Читайте также:
|
Бурхливий розвиток науки і техніки в XIX ст. сприяв розвитку всіх сфер художньої культури того часу, до цього періоду відносять виникнення дизайну як особливого виду проектно-художньої діяльності, а також виникнення якісно нового виду мистецтва – мистецтва кіно. Кіно – дитя часу, яке поєднувало в собі науково-технічний прогрес з творчими пошуками діячів мистецтва.
Появі кінематографа передувала низка винаходів і у першу чергу – це виникнення фотографії. Датою народження фотографії вважається 7 січня 1839 р., коли французький фізик Доміник Франсуа Жан Араго (1786–1853) сповістив Паризьку академію наук про винахід художником та винахідником Луї Жаком Манде Дагером (1787–1851) першого практично прийнятного засобу фотографії, названого винахідником дагеротипією.
Винахід Дагера та геніальна здогадка братів Огюста і Луї Люм'єрів, які поєднали фотографічну плівку з проекційним ліхтарем, привели у 1895 р. до появи кіно. Незалежно від них механік Одеського університету Йосип Тимченко на два роки раніше створює кінетоскоп і 9 січня 1894 р. на ІХ з’їзді російських природодослідників і лікарів, що відбувався у Москві, здійснює за його допомогою перший у світі кіносеанс (глядачі побачили на екрані кавалеристів та метальників списів у русі). Попри те, що учасники з'їзду гідно оцінили винахід і передали його до Політехнічного музею у Москві, офіційні кола досить прохолодно поставилися до «живої фотографії», яку винайшов геніальний український винахідник. Відома заява Миколи ІІ з цього приводу: «Все це нісенітниці, жодного значення таким дрібницям надавати не варто…».
28 грудня 1895 р. у Парижі на бульварі Капуцинів у приміщенні «Гранд кафе» було організовано перший у світі публічний кіносеанс. Глядачі столиці Франції побачили свій перший фільм – вихід робітників з фабрики. Саме цю подію прийнято вважати датою народження кінематографа. Розробивши свій оригінальний пристрій, фірма «Люм’єр» швидко поставила справу кіно «на потік». Дві з перших кінокартин «Прибуття поїзда» і «Политий поливальник» настільки приголомшили людей, що вже через декілька тижнів апарат і фільми Люм’єрів з’явилися і публічно демонструвалися у Римі, Відні, Берліні, Москві, Петербурзі, а також в Одесі, а потім потрапили до Єгипту, Австралії, США. У всіх країнах світу з’явилися сінематографи, ілюзіони, кінотеатри, а через рік-два у більшості європейських країн починають знімати власні фільми.
ХІХ сторіччя привнесло в художню творчість величезну стильову та жанрову різноманітність. Причому всіх великих майстрів при їх яскравій індивідуальності об'єднувало усвідомлення неповторної цінності людської особистості.
Українську художню культуру ХІХ ст. можна умовно поділити на два періоди:
1.Культура початку ХІХ ст., яка розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва і романтизму.
2. Культура кінця ХІХ ст. – період реалізму як зрілої естетико-художньої системи та світосприйняття, що з´являється на високому рівні суспільного і художнього розвитку, коли на перше місце висувається структура самого суспільства, соціальний і психологічний аналіз, взаємовідносини особистості і суспільства.
Взагалі розвиток художньої культури XIX ст. проходив під знаком боротьби і послідовної зміни її основних напрямів: класицизму, романтизму, реалізму, символізму та модерну. Всі ці художні стилі, історично змінюючи один одного, але часто і співіснуючи, знайшли відбиття у всіх видах мистецтва.
Класицизм (англ. classicism, від лат. classicus – зразковий) – напрямок, характерною рисою якого була непорушність певних естетичних норм, в уявленнях чітко розмежовувалося піднесене і низьке, прекрасне і потворне, він продовжував спиратися на античні традиції, ідеологічну спадщину і зовнішні форми римської демократії.
У рамках класицизму першої половини XIX ст. пережила свій розквіт архітектура. У цей час у Парижі, Лондоні, Берліні, Санкт-Петербурзі з’являються численні архітектурні ансамблі, які додали головним європейським столицям характерного вигляду.
У роки правління Наполеона у Франції склався стиль ампір (від франц. імперія), який став продовженням і одночасно завершенням класицизму. Будівлі і споруди у стилі ампір відрізнялися монументальністю й урочистістю, часто вони прикрашалися військовою атрибутикою. Ці будівлі були покликані прославляти перемоги Наполеона: Вандомська колона, споруджена за зразком давньоримського стовпа імператора Траяна, Тріумфальна арка (архітектор Ф. Шальгрен) – кращий зразок стилю ампір. Завдяки своїм колосальним розмірам (майже 50 м висотою, біля 45 м шириною) і розташуванню на пагорбі на перетині дванадцяти великих вулиць, арка чудово проглядається з різних частин французької столиці. Її прикрашає знаменита скульптурна композиція – рельєф Франсуа Рюда «Марсельєза». Тріумфальна арка стала одним з символів Парижа.
З Франції класицизм і його різновид ампір поширилися у Росії, де досягли вершини в архітектурі Петербурга.
Образ міста на Неві склався саме у першій половині XIX ст., коли виникли основні його обриси у формі тризубця та численні комплекси: Васильєвського острова (архітектор Тома де Томон), Адміралтейства (архітектор А. Захаров) та Казанського собору (архітектор А. Вороніхін).
Вищим здобутком класицизму в Росії стали роботи зодчого К. Россі, який завершив створення ансамблів Палацової площі дугою й аркою будівлі Головного штабу і Сенатської площі – будовами Сенату і Синоду. У другій чверті сторіччя в Петербурзі був побудований за проектом архітектора О. Монферрана грандіозний Ісаакіївський собор.
Завдяки посередництву французьких містобудівників класицизм став поширюватися навіть у США, де став першим національним стилем під назвою «грецьке відродження». У цьому стилі у Вашингтоні були зведені Капітолій – будівля конгресу США і Білий дім – резиденція президентів.
В архітектурі України XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. Перехід від бароко до класицизму відбився на плануванні міст, за будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Обов’язково був виділений адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту мали відкритий характер. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення – головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).
У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і у Криму – Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона у 1809 р. було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров’я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором Андрієм Меленським (1766–1833). За його проектом споруджені пам'ятник на честь повернення Києву Магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. У 1837–1843 рр. за проектом Вікентія Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор – Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (архітектор В. Васильєв, закінчив А. Тон) увічнили пам’ять про спільну боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників.
Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.
Романтизм (фр. romantisme), – суспільний і культурний рух, який охопив багато країн Європи і найрізноманітніші сфери – від філософії і політичної економії до моди на костюми і зачіски, а його характерними ознаками стали заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.
Романтизм як художній напрямок поч. XІX ст., як джерело та ідеал творчості вибрав духовне життя суверенної особистості, яка живе не розумом, а почуттями. У своєму повному обсязі романтизм стверджує себе як реакцію на раціоналізацію культури, розповсюдження утилітарно-практичного підходу до життя. Спроба відійти від раціоналізму в культурі, вийти за межі соціуму знайшла вираз у постійному інтересі романтизму до внутрішнього світу людини. Фундаментом естетики та художньої практики цього напряму є захоплення ідеєю захисту унікальності особистості, яка для романтиків - найвища цінність, краса якої в силі піднесених почуттів, що розкриваються в напруженій ситуації, в романтичному герої цінується насамперед несхожість, чи це геніальний художник, великий композитор, пророк або пристрасний гравець, невиправний дуелянт. Романтизм поетизує прагнення особистості до повної самореалізації - у мистецтві, науці, політиці тощо. Романтизм тяжіє до загадковості та таємничості.
У романтизмі стверджується всемогутність і самодостатність особистості, він сповнений пафосу пробудженої індивідуальності. Романтичні переживання буття пов'язані з усвідомленням глибин людського духу, гармонією Всесвіту, глибоким розчаруванням ефемерністю земного буття, тому в романтичному ідеалі краси присутній відтінок печалі, скорботи про недосяжність ідеалів. У межах романтизму з'являються ретроспективні світовідчуття, зокрема середньовічні духовні цінності, де був присутній взаємозв'язок людини і Бога, який було втрачено згодом.
Великим художнім відкриттям романтизму став історичний роман, основоположником якого був Вальтер Скотт (1771–1832). У своїх романах «Айвенго», «Квентін Дорвард», «Роб Рой» та інших він геніально показав зв'язок долі окремої особи з історичною долею народу. Епоха романтизму відмічена багатьма блискучими витворами історичного жанру: Віктора Гюґо («Собор Паризької Богоматері», «93-й рік»), Олександра Дюма («Королева Марго», «Три мушкетери») та інших. Молодий північноамериканський романтизм гідно був представлений у романах Фенімора Купера («Останній з могікан», «Слідопит», «Звіробій»), у знаменитій «Пісні про Гаявату» Генрі Лонгфелло.
Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів – українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського у збірці «Запорожская старина» (1833–1838), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам’яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842–1843), О. Бодянського (1846–1848) (у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших.
Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками (1820-х та 1830-х pp.) створеними під проводом І. Срезневського.
Другим осередком українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830 – 40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком.
Філософський романтизм тогочасних київських учених, професорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою – «Книгою буття українського народу». М. Костомаров зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, романтиків. Серед них були: М. Гулак, О. Навроцький, В. Білозерський, Д. Пильчиков, М. Савич, Г. Андрузький, І. Посяда, О. Тулуб, П. Куліш та ін. Як згадував пізніше Куліш, «…се була молодіж високої чистоти душевної…». У Програмі товариства проголошувалась боротьба за соціальне і національне визволення слов’янських народів, в їх числі українського. У прокламації кирило-мефодіївців «До братів українців» підкреслювалось: «Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, серби, болгари».
Кирило-мефодієвський час для більшості членів товариства був вихідним пунктом їх подальшої діяльності. Це був період надзвичайного романтичного піднесення та натхнення. Але у березні 1847 р. таємне товариство було розгромлене царським урядом, а його члени заарештовані.
Третім етапом українського романтизму була діяльність згуртованих навколо журналу «Основа» (1861–1862) письменників і діячів, серед якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаху «Хата» (1860) П. Куліш та Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі «подражаній пророкам» і поем «Юродивий» і «Неофіти». До цього ж етапу пізнього романтизму зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголев, Ю. Федькович.
Відкриваючи значення та вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам’яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів.
Стосовно романтичного напряму у музиці ХІХ ст., то він виявився на рідкість багатим видатними обдарованнями.Франц Шуберт (1797–1828) і Роберт Шуман (1810–1856), Гектор Берліоз (1803–1869) і Ріхард Ваґнер (1813–1883), Ференц Ліст (1811–1886) і Фредерик Шопен (1810–1849), багато інших композиторів – гордість національних культур і всієї світової музичної культури. З романтизмом у музику прийшли емоційна виразність, фантастична вигадка, казково-поетична образність, нерідко запозичена з фольклору. Найяскравіше явище в музиці романтизму – панування лірико-психологічного начала. Суть кожного музичного романтичного твору – «лірична сповідь». Саме тому найважливішого значення набули різні малі форми, які наповнилися серйозним і глибоким змістом – фортепіанна п’єса, інструментальна мініатюра, романс (Шуман, Шопен, Ліст). Нові тенденції вплинули і на симфонізм (Берліоз, Ліст).
В українській музиці вплив романтизму позначився у творах українських композиторів другої половини ХІХ ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків.
Багато нового виникло і в музичних театрах Європи. На цей час опера давно встигла увійти у масову свідомість європейців. Справжнім реформатором оперного мистецтва виступив німецький композитор Ріхард Ваґнер (1813–1883) – творець опери-драми, в якій він здійснив синтез філософсько-поетичного і музичного начал (героїчна опера-сага «Кільце Нібелунгів»). Музичний театр Вагнера і його наступників Верді, Мусоргського і Чайковського, Гуно і Бізе ознаменував собою вершину розвитку опери XIX ст.
Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери. Семен Гулак-Артемовський (1790–1865) на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорницi» Петра Ніщинського. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера Миколи Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх.
Цілу епоху в музичному житті України складає творчість Миколи Лисенка (1842–1912) – великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Його опери «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883–84), «Тарас Бульба» (1890) увійшли до скарбниці світової культури.
Музика XIX ст. невіддільна від балету, причому балету класичного. Романтизм привніс у нього єдність музики, драматичної дії і танцю. У цей час виробився новий танцювальний стиль, що базується на легкому та надзвичайно пластичному польоті рухів та техніці танцю на пальцях (Марія Тальоні – перша балерина, яка стала на пуанти). Реформу балету здійснив російський композитор Петро Чайковський (1840-1893). У нього музика з допоміжного елементу перетворилася на головний стрижень спектаклю, збагативши його сюжет і задаючи зміст хореографії. «Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик», поставлені чудовим хореографом Маріусом Петіпа, стали перлиною світової культури. Чайковський же став першим російським композитором, який здобув європейське і світове визнання.
У живописі початку XIX ст. багатьох художників-романтиків приваблювала Україна – «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість Василь Штернберг (1818–1845). Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. В.Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря».
Зовнішні обставини – заслання, заборона малювати – перешкоджали розкритися у повній мірі живописному таланту Шевченка. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 утрачених і досі не знайдених мистецьких творів.
З В. Штернбергом та Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст Іван Айвазовський (1817–1900), який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».
У 40-і роки XIX ст. впливовою течією стає реалізм (лат. realis – «суттєвий», «дійсний», від res – «річ») Його основою стали безпосереднє, живе і неупереджене сприйняття та правдиве відображення реальної дійсності. Основна мета реалізму - правда. Мірою краси, вищою художньою цінністю стає правдиве відображення дійсності, що дане людині на рівні відчуттів, почуттів та думок. Головним принципом реалізму виступає типізація - виявлення суттєвого в життєвих явищах та предметах і правдивість показу типових характерів, що діють у типових обставинах. У мистецтві реалізму особливо виразно підтверджується та думка, що сама дійсність є джерелом творчості. Найпрозаїчніша ситуація може стати фактом мистецтва. Талант художника, відштовхнувшись від реальності, створює нову художню реальність. Соціальні суперечності та недоліки буржуазного ладу визначили різко критичне ставлення до нього митців-реалістів, які викривали корисливість, кричущу нерівність, егоїзм, лицемірство.
За своєю ідейною спрямованістю реалізм був реалізмом критичним. Чарльз Діккенс, Вільям Теккерей, Фредерік Стендаль, Оноре де Бальзак розкрили соціальне значення зла, побачили його причину в матеріальній залежності людей одне від одного.
Найважливіша риса реалізму – психологізм, заглиблення через соціальний аналіз у внутрішній світ людини. Головним жанром реалістичної літератури XIX ст. відповідно стає соціально-психологічний роман. Він найповніше відповідає завданню об’єктивного художнього відтворення дійсності. Вершиною критичного реалізму стала творчість найвидатнішого французького романіста Оноре де Бальзака, автора циклу романів під загальною назвою «Людська комедія». Створивши 98 із задуманих ним 150 романів про життя сучасної йому Франції, Бальзак здійснив творчий подвиг, відобразивши характери і звичаї свого часу. Він не тільки дав широку і глибоко правдиву панораму життя своєї епохи, але й відкрив етичні істини, які мають загальнолюдське значення. Блискучих зразків соціального роману було подано Ф.Стендалем («Червоне і чорне»), Г. Флобером («Мадам Боварі»), Гі де Мопассаном («Життя») у Франції, Ч. Діккенсом («Домбі і син» В. Теккереєм («Ярмарок марнославства») в Англії. У Росії до реалізму прийшов О. Пушкін, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов.
У український літературі реалізм приходить на зміну романтизмові у другій половині ХІХ ст від якого він перейняв захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей.
Основоположником реалізму в українській літературі є Тарас Шевченко (1814–1861) романтик і реаліст одночасно. Його поезія, безумовно, стала переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури. «Його творчість, – писав М. Грушевський, – це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості».
Творчість Шевченка – багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п’єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. Геніальний поет Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка – символ усієї української культури.
Суперечливість духовного життя України того часу відбилася у творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста Пантелеймона Куліша (1819–1897). Безперечним є значення його етнографічної збірки «Записки о Южной Руси», історичного роману «Чорна рада», тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького «История отпадения Малороссии от Польши».
Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (1833–1907) (М. Віленська). Її збірка «Народні оповідання», повісті «Інститутка», «Кармелюк» приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Т. Шевченко у вірші «Марку Вовчку» звертається до неї як до продовжувачки справи свого життя.
Твори знаменитого українського байкаря Леоніда Глібова (1827–1893) у руслі демократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ’я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863 р., але майже весь її тираж був знищений у зв’язку з валуєвським циркуляром. У 1872 р. вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою Глібова, книгу байок, а 1882 р. – третю, що була передрукована з попередньої. Спроби надрукувати інші збірки не вдалися – перешкоджали цензурні заборони.
Іван Нечуй-Левицький (1838–1918) створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем у школах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав усі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтелігенції і народу («Кайдашева сім’я», «Микола Джеря»).
На принципах реалізму базувалася творчість Панаса Мирного (1849–1920) (П.Я. Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», повісті «Лихi люди», «Лихо давнє i сьогочасне», «Голодна воля», п’єса «Лимерiвна» та інші його твори – це величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст.. Новим для української літератури у творчості П. Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.
У 70-і роки у літературу приходить Іван Франко (1856–1916). Людина різнобічно обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І. Франко так формулював своє кредо: «Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов’язаним віддати свою працю цьому простому народові». Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах «Друг» у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь у заснуванні Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно – в літературній творчості: ліричні збірки «З вершин i низин», «Зів’яле листя», історична повість «Захар Беркут», гостросоціальний «Борислав сміється», поема «Моїсей», психологічна драма «Украдене щастя».
Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.
Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарiвник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії Миколи Репніна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою - Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об’єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський), М. Заньковецька, А. Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).
Великий знавець української мови, Михайло Старицький (1840–1904) писав комедії (не гасне популярність п’єси «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (1845–1907). У основі його п’єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.
Піднесення реалізму як художнього методу почалося у образотворчому мистецтві, а саме у графіці. Велику роль зіграла тут творчість Оноре Дом’є (1808–1879), чиє мистецтво вважається спорідненим з реалізмом самого О. Бальзака. Дом’є завоював громадське визнання нещадною сатирою на короля-буржуа Луї Філіппа і правлячу буржуазну верхівку Франції. Його карикатури друкувалися в періодичних виданнях і розповсюджувалися окремими відтисками.
Позиції реалізму у живописі в середині сторіччя зміцнив Ґюстав Курбе (1819–1877) («Каменярі» і «Похорон в Орнані»). Навколо його творчості і теоретичних робіт розгорнулися бурхливі суперечки. У 1875 р. його картини не були прийняті на Всесвітню виставку. Тоді художник поруч з виставкою на свої власні кошти звів скромне приміщення, назвав його «Павільйон реалізму» і розмістив у ньому 40 робіт, зокрема програмну картину «Майстерня художника». У каталозі до виставки Курбе дав таке обґрунтування принципів реалізму в мистецтві: «Бути спроможним виразити звичаї, ідеї, обличчя епохи… бути не тільки художником, але й людиною, одним словом – творити живе мистецтво – таким є моє завдання».
Жанр тематичної картини, написаної на сучасному матеріалі, стає основним у художників-реалістів, розвиваються також пейзаж і портрет. У другій половині XIX ст. центр реалістичного напряму в образотворчому мистецтві перемістився із Франції до Росії.
Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX – рух до реалізму – з найбільшою силою пролунала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: Микола Ге, Олександр Литовченко, Микола Ярошенко.
Родом з-під слобідського Чугуєва був великий російський художник-реаліст Ілля Рєпін (1844–1930). Він залишив багату й різноманітну мистецьку спадщину, його ранні розписи церков в Україні знищені під час війни, численні жанрові, побутові картини, портрети і твори на історичні теми зберігаються в музеях Росії, України та у приватних колекціях. Найвідоміші твори:«Бурлаки на Волзі», «Іван Грозний і син його Іван», «Засідання Державної Ради», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Вечорниці».
Рєпін часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художник скористався низкою порад українського історика Д.Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря. Рєпін писав: «В історії народів і пам’ятниках мистецтва... мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя городян, асоціацій; найбільше в республіканському ладі, звичайно,... І наше Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням лицарського духу».
Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко (1862–1912). Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок» та інші. Пимоненко – автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж.
Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості Сергія Васильківського(1854–1917). Випускник Петербурзької Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров’я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам’ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам’ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом Миколою Самокишем (1860–1944) створює альбом «З української старовини», коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його сучасні перевидання. Свою історичну колекцію і багато картин С.Васильківський залишив рідному Харкову.
Імпресіонізм ( фр. «імпресіон» – враження ) – художній напрям, що базується на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань ця мистецька течія виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині ХІХ століття у Франції. Його засновники діяли на противагу реалізму. Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла...
Точкою відліку послужила творчість Едварда Мане(1832–1883). Його картини «Сніданок на траві» й «Олімпія» стали подією і вплинули на становлення майбутніх імпресіоністів, але сам художник офіційно до руху не прилучився.
Як ансамбль художників, які захищають спільні цілі в мистецтві, імпресіонізм заявив про себе у 1874 р., коли група молодих живописців влаштувала виставку своїх картин в одному з паризьких фотоательє. Група включала в себе Клода Моне, Оґюста Ренуара, Каміля Піссаро, Альфреда Сіслея, Едґара Деґа, Берту Морізо. Назва представленого на виставці пейзажу Клода Моне «Враження. Схід сонця» і дало назву творчості цих художників. Імпресіонізм зайняв в історії мистецтва місце, яке дорівнює цілим живописним епохам, хоча сам рух охопив лише 12 років і був представлений лише на 8 виставках.
Імпресіоністи запропонували нове бачення світу і нові принципи малярства. Вони сприймали навколишню дійсність як нескінченну зміну вражень. Картина стає немовби окремим кадром, фрагментом рухомого світу (в цьому відчувається вплив нового тоді технічного досягнення – фотографії). З’явилася свіжість і безпосередність у зображенні повсякденного життя сучасного міста, його пейзажів, вигляду, побуту і розваг його мешканців. Найважливішим правилом імпресіоністів стала робота на відкритому повітрі – на пленері, завдяки чому у своїх пейзажах їм вдалося створити відчуття виблискуючого сонячного світла, багатства фарб природи, передати рух повітря.
В українському малярстві імпресіоністичний напрям започатковує Марія Башкирцева (1858–1884), яка навчалася живопису в паризькій Студії Жульєна. Майстер жанрового живопису. Відомі картини: «За книгою», «Молода жінка з букетом бузку», «У студії Жульєна», «Мітинг», серії автопортретів. Однак вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести новий напрям на український ґрунт.
На Україні ці ідеї прориваються у творах художників-реалістів Архипа Куїнджі, Фотія Красицького, а особливо Олександра Мурашка (1875–1919) – майстра психологічного портрета, автора відомої картини «Похорон кошового». На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали Іван Труш та Микола Бурачек; розквітає талант Олекси Новаківського, який малює у дусі символічного імпресіонізму.
Живописне завоювання імпресіоністів стало основою творчості і було підняте на нову висоту постімпресіоністами (фр. postimpressionisme ) – так умовно називають художників, розквіт творчості яких настав після і на основі досягнень імпресіонізму.Цей напрям виникає у 1880-х роках. Художники, що належали до нього не дотримувалися тільки зорових вражень, а прагнули вільно та узагальнено передавати матеріальність світу, вдавалися до декоративної стилізації. До видатних представників постімпресіонізму в живописі відносять Вінсента Ван Гога, Поля Гогена, Поля Сезанна, Тулуза-Лотрека.
Для постімпресіонізму характерні різні творчі системи і технічні засоби, що вплинули на подальший розвиток образотворчого мистецтва. Роботи Ван Гога передбачили появу експресіонізму, Гоген проклав шлях до символізму і модерну.
Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон – знак, ознака, прикмета, символ) як заперечення реалізму і натуралізму виник на переломі XIX і XX сторіччя. Символ – поетичний троп, що ґрунтується на умовному означенні певного явища чи поняття через інше на підставі подібності. За допомогою нього поети прагнуть стисло і яскраво передати певну думку.
Коріння символізму заглиблюється у творчість великого французького поета Шарля Бодлера (1821–1867), який опублікував у 1857 р. поетичний збірник «Квіти зла », в якому туга за гармонією переплітається з визнанням непереборюваності зла, естетизацією пороків великого міста. Його епоха уявлялася йому пеклом на землі, в якому зло і пороки набули всесвітніх масштабів, де культура деградує, а духовність підвладна користі і підлості. Тугу і страждання – тільки такі настрої може, на його думку, викликати хворе суспільство. Звідси – відхід від реалізму, символи-натяки, за допомогою яких ніби тільки і можливо емоційно та інтуїтивно осягнути «таємниці світу». Символізм виправдовує індивідуалізм і закликає «до повної свободи особистості». Його представники – Поль Верлен, Артюр Рембо, Моріс Метерлінк, Олександр Блок, Андрій Білий – стверджували, що пряме зображення реальності, побуту є недостатнім, воно лише ковзає по поверхні життя, не торкаючись його суті.
Під впливом європейського символізму, як реакція проти літератури народницького реалізму, розвинулася модерна українська поезія початку ХХ ст. Елементи і впливи символізму помітні у творчості Миколи Вороного, Миколи Філянського, Грицька Чупринки, у драматичних творах Олександра Олеся, в поезії поетів галицької «Молодої Музи», Василя Пачовського, Петра Карманського, прозаїка Михайла Яцкова. Початки українського символізму пов'язані з ранньою творчістю Павла Тичини, Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Дмитра Загула, Володимира Ярошенка, Клима Поліщука та ін.
Вершинним виявом українського символізму стала збірка Павла Тичини (1891–1967) «Сонячні кларнети» (1918), як своєрідна й унікальна подекуди в європейському символізмі «музична симфонія» (Агапій Шамрай).
Українські образотворчі митці-символісти, як і їх європейські попередники й сучасники, намагалися знайти синтез кольорів і ліній, який міг б висловити ідею. Елементи символізму і його впливи наявні у творчості членів «Музаґету» і «Ґрона» – Михайла Жука, Миколи Бурачека, Анатоля Петрицького, і передусім Юхима Михайлова, а на Західній Україні – Олекси Новаківського, раннього Павла Ковжуна, Льва Ґеца, Осипа Сорохтея та інших.
Впливами символізму позначена й рання театральна творчість Леся Курбаса (1887–1937) і його Молодого Театру в 1917–1919 рр.
Модерн (фр. moderne – новітній, сучасний, ар нуво, югендстіль) – стильовий напрям в європейському і американському мистецтві кінця XIX – початку XX ст.. Новий напрям розповсюдився по всій Європі і в першу чергу торкнувся архітектури і декоративного мистецтва. Представники «модерна» використовували нові техніко-конструктивні засоби, вільне планування, своєрідний архітектурний декор для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель. У Італії його називали рослинним стилем, або «ліберті», у Великобританії – стилем «модерну», в Іспанії – модернізмом, в Бельгії – стилем Велді, в Австрії – сецесіоном, в Германії – югендстілем. Стиль «модерну» виник як реакція на еклектизм і мляве копіювання історичних стилів минулого. Для модерна характерні гнучкі текучі лінії, стилізований рослинний візерунок. Ексцентричний декоративний стиль використовувався для оздоблення крупних магазинів, які в цей час починають будуватися у великих містах Європи і Америки, і всесвітніх виставок, символізуючи таким чином процвітання і могутність торгівлі.
Складовою процесу формування стилю модерн, зокрема в Україні, був національний фактор – традиції народного декоративно-ужиткового мистецтва, визвольний рух, національна свідомість, ідеали та практика національно-культурного відродження. Ідейним та організаційним центром формування українського модерну став Харківський літературно-художній гурток, при якому в 1912 р. утворено архітектурно-художній відділ, який очолювали художник С. Васильківський та архітектор С. Тимошенко. Члени гуртка проводили дискусії, творчі конкурси, художні виставки. В діяльності гуртка брали участь не тільки творчі сили місцевої інтелігенції, але й петербуржці, львів’яни, чернігівці та ін.
Насамперед український модерн проявився в архітектурі. Його особливість полягала в поєднанні нового і старого, примхливого з народним, вишуканого із серійним. В українському модерні декоративний напрям характеризувався зверненням до зразків архітектурної спадщини – ампіру та романтизму, з новітнім їх еклектичним поєднанням між собою, а також новими містобудівними технологіями, матеріалами, архітектурними знахідками та іншими мистецтвами (живопис, скульптура, декоративно-ужиткове).
Класичним зразком українського архітектурного модерну став Будинок з химерамиархітектора Владислава Городецького на вул. Банковій у Києві. До найвидатніших споруд палацової архітектури в Україні належить царський палац у Лівадії збудований в1910–1911 рр. у неоренесансному стилі архітектором Миколою Красновим. До кращих зразків архітектури модерну з неоренесансними рисами належить «Ластівчине гніздо», збудоване архітектором Леонідом Шервудом у 1912 році.
Важливим доробком українського модерну було створення національного стилю в архітектурі. Зразком цього є Харківське художнє училище, збудоване в 1911–1913 рр. архітекторами Костянтином Жуковим та Михайлом Пискуновим, його ознаками були черепичні дахи хатньої форми, майолікові панно на флангах з широким блакитно-золотавим фризом по центру. За своїм колоритом будівля Харківського художнього училища не поступалася визнаним європейським зразкам.
Осягнення художньої структури українського народного живопису надало національного забарвлення творчості Михайла Жука, Василя Кричевського, Михайла Бойчука. Геометричний розпис подільських хат, астральні знаки писанок, магічні коди візерунків плахти, світобудовчі композиції хат, посуду, скринь, печей, народних картин – загалом уся життєва сила селянського мистецтва своєрідно озвалася в експресивних композиціях українських художників-авангардистів Каземіра Малевича, Bасиля Єрмілова, Давида Бурлюка, Олександра Богомазова.
Модерна хвиля, яка сприймалась поколінням на зламі століть запорукою національного відродження, увібрала в себе всі напрямки художньої творчості. Популярними стали обробки народних пісень, в яких композитори зберігали лише фольклорний словесний текст, музику ж складали відповідно до сучасного їм настрою (славетні «Щедрик» та «Дударик» С. Леонтовича, «Колискова» В. Барвінського та О. Кошиця, «Гагілка» С. Людкевича).
Початок ХХ ст. характеризувався прогресом у галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об’єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка.
Традиційні тенденції в царині літератури – романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком модерну. Так, фахівці виділяють «нову школу» української прози Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської.
Дух модерну передає вислів митців з київської групи «Кольцо»: «краса не у баченому, а у відчутому переживанні. Немає предмета, немає речі, а є щось інше, приховане, і це інше – світ взаємних стосунків, впливів, дивно прекрасних сказань, ліній і барв, світ, вловлений душею». Відбувається зміна панівних жанрів, постають і поширюються жанри симфонічної поеми, фантазії в музиці, етюду в живописі, літературної новели, тобто зменшення форми одночасно з концентрацією сюжетно-композиційної структури, часто заміною причинно-наслідкового зв’язку – поліфонією ідей, символів, інтерпретацій. На зміну етнографічній людині прийшла людина взагалі, з її болем і стражданням; митець використовує прийом свідомої деформації, яка увиразнює внутрішню сутність, ставить людину в умови екстрему.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 51 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |