Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Корпоративізм і неокорпоративізм як модель захисту інтересів.

Історія корпорацій (від лат. corpus - тіло) сягає середньовіччя, коли станові і рімісничі корпорації захищали соціальні інтереси своїх членів. Поза межами корпорації соціальне життя індивідів було немож­ливим. Корпорації стають менш популярними з розвитом суспільства і ідей ліберальної демократії.

На думку відомого політолога Ф. Шмітера, їх відродження в індустріальну епоху пов'язане з папською енциклікою Rerum Novarum 1891 p. та поширенням у попередні 20 років у країнах Центральної Європи системи торгівельних і аграрних палат. У XX ст. корпоративізм проявився у постаті неокорпоративізму у країнах ліберальної демократії, у постаті фашистської корпоративної держави Муссоліні.

Корпорація - це інституційно замкнена група інтересів, що відстоює і захищає специфічні ко­лективні інтереси своїх членів. Корпорації беруть участь у полі­тичному житті держави, яка погоджується на їх існування і надає їм переваги в системі державного управління, вони мають монополію в певних сферах, на які поширюються корпоративні відносини.

Корпорація монопольно розпо­ряджається своїми ресурсами, виконує певні господарчі, адміністративні, воєнні та політичні функції, відстоює і захищає специфічні ко­лективні інтереси своїх членів. Корпорація – це ієрархізована структу­ра, у якій реальна влада належить вузькому колу елітних груп, а внутрішні корпоративні відносини будуються на засадах лояльності та особистої відда­ності рядових членів верхівці корпорації.

До специфічних рис корпоративізму політологи відносять:

- участь організацій, що є виразниками певних групових інтересів, у полі­тичному житті;

- зростання впливу фахових представників групових інтересів на шкоду ролі пересічних членів;

- привілейоване становище деяких асоціацій та їх широкі можливості впливу на прийняття рішень;

- заміна конкуренції інтересів їх монополією в певних сферах, на які по­ширюються корпоративні відносини.

Принципами корпоратизму є пропорційне представництво усіх зацікав­лених сторін у спільних комітетах, комісіях, постійність їх статусу, прийнят­тя рішень на основі консенсусу, монопольне представництво інтересів пев­них асоціацій у деяких сферах тощо.

У корпоративістських державах асоціації підміняли громадян і ставали основними гравцями на політичній арені; досвідчені у певних питаннях про­фесійні представники організованих груп інтересів утриму­вали першість перед громадянами, які відстоювали більш загальні інтереси; для окремих асоціацій був забезпечений привілейований доступ до процесу ухвалення рішень на державному рівні; монополії отриму­вали визнання за рахунок конкуруючих між собою об'єднань.

Відродження корпоративістської ідеї в 1960-1970-і роки стимулювалося кризою забюрокра­тизованого суспільства загального добробуту в країнах Західної Європи і США. З одного боку, існувала гостра необхідність дистанціюватися від минулих невдач і нега­тивного сприйняття корпоративізму. З іншого — доводило­ся зважати на розгалужену мережу соціальних інститутів, що склалася в промислово розвинених країнах, і практику соціального партнерства. Разом з тим масова незадово­леність надмірною бюрократизацією соціальних структур вимагала помітнішого антибюрократичного акценту.

Концепція «неокорпоративізму» отримала свій розвиток завдяки працям Ф. Шмітера, який 1974 року запропонував її визначення як системи представництва інтересів, складові якої організовані в певні особливі, примусові, неконкурентні, ієрархічно впорядко­вані, функціонально різні розряди, офіційно визнані або дозволені (іноді й просто створені) державою, що забезпе­чує їм монополію на представництво у своїй галузі в обмін на певний контроль за вибором лідерів та артикуляцію вимог і підтримки.

Загалом для неокорпоративізму характерні загальні риси корпоративістських структур, але з'являються й особливості, що відрізняють його від класичного корпоративізму:

- повністю або в основному зникає елемент обов'язко­вості членства (зберігається лише в деяких країнах, для дея­ких галузей);

- формально система представництва стає конкурент­ною: підприємці і працівники можуть вільно створювати будь-які організації для відстоювання своїх інтересів, зокре­ма перед державою (проте держава враховує лише деякі з них, інші ігнорує);

- неокорпоративістське регулювання врів­новажується плюралістичним, багатопартійним парла­ментським представництвом;

- відносини між представниками галузей і державою з переважно односторонніх перетворюються на відносини обміну і торгу: галузеві організації беруть на себе виконання державних рішень в обмін на задоволення своїх інтересів. Найчастіше це відбувається в рамках трьбхсторонніх комісій, органів, нарад, що включають представників уряду, підприємців і найманих робітників.

Таким чином, основна відмінність між класичним корпоративізмом і неокорпоративізмом цілком очевидна: якщо корпоративізм припускає створення державою категорій представництва (корпорацій), нормативне закріплення їх винятковості, то неокорпоративізм — це та ж система пред­ставництва, але яка існує у формально конкурентному сере­довищі. В обох випадках зберігається деяка організаційна схожість: для корпоративістського управління економікою часто характерне існування на національному рівні загаль­ного органу міжгалузевого представництва, члени якого де­легуються організаціями-монополістами різних галузей (Національна рада конфедерацій у фашистській Італії, ВЦРПС в СРСР, соціальна і економічна ради в сучасних Франції, Італії, Нідерландах і т. ін.).

Найрозвинутіший неокорпоративізм у країнах із сильними соціал-демократичними традиціями, культурною та мовною гомогенністю, таких як Австрія, Данія, Швейцарія, Німеччина, Фінляндія, Бельгія, Ірландія, Норвегія, Швеція, Нідерланди та інші країни. Найменш корпоративними країнами є Канада, Велика Британія, Сполучені Штати Америки.

Використання неокорпоратистської моделі відносин держави та груп ін­тересів поширюється, в основному, на відносини з представниками праці та капіталу, і є засобом для налагодження між ними стосунків соціального пар­тнерства. Отже, воно має свої межі і не знищує конкурентної боротьби під час виборчих кампаній. В інших сферах громадського життя існують вільні, автономні групи та організації. Тому мова йде про поєднання корпоратизму з плюралізмом, яке є відображенням існуючого в сучасних суспільствах по­єднання ринку та регулятивної функції держави.

Корпоративізм як певна система представництва суспільних інтересів під­вищує керованість суспільними процесами, збалансованість бюджету, ефективність фінансової системи, знижує рівень безробіття та протестні настрої, стримує непропорційність політичного впливу нечисельних груп із велики­ми ресурсами, стабілізує політичні еліти і соціальний порядок.