Читайте также:
|
Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. «Чому взагалі є сутнє, а не навпаки – ніщо?» – це запитання М. Гайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., слідом за Г.Лейбніцем та Ф.Шеллінгом вважав основним питанням метафізики як філософської науки про фундаментальні основи всього сущого. З часів давньогрецької філософії у філософські міркування був введений термін «буття», а розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, мав назву «фізика» і в такому розумінні фізика та метафізики фігурували в науці та філософії доволі тривалий час. Але наприкінці XVI ст. з’явився термін «онтологія» (від давньогрецького «отос» – буття, суще), а у XVIІІ ст. він остаточно узаконюється в класифікації наук відомого німецького філософа Х.Вольфа. У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким та як воно постає перед людиною, а метафізика шукає витоків буття; умовно кажучи, онтологія ставить питання «Яким та як є буття?», а метафізика – «Чому та що є буття?».
Усвідомити, що таке буття, «схопити» його змістовий центр у думці надзвичайно важко, оскільки поняття буття постає як абстракція високого, можна сказати – гранично високого рівня. Навіть послідовно продумати, який зміст несе проста часточка «є», що її ми вживаємо майже в усіх наших судженнях (реченнях), настільки непросто, що з цього приводу існують різні підходи та тлумачення. Отже, у самому понятті буття прихований певний парадокс: з однієї сторони, це давнє, а тому й дуже широко вживане поняття (згадаймо назву першої книги Біблії), а з іншої, воно настільки складне, що майже не піддається охопленню та осмисленню. Проте ми дуже широко користуємося цим поняттям: ми часто ставимо «Що це є?», «Чи справді так було?», «Хиба таке може бути?». У таких простих питаннях «проблискує» те, що наше відношення до дійсності в плані її справжності, наших на неї надій та її розуміння не може обходитись без звернення до поняття буття.
Проте в історії суспільної думки та філософії сталося так, що це поняття було піддане сумніву в плані доцільності його застосування і навіть чинилися спроби взагалі вилучити його із науки та філософії. Основна «атака» на це поняття була здійснена у ХІХ ст. перш за все та переважно з боку сцієнтистських напрямів філософії (позитивізм, марксизм, природничий матеріалізм, неокантіанство). Представники цих напрямів стверджували, що поняття буття прикладається до надзвичайно широкого кола явищ, як до тих, що є зараз, так і до тих, що були раніше, як до реальних, так і до фантастичних (наприклад, ми стверджуємо, що міфологічні персонажі існують в нашій уяві); більше того, вони може прикладатись навіть до чогось безглуздого, адже ми спокійно кажемо, що є таке явище, як нісенітниця та ін. Звідси можна зробити висновок, що поняття буття не має певного змісту, а, отже, воно не є виправданим поняттям. Інший аргумент, що висувався проти цього поняття, посилався на логічний закон співвідношення між змістом та обсягом поняття, що був запроваджений ще Аристотелем. Згідно цьому закону, чим ширшим є зміст якогось поняття, тобто чим більшу кількість реальних явище це поняття охоплює, тим біднішим (вужчим) має бути його зміст. Найбагатшим змістом володіє конкретна індивідуальна річ, а коли ми її узагальнюємо, зводячи, наприклад, до тіла, то до уваги вже беруться далеко не всі якості та властивості даної речі. Ідучи далі за логікою такого співвідношення, маємо зробити висновок, що те поняття, що поширюється на все без виключення, позбавлене будь-якого реального змісту. На основі таких та подібних міркувань робився висновок про недоречність залишати у філософії та науці таке безглузде поняття, отже буття не може бути предметом дослідження та осмислення. Але у ХХ ст. натомість почали настійливо висуватись аргументи на користь цього поняття, на його важливу та незамінну роль у філософії, пізнанні та мисленні. Відповідно, перед нами постає питання про те, яка роль належить поняттю буття у людському відношенні до світу, чому ми не можемо позбутись цього поняття.
Фундаментальність проблеми буття для філософії пов’язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття – це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний для людини орієнтир в її відношенні до дійсності. Ми в більшості випадків чудово розуміємо, що всі наші знання є неповними та незавершеними, нам часто не вистачає знань зв’язків між явищами, їх найперших витоків, їх певних елементів та ін. Але ось такі неповні знання ми все одно маємо відносити до певної єдиної множини знань, тобто маємо якось позначати те, куди та до чого ми відносимо всі наші знання, які ми вважаємо виправданими. За великим рахунком саме поняття буття постає визначенням тої сфери, тої сутності, що може виправдано пов’язати усілякі фрагментарні знання навіть при відсутності належних зв’язків між ними. Всі наші знання та уявлення можуть бути пов’язані тим, що всі вони є, щоправда – у різний спосіб. Отже, поняття буття постає такою силою чи сутністю, що пов’язує наші ментальні надбання в дещо єдине та ціле. При тому воно постає не лише запорукою єдності знань та уявлень, а й забезпечує внутрішню неперервність процесів нашого мислення, оскільки мислення має рухатись від певного «є» до деякого іншого «є»; введення у рух думки чогось несправжнього або не існуючого миттєво знецінює мислення, перетворюючи його на брехню.
У зв’язку з останнім моментом звернемо увагу й на те, що і якість наших знань, їх вагомість також визначається їх відношенням до буття, оскільки при виявленні того, що якесь наше знання нічого не позначає й нічому не відповідає, ми розуміємо, що це вже не знання, а помилка чи хиба. Отже тільки відношення до буття робить будь-яке знання виправданим і вагомим.
Важливість та доцільність використання поняття буття зумовлюється також і потребами нашого світо орієнтування: узагальнюючи наші часткові знання, ми переходимо від окремих речей до їх різновидів, класів, типів та ін., а врешті маємо вжити найширший термін, що дасть нам змогу охоплювати всі наші знання та уявлення, зводити у дещо єдине те, що ми здобули та здобуваємо у своєму досвіді. Є лише одне поняття, яке здатне виконати функцію такого гранично широкого узагальнення – це поняття буття. Отже воно потрібне людині для того, щоб збирати і зібрати в єдине ціле всі свої знання та уявлення, усі елементи та складові життєвого досвіду. При тому це поняття залишається «відкритим» у тому сенсі, що воно охоплює все відоме, проте саме нічним не охоплюється і придатне до того, щоб включати у поле свого змісту нові явища та предмети.
Коли ж ми маємо справу з людським світоорієнтуванням, то ми повинні мати на увазі кілька принципово важливих його аспектів.
Передусім життєві орієнтири, якими користується людина, лише тоді можуть бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими, а є фундаментальними за значенням, обсягом та концентрацією наших знань і прагнень. Уявімо собі, що ми їдемо потягом та дивимось у вікно: предмети, близькі до вагона, проминають так швидко, що ми можемо їх навіть не роздивитись, ті, що далі, рухаються повільніше, а ось зірка на небі може здаватись нам взагалі нерухомою, оскільки відстань до неї є дуже великою. За аналогією з таким прикладом надійні життєві орієнтири мають бути настільки сталими та всеохопними, щоб ми могли звертатись до них не в окремих, а в будь-яких ситуаціях життя. Оскільки філософське розуміння буття відповідає названим вимогам, тобто оскільки воно є всеохопним та універсальним, воно й постає фундаментальним цільовим орієнтиром для людини.
По-друге, названі характеристики поняття буття перетворюють його і на чинник сенсоутворення у людській свідомості. Справді, якщо це поняття охоплює та концентрує усі аспекти людського знання та досвіду, воно все це водночас збирає, об’єднує, а тому надає усьому певного кінцевого місця і значення в єдиному універсумі людського світосприйняття, що для свідомості постає у статусі отримання певного сенсу. Адже процедура визначення сенсу будь-чого відбувається для нашої свідомості у такий спосіб: ми маємо якійсь стратегічний орієнтир та, стикаючись із певною життєвою ситуацією, співвідносимо останню із орієнтиром. Якщо в світлі змісту такого орієнтиру ситуація (чи подія) набуває позитивної оцінки, вона для нас має сенс, якщо негативної, то вона може мати сенс, проте не для нас, якщо ж вона взагалі не входить у відношення до нашого орієнтиру, для нас вона постає безглуздою, позбавленою сенсу. За твердженнями М.Гартмана, який створив у ХХ ст. досить авторитетну концепцію «критичної онтології», буття є останнє, про що можна запитувати, тобто буття є тим останнім в усіх наших відношеннях та твердженнях, із зникненням чого розвіюються, втрачають сенс та власні засади як ці твердження, так і всі наші дії та вчинки. Наприклад, якщо нам розповідають про вирішення чогось для нас дуже важливого, а потім раптом кажуть, що такого не було, що це був лише жарт, тобто деяке буття переводять у небуття, то воно миттєво втрачає для нас свій сенс.
У зв’язку з цим розкриваються людські виміри проблеми буття: буття постає не лише як орієнтир, але і як універсальна цінність. Зазначений аспект проблеми буття досить очевидно постає у рамках релігійної свідомості та теології. У більшості розвинених релігій основною життєвою метою людини постає або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування. Наприклад, у релігійному напрямі індійського джайнізму запорукою спасіння людської душі та досягнення стану блаженства постає ненасильство, незаподіяння шкоди будь-якому життю. У християнстві вважається, що людина своєю вірою та непохитним бажанням позбутися гріха може врятувати не лише себе та свою душу, а й змінити стан усієї природи, сприяти переходу її до існування у стані гармонійного та нічим не ушкодженого буття. Це релігійно-теологічне прозріння у XX ст. набуло дещо несподіваного виявлення: загрозлива екологічна ситуація, що стала наслідком науково-технічного поступу, наблизила людство до загибелі та до розуміння нової міри людської відповідальності – відповідальності за стан буття взагалі. Людина опинилася віч-на-віч із буттям; тепер вона змушена ставитись до буття не лише як до абстракції, а як до реального складника своєї життєдіяльності. Звичайно, що за таких обставин людина вже не може задовольнятися надто туманними уявленнями про буття; тепер необхідно визначити більш однозначно, що можна вважати підвалинами буття та яким чином людина з ними пов'язана.
Нарешті, по-третє, орієнтири нашого життєвого самоутвердження повинні фіксувати певні виміри, прояви або характеристики світу, в якому ми перебуваємо. Тобто поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття. У цьому аспекті ми, з одного боку, спираємося на дані сучасної науки про світобудову, з іншого – на її історичний досвід, що засвідчує певну відносність наших уявлень про стани та форми проявів буття. Крім того, у питанні про ознаки буття ми змушені виходити за межі науки, тому що саме це питання перебуває у залежності від розуміння і тлумачення джерел буття. Це пов’язано з тим, що, як вже відзначалось, поняття буття не може бути зведеним ні до якоїсь окремої реальності, ні навіть до сукупності усіх реалій, оскільки під буття підпадає як те, чого вже немає, так і те, що тільки ще має стати. Такий вихід здійснюється у філософії, метафізиці та теології. Річ у тім, що при визначенні часткових явищ, ми підводимо їх під ширші, родові сутності, проте до буття такий спосіб визначення застосувати не можна, оскільки не існує ширшого для нього поняття. Єдиною умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи із небуттям як таким безпосередньо не стикаємося. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, умирають живі істоти, ми розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри. Г.Гегель називав такого роду небуття, що постає результатом руйнування чогось конкретного, «відносним небуттям» або «нічим деякого дещо». У такому розумінні відмінності між буттям і небуттям, всіма матеріальними формами, що підлягають змінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лише засвідчують відмінності між його різними проявами. Для того, щоб визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі. З такими межами конкретні науки ніколи не стикаються хоча б тому, що для них і саме поняття буття не є предметом дослідження. Коли філософія ставить питання про абсолютні межі буття, вона намагається вивести на рівень людського розуміння те, що не є предметом або елементом практичного та пізнавального досвідів. Тому тут починається та галузь знання і пізнання, яка дістала назву метафізики, тобто галузь знання, що перевершує фізику, перебуває «понад фізикою».
Термін «метафізика» спочатку прикладався до однієї з праць Аристотеля, яку він вважав викладом таких питань, що перевершують фізику, виходять за її межі. Спочатку цей термін вживався спорадично, а остаточно ввів його у науку Андронік Родосський, який в І ст. до н.е., при впорядкуванні кодексу праць Аристотеля, позначив рукопис, що доповнював фізику і змістовно завершував її, терміном «мета та фізика» – дослівно: «те, що йде за фізикою». Термін, на перший погляд, вжитий впорядкувальником праць Аристотеля випадково, виявився дуже влучним, бо його, крім того, перекладають ще і як «над фізичне», «понад фізичне». М. Гайдеггер, коментуючи деякі міркування Аристотеля, визначав метафізику як науку про «суще у самому сущому», а філософію – як тлумачення такого «останнього сущого», як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань та уявлень. Філософія у такому підході постає як теорія, що поєднує знання про реальне та позамежне, про часткове та всезагальне. Певна річ, що в такому разі тлумачення, дослідження, розуміння буття є для філософії її змістовим та смисловим епіцентром. Філософія, як вже йшлося, повинна виводити всі свої теми, проблеми та міркування на певну граничну межу – межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість, свою специфікацію. Зрозуміло знову-таки, що зробити це можна, лише розглядаючи кожну річ призму поняття буття. Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції зіставлення буття та небуття.
Тут ми підходимо ще до одного важливого аспекту в людському вимірі буття. Річ у тім, що для людини питання про буття органічно поєднане з питанням про смерть. Врешті-решт, із небуттям людина реально стикається через факт смерті. Тілесно людина, коли вмирає, вступає у світовий колообіг речовини та енергії. Але людина і людське буття, як вже зазначалося, не зводяться до життя організму. Куди зникає саме те, у чому концентрується людський початок буття? Чи залишається щось від людини після закінчення її фізичного існування? З давніх часів люди сповідували тезу про те, що ніщо в цьому світі не виникає з нічого (таке, як відомо, можливе лише в акті божественного творення світу) і не зникає без наслідків. Отже, і те основне, що становить центр і зосередження буття людини, також не може зникнути безслідно. Факт смерті, його усвідомлення змусив людину вже в давні часи замислитися над проблемами буття та небуття і зрозуміти ці проблеми як такі, поза якими для людини навряд чи можливе свідоме регулювання своєї життєдіяльності. Слід зазначити, що ці проблеми настільки важливі й фундаментальні, що деякі культурологи вважають началом культуротворення запровадження спеціальних поховань людини. Ця подія засвідчила, що людину вже не зводили до тілесного існування. І справді, культуру неможливо створювати поза історичною зміною людських поколінь, окремих етносів і цивілізацій. У цьому плані культура постає як зосередження, концентрація людських способів утвердження у бутті, тому що, з одного боку, у культурі акумулюються людські досягнення, а з іншого – тому, що культура існує як деяка неперервна тривалість у розвитку історії, як певна сфера подолання часу та мінливості сущого. Культура тримається на людському зусиллі, і це є наочною демонстрацією того, що й людина перебуває в активному, дійовому відношенні до буття.
Отже, проблема буття – це передусім проблема, що виникає і розкривається перед нами в окресленні гамлетівського питання: бути чи не бути? Що означає бути і як можна утриматися у бутті за мінливості та минущості будь-яких форм сущого? Чи може людина вважати себе чимсь особливим щодо цих процесів, чи може уникнути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питання є із ряду вічних і фундаментальних.
Повернемось ще раз до тих основних виявлень буття, що були зафіксовані у філософських роздумах над ним. Ми бачимо, що існує дві філософські науки, спрямовані на той же самий предмет – на буття: це є онтологія і метафізика. Що є основною причиною такого стану справ? Тобто, чому одній і тій самій проблемі присвячують свої зусилля дві науки? Основна причина такого стану справ полягає у подвійному прояві самого явища буття. З однієї сторони, ми впевнено вважаємо таким, що має пряме відношення до буття, те, що фіксується нами як реально існуюче, наявне, суще. З ним ми можемо входити у взаємини, експериментувати, відчувати його опір, силу, впливи на нас та ін. Все це ми й вважаємо ознаками того, що це насправді є, існує. Але, з іншої сторони, про жодне явище ми не можемо сказати, що воно, це явище, і є буття, оскільки поняття буття поширюється далі, на інші явища, а потім – на ще інші, завжди ніби то опиняючись за усіма межами наявного та реально нам наданого. Отже, у другому виявленні буття постає як дещо позамежне, трансцендентне (таке, що виходить за всілякі межі). Буття не співпадає з жодним сущим чи явищем, проте без приписування його, статусу буття, реальним сущим або явищам ми не можемо бути впевненими в тому, що вони насправді існують. Буття – це ніби те єдине поле, що несе на своїй хвилі усе, що здатне виявитись та предстати як наявне. У ХХ ст. для позначення такої особливості проявів буття стали використовувати позначення його як «горизонту усякого сущого». Онтологія вивчає буття у його проявах через суще, наявне, існуюче, а метафізика намагається зазирнути за межі сущого і поставити питання про корені, причини та джерела буття, виявити та позначити ту сутність, що може претендувати на такий статус. М.Гайдеггер відзначав, що буття постає перед нами у двох проекціях: у проекції на суще та у проекції на позамежне.
Отже, фундаментальне значення проблеми буття для філософії виявляється у тому, що:
• ця проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та узагальненого (сутнісного) розгляду будь-яких явищ реальності;
• як гранично широке поняття буття утворює те універсальне та єдине поле, що збирає в одне ціле – в ціле єдиного універсуму – усі неповні та часткові людські знання та уявлення; водночас воно постає і умовою правильності та неперервності процесів людського мислення;
• від розв'язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання усього кола філософської проблематики;
• постаючи гранично можливим орієнтиром для людського самоздійснення та філософствування, проблема буття стає фактором сенсоутворення та основною людською цінністю;
• проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності.
Дата добавления: 2015-01-05; просмотров: 402 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |