Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ МЕРЕЖ

Читайте также:
  1. III. Права формування
  2. IХ. МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КУРСУ
  3. VII. Забезпечення
  4. VII. Статутні обов'язки та права членів формування
  5. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ В СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОРОНОЗДАТНОСТІ КРАЇНИ
  6. Актуальність соціальної роботи у світлі реформування пенітенціарної системи України.
  7. АНАЛІЗ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБЛІКУ КОМУНАЛЬНИХ ПОСЛУГ ТА ЙОГО НОРМАТИВНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
  8. Аналіз інформаційно – аналітичного забезпечення загального відділу у Надвірнянській райдержадміністрації
  9. АНАЛІТИЧНЕ ТА КОНСАЛТИНГОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
  10. В.О.Кравець, Ю.М.Колибін. Проектування та використання програм діагностики мереж.-Навч.пос. /Харків, НТУ “ХПІ”, 2004, -388с.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО

 

1.1. Сутність формування екологічної мережі

Модель екомережі, як конкретного заходу для охорони природи розробляється в Європі вже більше 10 років. Підґрунтям була необхідність вирішення проблем, пов’язаних з відновленням видів великих травоїдних тварин в межах їх історичних ареалів в Європі, а саме – забезпечення шляхів їх пересування та міграцій на досить великі відстані шляхом створення мережі поєднаних ділянок природних територій [1_12]. Подальші напрацювання у цьому напрямку показали, що екомережа є ключовим елементом практичного впровадження екологічної парадигми природокористування і збереження природного каркасу національних територій [1_4] та найдієвішим механізмом виконання завдань Конвенції про охорону біорізноманіття, прийнятої 5 червня 1992 р. у Ріо-де-Жанейро.

У 1995 році було започатковано процес формування Всеєвропейської екомережі, як основного механізму забезпечення збереження всього комплексу екосистем, середовищ існування, видового різноманіття, а також різноманіття ландшафтів, створення можливостей для розселення та міграції видів, забезпечення відновлення пошкоджених компонентів ключових систем і захисту екосистем від потенційної небезпеки. Розбудову континентальної Всеєвропейської екомережі було визнано головним напрямком Всеєвропейської Стратегії збереження біо- та ландшафтного різноманіття, схваленої Конференцією Міністрів охорони навколишнього природного середовища європейських країн у Софії в 1995 р. [1_1].

На сьогодні вже накопичено певний досвід планування національних екомереж в т.ч. у Нідерландах, Бельгії, Великій Британії, Чехії, Польщі, Угорщині [1_13] та інших державах. Крім того, в Європі сьогодні здійснюються декілька важливих міжнаціональних ініціатив щодо територій, на яких охороняються природні об’єкти, а саме: «Натура – 2000», «Смарагдова мережа» («Емеральд»), «Парки для життя», «Мережа біосферних та біогенетичних заповідників», «Мережа природоохоронних територій всесвітньої спадщини», «Ключові ботанічні території», «Території, важливі для збереження видового різноманіття та кількісного багатства птахів» тощо. Ці ініціативи відрізняються за масштабами, методами розробки та критеріям відбору територій, але всі вони об’єднані єдиною метою – створення сукупностей територій, які потребують захисту і можуть бути інтегровані у єдину Всеєвропейську екомережу.

За міжнародними стандартами розрізняються 3 стадії формування національних екомереж:

– перша (піонерна) – мережа, як перспективний список конкретних територій та їх картографічне відображення;

– друга – мережа як основа національного природоохоронного плану;

– третя – мережа як частина інтеграційного національного або регіонального (місцевого) плану.

Перші дві стадії мають важливе значення як частина стратегії охорони природи. Третя – найважливіша, має значення для інтеграції природоохоронних акцій з економічними, соціальними, культурними, а також політичними діями, що відбуваються на даній території. Фактично, лише на третій стадії можливим є реальне створення екомережі та її інтеграційне управління.

Як показала практика, найлегшим етапом у процесі створення національних екомереж є розробка відповідних стратегій та концепцій, проведення наукових досліджень і створення перспективних схем екомереж, а найскладнішим – прийняття планування екомережі на політичному рівні і інтеграція екомережі в галузеві плани розвитку.

Україна знаходиться на першій стадії формування національної екомережі. Вона є єдиною державою на всьому пострадянському просторі, а можливо і й в Європі, яка має законодавчу базу для створення екомережі. Це Закони України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки» (№ 1989 – ІІІ, від 21 вересня 2000 р.) та «Про екологічну мережу України» (№ 1864 – IV від 24 червня 2004 р.). Вже розроблені наукові та методологічні основи створення екомережі та перспективні плани різного ступеня деталізації [1_4; 5; 10; 11]. Проте досі ще відсутній повний перспективний перелік конкретних територій екомережі.

Наявність законодавчої бази є надзвичайно важливою умовою для реального створення і забезпечення існування та функціонування національної екомережі, як цілісної територіальної системи. Важливою умовою формування екомережі є також вирішення проблеми фінансування. Міжнародний досвід створення національних екомереж показав, що воно забезпечується з бюджету держав, незалежно від їх рівня економічного розвитку. В більшості країн Центральної та Західної Європи економічний клімат сприяє створенню спеціальних фондів. При цьому враховується, що створення екомереж зменшує соціальні витрати на попередження забруднення довкілля і загального її погіршення, забезпечує охорону водойм та річок, ґрунтових вод, зон відпочинку, а також збільшує рекреаційну та туристичну цінність території.

Ю.Р. Шеляг-Сосонком [1_10] було сформульовано визначення екомережі як комплексної багатофункціональної та багаторівневої природної територіальної системи, основними функціями якої є збереження біорізноманіття, стабілізація екологічної рівноваги, підвищення продуктивності ландшафтів, покращання стану довкілля і загалом збалансований розвиток держави.

Фактично, кожна достатньо велика територія, на якій збереглися в природному стані екосистеми з усіма їх складовими, і є природною екомережею, тобто на такій території існує континуум природних екосистем і всі живі організми мають необхідні умови для існування, відтворення та міграцій. Чим вище ступінь фрагментованості екосистем певної території, тим складніше відновити їх природний континуум. Територія України дуже неоднорідна з точки зору порушеності природних комплексів. Найменшою фрагментацією відзначаються Карпати та Гірський Крим, значні за площею, цілісні природні масиви збереглися на території Українського Полісся. Більш фрагментованою є територія Лісостепу і найпорушенішою – Степу. В степовій зоні окремі, незначні за площею ділянки природних екосистем є острівцями серед суцільних масивів антропогенно змінених територій. У зв’язку з цим і проблеми створення та функціонування екомереж в різних регіонах відрізняються за складністю.

У порівняно мало-порушених регіонах (Гірський Крим, Карпати, Полісся) реальним є створення повноцінних регіональних екомереж, які забезпечать захист різноманіття ландшафтів та біоти на територіях їх структурних елементів. В екологічно проблемних регіонах, зокрема у степовій зоні, в регіональних і локальних екомережах за площами мають переважати відновлювальні території, принаймні на період, який буде необхідним для відновлення втрачених екосистем.

Базові структурні елементи екомережі України визначені у Законі України «Про екологічну мережу України» відповідно до принципів територіального структурування Всеєвропейської екомережі. Вони відрізняються за своїми функціями і розподіляються на ключові, сполучні (екокоридори), буферні та відновлювані території.

Ключові території забезпечують збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ландшафтного та біорізноманіття. Сполучні території (екокоридори) поєднують між собою ключові території і забезпечують міграцію тварин, розселення рослин і тварин та обмін генетичним матеріалом. Буферні території включають природні та антропогенно-змінені ділянки, захищають ключові та сполучні територій від зовнішніх впливів. Відновлювальні території, представлені антропогенно-зміненими ландшафтами, забезпечують формування просторової цілісності екомережі.

На них мають бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинного природного стану. Критерії відбору ділянок для створення структурних елементів екомережі на сьогодні детально розроблені [1_9].

Законом «Про екологічну мережу України» визначено перелік категорій земель, які включаються до структурних елементів екомережі. Це території, що вже мають певний охоронний статус (території та об'єкти природно-заповідного фонду, ліси першої групи, прибережні захисні смуги, рекреаційні території тощо), а також ті, що не охороняються і екстенсивно використовуються (природні сіножаті та пасовища, ліси другої групи тощо). До цього переліку включено й радіоактивно забруднені землі, що не використовуються і підлягають охороні як об'єкти з особливим статусом, а також території з деградованим рослинним покривом, які підлягають ренатуралізації.

Розрізняють біосферний, континентальний, національний, регіональний (обласний) та локальний (місцевий) рівні екомереж. Ключовим є регіональний рівень, оскільки він забезпечує формування реальної територіальної системи екомережі.

Згідно Закону «Про екологічну мережу України» проектування екомережі на регіональному рівні здійснюється шляхом розроблення регіональних схем екомережі Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя, а також місцевих схем екомережі адміністративних районів. Регіональні схеми екомережі можуть також розроблятися для природних регіонів, межі яких обумовлені природними чинниками – басейнів річок, гірських систем, прибережних смуг морів тощо.

Основними принципами, яким має відповідати територіальна структура регіональної екомережі є такі:

– достатності (загальна площа територій та об’єктів екомережі достатня для збереження біорізноманіття);

– просторової цілісності (території та об’єкти екомережі пов’язані в цілісну просторову систему);

– репрезентативності (на територіях екомережі представлені як типові, так і рідкісні для певного регіону види рослин і тварин, рослинні угруповання, екосистеми, ландшафти).

Проектна територіальна структура регіональної екомережі розробляється на основі характеристики складових її структурних елементів. У проектних рішеннях має бути вказано про те, що:

– розроблено загальну територіальну структуру екомережі в регіоні;

– виявлено межі структурних елементів;

– встановлено складові структурних елементів загальнодержавного і регіонального значення;

– встановлено послідовність утворення окремих елементів;

– складено перелік заходів щодо забезпечення їх утворення;

– сформульовано завдання для проектів землевпорядкування в частині формування екомережі;

– обраховано проектний земельний баланс екомережі в межах регіону;

– оцінено екологічні та соціально-економічні наслідки її формування;

– розв’язано інші завдання стосовно територіального розвитку екомережі [1_9].

Процес підготовки проектних рішень розділяється на 2 етапи.

На першому етапу створюється науково обґрунтована територіальна модель екомережі в межах регіону та здійснюється оцінка її репрезентативності і достатності за природними чинниками. Проектування екомережі розпочинається з накопичення та опрацювання необхідної інформації. Базовими матеріалами є: переліки та карти поширення пріоритетних видів рослин, грибів, тварин та рослинних угруповань, встановлених на місцевому, регіональному, національному та міжнародному рівнях відповідними правовими документами; переліки та карти територій природно-заповідного фонду регіону і територій зарезервованих для заповідання; переліки територій, які відповідають вимогам міжнародних природоохоронних ініціатив («Ключові ботанічні території», «Смарагдова мережа» тощо) та конвенцій, описи природних ландшафтів, екосистем та їх ботанічних і зоологічних складових; карти генетичних видів ґрунтів, природних ландшафтів, рослинного та тваринного світу, гідрографічної мережі тощо; землевпорядкувальні та лісовпорядкувальні матеріали; топографічні карти регіону або його частин у масштабах 1:10000 – 1:100000 (цифрові) та інші матеріали у текстовому або картографічному вигляді. Аналіз наявної інформації, особливо із застосуванням ГІС дозволяє виявити території, які відзначаються високим рівнем різноманіття, концентрації рідкісних видів та угруповань, оцінити територію за ступенем фрагментації рослинного покриву, виявити території, придатні для проведення відновлення рослинного покриву тощо.

Оцінка репрезентативності та достатності проектних елементів регіональної екомережі за природними чинниками здійснюється за показниками представленості на територіях екомережі типів екосистем, характерних і унікальних для регіону, пріоритетних місць існування видів (Резолюція 4 Бернського виконавчого комітету, Додатки до Habitats Directive, список IBA територій України, національні списки ключових ботанічних територій тощо), видів рослин та тварин, особливо занесених до міжнародних «червоних» переліків, Червоної книги України та регіональних «червоних» списків, рослинних угруповань, особливо занесених до Зеленої книги України, а також співвідношення площ структурних елементів екомережі до площі регіону тощо. Оцінюється успішність розбудови регіональної екомережі за наступними проектувальними показниками:

– виявлені всі (або більшість) ключових територій, що необхідні і достатні для збереження всіх елементів ландшафтного та біорізноманіття і їх оптимального функціонування;

– встановлені сполучні території, найважливіші для підтримки безперервності природного каркасу і території, які потребують ренатуралізації;

– розроблені екологічно обґрунтовані режими збереження, використання та управління для всіх складових елементів екомережі, відповідно до функцій, які вони виконують;

– розроблені методики для ділянок, які підлягають відновленню, та технологічні схеми проведення відповідних заходів.

Відповідно до загальної стратегії проектування екомереж, в результаті виконання першого етапу робіт розробляється генералізована карта-схема регіональної екомережі, текстова частина, складена відповідно до завдань першого етапу робіт, а також визначена територіальна пріоритетність розробки локальних екомереж.

Завершується перший етап робіт затвердженням проекту регіональної екомережі рішенням відповідної обласної Ради народних депутатів.

На другому етапі розбудови регіональної екомережі, відповідно до затвердженого проекту, здійснюється підготовка даних щодо ділянок екомережі для відображення в земельному кадастрі, створюються відповідні картографічні матеріали на яких мають бути чітко нанесені межі структурних елементів регіональної екомережі із вказаною назвою та загальною площею, межі земельних ділянок кожного землекористувача (землевласника), межі місцевих Рад, а також проводиться узгодження матеріалів з землекористувачами (землевласниками) та органами місцевого самоврядування. До карти додається експлікація земель за угіддями та землекористувачами (землевласниками). Після затвердження обласними Радими народних депутатів регіональні та місцеві схеми формування екомережі набирають чинності і стають основою при здійсненні землевпорядкування, лісовпорядкування, районного планування, розробці містобудівної документації, а також здійснення господарської та іншої діяльності.

 

1.2. Нормативно-правові засади формування екологічних мереж

Територія України та її регіонів зазнає значного техногенного впливу, який багатократно перевищує світовий пересічний рівень щодо інтенсивності господарського навантаження території. В країні склалася економічно малоефективна й екологічно небезпечна система природокористування. Рівень господарського, зокрема сільськогосподарського використання територій на даний час один з найбільш високих у світі. Наслідком такої ситуації є невпинно зростаюче виснаження природних ресурсів та деградація довкілля. Найбільш конструктивним шляхом подолання такої кризової еколого-економічної ситуації повинно стати збалансоване землекористування, зокрема зростання частки природних угідь. Концепція сталого розвитку, яка виступає стратегічним напрямком соціально-економічного зростання країни, потребує раціонального, збалансованого й екологічно безпечного природокористування та формування розвиненої екологічної мережі країни.

Для забезпечення екологічної рівноваги на теренах України, забезпечення здатності екосистем до відновлення, сталого розвитку, створення сприятливих умов для розмноження і збереження об’єктів тваринного і рослинного світу утворюється екологічна мережа. Вона являє єдину територіальну систему, яка включає природні комплекси, що підлягають особливій охороні: території та об’єкти природно-заповідного фонду, курортні і лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні території та об’єкти інших типів, що визначаються законодавством України і є частиною структурних територіальних елементів екологічної мережі – природних регіонів, природних коридорів, буферних зон. Національна екологічна мережа включає частину земель країни, на яких збереглися майже незмінені чи частково змінені природні ландшафти.

У сучасній еколого-правовій літературі України спостерігалися лише фрагментарні дослідження окремих питань правового забезпечення формування, збереження та раціонального використання національної та регіональної екологічної мережі України. Окремі питання ставились і розроблялись у роботах Н.Р. Малишевої, В.В. Никифорова, В.І. Олещенка, О.Г. Топчієва та інших вчених. Крім того, чинні в Україні нормативно-правові акти недостатньою мірою регламентують відносини у цій сфері, що значно ускладнює реалізацію еколого-правових норм на практиці. Саме тому особливої актуальності набуває дослідження стану правового забезпечення формування та функціонування екологічної мережі України.

Чинне законодавство України створює загальні правові основи формування каркасу екологічної безпеки – екологічної мережі країни. Однією з перших форм охорони навколишнього природного середовища була заповідна (консервативна) форма, метою якої є збереження в первинному, природному стані особливих, унікальних чи типових за своїми характеристиками природних територій та об’єктів і максимальне обмеження господарського впливу на них. Тривалий час в Україні вона здійснювалась в рамках регулювання організації та забезпечення правового режиму природно-заповідного фонду України на основі Закону України «Про природно-заповідний фонд України». Останні роки цим питанням почала приділятися все більша увага на державному рівні, відбувається розширення площі природно-заповідних територій та виділення інших особливо охоронюваних територій. Нове комплексне поняття «екологічна мережа» було запроваджено у Загальнодержавній програмі формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки, затвердженої Законом України від 21 вересня 2000 року [2_1]. Законом передбачено створення каркаса екологічної безпеки країни як єдиної системи територій, що підлягають особливій охороні, які складені землями природно-заповідного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення, історико-культурного призначення, а також землями лісогосподарського та водного фонду, ділянками під природною рослинністю у складі земель сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови та іншого призначення. Закон визначає формування національної та регіональних екологічних мереж як одну з найважливіших передумов сталого соціально-економічного розвитку країни. У Конституції України проголошено: багатство природних ландшафтів є надбанням українського народу, його природною спадщиною і має служити нинішньому і майбутнім поколінням. Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки розроблена у контексті рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995) та формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту [2, 609].

З метою формування національної екологічної мережі як складової Всеєвропейської екологічної мережі та підтримання життєзабезпечуючих функцій довкілля, створення необхідних умов для реструктуризації та зниження антропогенного впливу на нього до екологічно припустимого рівня, Генеральною схемою планування території України, яка затверджена Законом України від 7 лютого 2002 року, передбачається розширення площі територій національної екологічної мережі шляхом: створення об’єктів природно-заповідного фонду на територіях, що відповідають умовам забезпечення охорони особливо цінних природних комплексів та об’єктів; збільшення площі існуючих територій та об’єктів природно-заповідного фонду; збереження природних ландшафтів на ділянках, що мають історико-культурну цінність; включення до програм екологічного оздоровлення басейнів Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Західного Бугу заходів щодо створення та упорядження водоохоронних зон і прибережних захисних смуг водних об’єктів, запровадження особливого режиму використання земель на ділянках витоку річок; формування транскордонних природоохоронних територій міжнародного значення; створення захисних лісових насаджень та полезахисних лісових смуг, залуження земель; консервації деградованих і забруднених земель з наступним їх частковим залісненням; збереження природних ландшафтів на землях промисловості, транспорту, зв’язку, оборони; екологічно доцільного збільшення площі лісів; формування єдиної територіальної системи, що об’єднує елементи національної екологічної мережі, та встановлення спеціального режиму використання цих територій, зокрема, територій «екологічних ніш (пауз)» (межиріччя Псла і Ворскли, Інгулу і Інгульця, степового Криму, на інтенсивно урбанізованих територіях для збереження просторових розривів між їх ядрами: на напрямках Донецьк – Дніпропетровськ, Харків – Дніпропетровськ тощо) [2_3].

Окремі важливі положення для формування екологічних мереж містять природноресурсові кодекси, закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року (ст. 60), «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 року, «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 року, «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 року, «Про курорти» від 5 жовтня 2000 року. Разом з тим в існуючому земельному законодавстві та в законодавстві щодо планування території правові засади створення екологічних мереж позначені досить слабо. Національне законодавство у сфері використання та збереження біологічного різноманіття також практично не включає правових і фінансових механізмів, пов’язаних з формуванням екологічних мереж. Така ситуація зумовила необхідність розроблення та прийняття 24 червня 2004 року спеціального Закону України «Про екологічну мережу України» [2_4].

Екологічна мережа (екомережа) являє собою єдину територіальну структуру ділянок заповідної та малопорушеної природи, які забезпечують збереження ландшафтного та біологічного різноманіття, створюють передумови для раціонального природокористування та екологічного оздоровлення території. Складовими елементами екологічних мереж виступають природні регіони, природні коридори та буферні зони. Природні регіони – це «ядра» екологічної мережі, заповідні та інші природоохоронні території, де зберігаються мало змінені господарською діяльністю природні екосистеми. Природними коридорами виступають ділянки лінійної форми, що певною мірою зберігають свій природний стан і які з’єднують ядра екологічної мережі між собою, забезпечують необхідні природно-біологічні комунікації та взаємодії між ними. Буферні зони захищають природні регіони (ядра) та природні коридори від інтенсивних господарських навантажень. На даний час на місцевості виділені лише природні регіони – території та об’єкти природно-заповідного фонду. Природні коридори та буферні зони ще чекають свого обґрунтування та визначення.

Перші концепції та програми формування регіональних екомереж (АР Крим, Одеська область та ін.), в яких частка екомереж у загальній площі регіонів сягає 25-30 %. Є категорії земель, які цілком увійдуть до складу екомереж. Це території та об’єкти природно-заповідного фонду, лісові землі, рекреаційні території. Але таких земель у більшості регіонів країни небагато. Головним резервом для формування екомереж повинні стати землі водного фонду. Глава 18 Водного кодексу України для охорони вод передбачає встановлення правового режиму охоронних зон таких видів: водоохоронні зони, у межах яких виділяють прибережні захисні смуги та смуги відведення, берегові смуги водних шляхів та зони санітарної охорони. Для них встановлений відповідний нормативно-правовий статус і введені обмеження щодо господарського використання. Разом з тим на даний час землі водного фонду на місцевості (в натурі) не виділені і їх використання практично не регламентоване, що є перешкодою для формування екологічних мереж України та її регіонів [2_5].

Одну з найважливіших складових екомереж становлять водно-болотні угіддя, які є, безумовно, необхідним компонентом для підтримання ландшафтного й біологічного різноманіття. Вони виконують природо захисні, гідрологічні та соціально-екологічні функції, зокрема у розвантаженні ґрунтових вод, затриманні наносів, токсинів і біологічно активних речовин, очищенні води і стримуванні паводків, ерозії берегів.

Значний резерв земель для створення екомереж являють деградовані та малопродуктивні сільськогосподарські угіддя, які внаслідок інтенсивного та нераціонального використання втратили свій агровиробничий потенціал. Наша країна в цілому виділяється надзвичайно високою і невиправдано високою сільськогосподарською освоєністю, зокрема розораністю. З 1995-1997 років в Україні вводиться Державний земельний кадастр, за наявності якого стає можливим реально вивести з обробітку малопродуктивні та деградовані сільськогосподарські землі, консервувати їх та поступово повернути до стану природних угідь. У більшості регіонів такої трансформації потребують 10-15% сільськогосподарських земель [2_6, 591].

Включення територій та об’єктів до складу екологічної мережі не призводить до зміни форми власності і категорії земель на відповідні земельні ділянки та інші природні ресурси, їх власника чи користувача. В разі потреби зміна форми власності на земельні ділянки та інші природні ресурси чи категорії земель та об’єктів, включених до екологічної мережі, здійснюється у порядку, передбаченому законом.

Державне управління у сфері формування, збереження та використання екологічної мережі здійснюють Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, а також інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування відповідно до чинного законодавства. Державне управління здійснюється із залученням громадськості, забезпеченням її широкого доступу до інформації з цих питань. З метою забезпечення науково обґрунтованого формування, збереження та використання екологічної мережі, збереження та відновлення біологічного та ландшафтного різноманіття, прискорення створення банків даних та географічних інформаційних систем (ГІС) проводяться відповідні наукові дослідження згідно з програмами, що затверджуються в установленому порядку. Розроблення проектів таких програм забезпечується центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища за участю Національної академії наук України.

Режим охорони та використання територій та об’єктів екологічної мережі являє собою систему науково обґрунтованих та встановлених відповідно до законодавства вимог щодо охорони та використання природних ресурсів таких територій та об’єктів, спрямованих на запобігання погіршенню їх стану, а також забезпечення їх збереження в екологічних, наукових та інших цілях. Додержання режиму територій та об’єктів екологічної мережі забезпечується підприємствами, установами, організаціями та іншими власниками і користувачами земельних ділянок, на яких розташовані такі території та об’єкти. При цьому включення територій та об’єктів до переліків територій та об’єктів екомережі не завдає шкоди правам тих, на чиїй території вони розташовані. Власники і користувачі територій та об’єктів, включених до переліків територій та об’єктів екомережі, беруть на себе зобов’язання щодо збереження природних ресурсів, їх екологічно збалансованого та раціонального використання.

Серед численних видів господарської діяльності, що являють собою реальну загрозу різноманіттю, найбільш поширеними в регіонах є: несанкціонована забудова узбереж моря, лиманів, озер і річок; надмірна розораність території, яка поширюється і на схилові, ґрунтозахисні й водозахисні землі; нерегламентоване випасання худоби на пасовищах в лісосмугах, на силових землях; розробка будівельних матеріалів, корисних копалин; прогресуюча деградація полезахисних лісосмуг, пов’язана з їх вирубанням і недостатнім поновленням; надмірне рекреаційне навантаження приморських узбереж та інших рекреаційних ділянок; інтенсивне забруднення сільськогосподарських земель та інших угідь хімікаліями, промисловими та побутовими відходами.

Для збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, а також зменшення, запобігання та ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності людей на навколишнє природне середовище необхідним є вдосконалення нормативно-правової бази у сфері збереження, розширення, відтворення та охорони єдиної системи територій з природним станом ландшафту та інших природних комплексів і унікальних територій, створення на їх основі природних об’єктів, які підлягають особливій охороні. Серед заходів, які зможуть суттєво вплинути на додержання режиму територій та об’єктів екологічної мережі рекомендованими можуть бути заходи щодо вдосконалення екологічного контролю та розвитку системного екологічного моніторингу довкілля; заходи, пов’язані з новими принципами господарської та природоохоронної організації території, та вдосконалення територіального планування життєдіяльності суспільства; вдосконалення існуючих та впровадження еколого-економічних норм при введенні нових, екологічно безпечних технологій у сільському й рибному господарстві, промисловості, транспорті; систематичне інформування громадськості щодо розв’язання проблем збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, залучення громадських організацій до розв’язання цих проблем.

 




Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 43 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.011 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав