Читайте также:
|
Отличительная черта эпохи Возрождения — светский характер культуры и её антропоцентризм (то есть интерес, в первую очередь, к человеку и его деятельности). Появляется интерес к античной культуре, происходит как бы её «возрождение».
Философское мышление этого периода можно охарактеризовать как антропоцентрическое.
В эпоху Возрождения индивид приобретает гораздо большую самостоятельность. Отсюда вырастают новое самосознание человека и его новая общественная позиция: гордость и самоутверждение, сознание собственной силы и таланта становятся отличительными качествами человека. Индивид эпохи Возрождения склонен приписывать все свои заслуги самому себе. Человек становится творцом самого себя. В результате человек уже не нуждается в божественной благодати для своего спасения.
В эпоху Возрождения философия вновь обращается к изучению природы. В понимании природы, так же как и в трактовке человека, философия Возрождения имеет свою специфику — природа трактуется пантеистически. Христианский Бог здесь как бы сливается с природой, а последняя тем самым обожествляется.
Термин «гуманизм» происходит от латинского «humanitas» (человечность). Формировался новый общественный слой - гуманисты, - где отсутствовал сословный признак, где ценились, прежде всего, индивидуальные способности. Причастность к новой среде зависела преимущественно от духовных свойств конкретного человека. Представители новой светской интеллигенции — гуманисты - защищают в своих произведениях достоинство человека; утверждают ценность человека независимо от его общественного положения; обосновывают и оправдывают его стремление к богатству, славе, могуществу, светским знаниям, наслаждению жизнью; привносят в духовную культуру свободу суждений, независимость по отношению к авторитетам. Идея свободного человека вела за собой широкие демократические слои в борьбе за эти права. Человек, его свободное развитие становится теперь в центре жизни, к нему устремлено внимание, а не к богу. Человек рожден для деятельности, и проводником ему должен служит разум.
9. Якими шляхами, на Ваш погляд, людина у творчості приходить до істини? Як пов’язані нове і старе у творчому процесі? Обґрунтуйте свою думку.
З метою дослідження природи творчості та натхнення були розглянуті погляди українських філософів XI-XIX ст. та філософів-екзистенціалістів XIX-XXI ст. На основні їхнього аналізу та порівняння було виокремлено дві досить протилежні тенденції щодо тлумачення творчості: ірраціональний підхід та спроби наукового пояснення механізмів даного процесу. Одним з аспектів проблеми творчості, творчої діяльності є виокремлення фаз (стадій, актів, моментів, ступенів) творчого процесу. Завдяки категоріальному синтезу відбувається переведення емпірично наданого матеріалу у стан теоретичних узагальнень, тобто до стану ідеї як форми розвитку теоретичного знання. Він виділяє декілька етапів творчого процесу, а саме: 1) підготовка - накопичення знань і майстерності, формулювання завдання; 2) концентрація зусиль - наполеглива робота з метою отримання рішення; 3) перепочинок - період розумового відпочинку, коли відбувається відволікання від завдання, що вирішується; 4) осяяння - отримання нової ідеї; 5) завершення роботи, узагальнення, оцінка.
10. Технократизм ХХ ст. Сцієнтизм і антисцієнтизм у розвитку філософської думки середини ХХ ст. Позитивізм і неопозитивізм.
ТЕХНОКРАТИЗМ (от греч. ремесла, искусство, техника, и сила, власть, господство)- способ мышления, характерный для значительной части управленческой элиты, врамках которого любая проблема рассматривается как проблема чисто технологическая: в ее решенииприоритет отдается формальнорациональному достижению поставленых целей.
Для філософії XX ст. характерні також сцієнтизм та анти-сцієнтизм – протилежні світоглядні позиції, пов’язані з абсолю-тизацією позитивних (сцієнтизм) або негативних (анти-сцієнтизм) аспектів впливу природничих наук на розвиток культури. Сцієнтизм (від лат. scientia – знання, наука) – це уяв-лення про наукове знання як про вищу культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі.
Сцієнтистська орієнтація виявляється в некритичному зас-тосуванні в гуманітарних науках (зокрема суспільних) зовнішніх форм і методів організації знання, властивих природ-ничим і точним наукам, запереченні суто філософських проблем, позбавлених пізнавального досвіду; визнанні справді на-уковими лише математичних і конкретних природничих знань, що характерно, наприклад, для позитивізму.
Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, звертає увагу на негативні наслідки науково-технічного прогресу (руйнування природного середовища, створення зброї масового винищен-ня, тлумачення науки як «дегуманізованої сили», що є джере-лом трагічного людського існування). Позиції антисцієнтизму захищають такі напрями сучасної філософії, як екзистенці-алізм, феноменологія.
Взагалі ж під сучасною західною філософією розуміють су-купність філософських вчень, що виникли в кінці XIX – на початку XX ст. і основні ідеї яких розробляються й нині.
Сучасна духовна культура являє собою єдність, синтез двох тенденцій: модифікованого старого та народженого нового, тоб-то єдність класичного і некласичного. У самому загальному вигляді водорозділ між класичною і некласичною філософією, в першу чергу, проходить у зв’язку з відношенням до пробле-ми раціонального та його протилежності – ірраціональності.
11. Філософія природи у добу Відродження. Геліоцентризм і вчення про нескінченність Всесвіту. Філософські погляди М. Коперника, Г. Галілея, Дж. Бруно.
Слово науки вагомо, і від того мальованої нею картина світу часто приймається за точне відображення реальної дійсності, за зображення всесвіту такою, яка вона є насправді, незалежно від людей. Але наука адже і претендує на цю роль - безпристрасного і точного дзеркала, що відображає світ у строгих поняттях і струнких математичних обчисленнях. Догма про нерухомість і винятковості Землі була зруйнована становищем Миколи Коперника про те, що більшість видимих небесних рухів є лише наслідок руху Землі як навколо своєї осі, так і навколо Сонця. Помінявши місцями Землю і Сонце, Коперник став розглядати Сонце як абсолютний центр Всесвіту. Проте вчений зберіг ілюзію про рівномірно-кругових рухах планет. А для пояснення зміни пір року він запровадив третій рух Землі - "рух по відміні". Непослідовність Коперника подолав Джордано Бруно. Він показав, що Всесвіт нескінченний і не має центру, а Сонце - звичайна зірка в нескінченній множині зірок і світів. Закон інерції Галілео Галілея дозволив відкинути "рух по відміні" і остаточно довести неспроможність аргументації противників геліоцентризму.
Таким чином, у роботах Дж. Бруно, Г. Галілея, інших учених і філософів система М. Коперніка була звільнена від залишків арістотелізма. Подальший крок вперед зробив Ісаак Ньютон (1643 - 1727). Його книга "Математичні начала натуральної філософії" (1687) дала фізичне обгрунтування вченню Коперника. Цим остаточно був ліквідований розрив між земною і небесною механікою і створена перша в історії людського пізнання наукова картина світу. Перемога геліоцентризму означала торжество матеріалістичної науки, прагнула пізнати і пояснити світ з нього самого.
Слід наостанок відзначити, що за звичним довірою до висновків науки, ми часто забуваємо, що наука - розвивається і рухома система знань, що способи бачення, притаманні їй, - мінливі. А це означає, що сьогоднішня наукова картина світу багато в чому відрізняється від вчорашньої. Повсякденне свідомість все ще живе науковою картиною світу минулих років і століть, а сама наука вже пішла далеко вперед і малює часом речі настільки парадоксальні, що сама її об'єктивність і неупередженість починає здаватися міфом.
Сучасна наукова картина світу динамічна, суперечлива. У ній більше питань, ніж відповідей. Вона дивує, лякає, шокує, ставить у глухий кут. Але з цим нічого не поробиш. Пошукам розуму, що пізнає немає меж, і в найближчі роки людство, можливо, буде вражене новими відкриттями та новими ідеями в уявленнях про місце людини серед оточуючих речей, його становище в космічній та природній ієрархії...
12. Початок формування філософської думки Нового Часу. Англійська філософія XVII ст. Раціоналізм європейської філософії кінця XVII ст.
Філософія Нового часу — одна з найцікавіших сторінок в історії розвитку світової філософської думки. Вона ознаменувала пошук нових шляхів, нових способів здобуття філософського знання і нового його змісту в умовах переходу до капіталізму з його потребою в науці.
Родоначальником дослідницької науки і матеріалістичної філософії у Новий час був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626). Проголосивши гасло "Знання — сила", він закликав усіх людей до того, щоб вони пам'ятали справжню мету науки, займались нею задля того, щоб від науки мало користь і успіх саме життя. Це призначення наука зможе реалізувати за умови, що в її основу буде покладено з'ясування істинних причин явищ, які відбуваються у природі. Лише та наука здатна перемагати природу і панувати над нею, яка сама "підкоряється" природі, тобто керується вже пізнаними її законами. Отже, наука потребує перетворень, передумовами яких мають бути критика всієї попередньої схоластики, створення наукового методу пізнання й очищення людського розуму від помилок, а створення таких передумов — головне завдання філософії.
Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.
13. Французський матеріалізм XVIIІ ст: природа, суспільство, людина. Енциклопедисти Д.Дідро і Д. Аламбер. Погляди Вольтера, вчення Монтеск’є про людину та суспільно-історичні процеси. Ідеї “суспільного договору” Ж.Ж. Руссо.
Французький матеріалізмXVIII ст. має багато спільного з філософією Просвітництва, але йому властиві й відмінні риси. Насамперед його відрізняє одностайна матеріалістична спрямованість в поглядах на природу. Матерія існує об'єктивно, пов'язана з рухом, вказував Ж. Ламетрі (1709—1751 рр.). Природа являє собою сукупність різних форм руху матеріальних часточок. Згідно з Гольбахом (1723—1789рр.} існує рух матеріальних мас (атомів), а також енергетичний рух; матерія існує в просторі і часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться в суто механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів). Разом з тим філософи заперечують будь-яку роль Бога в існуванні і русі матерії.
Французькі матеріалісти робили спробу розв'язати питання про походження свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії (гілозоїзму). Ж. Ламетрі намагався показати процес поступового переходу від тварин до людини, показати їх схожість і відмінність. У трактаті «Людина-машина»Ламетрі розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину, що подібна годинникового механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав він. лише більша кількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму.
Дені Дідро (1713-1784) був одним з найбільш всебічно освічених французьких мислителів в епоху, що передує Великої французької буржуазної революції. Крім підготовчої та організаційної роботи над проектом "Енциклопедії" він написав для неї ряд статей. Дідро є також автором ряду літературних творів. Найбільш відомі серед них романи "Жак-фаталіст і його господар" і "Племінник Рамо". Найважливіші філософські ідеї Дідро містяться в роботах "Думки про пояснення природи", "Розмова Д'Аламбера з Дідро" і "Філософські принципи матерії і руху". Під "Вступі до Енциклопедії" виражені ідеї, які абсолютно однозначно свідчать про матеріалістичної орієнтації Д'Аламбера. Всі знання, які людина набуває, Д'Аламбер ділить на безпосередні (отримані безпосередньо сприйняттям, без втручання волі) і придбані шляхом міркувань, мислення. Він підкреслює, що "все наше пізнання прямо обмежена знаннями, які ми набуваємо допомогою почуттів".
Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва.., ", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.
14. Моральний смисл обмеження людського розуму і розширення меж віри у філософії І. Канта. Кантовська “річ у собі”.
Філософія Канта асоціюється з поняттями «річ у собі», «трансцендентний», «трансцендентальний», «апостеріорний», «апріорний». Висловлюючи особливості критичної філософії, вони вказують, насамперед, на її теоретичну форму.
Однак аж ніяк не менш важливе значення в кантовської філософії мають поняття «дію», "взаємодія», «спілкування», "діяльність», "суб'єкт». Дані поняття відносяться до самому історичному змісту навчання німецького мислителя в тій його частині, яка стала «відправною точкою руху вперед», увійшла до скарбниці філософської думки. Другий ряд понять становить певну категоріальну основу, яка об'єднує вчення Канта в єдину, хоча, безперечно, суперечливу систему з одного боку, Кант прагне з'ясувати те, що в пізнанні обумовлено діяльністю самої свідомості. Людина як суб'єкт пізнання досліджується Кантом як істоти діяльної, а його свідомість - як активний синтез даних досвіду. З іншого боку, діяльність свідомості протиставляється у Канта предметного, незалежного від свідомості змісту дійсності, відривається від своєї основи, яка проголошується недоступною для пізнання.
Протиріччя це є основним у системі Канта. Їм обумовлені численні похідні суперечності, які пронизують всю кантівську філософію.
15 Активна самодіяльність людського Духу – наскрізна тема німецького ідеалізму. Філософські позиції І.Г. Фіхте та Шеллінга.
Дальший розвиток ідея активності суб'єкта пізнання та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли у вченні Іогана Фіхте (1762–1814), який проголосив себе послідовником Канта, хоча насправді вийшов за межі його вчення.
Згідно з філософією Фіхте всю систему філософського знання можна вибудувати на одному принципі – «Я». Фіхте – це суб'єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала. «Я» у Фіхте – це водночас індивідуальне обмежене «Я» (свідомість людини) і «абсолютне Я» (божественна свідомість). І в тому, і в іншому випадку «Я» – це свободна діяльність, а не субстанція раціоналістів. «Для ідеалізму розум є дія і ніщо інше... все інше можна вивести», – писав Фіхте. Якщо попередня метафізика виходила з принципу, що буття породжує дію (у Декарта субстанція мислить: «Я мислю», отже, «Я» є мислячою субстанцією), то Фіхте є основоположником іншого принципу – «дія породжує буття». Як висловився Гете у Фаусті: «В діянні початок буття».
Фіхте, як і Кант, досліджував проблему можливості наукового знання. Цьому присвячена основна праця мислителя «Науковчення», в якій «Я» постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього (творець не тільки форм, а й змісту знання).
16. Ідеалістична діалектика розвитку світу і людини в філософії Г.В.Ф. Гегеля
Георг Вільгельм Фридрих Ге́гель (інший варіант написання – Ґеорґ Геґель) (1770 – 1831) створив оригінальну філософську систему, яка за своєю фундаментальністю не поступалася кантівській та мала суттєву змістовну новизну, обумовлену діалектичними ідеями. Він постулює комплексний характер явищ, приділяючи особливу увагу розгляду їхньої процесуальності. Вчення Гегеля зображує саморух логічних категорій як онтологічний за своєю суттю процес, що йде від простого безпредметного, безпредикатного буття до цілісної системи світобудови, де всі вищі форми розвиваються з необхідністю з нижчих. Ще однією особливістю філософії Гегеля є трактування нею усіх процесів у термінах тріадичного руху, який цей філософ називає діалектикою. Для Гегеля діалектика є «принципом будь-якого руху, всякого життя та всякої діяльності у сфері діяльності». Діалектику Гегель тлумачить не як привнесену ззовні у визначення мислення, а як таку, що притаманна ним самим. На думку філософа, діалектика складає природу самого мислення – це процес, при якому форми мислення мають самі піддавати себе дослідженню, самі мають визначати свої межі та викривати свої недоліки. Оскільки все буття для Гегеля – це мислення, то, звісно, діалектика набуває універсального характеру. Діалектику використовувало чимало відомих філософів, однак, усі вони, з точки зору Гегеля, тлумачили її обмеженим чином. Так, у Сократа діалектика мала суб’єктивну форму іронії. Гегель реформує діалектику, тлумачачи її як спіралеподібний рух із тріадичним ритмом: 1) теза, 2) антитеза, 3) синтез. Перший момент Гегель називає стороною розсудку (здатність абстрагувати поняття, що фіксуються на чомусь визначеному, тому й обмеженому, бо його результат – замкнутий на кінцевому). Другий момент він називає «негативно розумна сторона, що діалектична у вузькому сенсі» (це – виведення подавлених розсудком суперечностей та протилежностей). Третій момент Гегель іменує «спекулятивною чи позитивно розумною стороною» (це досягнення єдності протилежних визначень, тобто синтез протилежностей)
17. Критика релігії та ідеалізму в антропологічній філософії Л. Фейєрбаха у ХІХ ст.
Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії. Ця критика і стала ланкою зв'язку двох якісно відмінних етапів його творчості. На противагу гегелівській філософії релігії Фейєрбах розглядав філософію і релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. На його думку філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета. А теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту. Тому під час панування теології, науковий (філософський) дух був пригніченим. Теологія з точки зору Фейєрбаха, є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває поза природою. Отже метод Фейєрбаха привів його до висновку, що ключ до розуміння релігії слід шукати в природі людини, в її потребах, інтересах, бажаннях, прагненнях Звідси випливає: "Таємниця та істинний смисл теології є антропологія". Антропологія, гадав Фейєрбах, є прихованим смислом релігії. Адже, по-перше, релігія викликана такими почуттями та переживаннями, як страх, радість, захоплення, любов. Сутність релігії прихована в людському серці, яке відрізняється від тверезого та холодного розуму і прагне вірити та любити. По-друге, об'єкт релігії, її образи створюються фантазією. Без цих гносеологічних засобів людина не змогла б створити уявлення про Бога. Психологія, на думку Фейєрбаха, є матеріалом, а гносеологія - формуючою силою релігії.
Така своєрідна критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику філософського ідеалізму, яка завершилась переходом до матеріалістичних тенденцій. Фейєрбах був глибоко переконаний, що критика релігії не може бути достатньо повною і послідовною, якщо вона не поширюється на ідеалістичну філософію. Він переконливо показав органічний зв'язок релігії та філософського ідеалізму. Фейєрбах звертав увагу перш за все на гносеологічну спільність ідеалізму та релігії. Логічне джерело того й іншого, на його думку, полягає у відриві мислення від чуттєвого буття. За допомогою абстрагування людина утворює загальні поняття та категорії. Ідеалізм відриває ці поняття від їхньої чуттєвої основи і перетворює на самостійні сутності. Те ж саме, на думку Фейєрбаха, відбувається і в релігії.
21. Проблема несвідомого та ірраціонального на початку ХХ ст. Критичний перегляд принципів і традицій класичної філософії у творчості Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, Бергстона та З. Фрейда.
Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта.Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між вченими, різними філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні процеси, котрі здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість. У поведінці людини, її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а не інстинкти (несвідоме). Інші (З.Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомомуЗа Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими емоціями, інстинктами, потягами – несвідомим.
Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідоме, нерозумне) - філософські течії, що проголошують верховенство нерозумного начала і роблять його основною характеристикою як самого світу, так і світосприйняттяНа противагу філософській класиці, що висунула на перше місце розум і раціональність та поставила в якості основної мети виявлення внутрішньої логіки процесів, посткласична філософія знаменує собою відмову від визнання розумних підстав дійсності і висуває на перший план ірраціональний момент. Хоча певні ірраціональістичні тенденції можна простежити протягом тривалого розвитку філософії, сам термін "ірраціоналізм", відносять все-таки до філософських напрямків кінця 19-го - початку 20 століть
22. ХХ ст.: епоха соціальних криз та відчуження людини. Обгрунтуйте цю думку з позиції філософських роздумів А. Камю, Ж.П. Сартра та М.Хайдеггера.
Екзистенціалізм є філософським вираженням глибини потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристика людського буття. Наша теорія, підкреслював Ж.-П.Сартр, єдина теорія, яка надає людині гідності, єдина теорія, яка не робить із неї об'єкта.
Екзистенція, вважали Хайдеггер і Сартр, є буттям, яке спрямоване до "ніщо" і яке усвідомлює свою кінцевість. Визначаючи екзистенцію через її скінченність, екзистенціалісти тлумачать її як "часовість", реальною точкою відрахування якої є смерть. Тому саме час, вважає Хайдеггер, є найсуттєвішою характеристикою буття.
. Атеїстичний екзистенціалізм, на думку Ж.-П.Сартра, є значно послідовнішим. Він вчить, що навіть, коли Бога немає, то все ж є, принаймні, одне буття, в якому існування передує сутності, буття, яке існує до свого визначення за допомогою понять. Цим буттям є людина, людська реальність. За Ж.-П.Сартром, людина спочатку існує, зустрічається, з'являється у світі, і лише потім вона визначається. А далі він робить висновок, що екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування. В цьому суть основного принципу екзистенціалізму, з якого випливають важливі наслідки: немає заданої людської природи, ніяка зовнішня сила, крім самого індивіда, не може зробити його людиною. Тим самим екзистенціалізм проводить важливу ідею індивідуальної відповідальності людини за все, що відбувається з нею та іншими людьми.
23. Історіософська думка України в епоху Перевідродження. ХІІІ – поч. XVI ст
Виникнення філософської думки в Україні пов'язане насамперед з появою такої історичної спільності людей, як український народ. Але кожен народ демонструє своє право на життя не тільки здатністю до виживання, а й силою духу взагалі, і філософського зокрема. Свідченням того, що ще за давніх часів український народ був високорозвинутою спільнотою, є результати дослідження Трипільської культури, а значно пізніше - геніальна пам'ятка українського народу V-ІХ ст., написана у ІХ і переписана в XVI чи в XVII ст., "Велесова книга".
Представлена у "Велесовій книзі" характерологія українського народу показує, що початки української філософії зумовлені духом віри, любові і надії, а вінцем цього духу є свобода.
Філософський світогляд, поданий у "Велесовій книзі", показує, що український народ вірить передусім у свої власні сили, здібності, що тільки завдяки діяльності можна досягти щастя і свободи Таким чином, філософія віри, надії любові і свободи, яку плекав український народ у стародавні часи, є породженням його власного, неповторного і нескореного духу.. Отже, філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.
24. Філософія Відродження в Україні. 2/2 XVI – ½ XVII ст. Значення братських шкіл у піднесенні національної свідомості українського народу
Відродження, український Ренесанс XV — XVII ст. — важливий етап розвитку філософсько-гуманістичної думки в Україні. Пожвавлення філософсько-гуманістичної думки припадає на литовсько-польську епоху в історії України. Відродження прийшло на землю України з півночі Європи у формі Реформації. У кінці XV — XVII ст. у Західній Європі, на ґрунті боротьби селянства та буржуазії, яка народжувалась, проти феодальних устоїв та релігійних виступів проти католицької церкви, виникає соціально політичний рух — Реформація.
Однією з форм боротьби українського народу проти колонізації та окатоличування стали об'єднання прогресивної інтелігенції — братства. Найстаріше з них Львівське братство, створене у 80-х роках XVI ст. Потім братства виникають у Києві (1615), Луцьку (1617) та в містах: Острог, Галич, Вінниця, Могильов, Люблін та ін. Тоді українські магнати та практично всі православні ієрархії прийняли унію — католицизм. Братства ставили за мету захистити мову, культуру, віру, традиції українського народу. Братства організували та фінансували будівництво православних церков, шкіл та друкарень. І якщо з початку діяльності братства проголосили себе хранителями істинної суті християнства, прагнули до античності та відродження культурних пам'яток Київської Русі, то пізніше стали на шлях використання латинської та греко-слов'янської культури. Це викликалось необхідністю логічного обґрунтування захисту світоглядних принципів українського народу. Обумовлювалась істинність православної догматики, її порівнювали з принципами католицької схоластики. Саме це й стає предметом розгляду та вивчення в братствах та братських школах, які стали оплотом проти польської культурно-релігійної репресії. Виникає в Україні й військово-політична організація відсічі політико — економічній агресії.
25. Філософія Просвітництва в Києво-Могилянській академії. Проблема людини у філософських роздумах Г.С. Сковороди
Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також природою, яка творить. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.
У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці.
Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком визначення українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "спорідненої" людській природі дії.
Роздуми Г. Сковороди спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Він шукає відповідь на складні життєві питання – хто така людина, який зміст її життя, для чого ми приходимо у цей світ, які основні грані людської діяльності.
27. Аморальність використання людини як засобу. Вищий моральний закон за І. Кантом. Визначте його актуальність з позиції кінця ХХ ст
Вищий моральний закон Канта має кілька формулювань.
1. "Роби відповідно до такої максими, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом". Так як моральний закон не містить в собі нічого, крім загальної доцільності вчинків, категоричний імператив не може бути нічим іншим, як вимогою до людської волі керуватися цим законом.
2. "Роби так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі і в особі всякого іншого так само, як до мети і ніколи не відносився б до нього тільки як до засобу", або щоб людство в нашому обличчі завжди було свято і виступало самоціллю. Цей імператив є вищим принципом вчення про чесноти. Категоричним він є з тієї причини, що його слід виконувати не заради якихось інших цілей, а заради нього самого, і тому, що він не потребує будь-яких доказах. Підставою його є те, що "розумне єство існує як мета сама по собі". Моральність взагалі полягає в підпорядкуванні своїх дій принципом розуму.
3. "Роби так, щоб максима твоєї волі могла в той же час мати силу принципу загального законодавства".
Моральний закон, на думку Канта, закладений в душі і в совісті кожної людини.
Обґрунтування системи цінностей здавна будувалося на релігійних уявленнях про людину та її призначення. В добу Відродження і Нового часу мораль, зрештою, позбулася цієї вузької спрямованості і замінила її силою людського розуму. Кант зробив її цілком автономною, утвердженою тільки на її обов’язковості.ХІХ-ХХ століття характеризуються різними варіантами обґрунтування моралі — натуралістичними, соціологічними (марксизм).
Категоричний імператив моральності, сформульований І. Кантом, і сьогодні звучить дуже актуально. Це безумовний принцип поводження, основний закон етики, загальний обов'язковий принцип, яким повинні керуватися всі люди, незалежно від їхнього походження і положення. Перше формулювання категоричного імператива нагадує «золоте правило моралі», сформульоване ще в стародавності: «Надходь тільки відповідно до такої максими, керуючись якої ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом». У даному випадку звертається увага на загальність моральних вимог. Третє формулювання на-казує: «Надходь так, щоб ти завжди відносився до людства й у своєму обличчі і в особі всякого іншого також як до мети і ніколи не відносилися б до нього як до засобу». Тут міститься заборона на використання людини як засіб. Людина для Канта — завжди ціль, вона має моральну самоцінність, не можна зводити лю-дини до рівня предмета, засобу для досягнення мети. Людина — вища цінність і ціль.
Моральна свідомість, з точки зору І. Канта, у силу своєї автономії, волі незалежно від релігії. Проте Кант затверджує, що «мораль неминуче веде до релігії», тому що мораль неможлива без переконання в безумовній неминучості справедливого віддання.
31. Практика як спосіб становлення і відношення людини до світу і до самої себе. Єдність предметно-діяльного формотворення і саморозвитку людини
Водночас слід пам'ятати, що реалізація будь-яких суспільних властивостей практики можлива тільки у конкретних діях кожної людини, у якій уособлюється загальне, суспільне ціле. Надособові форми ставлення людини до світу завжди пронизані особистим ставленням кожного до природної і соціальної дійсності, зрештою, до самої себе. Звичайно, людина може не рахуватися із всезагальними закономірностями сущого, і тоді результат відомий. На її діяльність впливають також історичні обставини, місце в суспільстві, особливості соціальних цінностей, але все це не позбавляє кожного з нас визначального покликання — бути суб'єктами (а не об'єктами) суспільної життєдіяльності, творити нові обставини, сприймати наявне, сутнє, існуюче через різноманітні варіанти можливого майбутнього. Злиття зміни наявних обставин і людської практичної діяльності в своєму глибинному розумінні означає не що інше, як революційну практику. Революційність як риса практики насамперед втілюється в прогресивній позиції кожної конкретної людини і навіть за умов, скажімо, тоталітарного режиму, панування командно-адміністративної системи, відповідної депресії суспільства, гострої економічної кризи. Адже саме в умовах такого суспільного розвитку у нас були люди, які творили нові обставини, нові обрії всупереч існуючим.
32. Єдність природи, суспільства і людини, матеріального буття і людського духу.
Ми спостерігаємо істотні відмінності між речовим і духовним, між природою і суспільством, між людиною і рослиною, твариною, між думкою і практичною діяльністю: Вже у дитячі роки людина усвідомлює відмінність у самій собі тіла і духу, природного і суспільного. І мимоволі виникає питання: чи немає чогось загального для всього цього багатоманіття предметів і процесів світу, чогось, що об'єднувало б їх у. єдиний, цілісний, безмежний, вічний світ? І перше, що не може не прийти у голову людині із здоровим глуздом, це висновок про їх єдність у бутті: природа, людина, суспільство, думка, ідеї схожі, єдині у тому, що вони "є”, присутні, існують, і, завдяки своєму існуванню, утворюють цілісну єдність безмежного, вічного світу. Щоправда, подальші міркування призводять нас до думки про те, що сама по собі констатація наявності, буття, скажімо, речі і думки ще нічого не говорить про те, у чому же вони єдині. Вона тільки спонукає нас до пошуку основ цієї єдності. Інакше кажучи, розуміння буття, існування всього, що є, було і буде у світі – це не остаточна відповідь на питання про єдність (або неєдність) світу, а передумова до такої відповіді: спочатку світ повинен існувати, перш ніж він може бути єдиним.
Дата добавления: 2015-01-07; просмотров: 90 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |