинники й історіософічний аспект української психіки); 4) українська людина в її суспільному житті (вплив притаманних для української дійсності форм групового життя на українську психіку, соціопсихічний чинник і соціопсихічний аспект української психіки); 5) українська людина в її культурному буванні (впливи окремих культур на українську психіку, культурно-морфічні чинники і культурно-морфічний аспект української психіки); 6) українська людина в своєму глибинно-несвідомому психологічному житті (глибинно-психічний аспект української психіки)" [8, c.89-90].
Ведучи мову про формування національної самосвідомості підростаючого покоління, слід пам'ятати; Що кожна нація має специфічну для неї психологію. Самобутність цієї психології зумовлена багатьма факторами: культурно-історичними обставинами, матеріальними чинниками (умови життя, економіка, навколишнє середовище), природними та кліматичними особливостями та ін.
Громадянська позиція особи, найперше молодої, є найважливішим компонентом, що забезпечує її активність як суб'єкта усіх соціально-економічних, політичних перетворень у державі, а відтак забезпечує формування справді демократичного, суверенного суспільства
Формування громадянської позиції молоді базується на розумінні і глибинному усвідомленні того, що кожна; людина є невід'ємною частиною своєї нації, свого народу. Тобто йдеться про наявність у молодого громадянина певних національних почуттів, присутність яких спричиняє його самоідентифікацію зі своїм власним народом
Психічні процеси (мислення, воля, почуття) українця, росіянина, поляка, німця, румуна тощо мають як спільні (загальнолюдські), так і відмінні риси. Отже, помічати, розрізняти і розвивати в кожній дитині особливості національної психології, вести психолого-педагогічні спостереження, враховувати ці дані в загальній роботі і є завданням для педагогів. В іншому разі відбуватиметься збіднення психологічного життя дитини, звужуватиметься її світосприймання і світорозуміння.
Справжнє національне виховання передає підростаючому поколінню все багатство психічного коду народу (національний характер, спосіб мислення, світовідчуття і світосприймання, свідомість і самосвідомість), формує національний тип особистості. Все це можливо через таку систему національного виховання, завдяки якій кожна етнічна група, кожна людина почувала би себе вдома, в своєму рідному національному середовищі, в якому панує культ власної культури, народних традицій та звичаїв, культ своїх великих предків.
Національні почуття не є і не можуть бути вродженими. Вони лише частково базуються на історичному минулому — історії, звичаях, традиціях, культурі (вивченні та ознайомленні з ними). Такі почуття формуються в результаті комплексного національного виховання, формування національної самосвідомості. Ментальність українства як нації народу — суперечлива і неоднозначна. Нашим предкам були властиві:
— одночасно, скажімо, з демократизмом, волелюбністю, толерантністю, милосердям — і негативні риси (анархізм, схильність до міжусобної боротьби і бунтів, протиставлення власних інтересів загальнодержавним і навіть певний політичний конформізм). Тобто маємо враховувати суперечливість і неоднозначність української психіки, особливо в процесі становлення нового покоління українства.
Національний характер — це головний феномен національного складу психіки. В ньому найбільш яскраво реалізується вся специфіка душевного потенціалу як окремого індивіда, такі цілого народу.
Національний характер формується об'єктивними факторами (укладом життя, засобами культурно-історичних і соціальне-побутових традицій) протягом сотень і тисяч років. У кожному конкретному випадку може бути нашарування інородних факторів: політичних впливів, економічного становища, тривалого спілкування людей різних націй, пристосуванства, байдужості до руйнівних сил.
Що ж стосується національної куль-тури, то в українській філософській літературі під національною культурою було прийнято розуміти лише ту частину культури, що специфічна для цього етносу (нації).
Таким чином, культура розуміється по-різному, але, при всьому розмаїтті її визначень, в підході можна виділити два основних аспекти. З одного боку, культура існує в предметно-результативних формах – матеріальних і духовних цінностях, мові, традиціях, звичаях, і в такому вигляді успадковується новими поколіннями від стар-ших. Другий аспект – творча діяльність людини, що освоює багатство культури, форму-ється в особистість, здатну бути культурною, дієвою і розвинутою. Якщо в першому випадку свідомість живих людей і їх діяльність у всіх сферах життя суспільства виявлялася винесеною за межі культури, то тепер культура вже включає в себе свідомість і самосвідо-мість, і зокрема національну самосвідомість. Із цього випливає, що при розумінні культури як єдності (взаємодії) творчої діяльності людини і її предметно-результативних сторін і пе-редумов відпадає необхідність окремих посилань на національну психологію, традиції, звичаї і т.д., оскільки культура вже має їх, синтезуючи у щось загальніше і значніше. Від-носно самостійне значення можуть мати тільки національна мова і самосвідомість. Хоча існують у великій кількості наукові дослідження, присвячені проблемам розвитку націона-льної культури, у цих роботах, на жаль, національна культура не знайшла свого конкретно-го концептуального визначення, заснованого на єдиній думці авторів, за винятком робіт останнього часу, де зроблена така спроба (наприклад, робота О.М. Ломшиної [2]).
Після 70-х років основна увага була приділена проблемі взає-мовпливу, взаємозбагачення і зближення національних культур, а аналіз сутності і природи самої національної культури ставився на другий план; часом були спроби іґнорувати наяв-ність національної культури в умовах «розвитку соціалізму». Усе це було причиною поми-лкового розуміння сутності інтернаціональної, загальнолюдської якості національних культур.
З останніх праць з методології національної культури варто ви-ділити роботу В.Ф. Вавіліна про компоненти етнічної культури. У ній автор чітко визначає поняття компоненти і дає характеристику існуючим компонентам етнічної культури: «Компонента етнічної культури – істотна структурна складова частина, що якісно характе-ризує системну визначеність етносу: мовний компонент; компонент матеріальної культури; обрядовий компонент; фольклорний компонент; компонент професійної культури; етнопси-хологічний компонент» [3, с. 14]. Аналіз причинно-наслідкового механізму функціонування компонент в етнічній культурі на рівні орієнтованих свідчить про те, що їх розвиток зале-жить від багатьох факторів. Детермінантами є демосоціальні характеристики, фактори соці-альних мікросередовищ міжетнічного спілкування і міжетнічних взаємодій. В.Ф. Вавілін розташовує характеристики за важливістю в такому порядку (за спаданням): мовна; компо-нента професійної культури; етнопсихологічна компонента, що розкриває ступінь консолі-дації етнічних груп, орієнтованих як на внутрішньоетнічну, так і на міжетнічну інтеґрацію [3, с. 16]. Маючи дані про причинно-наслідковий механізм функціонування компоненти ет-нічної культури, можна ефективно вирішувати питання прогнозування етнокультурних про-цесів у реґіоні. Вивчення й аналіз проблеми національних культур дає підставу підкреслити, що у визначенні поняття національної культури і її місця в структурі самої нації необхідно враховувати, по-перше, первісний вихідний момент рушійних ресурсів, що характеризують індивідуальність, властиву будь-якій культурі. По-друге, стійкість, що робить вагомий вне-сок у визначенні місця культури в системі інших суспільних явищ. Виходячи з цього, можна сказати, що національна культура – це форма вираження самобутності національного ладу, світовідчуття, своєрідності моральних ідеалів, традицій і звичаїв, художнього бачення і ви-раження світу у цілому, що характеризує всі духовні цінності, властиві кожній нації.
Сьогодні ясною і зрозумілою є та істина, що справжня куль-тура йде своїми коренями в глибину життя народу і є єдиним носієм національної своє-рідності. Однією із серйозних помилок, допущених у трактуванні національної культури, що породжують аморальність, втрату довіри до народу, виникнення психоло-гічної відчуженості від рідного краю, інертність до знання власних духовних цінностей, залишених попередніми поколіннями, є недостатня увага до успадкованих духовних цінностей [4, с.17].
Невичерпний потенціал народної культури, по-перше, вклю-чає у себе всю суму знань, умінь, соціального досвіду, втіленого в результатах матеріа-льної і духовної діяльності людей. У їх світорозумінні й відчутті навколишнього середовища закладена емоційно-духовна й ідейно-теоретична спрямованість кожного народу (нації чи народності). По-друге, цей духовний потенціал має у собі й історичній пам’яті усвідомлення інтересів і цілей народу. Народний потенціал завжди був голо-вним джерелом формування і розвитку націй і народностей, їх культури й самосвідомо-сті.
При аналізі значення і ролі духовної спадщини народів дуже важливо приділити увагу не тільки її внутрішньому потенціалу, а й здатності природної сприйнятливості зі «сторони». У світі немає культури з багатим потенціалом, що за своїм змістом і розмаїтістю була б «чистою». Духовна спадщина народів не є застиглою і об-меженою. У силу об’єктивних закономірностей взаємозв’язок, взаємозумовленість, вза-ємовплив і взаємозбагачення різних культур посилюють їх розвиток. Серед основних закономірностей формування і розвитку національної культури особлива роль нале-жить творчому освоєнню культурної спадщини народу. Сутність культурної спадщини полягає в тім, що на кожному історичному етапі люди виробляють свої матеріальні і ду-ховні (мораль, філософія, світорозуміння, вдача, звичаї, традиції і т.п.) цінності. Академік Д.С. Лихачов писав: «Одне з найважливіших свідчень прогресу культури – розвиток ро-зуміння культурних цінностей минулого й інших національних цінностей, уміння їх бе-регти, нагромаджувати, сприймати як естетичну цінність». У процесі суспільного і людського розвитку роль культурної спадщини зростатиме. З цього по-гляду не можна не погодитися з одним з відомих фахівців із проблеми наступності культурної спадщини Е.А. Баллером у тім, що «протягом століть поступово відбуваєть-ся зростання ролі культурної спадщини в діяльності народу не тільки в силу природно-го процесу росту соціальних причин, що обумовлюють прискорення темпів суспільного проґресу. Ці процеси взаємозалежні: чим більше їх діяльність у цьому напрямку, тим більшого значення для них набуває культурна спадщина. І, навпаки, активне освоєння культурної спадщини робить культурну творчість народних мас більш безпосередньою за характером і більш масштабною за обсягом, більш вагомою за значенням».
Культурна спадщина народу має у собі таке поняття, як «на-ціональні традиції». Вони все частіше стають об’єктом дослідження в науковій літера-турі. Почато спроби з’ясування їх сутності, природи і механізмів функціонування; простеження зв’язку між традиційною діяльністю людей і соціально-економічними умовами. Разом з тим у літературі можна виділити три основних підходи до проблеми традицій.
Представники першого підходу трактують традицію як соціо-культурну наступність взагалі. Представники другого підходу обмежують обсяг поняття «традиція» сферою суспільної свідомості. І, нарешті, прихильники третього підходу тлумачать традицію як соціальний зв’язок індивідів і груп у суспільстві, як засіб соціалізації і творчий фактор практики повсякденного життя, вираження предметного світу людських відносин і діяльності, а не свідомості. На думку А.К. Уледова, традиції являють собою «соціальні ме-ханізми закріплення, відтворення, узагальнення і передачі суспільного досвіду, що акумулю-ється в стійких, повторюваних загальнозначущих формах життєдіяльності людей» [7, с. 11]. Критерієм соціальної природи традицій є також їх нормативність, що дає можливість напра-вляти поведінку особистості відповідно до інтересів суспільства.
Людині дістаються традиції і звичаї, перевірені суспільством, тобто вона отримує «естафетну паличку» від предків. На основі національних традицій і звичаїв відбувається формування її особистісних якостей з раннього віку. Але це не означає, що індивід за допомогою традицій включається просто в дану національну спільність людей. Засвоєння цих традицій має світоглядний характер, через них формуються потреби, мораль-ні ідеали, переконання, бачення світу. Водночас на їх основі індивід дістає перші уроки мо-ральності, зразки поводження в родині і суспільстві, виробляє манери. З початку дослідники тільки описували національні традиції, не намагаючись розібратися в їх сутності. Потім була почата спроба загальносоціологічного підходу до вивчення цього соціального явища. На-приклад, А. Чотонов визначає національні традиції так: «Це звичаї, які склалися історично, відзначаються наступністю і стійкістю і захищені силою суспільної думки, правилами пове-дінки людей, характерними для побуту нації, груп народів, близьких за своїм історичним минулим, мовою і культурою» [8, с. 21]. Інше визначення дає І.Ф. Дроздов: «Національні традиції – це складний комплекс історично сформованих, повторюваних елементів суспіль-них відносин, звичаїв, психологічних рис, характерних для визначених націй» [9, с. 36]. На наш погляд, національні традиції – це історично сформовані, відносно стійкі, повторювані соціальні явища, які виникають у сферах національного життя, властиві національним особ-ливостям, ментальності, психології тієї чи іншої нації, що передаються з покоління в поко-ління і закріплюються за допомогою суспільної свідомості.
Нині, у зв’язку з «вибухом» національної самосвідомості, прагненням кожної нації і народності до свого «кореня», із засвоєнням власної культу-рної спадщини, дуже гостро стоїть питання необхідності глибокого вивчення культур-ної спадщини кожного народу і його відновлення.
Наступною закономірністю формування і розвитку національної культури є взаємовплив, взаємозбагачення національних культур. З історії розвитку світової культури відомо, що середньовічний Схід своїми культурними досягненнями впливав на Захід, коли почалася криза культури його народів. Захід, у свою чергу, своїми культурними досягнен-нями впливав на Схід.
Поняття взаємовпливу і взаємозбагачення національних куль-тур діалектично взаємозалежні. У процесі взаємозбагачення кожна культура розвива-ється і стає багатшою. У цьому процесі кожна національна культура піднімається на новий рівень розвитку. Під взаємовпливом у розвитку національних культур розумієть-ся такий процес, що йде не тільки в прямому, але й у зворотному напрямку, а також з декількома національними культурами одночасно. Отже, кожна національна культура, впливаючи на інші національні культури, сама в свою чергу збагачується і розвиваєть-ся.
Процес взаємовпливу і взаємозбагачення національних культур є джерелом збагачення національних культур, він спрямований на взаємний проґрес. Треба пам’ятати, що більш розвинута культура має більший вплив, ніж слабка. Г.В. Плеханов писав, що «вплив літератури однієї країни на літературу іншої прямо пропорційний подібності суспільних відносин цих країн. Це вплив односторонній, коли один народ через свою відсталість не може нічого дати іншому, і взаємний, коли вна-слідок подібності суспільного побуту і культурного розвитку кожний із двох народів, що обмінюються, можуть що-небудь запозичити в іншого» [10, с. 658].
Об’єктивними закономірностями розвитку національних культур, взаємовпливу і взаємозбагачення є тенденції їх інтернаціоналізації. Хоча останнім часом поняття «інтернаціоналізація», «інтернаціоналізм» набули неґативного звучання, цей процес виявляється загальною закономірністю розвитку людства і світо-вої культури, має зворотний характер у розвитку національних культур. Інтернаціоналі-зація народжується, по-перше, на основі національного, тільки через його накопичений досвід чи іґнорування невизнанням цього дуже важливого складного процесу породжу-ється національна відчуженість, ізольованість, тенденції до соціально-політичної і ду-ховної відособленості; по-друге, вона формується на основі синтезу нових процесів і явищ, що відповідають потребам розвитку націй і народностей. Як і всі інші явища, процес формування і розвитку національних культур теж має свої суперечливі моменти і тенденції.
Протиріччя не є злом, яке призводить до гальмування суспіль-ного розвитку. Навпаки, відсутність суперечностей у будь-якому процесі призводить до його омертвіння. Суперечності виникають у результаті несумісності, невідповідності, ди-сонансу і дисгармонії двох чи більше явищ у суспільному розвитку. Суперечності у розви-тку національної культури і національної самосвідомості типологічно виступають як внутрішні протиріччя у розвитку даної національної культури або як зовнішні у її взаємодії з іншими.
Внутрішні суперечності пов’язані із зіткненням між стійкіс-тю національного буття і об’єктивною тенденцією суспільного розвитку, наявністю культурних цінностей, стійкістю народних культурних основ, їх взаємозв’язком і взає-модією з релігією чи іншими формами виховання мас, на основі нової ідеології, зрос-танням прагнення кожного народу до розвитку власної культури і невідповідністю слабкого розвитку чи інших факторів матеріальним, соціально-політичним можливос-тям і т.д.
Разом з тим внутрішні суперечності в розвитку національних культур не залишаються незмінними, застиглими, вічними. Під дією об’єктивних і суб’єктивних умов окремі протиріччя, виконавши свою місію, можуть зникнути і замість них можуть виникнути нові, властиві новому етапу національного розвитку. Внутрішні протиріччя в розвитку національних культур тісно зв’язані з зовнішніми факторами. Тому що, як уже говорилося, національні культури, який би багатий власний потенціал не мали, не можуть існувати і розвиватися, відмовляючись від взаємодії з іншими культурами [11, с. 83, 90].
Дата добавления: 2015-01-05; просмотров: 30 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |