Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Основні елементи комунікативних процесів

Комунікація (міжособистісне спілкування), попри її багатоплановість і багаторівневість, із застосуванням засобів мовного коду не лише відбувається за певними законами, а й має чітку структурну організацію. Як і будь-яке системне утворення, комунікація (спілкування) не можлива без наявності структуро утворювальних елементів. Основними її елемента­ми є адресант (відправник), адресат (отримувач), кодування, декодування, канал, медіум, повідомлення, ситуативний контекст, комунікативний шум (перешко­ди), зворотний зв‘язок. Але перед тим, як перейти до загальної характеристики та визначень понять цих елементів, коротко розглянемо внутрішню структуру спілкування, виходячи з аналізу спілкування (комунікації) як складного і різноманітного у своїх проявах та функціях феномена. Українські психологи О. Кулешова та І. Томаржевська зазначають: “Різноманіття форм і видів спілкування пов‘язане з безліччю його функцій, а багатофункціональність спілкування, зі свого боку, обумовлена його роллю та значенням, як у житті окремої людини, так і су суспільства загалом. Такою ж складною є внутрішня структура самого спілкування (комунікації). Її можна охарактеризувати через виділення в ній трьох взаємопов‘язаних сторін: комунікативної, інтерактивної та перцептивної. Такий поділ цілісного і внутрішнього єдиного процесу спілкування є правомірним лише з науковою метою – для більш глибокого та всебічного аналізу феномена” [41, с. 164]. Слід мати на увазі, що у реальному житті маємо справу із спілкуванням (комунікацією) як єдиним цілісним процесом.

Комунікативна сторона спілкування, або комунікація у вужчому розумінні цього поняття, полягає в обміні інформацією між партнерами, передаванні та сприйнятті знань, ідей, думок, почуттів тощо. Специфіка міжособистісної комунікації (на відміну від інформаційного обміну у технічних пристроях): наявність процесу зворотного зв‘язку; наявність комунікативних бар‘єрів; феномен комунікативного впливу; існування різних рівнів передачі інформації (вербальний та невербальний). У практичній психології наголошується насамперед на тому, що інформація у спілкуванні не просто передається від одного партнера іншому (особу, яка передає інформацію, психологи називають комунікатором, а ту, яка отримує цю інформацію, – реципієнтом), а саме нею вони обмінюються. Для розв‘язання цього завдання працює т.зв. механізм зворотного зв‘язку, тобто з‘являється інформація, що містить реакцію реципієнта на поведінку комунікатора. Мета зворотного зв‘язку – допомогти партнерові зі спілкування у розумінні того, як сприймаються його вчинки, оцінюються почуття і таке інше.

Далі на цих важливих моментах зупинимося докладніше. А тут, на думку психологів, важливо пам‘ятати, що адекватність сприйняття інформації залежить від наявності чи відсутності комунікативного бар‘єра – психологічної перепони на шляху адекватної передачі інформації між партнерами зі спілкування. Будь-яка інформація, що надходить до реципієнта, несе у собі той чи інший елемент впливу на його поведінку, думку, настанови, бажання з метою їх часткової чи повної зміни.

У процесі спілкування обмін інформацією здійснюється як на вербальному, так і на невербальному рівні. На вербальному рівні як засіб передачі інформації використовується людська мова. Однак, до спілкування, окрім цього універсального знакового засобу, залучені й інші знакові системи, які у сукупності називаються невербальною комунікацією (міміка, жести, інтонація тощо).

Інтерактивна сторона спілкування полягає в обміні діями поміж сторонами, що спілкуються, тобто в організації міжособистісної взаємодії.

“Інтерактивна сторона спілкування” – це термін, який позначає характеристику тих компонентів спілкування, які пов‘язані із взаємодією людей, з безпосередньою організацією їх спільної діяльності. Для учасників спілкування надто важливо не лише обмінятися інформацією, а й організувати “обмін діями”, спланувати їх. Комунікація організується в ході спільної діяльності з найрізноманітнішого “приводу” її надходження, опрацювання тощо.

Перцептивна сторона спілкування – процес сприймання та пізнання людьми одне одного з наступним налагодження на цій основі певних міжособистісних стосунків, тобто процес знайомства з метою подальшого співробітництва. Оскільки людина приступає до спілкування (комунікативного зв‘язку) завжди як особистість, то вона сприймається іншою людиною, партнером у спілкуванні, як особистість. Уявлення про цього партнера тісно пов‘язане з рівнем власної самосвідомості: чим більше розкривається інша людина, тим повнішим, конкретнішим, виразнішим стає уявлення як про неї, так і про самого себе. У ході пізнання іншої людини одночасно відбувається кілька “мініактів”: і емоційна оцінка цієї іншої людини, і спроба зрозуміти, наприклад, ті вчинки чи хід думок, і побудова тактики, а відтак стратегії реагування на її поведінку тощо. Отже, комунікація (спілкування) починається з джерела інформації (повідомлення), що надходить від адресанта.

Адресант (з франц. adresser – надсилати) – комунікант, який створює та передає повідомлення [105, с. 45]. Таке лаконічне визначення дає О. Яшенкова. А проф. Ф. Бацевич пропонує чіткішу і розгорнутішу дефініцію: “Адресант (з нім. – Adressant – відправник; до речі, в інших мовах це слово здебільшого має таке ж значення. – О.Ч.) (автор, мовець) – джерело повідомлення; у міжособистісному спілкуванні особа, яка ініціює комунікацію, кодує своє повідомлення засобами мови і/або парамови і передає адресату (слухачеві, читачеві, аудиторії)” [7, с. 335].

Адресант може бути індивідуальним (одна людина) і колективним (двоє і більше людей). Він визначає тип повідомлення і спосіб його передавання, враховуючи потреби отримувача. Може реалізовувати свої інтенції у формі усного дискурсу, листа, скарги, або виступу на зібранні тощо. Прикладом такого дискурсу може бути наведене вище трактування понять. Так, О. Яшенкова вважає, що термін “відправник” часто вживають у значенні “ад­ресант”, однак ці терміни не завжди синонімічні. Від­правник може не бути автором повідомлення, а лише від­повідати за його передавання (наприклад, коли секретар передає іншим підлеглим розпорядження начальника). А з іншого визначення, обґрунтованого проф. Ф. Бацевичем, у чий город, так би мовити, кидаються камінці, випливає однозначне трактування цього терміна.

Перед тим як відправити інформацію, адресант кодує свої повідомлення і подає їх у відповідних формах, доступних для адресата (слухача, читача, аудиторії). Адресат – кінцевий “споживач” повідомлення, сприймає його і відповідно до своїх когнітивних стратегій і конкретних умов інтерпретує отриману інформацію.

За Ф. Бацевичем, адресат (з нім. Adressat – отримувач) отримувач, слухач, читач, інтерпретатор, аудиторія – кінцевий споживач повідомлення; у міжособистісному спілкуванні (комунікації) – особа, яка сприймає повідомлення і відповідно до своїх когнітивних стратегій і конкретних конституативних (істотних, визначальних) умов інтерпретує повідомлення адресанта [7, с. 335].

Адресат – один із комунікантів, якому призначене повідомлення, що передається.

Адресат може бути індивідуальним (окрема людина) або колективним (група людей). За найкращих умов по­відомлення доходить до свого адресата без затримки. Од­нак у реальному житті часто виникають різні проблеми: повідомлення може дійти до адресата і лежати деякий час на його столі; через відсутність або зайнятість адреса­та повідомлення передають через посередника (напри­клад, секретаря, сусіда, знайомого); повідомлення може ніколи не знайти свого адресата і потрапити в руки того, кому воно не адресоване (наприклад, у руки конкурента).

Термін «отримувач» часто вживають у значенні «ад­ресат». Однак, як вважає О. Яшенкова, ці терміни нерівнозначні. Отримувач може не бути адресатом, якщо отримує повідомлення, які йому не призначені.

Кодування (з лат. соdеx – список настанов) – втілення задуму ад­ресанта в певну символічну форму (мовну, звукову, графічну тощо) [105, с. 45], або ще перехід від особистісних смислів адресанта до їх утілення в загальноприйняті значення одиниць мовного коду. Код (з фр. сod – умовні позначення) комунікативний – мова або її різновиди (сленг, діалект, стиль тощо), а також немовні засоби (паралінгвальні, інтонаційні тощо), які використовують учасники комунікативного акту.

Від кодування залежить сприйняття повідомлення.

Повідомлення – втілена у конкретні символи (коди) інформація, яку передають адресатові.

Повідомлення реалізуються засобами різних семіо­тичних систем і можуть складатися з вербальних (мов­них) та/або невербальних (наприклад, жести, міміка, графічні зображення) символів. Повідомлення можуть бути підготовленими (твір, доповідь, лекція) та спон­танними (розмова в черзі). Спонтанні повідомлення ча­сто виражені невербальними символами (зітхання, по­зіхання, сміх,сльози).

Розрізняють також власне повідомлення та їхні прагматичні значення (смисли). Так, залежно від ситуа­ції спілкування висловлювання типу “Я зараз буду” може означати обіцяну присутність або ж погрозу з намірами щось вчинити.

Передавання повідомлення відбувається через канали та медіумів, які має обрати адресант.

Канал – спосіб передавання повідомлення, що враховує фізіоло­гічні можливості людини. За Ф. Бацевичем, “канал комунікації – “місток”, який поєднує адресанта і адресата; засоби, за допомогою яких надсилається повідомлення” [7, с. 344].

Канали комунікації узалежнені від п‘яти органів чуття (слух, зір, дотик, нюх, смак), тому й розрізняють такі види каналів: слуховий (вокальний/звуковий), зоро­вий (візуальний), тактильний (дотиковий), нюховий і смаковий. Жоден із них не має якоїсь пе­реваги, однак у у багатьох випадках якийсь із них вибирається через зручність застосування. Нерідко повідомлення передають кіль­кома каналами одночасно (наприклад, невербальна по­ведінка мовця супроводжує його говоріння). Це дає підставу стверджувати, що природа комунікації багатоканальна. Хоча не всі канали рівнозначні. У міжособистісному спілкуванні (комунікації) здебільшого використовують зо­ровий та слуховий канали, з якими асоціюють писем­ність та усне мовлення. То ж, коли йдеться про мовну комунікацію, основними каналами часто називають усний і писемний.

У кожного канала свій медіум.

Медіум (з лат. mеdium – середина, щось проміжне) – засіб переда­вання повідомлення; специфічна конфігурація фізичних, технічних та інституційних характеристик, що становить певну форму комуні­кації. До медіумів усного каналу зараховують: розмови віч-на-віч, промови, телефонні розмови, голосову по­шту, аудіо- та відеозаписи, відеоконференції тощо; до медіумів писемного каналу належать: листи, електрон­на пошта, факси, статті, контракти тощо.

На вибір каналу та медіума впливають терміновість, формальність, конфіденційність, склад­ність та емоційність інформації, необхідність докумен­тального підтвердження, витрати, а також певні очіку­вання адресата.

Усний канал використовують переважно тоді, коли передають не дуже складну та велику за обсягом ін­формацію, коли потрібен негайний зворотний зв‘язок для розв‘язання проблеми або прийняття рішення. Цей канал ефективний для передавання повідомлен­ня, яке містить емоційний компонент, оскільки адре­сант має змогу проаналізувати невербальну поведінку адресата.

Писемному каналу надають перевагу у разі необхід­ності передати детальну та складну інформацію, що по­требує ретельного планування повідомлення; коли необхідно охопити велику кількість людей у різних міс­цях, а негайний зворотний зв‘язок не потрібен. Цей канал допомагає уникнути спотворення інформації, що можливе за використання усного каналу.

Після отримання повідомлення адресат має його де­кодувати.

Декодування – процес розшифрування повідомлення, перетво­рення символів на значення.

Адресат повинен правильно розшифрувати повідо­млення, розпізнати його смисл, що не завжди вдається. Наприклад, дружній жарт інколи сприймається як на­вмисна образа, пропозиція – як наказ.

Отримане повідомлення переважно викликає зво­ротний зв‘язок.

Зворотний зв‘язок (зворотна інформація) – будь-яка реакція адресата на отримане повідомлення, яка допомагає адресантові орієнтуватися в його особі, переконатись у мірі дієвості своїх аргументів, досягненні чи недосягненні предметної та комунікативної мети тощо.

Розрізняють усний зворотний зв‘язок (у вигляді за­питань, коментарів) і письмовий (лист-відмова, лист-подяка); вербальний (з використанням слів) і невербальний (усмішка адресата, позіхання, погляд убік тощо); негайний (згода при зустрічі) і відкладений (лист-відповідь). Крім того, адресат може ухилятися від зворотного зв‘язку – не відповідати на листи, телефонні дзвінки. Відсутність зворотного зв‘язку свідчить, як правило, про негативне ставлення адресата до адресанта або його повідомлення, а також до проблем, пов‘язаних з отри­манням повідомлення. Зворотний зв‘язок показує, наскільки успішною були комунікація. Якщо адресат неправильно зрозумів отри­мане повідомлення, його реакція буде неадекватною.

На етапах кодування, передавання і декодування повідомлення можливий комунікативний шум. Це поняття у теорію інформації впровадили американські вчені К.-Е. Шенон і В. Вівер.

Комунікативний шум – перешкоди різного типу (фізичні, фізіоло­гічні, психологічні, семантичні), які знижують ефективність комуні­кації, дестабілізують процес сприйняття й розуміння повідомлен­ня; можуть призвести до припинення комунікації. Комунікативний шум істотно позначається на процесах комунікації і транс активних моделях її опису. Внаслідок його впливу на перебіг комунікації отримана інформація може суттєво відрізнятися від тієї, яку надіслав адресант, або їх отримання взагалі унеможливлюється. Шум може виникати на всіх етапах (у межах усіх складових) процесу комунікації.

З огляду на причину виникнення розрізняють фізичний, фізіологічний, психічний і семантичний типи шуму.

До фізичного зараховують зовнішні перешко­ди, що відволікають увагу та не дають змоги комунікантам зосередитися (наприклад, сторонні звуки, погане освітлення, тютюновий дим, переповнена людьми кім­ната тощо). Фізіологічний пов‘язаний з вадами мовлення чи хворобою комунікантів, що ускладнює передавання та отримання повідомлення (наприклад, головний біль, погана дикція, туговухість). Психічний шум викликають, як правило, мен­тальні процеси та емоційні стани комунікантів (напри­клад, ворожа налаштованість, упередження, страх, стурбованість, закоханість тощо). Семантичний шум виникає внаслідок спілкування різними мовами або варіантами мов, використання адре­сантом спеціальної термінології, що невідома адресатові. Цей шум може бути зумовлений та­кож різними неточностями, в пере­даванні інформації, її трансформації, додавання тощо.

Міжособистісне спілкування (процес комунікації) завжди відбувається у межах якогось зовнішнього ситуативного контексту.

Ситуативний контекст – обставини, в яких відбувається спілкування (комунікація); місце, час, особистість партнера (партнерів), соціальні ролі учасників і т.ін. Він має чотири виміри: фізичний, соціальний, хроноло­гічний (часовий) і культурний.

Фізичний вимір охоплює місце комунікації, а також проксемічні аспекти (використання простору) що впливає на зміст та якість інтеракцій. Так, спілкування (комунікація) в транспорті, удома, на роботі, в лікарні, магазині, теат­рі тощо істотно різниться. Цей вимір впливає на зміст; форму повідомлень, а також на формування атмосфери спілкування.

Соціальний вимір виявляється у характері обов‘язків між учасниками спілкування, їхніх статусах, визначає природу стосунків між комунікантами. Перебіг комунікації узалежнений від віку, статусних та соціальних ролей комунікантів, тривалості знайомства, рівня і характеру стосунків між ними і т.п.

Хронологічний вимір пов‘язаний з часом процесу комунікації. Від того, коли відбуваються мовленнєві взаємодії комунікантів (уранці чи пізно ввечері, у приймальні години, під час обідньої перерви, по закін­ченні робочого дня, на початку чи наприкінці фінансово­го року тощо), може залежати ефективність комунікації.

Культурний вимір зумовлений різним похо­дженням (расове, етнічне тощо) та культурою комуні­кантів (національна, корпоративна, індивідуальна), що часто ускладнює порозуміння. Культурні відмінності значною мірою впливають на характер комунікації між американцями та європейцями, чоловіками та жінка­ми, мусульманами та православними тощо.

Знання ситуативного контексту необхідне для коду­вання та декодування повідомлень, вибору каналів і ме­діумів комунікації.

Отже, здійснення будь-якого комунікативного акту можливе тільки за наявності основних елементів спілкування (ко­мунікації), які взаємопов‘язані і взаємодіють під час ін­формаційного обміну, безпосередньо впливають на його якість і результат.

3.3. Мотиви, цілі, функції спілкування (комунікації)

Спілкування (комунікація) як процес соціальної взаємодії людей спрямоване на досягнення конкретної комунікативної мети, а отже, має чітко заздалегідь визначені цілі. Як самостійна і специфічна форма активності особистості, спілкування (комунікація) здійснюється з певною метою – через взаємини з іншими людьми шляхом обміну конкретними повідомленнями (інформацією), досягнення взаєморозуміння у вирішенні ділових, міжособистісних і т.п. проблем.

Мета спілкування (комунікації) – запланований адресантом результат, на який скерована комунікативна діяльність. Інакше кажучи, метою спілкування (комунікації) є те, заради чого у адресата (людини, суб‘єкта, індивіда) виникає цей вид активності. Він певною мірою обумовлюється великою кількістю цілей спілкування, серед яких – передача та отримання знань про довкілля, погодження розумних дій з партнерами у спільній діяльності (навчанні, підприємництві), встановлення та з‘ясування особистих та ділових взаємин тощо. У людини цілі спілкування являють собою засіб задоволення найрізноманітніших потреб – соціальних, культурних, пізнавальних, естетичних і т.д.

Як вже зазначалося, для цього служить така категорія комунікації (спілкування) як повідомлення, тобто комунікативна дія, “втілена у конкретну пропозитивну структуру з конкретним асертивно-пропозитивними та іншими інформаційними складовими. “Енергетичним” стрижнем є мовленнєвий акт” [6, с. 351].

Повідомлення передають для того, щоб поінформува­ти (теленовини, прес-реліз), попередити (дорожні знаки, крик), пояснити (навчальний посібник, інструкція), зробити опис (документальний фільм, усне оповідання), розважити (анекдот, художній фільм), переконати (пла­кат, реклама) тощо. Як правило, цілей комунікації бу­ває декілька. Це підтверджує така проста сентенція, наприклад, той же фільм може розважати, інформувати, описувати, попереджати і пояснювати одночасно, містячи відповідні змістовні повідомлення, котрі певним чином відповідають потребам глядача.

Отже, першопричиною спілкування (комунікації) є потреби людини або групи людей.

Потреба – стан індивіда, пов‘язаний із відчуттям необхідності або нестачі чогось. Важливо осмислити філософське трактування цього поняття. Для цього наведемо авторську інтерпретацію цього філософського поняття відомого львівського ученого проф. В. Петрушенка: “Потреба – у поширеному розумінні – та ланка (психо-фізичний механізм, система доцільних дій, предметний зміст прагнень надолужити брак, відсутність чогось в оптимальному функціонуванні організму), що поєднує людину (живий організм) із умовами її існування. Потреба позначає ті елементи або складові загальних умов буття або середовища, що постають органічними складовими життєдіяльності людини… (наприклад, такі елементи біосфери, як повітря, тепло, їжа та ін.). отже, потреба – це те зовнішнє, що має (або набуло) характеру внутрішнього необхідного елементу життєдіяльності…” Далі філософ підкреслює: “Поняття “потреба” особливо активно використовувалось і використовується матеріалістичними або натуралістичними школами та напрямами філософії, оскільки, на думку їх представників, потреба свідчить про залежність людини від загальних умов її буття, від зовнішніх обставин та чинників. У більшості інших напрямів філософі справедливо звертають увагу на те, що через поняття “потреба” людина часто постає як пасивне, залежне єство, у той час як насправді більшість необхідних умов для свого власне людського способу буття людина створює сама (соціально-культурне середовище, засоби діяльності, знання, діловій цінності та ін.). відповідно, поняття “потреба” має виражати не лише залежність людини від умов буття (це, до речі, стосується потреби міжособистісного спілкування, а також комунікативного обміну повідомленнями і т.п. інтеракцій. – О.Ч.), а й той простір, який постає необхідним для розгортання людського способу буття і який людина створює своєю активністю” [64, с. 161–162].

Натомість соціальні психологи розглядають потреби як особливий психічний стан людини, як усвідомлення або відчуття напруження, незадоволення, дискомфорту, як відображення в психіці людини невідповідності між внутрішніми і зовнішніми умовами існування.

Людські потреби різноманітні. Відомий американський психолог Абрахам Маслоу розробив ієрархію людських потреб у вигляді піраміди – від базових біологічних до найви­щих потреб реалізації особистості. У такій піраміді людсь­кі потреби розташовані по висхідній на п‘яти рівнях. Це потреби: фізіологічні (біологічні) (їжа, пиття, по­вітря, сон); безпекові (одяг, дім, відчуття безпеки); взаємин (кохання, дружба, родина); необхідності поваги (самоповага, визнання, влада); самореалізації (самоутвердження, самовираження, кар‘єрна ідентифікація тощо).

Процес усвідомлення, а відтак задоволення потреб складно структуризований, утворюючи просторово-часову конфігурацію або внутрішню форму чогось цілого. Цей процес передбачає декілька етапів. Одним із перших у ньому є мотивування певних намірів досягнення поставлених цілей. Мотив спілкування (комунікації), що випливає з мети усвідомленого уявлення про результат якого необхідно досягти у процесі спілкування, – це причина, поштовх до початку, зокрема мовленнєвої діяльності. Мотиви можуть бути найрізноманітнішими і стосуватися практично усіх сфер людського життя: фізичної, фізіологічної, інтелектуальної, духовної. Виходячи з індивідуальної потреби у конкретному типі спілкування, учасник комунікативного акту свідомо чи іноді навіть підсвідомо вдається до мотивації такого вибору. У цьому сенсі психологи говорять про мотиваційну сферу особи, яку визначають як сукупність стійких мотивів, які мають визначену ієрархію і виявляють спрямованість особи, у нашому контексті – адреса, адресанта.

Мотивація (з франц. motivation, від mоtіf, з лат. mоtus – рух) – спонука до діяльності, що скеровується певним мотивом, тобто причиною, приводом будь-якої дії [105, с. 50], тобто здійснення чого-небудь з конкретною метою, яка випливає із загальної мети. Таке визначення цього поняття дає лінгвіст О. Яшенкова. Для порівняння – дефініція психологів: “Мотивація – сукупність стійких мотивів при наявності домінуючого, яка виражає направленість особистості, ціннісні орієнтації і визначає її діяльність” [79, с. 108].

Як бачимо, і у першому, і у другому визначеннях ключовим словом є термін “діяльність”. Оскільки розуміння сутності цього терміна винятково важливе в оволодінні основами комунікативної культури правника і до його використання доведеться звертатись неодноразово, коротко наведемо інтерпретацію поняття “діяльність” філософами, психологами і лінгвістами.

У популярному філософському енциклопедичному словнику автором був знаний український філософ С. Кримський: “Діяльність форма активності, що характеризує здатність людини чи пов‘язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Ці зміни можуть стосуватися речового та енергетичного статусу об‘єктів або їх інформаційного потенціалу. Діяльності притаманні – трансформація зовнішнього у внутрішнє, єдність опредметнення та розпредметнення певних смислів, що задають параметри її здійснення. Для людської діяльності характерний вибір можливостей та відповідно – прийняття рішень. Діяльність здійснює перманентну трансформацію суб‘єктивного в об‘єктивне та навпаки. Ця трансформація виявляє особливості людського духу, який, зрештою, і створює потенціал діяльності. Духовний потенціал діяльності, її смислонаповнення реалізується у певних нормах, цінностях та цілях. У тих випадках, коли діяльність набуває героїчного пафосу й сягає рівня самопожертви (в ім‘я людських цілей чи релігійних абсолютів), виникають т.зв. “безконечні цілі” (Гегель), або вічні ідеали, внаслідок чого ціле покладання перетворюється у маніфестацію духу, в смислозатвердження людини. Діяльність, яка виходить за межі власної імітації чи спонтанної активності, тобто орієнтована на результат, характеризується ціле покладанням та цілереалізацією. Діяльність, яка охоплює і цілепокладання, і само імітацію (як у деяких ситуаціях гри) та широку сферу смислотворчості, зветься життєдіяльністю. Її різновидами є праця, гра, самодіяльність за мірками свободи. Загальний знаменник цих різновидів становить творчість” [95, с. 163–164].

З цього аргументованого, хоч і тезисно висловленого трактування не важко збагнути, що важливим етапом процесу задоволення по­треб є реалізація діяльнісних потенцій, спроможностей кожного індивіда, залученого до комунікативних інтеракцій (безпосередня міжособистісна взаємодія) або до мовленнєвої діяльності.

То ж, як вважають психологи: “Діяльність – специфічний вид усвідомленої активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, включаючи самого себе й умови свого існування, як у фізичному просторі, так і у просторі психічних образів (основні види: гра, навчання, праця)” [78, с. 48]. Відомий сучасний російський учений, один із засновників психолінгвістики О.О. Леонтьєв зазначає: “Діяльність – у вищому ступені динамічна система, в ній постійно відбуваються трансформації: акт діяльності визначає мотив і перетворюється у дію, яке реалізує інше ставлення до світу, іншу діяльність; навпаки, дія може набути самостійної збуджувальної сили і стати актом діяльності; дія може трансформуватися в операцію, почати реалізовувати різні цілі….”. За Л. Виготським, крім мети і мотиву, найважливішими складовими діяльності є дія (здійснення чого-небудь з конкретною мето, яка випливає із загальної мети) та операція (спосіб здійснення дії).

І запропонована лінгвістом О. Яшенковою дефініція: “ Діяльність – сукупність послідовних дій для досягнення певного результату, які актуалізують ставлення людини до світу, відпові­дають потребі і характеризуються мотивом ” [105, с. 278]. Якщо його порівнювати з попередніми, то знайдемо чимало спільного, хоча не можна не помітити цілком зрозумілої класифікації. Класифікують діяльність за різними ознаками, до них належать (за Ф. Бацевичем): а) якісна специфіка (трудова, ігрова, пізнавальна); б) сфери вияву (зовнішня або матеріальна, внутрішня або теоретична); в) результати (конструктивні й деструктивні); г) міра участі творчого начала (креативна або пошукова, рутинна або автоматизована); ґ) участь складових найважливіших сфер вияву людини (когнітивна, психічна, психологічна, духовна, фізична, фізіологічна та ін.). Ці та інші типи діяльності можуть трансформуватися один в одний, супроводжувати інші типи тощо.

За цією класифікацією мовленнєва діяльність (у тому числі спілкування, комунікація) належить до внутрішньої, творчої, когнітивно-психічної і різною мірою конструктивності. Вона є істинною діяльністю, що зберігає загальн структуру людської діяльності, у якій би формі вона не здійснювалася. Така діяльність не може бути вилученою із суспільного процесу.

Всіх сфер людської діяльності – фізичної, фізіологічної, інтелектуальної, духовної – можуть стосуватися різноманітні мотиви, які необхідно відрізняти від цілей. Наприклад, метою є запросити друзів до рестора­ну, а мотивом може бути смачно поїсти, відзначити ус­піх, розважитися, продемонструвати свою заможність тощо. Частини мотивів людина (адресат) може не усвідомлювати, а мету усвідомлює майже завжди.

Отже, людська комунікація залежить від мотивів і цілей учасників комунікативного акту. Якщо метою комунікантів є психологічний контакт, то мотиви не виходять за межі комунікації. Мотивом комунікації є згода, оптимізація міжособистісних стосунків. Люди отримують або задоволення від самого процес комунікації або ж з‘ясовують стосунки. Таку комунікативну (мовленнєву) діяльність вважають особливим видом спілкування, яке називають модальним. Прикметник утворення від іменника “модальність”, яким іменується термін, що означає “належність до відповідної сенсорної (чуттєвої) системи і використовується для характеристики або відчуття, або інформаційного сигналу” [79, с. 106]. За Ф. Бацевичем, “модальність – функціонально-семантична і прагматична категорія, яка є носієм різних видів відношення змісту повідомлень (висловлювань) до дійсності, а також мовця до того, про що він повідомляє слухачеві: як до правдивого/неправдивого, хорошого/поганого тощо” [7, с. 349]. Таке розуміння цієї категорії стало підставою для виокремлення такого різновиду, як модальне спілкування (з лат. mоdus – міра, спосіб) – тип комунікативної діяльності, спрямованої на реалізацію особистісних, психологічних взаємин між людьми [105, с. 51].

Якщо мета адресата – передати інформацію, щоб спонукати партнера (адресата) до дії, надати йому емоційну підтримку або змінити його погляди, що необхідно для подальшої спільної діяльності комунікантів, то мотиви перебува­ють поза межами комунікації. Тут визначальним є кооперація, за якої здійснюється особливий вид спілкування, що отримав назву диктального.

Диктальне спілкування – тип комунікативної діяльності пов‘язаної з певною предметною взаємодією людей, обслуговує різні форми їх соціальної діяльності.

Міжособистісне спілкування (комунікація) відіграє важливу роль у життєдіяльності людей. Кожен переконаний в істинності такої сентенції: життя і діяльність суспільства неможливі без спілкування людей, оскільки воно (а отже, і комунікація як один із його виявів) є необхідною умовою будь-якої діяльності. Процес спілкування значною мірою визначає добробут, ефективність дій, настрій людей тощо. Наприклад, фахівці в галузі впровадження ноу-хау в техніці вважають, що сама технічна ідея лише на 20% забезпечує успіх нової розробки, а 80% успіху залежить від спілкування: слід довести нову ідею до спеціалістів, переконати, що вона є новою й ефективною, отримати дозвіл на апробацію, знайти компетентних фахівців, які б взялися за реалізацію ідеї, “проштовхнути”, використовуючи рекламу і т.д. Педагоги переконані, що успіх у вихованні дітей, нормальний мікроклімат у сім‘ях великою мірою залежать від якості, організованості, форм і змісту спілкування батьків і дітей.

У сучасному інформаційно-насиченому суспільстві на спілкування (комунікацію) покладено виконання конкретних функцій. Як вважає О. Яшенкова, функції комунікації визначають призначення конкретного комунікативного акту та комунікації загалом.

У науковців нема єдиного погляду на проблему, оскільки вони по-різному класифікують функції спілкування (комунікації) використовуючи свої традиційні критерії. Так, американський мовознавець Р. Якобсон, орієнтуючись на комунікативні цілі, виокремив шість функцій комунікації, кожна з яких пов‘язана із якимось елементом комунікативного процесу. Цю класифікацію тепер в основному й використовують у комунікативній лінгвістиці. Мовознавець О. Яшенкова виклала її таким чином:

- емотивна функція, що спирається на адресанта, пе­редбачає його самовираження, ставлення до теми й ситуа­ції комунікації; основна увага адресанта зосереджена на вираженні власних почуттів, оцінок; так, одне й те саме повідомлення може набувати різних інтонаційно-емоцій­них відтінків; ця функція реалізується вербально (наприклад, модальними зворотами типу “на мою дум­ку”, “на мій погляд”, “з моєї точки зору” та ін.) і невербально (наприклад, перекреслена бомба на плакаті);

- конативна (апелятивна) функція, що спирається на адресата, виражає спонукання, привертання уваги до повідомлення; реалізується за допомо­гою спонукальних речень, звертань, які вимовляють з відповідною інтонацією (наприклад, “Подивись, друже, у вікно!”), а також невербально (наприклад, покажчик повороту, піктограма чоловіка та жінки тощо);

- референтна (денотативна) функція, що співвідно­ситься з контекстом і зосереджує увагу на об‘єкті, темі, змісті дискурсу (наприклад, “Сонце сходить на сході”);

- поетична функція, що акцентує увагу на власне повідомленні та враховує здебільшого його форму, а не зміст; до засобів реалізації цієї функції належать тропи та фігури мовлення, різного типу прикраси тощо;

- метамовна функція, що переключає увагу на коди, передбачає опис параметрів комунікації та інтерпрета­цію; вона може бути реалізована вербально і невербально (наприклад, значення незнайомого адресатові слова мож­на пояснити словами або жестами, малюнком тощо);

- фатична функція, що передбачає використання комунікативної системи для налагодження, підтриман­ня та припинення контакту, перевірки роботи каналів комунікації; вона зосереджується на контакті, при цьому зміст повідомлень не має особливого значен­ня; ілюстраціями можуть слугувати розмови про погоду, бесіди за святковим столом, мо­вленнєва взаємодія типу “Алло? – Слухаю!”, а також радіопозивні, заставка на комп‘'ютері тощо [105, с. 51–54].

Усі ці функції можуть бути властиві будь-якому ко­мунікативному акту, проте одна з них завжди домінує відповідно до типу тексту повідомлення. Наприклад, у віршах переважатиме поетична функція, у військових наказах – конативна (поведінкова).

Дещо інший підхід до класифікації й характеристики функцій спілкування (комунікації) використовується у соціальній психології. Наголошуючи на тому, що за своїм значенням спілкування (комунікація) багатофункціональна, соціальні психологи виділяють вісім функцій міжособистісного спілкування (комунікації), даючи кожній характеристику. Отже, такими функціями є:

1) контактивна – встановлення контакту як стану готовності до прийому та передачі повідомлення та підтримання взаємозв‘язку в формі постійної взаємоорієнтованості;

2) інформаційний обмін повідомленнями, тобто прийом-передача яких-небудь повідомлень у відповідь на запити, а також обмін думками, рішеннями тощо;

3) спонукальна стимуляція активності партнера зі спілкування, що спрямовує його на виконання тих чи інших дій;

4) координаційна – взаємне орієнтування та погодження дій при організації спільної діяльності;

5) розуміння – не лише адекватне сприймання змісту спілкування, але й розуміння партнерами одне одного (їх намірів, установок, переживань, станів тощо);

6) емотивне збудження в партнері необхідних емоційних переживань (“обмін емоціями”), а також зміна з його допомогою власних переживань та станів;

7) встановлення стосунків – усвідомлення свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв‘язків спільноти, в якій необхідно діяти індивіду;

8) здійснення впливу – зміна стану, поведінки, особистісно-змістовних утворень партнера, в тому числі, його намірів, установок, думок, рішень, уявлень, потреб, дій, активності тощо [79, с. 162].

Дехто з науковців робив спробу розглянути функції спілкування (комунікації), враховуючи позиції усіх учасників комунікативного процесу. Застосувавши саме такий підхід до класифікації функцій, російські дослідники Т. Грушевицька, В. Попков і А. Садохін виділили такі функції: інформаційну (обмін повідомленнями, думками, задумами, рішеннями); соціальну (формування та розвиток культурних навичок людських взаємин); експресивну (прагнення виразити та зрозуміти емоційні переживання); прагматичну (регламентація поведінки та діяльності, координація спільних дій); інтерпретаційну (адекватне сприйняття повідомлень, розуміння намірів, установок, пережи­вань, станів). Кожна з них має свої специфічні ознаки і відповідає комунікативним позиціям адресанта, а також адресата.

Як бачимо, перелік і короткі характеристики функцій спілкування (комунікації) засвідчують їх значення для розвитку суспіль­ства. Комунікація, заснована на спілкуванні з використанням природної мови, відіграє інтеграційну роль: вона опосередковує всі види соціальної діяльності, сприяє соціалізації особистостей, акумулює суспільний досвід і уможливлює передавання його від покоління до покоління, зберігає культуру, а також є чинником цивілізаційної, етнічної та групової ідентифікації, членів конкретного соціуму.

Отже, міжособистісне спілкування (комунікація) як процес со­ціальної взаємодії людей, спрямований на досягнен­ня комунікативних цілей, умотивованих їхніми потре­бами, виконує різні функції, слугує формуванню сус­пільства загалом.

3.4. Критерії типології міжособистісного спілкування (комунікації)

Сучасний комунікативний простір характеризуєть­ся багатогранністю та багатоаспектністю комунікатив­них процесів, що зумовлює різноманіття типів спілкування (комуні­кації). Єдиної типології комунікації не існує, оскільки вчені (йдеться про фахівців з комунікативної лінгвістики насамперед) класифікують її за різними критеріями, до яких належать тип кодо­вої системи, форма реалізації засобів мовного коду, адре­сність, тип медіума, спосіб інтерактивності, кількість учасників, рівень офіційності, свобода вибору партнера, рівень організованості, кількість контактів, тривалість, функціональне призначення і сфера спілкування (комунікації). Такий перелік критеріїв наводить О. Яшенкова. А неодноразово цитований проф. Ф. Бацевич вважає, що “існує кілька типологій (у нього їх – 12) спілкування за різними критеріями” [6, с. 39–41]. Безумовно, для практичної діяльності правникові доцільно ознайомитися з цими критеріями, про які змістовні поняття дають рекомендовані навчальні посібники згадуваних учених, а загальні положення з яких викладаються нижче. Але перед тим звернемося до соціальних психологів. О. Кулешова та І. Томаржевська зазначають: “Відповідно до усталеної традиції, у вітчизняній соціальній психології виділяють три різних за своєю орієнтацією типи міжособистісного спілкування: імператив, маніпуляцію та діалог.” Отже, все зведено до простого і зрозумілого критерію – орієнтації на сенс застосування. Далі автори характеризують ці типи спілкування. Зупинимо увагу читача поки що на двох перших, бо третій (діалоговий) тип перетинається з таким же за критерієм комунікативної лінгвістики типом, що відзначається способом інтерактивності.

Імперативне спілкування – авторитарна, директивна форма впливу на партнера зі спілкування з метою досягнення контролю за його поведінкою та внутрішніми установками, спонукання до певних дій або рішень. У цьому випадку партнер зі спілкування розглядається як об‘єкт впливу, виступаючи пасивною стороною. Особливість імперативу у тому, що кінцева мета спілкування – змушування партнера – не завуальована. Як засоби здійснення впливу використовуються наказ, настанови, розпорядження і вимоги. Можна назвати групу соцільних діяльностей, у яких використання імперативного типу спілкування (комунікації) повністю виправдане. До них, безперечно, належать командні посади військовиків, де слід дотримуватися статутних відносин, стосунки “начальник – підлеглий” за складних та експериментальних умов, виконання службових обов‘язків за надзвичайних обставин і т.п. Водночас можна точно визначити також і ті сфери міжособистісних відносин, де застосування імперативу недоречне і навіть неетичне. Насамперед, йдеться про інтимно-особистісні стосунки, подружні та дитячо-батьківські контакти, а також про усю систему виховних, педагогічних відносин. До речі, можливості застосування імперативного спілкування в педагогічній практиці вкрай обмежені, причому не стільки через суто етичні мотиви, скільки через його неефективність.

Маніпуляція – розповсюджена форма міжособистісного спілкування, яка передбачає вплив на партнера з метою досягнення своїх прихованих намірів. Так само, як і імператив, маніпулятивне спілкування передбачає об‘єктне сприйняття партнера зі спілкування, який використовується маніпулятором для досягнення власних цілей. Зближує їх і те, що при маніпулятивному спілкуванні також постає мета домогтися контролю за поведінкою та думками іншої людини. Докорінна відмінність полягає у тому, що партнер не інформує партнера про істинні цілі спілкування; вони або приховуються від нього, або підмінюються іншими. Однак існують сфери людської взаємодії, де маніпулятивне спілкування цілком доречне або ж де воно категорично неприпустиме. Сферою “дозволеної маніпуляції” є бізнесові, а також активні ділові стосунки взагалі. Широко розповсюджений маніпулятивний стиль впливу на партнерів у сфері пропаганди, зокрема під час виборчих компаній. Найбільше страждають від маніпуляції стосунки, побудовані на дружбі та взаємній симпатії. Руйнування таких зв‘язків і підмінювання їх іншими при використанні маніпулятивних засобів спілкування неминуче.

У маніпулятивному процесі партнер зі спілкування сприймається не як цілісна унікальна особистість, а як носій певних “потрібних” маніпулятору властивостей та якостей. Порівняння імперативної та маніпулятивної форм спілкування дозволяє виявити їх глибоку внутрішню схожість. Об‘єднавши їх можемо охарактеризувати як різні види монологічного спілкування. Адресант розглядаючи адресата як об‘єкт свого впливу, по суті спілкується сам з собою, з власними цілями, обмірковуючи поставлені завдання, не помічаючи співрозмовника, ігноруючи його.

Враховуючи особливості міжособистісного спілкування (комунікації), тенденції його розвитку в умовах глобалізацій них змін, зростання ролі персоніфікації особистостей (тобто усвідомлення людиною індивідуальної неповторності, несхожості на інших), представники комунікативної лінгвістики запропонували типологію спілкування (комунікації) за наведеним вище переліком (подаємо за О. Яшенковою) [105, с. 53–65].

1. За типом кодової системи: вербальна і невербальна комунікація.

Вербальна комунікація здійснюється за допомогою знаків природної мови (звуків, морфем, слів, словоспо­лучень тощо). Мова як знакова система є оптимальним засобом вираження людського мислення і спілкування. Вербальна (мовна) комунікація поширюється на всі сфери людської діяльності, оскільки саме вербальні компоненти комунікативного акту є основними носіями значень (смислів) повідомлень.

Однак природна мова – не єдина знакова систе­ма, що використовується в людській комунікації. Іс­нують ще мова програмування, світлова сигналізація, засоби регулювання дорожнього руху. До того ж, у чистому вигляді існування вербальної комунікації практично неможливе. Людське мовлення зазвичай супроводжу­ють несловесні (невербальні) знаки.

Невербальна комунікація – обмін інформацією за допомогою невербальних кодів: зовнішність та її офор­млення, міміка, погляди, жести, рухи тіла, звукове оформлення мовлення, оточення, матеріальні предме­ти, що мають символічні значення, тощо.

Специфікою невербальної комунікації є те, що вона здійснюється за допомогою всіх органів чуття, кожний з яких утворює свій канал комунікації. З огляду на полісенсорну природу виокремлюють різні види невер­бальних повідомлень (акустичні, оптичні, тактильнокінесичні та ін.), які тісно взаємодіють і можуть допов­нювати або суперечити один одному.

До основних невербальних кодів людської комуніка­ції належать:

- парамова: просодика (тембр, висота і гучність го­лосу, артикуляція, ритм, темп, інтонація, манера мо­влення) та екстралінгвістика (паузи, кашель, зітхан­ня, сміх, плач);

- кінесика (жести, міміка, контакт очима, рух тіла, постава, хода);

- проксеміка (використання простору, зокрема від­стань між комунікантами, їх просторове розміщення, вплив території);

- графеміка (почерк, шрифти, інтервали, текстові виділення, розділові знаки тощо);

- зовнішній вигляд (тип і виміри тіла та обличчя, одяг, зачіска, прикраси, косметика, предмети особисто­го вжитку);

- такесика, або гаптика (дотик, зокрема потиску­вання рук, поцілунки, погладжування, обійми);

- сенсорика (запахи тіла та косметики, аромати кухні, поєднання кольорів, звуків);

- хронеміка (використання часу, зокрема час очіку­вання початку спілкування, тривалість спілкування, час вагання).

Науковці стверджують, що у спілкуванні на невер­бальні сигнали припадає 60–80% інформації. Не­вербальні повідомлення здатні передавати різноманітні відомості про особистість комуніканта (його темперамент, емо­ційний стан під час комунікації, особистісні якості, ко­мунікативну компетентність, соціальний статус, куль­туру, до якої він належить); стосунки між комунікантами; ставлення комунікантів до обговорюваної події.

Невербальні повідомлення можуть доповнювати, дуб­лювати, заміщати вербальні повідомлення або супере­чити їм, а також регулювати комунікативну поведінку співрозмовника. На відміну від вербальних повідо­млень їм властиві багатозначність, ситуативність, син­тетичність і спонтанність.

2. За формою реалізації засобів мовного коду: усна, писемна та друкована комунікація.

Усна комунікація здійснюється за допомогою коду акустичного (звукового) мовлення. Така комунікація спонукає до швидкого обміну інформацією, забезпечує негайний зворотний зв‘язок, передає всі нюанси мо­вленнєвих взаємодій. Комуніканти можуть отримувати додаткові значення (смисли) завдяки невербальним сиг­налам, що зазвичай супроводжують усні вербальні пові­домлення. Усна комунікація дає змогу спостерігати, контролювати та впливати на комунікативну поведінку адресата, перефразовувати, додавати або скорочувати повідомлення. Крім того, усна комунікація допомагає швидко встановити добрі міжособистісні стосунки, що сприяє успішному інформаційному обміну.

Водночас усна комунікація вразлива до різноманіт­них перешкод (фізичних, фізіологічних, психологічних, семантичних), залежить від не завжди точної та надій­ної пам‘яті людей. Слухачі часто забувають багато з того, що вони почули, можуть пропустити важливі деталі або додати своє бачення проблеми. Чим довший у просторі та часі маршрут від адресанта до адресата повідомлення, тим більша ймовірність перекручення змісту сказаного.

Писемна комунікація реалізується за допомогою гра­фічного коду, тобто одиниць графічної системи певної мови (букв, ієрогліфів, розділових знаків тощо). Вона зазвичай підготовлена, нормована, більш формалізова­на. Оскільки письмові повідомлення декілька разів реда­гують, у них незначна кількість помилок. Писемна кому­нікація здебільшого не потребує негайного зворотного зв'язку, може бути розірваною в часі й просторі. її осо­бливість – тривалість. Вона полегшує сприйняття пові­домлень (особливо складних і довгих), оскільки адресат може перечитати їх у зручний для себе час.

Друкована комунікація відбувається за допомогою спеціальних технічних засобів поліграфії. Вона харак­теризується уніфікаційними особливостями, є осно­вою мовленнєвої норми та культури мовлення. У ви­гляді книг і різноманітних документів друкована кому­нікація може зберігатися тривалий час, що забезпечує стабільність самої мови, мовних контактів народів. Дру­ковану комунікацію виокремив чеський мовознавець Йозеф Вахек (1909–1996), однак не всі науковці поді­ляють його точку зору.

3. За адресованістю: персональна та надперсо­нальна комунікація.

Персональна (аксіальна (з лат. ахіs – вісь)) комуні­кація адресована конкретній людині (наприклад, приві­тання з днем народження, особистий лист). Надперсо­нальна (ретіальна (з лат. rete – мережа) комунікація адресована абстрактному адресату (наприклад, теленовини, реклама, комікс).

4. За типом медіума: безпосередня та опосередко­вана комунікація.

Безпосередня комунікація відбувається без будь-якого посередника з використанням вербальних і невербальних засобів у межах візуального, тактильного та інших типів сприйняття співрозмовника, тобто “облич­чям до обличчя”. Безпосередня комунікація є контакт­ною, адресат перебуває у комунікативному просторі ад­ресанта (наприклад, розмова віч-на-віч, доповідь на се­мінарі).

Опосередкована комунікація здійснюється через по­середника. Посередниками можуть бути фізична особа (секретар, перекладач тощо) і різноманітні технічні за­соби (листи, записки, друкована продукція, телефон, радіо, відео, комп'ютерні мережі локального та гло­бального характеру тощо).

5. За способом інтерактивності: монолог, діа­лог, полілог.

Монолог (з грец. monos – один і logos – слово, вчен­ня) – форма мовлення адресанта, що відтворюється внаслідок його активної мовленнєвої діяльності, розрахованої переважно на пасивне і опосередковане сприй­няття мовлення адресатом (аудиторією). Монолог має свого адресата і може бути персональ­ним чи надперсональним, однак не потребує безпосе­реднього зворотного зв'язку. Будь-який монолог має ознаки діалогічності, адже, продукуючи мовлення, текст, адресант діалогізує з уявним гіпотетичним адресатом. Монолог – розгорнутий вид мовленнєвої діяльно­сті, має свою специфіку побудови тексту, прагмасигналів і типу інтерактивності, спрямованих на досягнення різних цілей (агітаційний виступ, лекція, мо­литва, монолог актора у театральній виставі, щоденникові записи, опові­дання). Монолог може містити великі за обсягом тексти, які складаються з пов‘язаних між собою повідомлень, котрі мають індивідуальну композиційну побудову і відносну смислову завершеність. Здебільшого монологіч­ні повідомлення заплановані, підготовлені та керовані, що передбачає ретельний добір мовних за­собів, їх чітку організацію.

Як реальну альтернативу такого типу спілкування (комунікації) психологи розглядають діалогічне спілкування, яке дозволяє перейти від егоцентричної, фіксованої на собі настанови до настанови на співрозмовника, реального партнера, тобто адресата.

Діалог (з грец. dialogos – розмова, бесіда) – форма мовлення та ситуаційно зумовлене спілкування, як пра­вило, двох осіб, комунікативні ролі яких конверсуються (обидва комуніканти по черзі виконують і роль адре­санта, і роль адресата). Він передбачає активний і швид­кий обмін інформацією, який характеризується впливом комунікантів один на одного та негайним сприйняттям повідомлень (наприклад, інтерв‘ю, теле­фонна розмова). Висловлювання учасників діалогу на­зивають репліками, або комунікативними (інтерак­тивними) кроками (ходами).

Діалогічне мовлення є зазвичай ситуативним, спон­танним. Репліки у діалозі поєднані смисловою залежні­стю, тому правильно зрозуміти зміст повідомлень мо­жливо лише в межах усього діалогу або взаємопов‘яза­них пар реплік. Залежно від змісту реплік, позицій його учасників діалог може розгортатися лінійно або вибудо­вуватися за контрарним (лат. contrarius – протилеж­ний) принципом як дискусійний діалог, у якому стика­ються різні, іноді різко протилежні позиції (суперечка, полеміка, судовий розгляд та ін.).

Цікавою є думка соціальних психологів про цей спосіб інтерактивності, як критерій типу спілкування (комунікації). “ Діалог – це рівноправне суб‘єкт-суб‘єктне спілкування, яке має на меті взаємне пізнання, самопізнання та саморозвиток партнерів зі спілкування. Діалог будується на принципово інших засадах, ніж монологічне спілкування. Він можливий лише у випадку дотримання таких незаперечних правил взаємовідносин:

- психологічна настанова на актуальний стан співрозмовника і власний актуальний психологічний стан; тут йдеться про спілкування за принципом “тут і зараз”, з урахуванням тих почуттів, бажань і фізичного стану, які патнери відчувають у цей момент;

- безоцінне сприйняття особистості партнера, апріорна довіра до його намірів;

- сприйняття партнера як рівного, такого, що має право на власну думку і власне рішення;

- змістом спілкування повинні бути не прописні істини та догми, а проблеми та нерозв‘язані питання (проб лематизація змісту спілкування);

- персоніфікація спілкування – розмова від власного імені, без посилань на думки та авторитети, презентація своїх істинних почуттів і бажань.

Діалогічне або, як його ще називають, гуманістичне спілкування дозволяє досягти значної глибини взаєморозуміння, саморозкриття партнерів, створює умови для глибокого взаємного збагачення. Без сумніву, реалізація такого типу спілкування вимагає і відповідної життєвої ситуації, і внутрішньої готовності партнерів. Неможливо уявити собі спілкування такого типу у діловій, професійно заданій ситуації. Разом з тим, здатність до такого спілкування – найбільше благо для людини, оскільки воно, на думку відомого психотерапевта К. Роджерса, має психотерапевтичні властивості, наближує людину до більшого психічного здоров‘я, урівноваженості та цілісності“ [79, с. 164].

Діалог вважають первинним стосовно інших форм спілкування. Його витоки в уснорозмовній сфері, якій притаманний принцип економії засобів мовного коду.

Отже, в діалозі досить помітними є елементи розмовного стилю, зокрема лаконічність, незавершеність реплік, еліп­тичні конструкції, звертання, запитання, вигуки, вжи­вання розмовної лексики. Значну роль в усному діалозі ві­діграють паравербальні засоби комунікації (фонація, же­сти, міміка, рухи тіла, погляд, дотик, відстань тощо).

Оскільки діалог рідко буває підготовленим, вірогі­дність невдалого добору слів, різного типу помилок і по­рушення літературної норми дуже висока.

Полілог (з грец. polis – численний і 1оgos – слово, вчення) – форма мовленнєвого спілкування між трьома і більше особами з приблизно однаковою комунікативною активністю. Як і діалог, він характеризується зміною комунікативних ролей (мовець – слухач). Полілог зазвичай не розпадається на декілька діалогів. Такі ознаки, як єди­на тема розмови, ситуативна пов'язаність, спонтанність, нелінійність, набувають розвитку саме в полілозі (сімейна розмова за обідом, робітнича нарада, семінар). Зміст його реплік має більшу амплітуду відхилення та коливання, ніж у діалозі. У полілозі помітно зростає рольова функція кожного учасника. Хоча не завжди всі комуніканти ма­ють змогу і бажання брати однакову участь у спілкуванні, вони можуть впливати на розвиток полілогу своїми мо­вленнєвими і немовленнєвими діями.

6. За кількістю учасників: інтраперсональна, міжособистісна, у малих групах, публічна, організацій­на, масова.

Інтраперсональна (з лат. іпtra – усередині і реrsona – особа) (внутрішня) комунікація – комунікація за участю однієї людини. Вона постає як «внутрішній діалог», коли одна людина розмовляє сама із собою (об­говорює певну проблему, шукає рішення, ставить пи­тання і відповідає на них). Зворотним зв'язком у такому випадку може бути факт спростування або коригування змісту власного повідомлення.

Міжособистісна (інтерперсональна (з лат. іпter – між і реrsoпа – особа), діадична (з грец. duas – два)) ко­мунікація здійснюється між двома особами. Вона є пе­реважно спонтанною, неформальною. Обидва комуні­канти виконують роль адресанта і адресата. Зворотним зв'язком є відповідь кожного учасника. Міжособистісна комунікація може відбуватися в присутності інших осіб, які не беруть участі в комунікативному процесі (наприклад, розмова в метро, ресторані).

Комунікація в малих групах відбувається у середовищі 3–12 осіб, при цьому прямий та зворотний зв‘язок мо­жливий між усіма учасниками (групова дискусія, пере­говори та ін.). Однак ступені участі та задоволення у ма­лих групах нижчі за міжособистісну комунікацію. Ко­ординувати мовленнєві взаємодії у групах важче.

Публічна комунікація передбачає комунікацію за участю 20–30 і більше осіб (до 100), що відбувається зазвичай у громадських місцях і є доволі формальною, характеризується чіткою організацією та ретельним плануванням. Мовець є джерелом інформації, аудито­рія обирає пасивнішу позицію (наприклад, зустріч полі­тичного лідера з виборцями, презентація нового про­дукту компанії).

Організаційна комунікація – комунікація між осо­бами (від 100 до 1000), які належать до певної організа­ції. Це може бути обмін інформацією між окремими членами та групами певної мережі, які виконують різні функції (наприклад, річний звіт керівника компанії пе­ред підлеглими).

Масова комунікація передбачає передавання інфор­мації між джерелом та великою аудиторією (як прави­ло, від 1000 осіб і більше) за допомогою певних техніч­них засобів (друкарських, електронних та ін.). Аудито­рія є гетерогенною, анонімною. Можливості зворотного зв‘язку обмежені. Як правило, масову комунікацію за­безпечують спеціальні організації (видавництва, аген­ції, редакції, студії).

7. За соціальними чинниками: особистісно зо­рієнтована та соціально зорієнтована комунікація.

Особистісно зорієнтована комунікація скерована на налагодження особистісних стосунків, передусім ду­ховних, товариських (наприклад, розмова друзів, ли­стування з коханою людиною тощо). Комуніканти на­магаються задовольнити особисті потреби та інтереси.

Соціально зорієнтована комунікація – це спілкуван­ня людей як представників певних груп (вікових, про­фесійних, статусних тощо). Визначальним чинником мовленнєвої поведінки комунікантів є їх групова ознака або рольова позиція (викладач – студент, керівник – підлеглий, консультант – клієнт). Під час соціально зорієнтованої комунікації виявляється обслуговувальний характер мовлення, її спрямованість на організацію спільної діяльності людей, що передбачає більш сувору регламентацію мовленнєвої поведінки комунікантів.

8. За напрямом потоку інформації: горизон­тальна і вертикальна комунікація.

Горизонтальна комунікація відбувається між комунікантами рівного статусу або рангу (наприклад, розмо­ва секретарів, нарада керівників підприємств).

Вертикальна комунікація здійснюється між комунікантами різного статусу або рангу. Вертикальна ко­мунікація може бути низхідною чи висхідною. Низсхід­на комунікація передбачає передавання повідомлень від вищої інстанції нижчій (зокрема, розпорядження, наказ). Висхідна комунікація спрямована на передаван­ня повідомлень від нижчої інстанції вищій (наприклад, звіт, пояснювальна записка, заява про звільнення).

9. За рівнем офіційності: офіційна та неофіційна комунікація.

Офіційна комунікація відбувається у формальних комунікативних ситуаціях, що передбачає суворе до­тримання встановлених норм і правил (переговори, ді­лові зустрічі, контракти, заяви).

Неофіційна комунікація є неформальною, нерегламентованою. Вона відбувається за невимушеного спілку­вання і не потребує дотримання статусних норм, правил (листування друзів, телефонна розмова приятелів тощо).

10. За свободою вибору партнера: ініціативна і вимушена комунікація.

Ініціативна комунікація дає змогу вибирати своїх партнерів по комунікації, уникати спілкування з не­приємними людьми. У вимушену комунікацію людина вступає незалежно від своїх бажань (наприклад, розмо­ва з інспектором ДАІ, телефонна розмова з клієнтом, пояснювальна записка).

11. За рівнем організованості: стихійна та орга­нізована комунікація.

Стихійна комунікація є раптовою, несподіваною. Це випадковий обмін інформацією між людьми (розмова па­сажирів автобуса, випадкова зустріч ділових партнерів у ресторані та ін.). Організована комунікація планомірна, узгоджена та впорядкована (наприклад, наукова допо­відь, виробнича нарада, рекламне оголошення, інтерв‘ю).

12. За кількістю контактів: одноразова, постійна та періодична комунікація.

Одноразова комунікація здійснюється лише один раз, передбачає один-єдиний контакт з адресатом (на­приклад, розмова з перехожим на вулиці).

Постійна комунікація розрахована на тривалий термін, що передбачає численні контакти і взаємодії ко­мунікантів. Така комунікація переважає у колективах, сім'ях (наприклад, спілкування батьків із дітьми).

Періодична комунікація здійснюється час від часу або через певні проміжки часу (річний звіт, зустрічі з лі­карем, лекції тощо).

13. За тривалістю: короткотривала та довготривала комунікація.

Короткотривала комунікація передбачає швидке передавання інформації та обмін нею, в т. ч. розірвання мовленнєвого контакту (наприклад, військовий наказ, виклик швидкої допомоги).

Тривала комунікація – тривалий у часі комуніка­тивний процес (наприклад, захист докторської дисерта­ції, судовий процес, телефонна розмова подруг).

14. За функціональним призначенням: інфор­мативна, афективно-оцінна, рекреативна, переконувальна та ритуальна комунікація.

Інформативна комунікація спрямована на переда­вання об'єктивної інформації про навколишній світ ко­мунікантів. Інформаційні повідомлення мають бути правдивими, несуперечливими та неупередженими (на­приклад, інструкція, рецепт).

Афективно-оцінна (з лат. affect – почуття) комуні­кація ґрунтується на вираженні почуттів, оцінок, емо­цій адресанта щодо адресата. Повідомлення можуть бути необ'єктивними і мати позитивну або негативну спрямованість (освідчення в коханні, співчуття, осуд). Комуніканти можуть посилити або послабити оцінку і вираження почуттів, що є неможливим за інформатив­ної комунікації. Крім того, афективно-оцінній комуніка­ції властива емпатія, що передбачає чутливість до емо­ційних потреб адресата, вміння зрозуміти вербальні й не-вербальні прояви його почуттів і розділити ці почуття.

Рекреативна (з лат. recreo – відновлюю) комуніка­ція охоплює різноманітні форми розважального спіл­кування, що дає змогу комунікантам розслабитися й відпочити. У таких випадках можливим є створення уявних ситуацій і передавання інформації про них (на­приклад, анекдоти, різного типу конкурси).

Перекопувальна комунікація спрямована на стиму­лювання якоїсь дії. Учасники комунікації впливають один на одного, намагаючись змінити думку або поведін­ку співрозмовника (прохання, порада, реклама та ін.). Така комунікація містить елемент маніпуляції поведін­кою інших людей.

Ритуальна (з лат. ritualis – обрядовий) комунікація полягає у дотриманні норм і звичаїв соціально-куль­турної поведінки. Повідомлення пов'язані з певними ритуалами (привітання вчителя на початку уроку, військова присяга, інавгурація президента, диплома­тичний прийом).

15. За сферою комунікації: побутова, ділова, по­літична, релігійна, наукова, педагогічна тощо комуні­кація.

Побутова комунікація полягає у підтриманні кон­такту і розв'язанні повсякденних проблем. Відбуваєть­ся вона, як правило, між добре знайомими людьми. її мета й характер визначаються особистісними стосунка­ми людей (мати – дитина, чоловік – дружина, сусід – сусід тощо). Комуніканти діють з урахуванням власних потреб та інтересів і можуть порушувати різні теми, при цьому досягнення конкретного результату в процесі спілкування необов'язкове. Побутова комунікація пере­важно міжособистісна, неформальна та спонтанна. їй вла­стиві сильна ситуативна залежність, порушення логіки та структурної оформленості висловлювань, нечітка вимова, наявність розмовної лексики, широке використання невербальних засобів, суб‘єктивність, емоційність (напри­клад, задушевна розмова між матір‘ю та дочкою, супереч­ка між братом і сестрою, сварка між сусідами).