Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Психодинамічна модель соціальної роботи

Психодинамічна модель соціальної роботи - підхід, який фокусується на внутрішньому житті індивіда і послуговується психічним детермінізмом (принципом згідно з яким дії та поведінка людини породжуються її мисленням, а не впливом міжособистісних відносин або навколишньої ситуації).

Психодинамічну модель утворюють різнопланові теорії та концепції:

психоаналітична теорія Зигмунда Фройда;

концепція колективного несвідомого Карла Юнга;

індивідуальна психологія Альфреда Адлера;

концепція психосоціального розвитку людини Еріка Еріксона;

трансактний аналіз Еріка Берна тощо.

Психоаналітична теорія австрійського психіатра 3. Фройда наголошує на взаємодії між інстинктами, мотивами і нахилами людини. Доповнена його учнями й опонентами - К. Юнгом, А. Адлером, «неофрейдистами» - К. Хорні, Е. Фроммом, Е. Берном та іншими вченими, вона й сьогодні перебуває в арсеналі соціальних працівників, хоча досить часто викликає певні заперечення щодо ефективності її застосування в соціальній роботі.

Психоаналітична теорія спирається на ідею, що будь-яка поведінка людини мотивована підсвідомими механізмами, які мають коріння у ранньому дитинстві. З^Фройд запропонував структурну концепцію психічної діяльності, згідно з якою у психіці людини можна виділити три основні інстанції:

Ід або «Воно» (вмістилище інстинктивних потягів та сил, в основному, сексуальних та агресивних; є цілком неусвідомленим, діє за принципом задоволення і спрямоване на негайне задоволення усіх потреб, в тому числі й несумісних поміж собою, що, як відомо, найбільш притаманне дитячому віку);

Его або «Я» (найсвідоміша, зріла, пов'язана з адаптацією до внутрішньої та зовнішньої реальності сила; сукупність пізнавальних психічних процесів, переробленого та засвоєного життєвого досвіду, вмінь та навичок, діє за принципом реальності і відповідає за пристосованість до зовнішньої і внутрішньої реальності);

3) Супер-Его або «Над-Я» (набуте зібрання моральних правил та заборон - голос совісті або внутрішній «представник соціуму»; формується шляхом інтеріоризації образів та вимог батьків, переважно в едипальний період розвитку - 4-6 років, та інших виховних впливів (мораль, релігія), залишається на рівні несвідомого і діє за принципом підкорення обов 'язку, в тому числі шляхом самопокарання за «погані» думки та вчинки).

Ці структурні інстанції формуються упродовж дитинства шляхом розгалуження та закріплення основної (сексуальної) енергії життя -лібідо, від її розвиненості залежить гармонійність внутрішнього житія людини та її здатність до соціальної адаптації.

За Фройдом, «Воно» і «Над-Я» мають протилежні цілі та перебувають у постійному конфлікті, зоною вирішення якого стає «Я». Прикладом конфлікту всередині «Воно» можуть слугувати несумісність водночас наявних потягів до життя та смерті, потреби заволодіти об'єктом і страху наблизитися до нього. Внутрішній конфлікт в «Над-Я» може грунтуватися на засвоєних несумісних моральних цінностях або правилах, наприклад, між цінностями свободи і підкоренням авторитету тощо.

Сильні, «несоціалізовані» первинні інстинкти, занадто жорстке або, навпаки, слабко розвинене «Над-Я» поряд зі слабким «Я» призводять до нездатності «Я» ефективно функціонувати. В таких випадках може відбуватися не адекватне, а невротичне вирішування конфліктів: зовнішньо конфлікт «начебто розв'язується», а насправді він тільки пом'якшується, віддаляється, блокується шляхом утворення невротичного симптому. Щоб усунути тривогу, біль і напруження від нерозв'язаних конфліктів, зберегги самооцінку, слабке «Я» схильне користуватися різними формами психологічного захисту - несвідомими механізмами невротичного запобігання конфлікту. В сучасному психоаналізі виділяють більш зрілі види психологічного захисту, притаманні невротичному рівню розладів і нормі, до яких належать такі:

витіснення (усунення зі свідомості неприємних, травмувальних або несумісних з самооцінкою спогадів і думок);

проекцію (приписування іншим людям або об'єктам неприйнятних для себе якостей, видів поведінки та її мотивів),

раціоналізацію (псевдологічне пояснення причин власних дій, що начебто усуває наявні протиріччя);

формування реакцій (переорієнтацію неприйнятного ставлення або бажання на протилежне; наприклад, садистичних імпульсів - на бажання допомогти та захищати інших);

сублімацію (найбільш продуктивна форма, що полягає не в блокуванні психічної енергії, а в скеруванні її в творче або професійне русло).

регресія (повертання на один з попередніх рівнів розвитку);

розщеплення (ментальне розділення несумісних уявлень і почуттів, що використовуються почергово);

ізоляція афекту (утворення ізольованих «капсул», в яких утримуються неприйнятні почуття);

проективна ідентифікація (вміщення власних неприйнятних почуттів в іншу людину таким чином, що вона починає їх відчувати і діяти відповідно).

Концепція колективного несвідомого, запропонована К. Юнгом, стверджує провідну роль несвідомого, яке має колективний характер. До нього належить усе те, що накопичено людством, ті глибинні психологічні утворення, котрі передаються з одного покоління до іншого у вигляді так званих архетипів. Під архетипом Юнг мав на увазі утворення, які існують уже в момент народження дитини і містять досвід попередніх поколінь. Ці утворення мають форму символів, міфів, традицій тощо і саме вони організують психіку.

Звідси випливає провідне завдання допомоги людині - допомогти усвідомити власні проблеми, що криються у структурі психіки. Усвідомлення має бути контрольованим, керованим і таким, що дає змогу клієнтові позбутися проблем, що його непокоять.

Індивідуальна психологія А. Адлера виходить із розуміння несвідомого як домінування індивідуалізму. Коли людина виконує свою життєву ціль, вона прагне бути «особливою», піднятися над власним комплексом меншовартості.

У дитини формуються цілі і життєві плани, яким вона свідомо чи несвідомо слідує, рівняючись на взірець - досягнення та приклади інших «переможців». Внаслідок цього формуються світогляд, інтереси, бажання особистості або гальмівні механізми. Індивідуальна психологія Адлера, окрім прагнення особистості до довершеності (набуте під час життя), визнає й почуття спорідненості (вроджене). Таким чином, Адлер, відмовившись від жорстких меж залежності психіки людини від несвідомого, спробував гуманізувати людську особистість.

Концепція психосоціального розвитку людині: у суспільстві, розроблена представником его-психології Е. Еріксоном, бере до уваги як внутрішньопсихічні процеси, так і особливості соціальних зв'язків на різних його етапах. Ця концепція вважається найбільш прийнятною для застосування в соціальній роботі. Згідно з нею розвиток людини відбувається шляхом її проходження через кілька психосоціальних криз, успішне розв'язання кожної з яких слугує фундаментом для проходження наступної фази розвитку. Наприклад, психосоціальною кризою першого року життя вважається боротьба довіри до оточення з недовірою (переважно у стосунках з матір'ю); її позитивним наслідком є розвиток базової довіри до людей, до життя і віри у те, що сильні бажання можуть бути досяжними. Основним набуттям розвитку людини, яке підготовлене всіма попередніми стадіями, Еріксон вважав почуття ідентичності - інтегрованого уявлення про себе як унікальну індивідуальність, яке формується у підлітковому віці (переважно у групах однолітків). Усталена Его-ідентичність є основою для подальшого утворення партнерських і близьких стосунків, успішної самореалізації.

Трансактний аналіз Е. Берна - оригінальний погляд на поведінку людини, в основі якої перебувають неусвідомлені, запрограмовані ігри, в які вона грає впродовж життя. Берн вважав, що кожній людині притаманний певний набір психічних якостей, поведінкових схем свого «Я». Репертуар цих станів він визначав, як:

«Батько» - позиція, що виявляється у висуванні вимог, оцінюванні, осуді та схваленні, повчанні співрозмовника, керуванні ним, заступництві;

«Дорослий» - позиція, яку характеризує розсудливість, раціональ-ність, опора на отримання інформації, об'єктивність, спілкування нарівні;

«Дитина» - позиція, якій властива надмірна емоційність, підкорення, безпорадність.

У спілкуванні кожен із партнерів може займати одну з цих позицій щодо іншого. Саме такі взаємодії партнерів отримали назву трансакцій.

Перенесення - особливий тип об'єктних стосунків, який характеризується переживанням клієнтом деяких почуттів щодо особистості соціального працівника, що «не підходять» до неї і насправді адресовані іншій людині. Перенесення є повторенням, новим «виданням» старих об'єктних стосунків. Ознаками перенесених реакцій вважаються їхня недоцільність, інтенсивність, амбівалентність, неусталеність, ригідність. Перенесення може виявлятися у невиправдано негативному або прихильному ставленні, у немотивованих зовнішньо реакціях ненависті або закоханості, страху або конфронтації і т. ін. Воно завжди відображає якусь «звичну» реакцію клієнта на іншу людину з її минулого, але водночас має «зачіпки» в його реальних стосунках з соціальним працівником. Усвідомлені соціальним працівником, такі реакції мають обговорюватися з клієнтом, доводитися до його розуміння, особливо, якщо вони перешкоджають про розв'язанні проблем клієнта - стають основою для змін, або створюють додаткові труднощі в його життєвих стосунках.

Контрпер'внесення полягає у внутрішньому відгуку (емоційному, ментальному) на перенесення з боку клієнта, хоча може бути й проявом власних реакцій перенесення соціального працівника на клієнта, як на фігуру зі свого минулого. Такі реакції і почуття притаманні всім людським стосункам, але професійний підхід до них передбачає усвідомлення їхньої необґрунтованості, відділення їх від реальних почуттів до клієнта. Самоаналіз контрперенесення допомагає Краще зрозуміти клієнта і проблеми його стосунків з іншими, тому рекомендують не діяти щодо клієнта, керуючись контрперенесними почуттями, а аналізувати і розуміти їх.

Інтерпретація - прояснення для клієнта зрозумілих соціальному працівникові, зв'язаних у ціле механізмів, проявів і витоків його проблем, яке сприяє усвідомленню і може супроводжуватися інсайтом - миттєвим, цілісним розумінням проблеми. В реальній роботі інтерпретація потребує подальшого тривалого опрацювання - спільного з клієнтом аналізу і розуміння проявів неадаптивних механізмів поведінки і взаємодії в різних сферах його життя, дослідження минулих подій і сучасної ситуації клієнта.

Інтерпретацію вважають потужною технікою, що сприяє структурним змінам у психіці. Важливою є її своєчасність, яка визначається підготовленістю клієнта і його спроможністю сприйняти інтерпретацію і засвоїти її, що потребує досить сильного Его. Клієнтам зі слабким, нарцистично враженим Его це може бути надто важко, для них цілющими мають стати підтримка, теплі, довірливі стосунки (терапевтичний альянс) з соціальним працівником, що допоможуть їм переробляти численні тривоги й заповнювати певні внутрішні пустоти, спричинені неякісними ранніми стосунками. Таким способом зміцнюється сила Его, яке стає більш спроможним справлятися з внутрішніми і зовнішніми труднощами власного існування.

Отже, психоаналітична концепція збагатила соціальну роботу теоріями психічного розвитку людини, її соціалізації; методами уважного ставлення до суб'єктивної психічної реальності клієнта, що передбачає вміння слухати та аналізувати його висловлювання та дії; розумінням важливості встановлення довірливих та поважних взаємовідносин - терапевтичного альянсу з клієнтом; техніками конфронтації, аналізу перенесення, опору та психологічних захистів особистості.

с Специфіка використання психодинамічного підходу в роботі з різними групами клієнтів полягає в урахуванні типових несвідомих механізмів, що зумовлюють їхні вікові або поведінкові особливості. Наприклад, для спеціалістів,' які працюють з правопорушниками, важливими є аналіз психологічних чинників, які можуть впливати на скоєння злочину, до них належать: негативні уявлення правопорушника про самого себе; недостатній розвиток «Я», «Над-Я» та «Я-ідеалу», посередні розумові здібності. Вчені також виявили, що правопорушники менш прив'язані до родичів, мало гралися та навчалися у дитинстві, не відчувають поваги до порядку і закону. Ті з них, хто схильний до скоєння злочинів проти особистості, мають також високий рівень агресії.

Психодинамічна концепція залишається впливовою в теорії і практиці соціальної роботи, а також й такою, що найбільше піддається критиці. Найчастіше застосування психоаналізу в соціальній роботі критикують за такі його позиції:

підкреслення переважної ролі несвідомих процесів і сексуальності, недостатня увага до соціальних аспектів в мотивах поведінки людини;

біологізаторський підхід до пояснень психологічних і соціальних процесів, що часто сприймається як недостатня повага до людського призначення;

медична модель стосунків з клієнтом: пацієнт-лікар (або експерт), що вважається недостатньо рівноправною;

патерналістичні позиції (в основному в роботах самого 3. Фройда), в яких простежується стереотипне патріархальне, дискримінаційне ставлення до жінок;

латентно звинувачувальний підхід до клієнта, оскільки від нього вимагається відчути власну відповідальність за недостатнє пристосування до умов оточення;

лікування розмовами - це обмежує можливості людей, не спроможних чітко вербалізувати власні думки;

індивідуалістична спрямованість і недостатня зацікавленість в соціальних реформах, що виключає важливі елементи соціальної роботи.

Як бачимо, наведені критичні зауваження загалом стосуються клінічних аспектів застосування психоаналізу, який можна використовувати в соціальній роботі тільки в обмеженому вигляді, оскільки метою соціальної роботи є надання різних видів підтримки для полегшення соціального існування клієнтів.