Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Проблематичність людського буття. Співвідношення понять існування людини, буття та життя людини.

Читайте также:
  1. Oslash; На ранньому постнатальному і наступних етапах життя дитини
  2. VI. ІНСТИТУТИ БОГОПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ
  3. А) Историю древнего мира следует изучать, т.к. она помогает понять настоящее.
  4. АНАМНЕЗ ЖИТТЯ ХВОРОГО
  5. Буття ідеального
  6. Буття матеріального. Сутність матерії та форми її існування.
  7. Буття:проблеми,концепції форми.
  8. В основі здорового способу життя лежать соціальні і біологічні принципи.
  9. В) Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя.
  10. Взаємодія державної влади, об'єднань роботодавців та профспілок у визначенні і проведенні в життя узгодженої соціально-економічної політики в галузі трудових відносин – це

Ми вже розглядали деякі важливі аспекти людського становища в світі, зокрема, такі, як людську біологічну неспеціалізованість (буття людини не можна звести до життя її організму), зв’язок людини із процесами культуротворення та суспільної історії. Всі ці доволі своєрідні та важливі аспекти людського становища в світі певним чином концентруються в такому феномені, який позначається у філософії як проблематичність людського буття. З одного боку, можна народитися людиною, мати людський організм, проте не бути людиною повною мірою її необхідних проявів; можливість такого стану справ наочно демонструється реальними фактами, коли маленькі діти випадають із людського оточення, виживають, проте не набувають важливих властивостей, притаманних розвинутій людині. Це значить, що людські якості не з’являються у людині природним шляхом, наприклад, так, як у неї ростуть волосся, тобто самим фактом народження людині ще не гарантується її статус буття. З іншого боку, проблематичність людського буття зумовлена й тим, що людина може мінятися, причому інколи – досить суттєво: у певному сенсі людина завжди не дорівнює собі самій, а це значить, що її буття, принаймні тоді, коли людина живе, постає відкритим та незавершеним. Через це досить складно однозначно визначити норми та вимоги, які можна було би прикладати до людини з метою встановлення «міри людяності» певної конкретної людини. В історії людства можна знайти колосальну кількість прикладів, які свідчать, що певні якості, які деякий час вважаються необхідною та невід’ємною людською характеристикою, раптом переходять, зникають, а те, що раніше вважалося для людини неможливим, раптом перетворюється на норму та, навіть, престижну якість. Але, попри все, ми можемо доволі точно окреслити коло необхідних і достатніх умов для того, щоб людина відбулась (або сформувалась) в її власне людській якості. У підсумку буття людини постає перед нами складною системою ієрархічно вибудованих сходинок, кожна із яких передбачає існування попередніх, проте такою, що надає їм нового та вищого значення.

Почати слід з найпершої умови: ми чудово розуміємо, що сьогодні не існує іншого способу бути людиною, окрім того, щоби спочатку народитися людиною, мати людський організм, позбавлений якихось фатальних патологій (чи вад), оскільки існують деякі такі відхилення від нормального стану людського організму, що можуть зробити неможливим подальший нормальний розвиток. Мати людський організм – це для буття людини умова необхідна і, врешті, вихідна, проте все ж недостатня. Це значить, що ми повинні додати до неї щось таке, що буде на ній грунтуватися, але її перевищувати та доповнювати.

Що треба додати до біофізичної організації людини такого, що перевело би останню у людський спосіб буття? Напевне, треба включити людину в соціально-культурні процеси, де відбудеться своєрідне врегулювання людських дій, внаслідок якого деякі стихійні прояви людини будуть обмежені, а деяким буде надано принципове інакшого спрямування. Врешті, людина повинна просто опанувати людськими способами діяльності, починаючи від найпростіших, на зразок того, щоби їсти і пити з посуду, і закінчуючи найскладнішими, такими, як творче відношення до дійсності, використання мови та свідоме дотримання норм суспільного життя. Поза всім цим людина може існувати фізично, проте ще не бути людиною. Але й цього недостатньо, оскільки, врешті, людину можна ввести в соціальне життя шляхом муштри та залякування, які передбачають постійний контроль та примус, але, може статися, що коли вони чомусь відпадуть, то майже автоматично відпадуть і привнесені ними навички соціальної поведінки. Такі явища в історії людства не рідкісні, оскільки майже у будь-якому суспільстві у засобах соціалізації присутні елементи соціального примусу, а вони супроводжуються за певних умов десоціалізацією певної кількості людей, що чомусь «випали» із соціальних зв’язків. В наш час у філософії та соціально-гуманітарних науках доволі непогано осмислена роль спілкування у процесах формування людини та її адаптації до соціального і культурного суспільного середовища. При тому розрізняють глибинне та зовнішнє (або формальне) спілкування. Доведено, що при відсутності глибинного спілкування, взаємного прийняття та розуміння людьми одне одного, людина відчуває внутрішню обмеженість, дискомфорт, психологічну напруженість. У сучасній діалогічній філософії пропагується теза про те, що спілкування є найпершим власне людським середовищем для буття та формування людини. Говорячи про важливість спілкування та соціалізації для набуття людиною людського способу буття, варто звернути увагу на відмінність між поняттями «соціалізація» та «інкультурація»: соціалізація більшою мірою зосереджується на питаннях засвоєння людиною навичок суспільної поведінки, входженні людини у певні соціальні ролі, в той час як інкультурація передбачає засвоєння та прийняття культурних цінностей, традицій, духовних надбань людства через входження у певну культуру.

Що ще потрібно додати до включення людини в соціально-культурні процеси задля того, щоби людський спосіб буття не був засвоєний механічно? – Звичайно ж, свідомість та усвідомлення, вміння інтелектуально засвоювати явища та події дійсності, осмислювати та оцінювати ситуації життя, вміння поєднувати такі оцінки із досвідом суспільства та власним досвідом, співвідносити їх із певними соціально-культурними нормами та принципами. Без таких вмінь людина не зможе не лише діяти адекватно до обставин життя, а й правильно орієнтуватись у тому, що відбувається. Отже, свідомість, як вміння самостійного оцінювання та принципового регулювання власних дій, є також невід’ємною складовою того, що ми називаємо «бути людиною».

Здавалося б, на цьому окреслення цього необхідних елементів людського способу буття можна вважати завершеним, проте це не зовсім так. Бо перед нами постає, наприклад, таке питання: а хто виробляє всі ті норми, принципи, цінності, які людина потім повинна вміти використовувати? Звичайно, суспільству і окремим людям інколи вигідно мати справу із людьми, які бездумно та слухняно будуть виконувати певні розпорядження чи настанови, що надходять від «господарів життя», але суспільство, культура, творчість за таким режимом людської діяльності ні розвиватися, ні нормально функціонувати не змогли би. І тут ми повинні зрозуміти, що мало усвідомлювати дійсність, спираючись на вже існуючи форми та норми, треба все наше розуміння дійсності поєднувати між собою на певних засадах, вписувати у певну цілісність, яку ми звичайно називаємо людським духовним універсумом, а це значить, що ми повинні вміти його створювати, тобто вміти створювати принципи, ідеали, сенси, переконання, на основі яких людські усвідомлення дійсності набувають характеру цілісності. Лише за таких умов людина може постати в якості самодіяльного індивіда та суб’єкту власного життя. За великим рахунком це значить, що ми повинні опанувати тим, що називається «гідним мисленням» і що інтенсивно вивчалося та обговорювалося у світовій філософії на протязі всієї її історії, а прямо – Сократом, Б.Паскалем, М.Гайдеггером, М.Мамардашвілі та ін. Коли ми, окреслюючи феномен людського буття, доходимо до останнього пункту – виведення людського мислення на рівень осмисленого творення духовного універсаму, – то починаємо розуміти, що саме цей останній пункт і постає вирішальним для того, щоби ввести людину у людський спосіб буття, бо поза ним неможливі свідомі оцінки, а, значить, неможлива справжня соціалізація і виведення людини за межі біологічного або стихійного соціального існування. При тому ми маємо розуміти, що означені рівні входження людини у людський спосіб життя не існують відокремлено один від іншого: елементи всіх цих сходинок відразу присутні у людському формуванні та зростанні в людському суспільному оточення, але міра їх присутності, міра усвідомлення їх важливості та свідомого культивування у різних людей, безумовно, може бути різною.

Розглянувши основні сходинки входження людини у людське буття, ми можемо тепер зрозуміти, який сенс має, наприклад, звернений до людей заклик: «Будьте ж людьми!»; суто емпірично цей заклик безглуздий, оскільки з ним звертаються саме до людей, а не, наприклад, до дерев. Вони вже люди, проте, коли ми чуємо такий заклик, ми розуміємо, що тим, до кого він звернений, бракує чогось важливого із тої ієрархії сходинок до справжнього людського буття, які є для останнього необхідними та достатніми. Тому тепер і проблематичність людського буття може постати для нас дещо в іншому плані: можна спокійно жити і діяти в суспільстві, не лише не завершивши сходження до людського способу буття, а лише набувши його найпростіші та найнижчі ознаки, та й то механічно. Такі випадки (на жаль, не рідкісні) загрожують суспільству суттєвими неприємностями і навіть – трагедіями, оскільки при цьому на зовнішньо правильні межі суспільних дій людини вирішальний вплив чинять не власно людські якості, а стихія матеріально-біологічних факторів, які, як відомо, самі собою подібних меж не утворюють, скоріше – їх руйнують. Ще у ХІХ ст. ціла низка європейських мислителів та філософів застерігали людство від закликів до так званої «народної революції», яка скоріше за все буде розгулом стихії, а її наслідки – руйнівними для цивілізації, що, як відомо, засвідчила соціалістична революція в Російській імперії. Тому бути людиною, перебувати у людському способі буття – це значить боротися за них, відвойовувати у природних стихій територію такого способу буття. Щоправда, таке відвойовування не повинно перейти міру і постати ворожим природному, а це й робить названу боротьбу складною, сповненою внутрішнього драматизму, але й справжньою, такою, що здатна виправдати наші життєві страждання.

Розглянувши складну, ієрархічно вибудовану систему елементів людського способу буття, ми можемо тепер прояснити, в якому сенсі використовуються у відношенні до людини поняття життя та існування, чому ми зустрічаємося із судженням про те, що треба (або краще) жити, ніж існувати. Буття людини, як ми з’ясували, не можна звести до життя в суто біологічному сенсі. Звичайно, це не значить, що ми тепер повинні всіляко принижувати біологічну природу людського організму; врешті, організм людини наділений унікальними можливостями та наділяє людину певними базовими здібностями, без яких вона не зможе стати повноцінним членом суспільства.

Органічні можливості людини відомі нам ще далеко не повною мірою, проте ми знаємо, що людський організм – це своєрідне диво, певне зосередження космічних сил та властивостей. У прямому значенні життя передбачає складні органічні процеси, наділені цілою низкою особливих рис, таких, як обмін речовин, самооновлення та самопродукування, збереження власної ідентичності, асиміляція та дисиміляція, доцільне функціонування. Проте у прикладенні до людини слово «життя» можна розуміти і дещо інакше, не в суто біологічному плані. Досить часто під людським життям мають на увазі усю сукупність подій, що можуть відбутися у відпущеному нам долею проміжку часу. При цьому справедливо вважається, що чим більше подій відбулося за часовий термін життя із людиною, чим ці події були більш різноманітними, важливими, тим багатшим можна вважати таке людське життя. В зв’язку із цим як в народній мудрості, так і в аналітичному погляді на людину досить часто виділяються ті події, які повинні були б відбутися обов’язково задля того, щоби життя було виправданим. Наприклад, на Сході вважається, що людина прожила не даремно, якщо вона посадила дерево, виховала дитину та збудувала дім. Зрозумілим також постає і прагнення тих молодих людей, які, входячи у життя, хочуть випробувати себе у різних справах, відчути та пережити те, поза чим життя себе збіднює. Отже, у прикладенні до людини поняття життя можна вживати принаймні у двох сенсах: у вузькому – як здатність бути живим організмом із усіма його необхідними функціями, і в широкому – як змістовне наповнення певними вчинками та діями того часу, який нам дарований за біологічними властивостями нашого організму. Досить часто поняття життя виносять за межі живих істот; тоді воно постає як цілісний, не поділений на відокремлені частинки потік, що включає в себе все, що відбувається із його учасниками або агентами; в цьому сенсі ми кажемо «суспільне життя», «духовне життя». У певних культурах та у певні історичні епохи існувало переконання в тому, що живим є весь космос, живими постають планети та небесні тіла; в такому переконанні було присутнє бажання підкреслити органічну єдність всіх процесів світу, осмислити їх як внутрішньо активні, рухливі, самокеровані. Отже, життя в найширшому плані розуміється як певна буттєва енергія, дійова активність. Поняття існування (див. розділ 11) позначає здатність чогось проявляти себе у характеристиках реального сущого через зв’язки із іншими сущими, явищами та процесами. В плані існування ми можемо вести розмови, наприклад, про те, чим зумовлені форми нашого тіла, чому нам для життя потрібне повітря і т. ін. Тому для людини існувати – це значить бути у наявності через певні зв’язки із оточенням, явищами та процесами світу. Звичайно, що людину такий спосіб буття (як присутності через численні зв’язки) не влаштовує, і вона хоче жити (в широкому смислі слова), тобто пройти через низку важливих для себе вчинків та подій, або бути, тобто здобути й вищі людські якості. Отже, наголосимо ще раз: людське буття є проблематичним; ми не отримуємо своїх людських якостей та необхідних змістових наповнень свого життя стихійно, автоматично. Тому або ми рано чи пізно починаємо це усвідомлювати і боротися за людський статус буття, або так і не знаходимо способу реалізації того кредиту, який отримуємо, прийшовши в цей світ. Тобто питання про людину, про те, ким вона буде і може бути, завжди залишається відкритим.

Отже, бути людиною – це не просто існувати у людському органічному статусі, а до того ж – набути низку рис та характеристик, що мають ввести людину у складну систему суспільних та буттєвих стосунків, врешті – це значить боротись за людський статус, стверджувати його власними життєвими зусиллями. Неоднозначність, складна структура людського способу буття засвідчується тим, що вже у найперших та найвиразніших своїх визначеннях людина постає перед нами надскладною, різнобічною, інколи – несподіваною та незбагненною.

  1. Проблема походження людини в її сучасному висвітленні.

Із усіх попередніх окреслень проявів та характеристик людини випливає, що людина, яка для нас є звичною та повсякденною реальністю, насправді постає невичерпною за якостями та проявами, глибоко утаємниченою та незбагненною за суттю. Вона настільки відрізняється від усього іншого в оточуючому нас світі, що хоч якесь усвідомлення цього факту мимоволі породжує питання про походження людини. Наскільки можна про це виправдано судити, таке питання виникло у людей давно, бо воно вже чітко зафіксоване у найдавніших відомих нам міфах (у міфах Шумеру, Індії, Греції та ін.). Значить, людина давно зрозуміла свою унікальність і через це сприймала себе саму не інакше, як через чимось спричинене особливе виникнення, пришестя в цей світ. В наш час людство досить далеко просунулося у осмисленні, окресленні та проясненні цього питання. Проте, можна стверджувати, що питання про походження людини залишається спірним та не проясненим належним чином. Справа в тому, що наука засвідчує як унікальність людини, так і її спорідненість із іншими формами життя та буття. Людина відрізняється від усіх явищ світу цілою низкою унікальних рис, проте її організм складається із тих же хімічних елементів, із яких складаються інші органічні явища та процеси; анатомічно людина має ті ж самі частинки та складові, які мають інші тварини, а з деякими видами мавп ми, можна сказати, анатомічно ідентичні. Але те, що ми окреслили раніше як екзистенціали та сутнісні сили людини, також залишається впертим фактом нашої присутності в цьому світі. Тому людство не припиняє ставити питання: звідки, як та завдяки чому людина має такі унікальні та контрастуючи між собою риси? Звідки людина прийшла та куди крокує? – Досить очевидно, що ті чи інші відповіді на ці питання значною мірою можуть впливати на організацію нашого життя, на нашу поведінку, на соціальні, політичні та правові рішення. Звісно, що філософське осмислення людини не може обминути питання про походження людини.

Серед тих версій походження людини, які пройшли випробовування часу, найбільш відомими є: а) виникнення людини шляхом еволюції форм життя (еволюційна концепція); б) занесення людини (та життя) на Землю із інших світів або планет (інопланетна версія); в) створення людини Богом (богами) чи якимись іншими вищими силами (концепція креаціонізму – створення); г) виникнення людини внаслідок реалізації якоїсь фундаментальної космічної програми (версія антропного принципу в будові Всесвіту); д) виникнення людини внаслідок якоїсь фатальної помилки в ході природно-космічних процесів (концепція людини як тупикової гілки еволюції). Оригінальною можна вважати сучасну позицію, яка намагається переформулювати питання у такий спосіб: людина існувала на планеті завжди, тільки разом із змінами на ній та через грандіозні катастрофи міняла свої форми життя та виявлення. Ми розглянемо всі ці основні версії, проте відразу зазначимо, що при всіх їх відмінностях вони тяжіють або до еволюціонізму, або до креаціонізму з тими чи іншими нюансами,

Інопланетна версія – мало чого пояснює як в людині, так і в її походженні, оскільки відсуває питання про корені людини у невизначену далечінь: мовляв, десь та колись сформувалися розумні істоти, а потім вони колонізували Всесвіт. В кращому випадку, прийнявши означену версію, ми можемо сподіватись на те, що наші «інопланетні батьки» в якихось фатальних для людства ситуаціях прийдуть нам на допомогу. Але, схоже на те, що історія, в якій вже відбулась низка жахливих подій та катастроф, не дає нам підстав для таких сподівань. Отже, версія інопланетного походження людини майже нічого не додає нам до розуміння та вирішення ситуації нашого буття, хіба що інколи постає підставою для іронічно-критичної самооцінки.

Версія дії у Всесвіті антропного принципу формулюється наступним чином: «Життя – це не випадковий спалах у природі, а космічний феномен; розум та матерія виникли на загальній основі, вони є лише різними аспектами єдиної реальності. В світі усе замислено так, щоби змогла з’явитися людина. Вона постає необхідним та суттєвим доповненням природи… Оскільки є людина, то Всесвіт володіє тими властивостями, якими він володіє» (В.Д.Губин, Е.Н.Некрасова. Философская антропология. – М.; СПб., 2000. – С.17). Вперше антропний принцип був сформульований у 1974 р. Б.Картером. У так званому «сильному варіанті» його формулювання висувається теза про те, що усіх константи (сталі величини) та елементи Всесвіту є такими, ніби людина є кінцевою метою їх дії. Отже, сутність даного принципу полягає у принциповій відмові визнати людину випадковим явищем загального світового процесу: все в космосі, в його складових, структурі, співвідношеннях орієнтоване на людину; людина і Всесвіт являють собою дещо органічно єдине. Слід сказати, що антропний принцип має непогане природничо-наукове підкріплення, проте, як і в будь-яких інших питаннях, результати наукових досліджень постають неповними та незавершеними. А це значить, що прийняття цього принципу має базуватись на внутрішньому переконанні в його виправданості, на внутрішньому відчутті його істинності. Окрім того, прийняття антропного принципу самого по собі ще не прояснює ситуацію людського перебування у світі: нехай людина існує в цьому світі невипадково, але чому вона в ньому існує? Яким чином вона з’являється на Землі? Який сенс такого існування? Яким може бути в такому разі людське призначення? – На ці питання в змісті антропного принципу не існує виправданої відповіді, проте не викликає сумніву, що до нього слід ставитись серйозно.

Концепція походження людини внаслідок якоїсь фатальної помилки в ході природних процесів базується, скоріше за все, на психологічному почутті незадоволення людиною, її діями та результатами таких дій: людина – це істота, яка весь час робить помилки, а результати цих помилок кричуще суперечать вимогам розуму. До цього додається й інтуїтивне переконання у тому, що в природі панує гармонія, а в людській спільноті – розбрат та руйнування. Отже, людина існує на основі відхилення від належного. Конкретні аргументи на користь такої концепції є досить різноманітними: так, Ф.Ніцше вважав, що людина від природи не володіє надійними засобами для самозахисту, а тому вона створює такі засоби штучно, через що віддаляється від природи і навіть протистоїть їй. Досить часто висуваються аргументи поганої біологічної пристосованості людини до життя, її непридатності до самостійних життєвих дій тривалий час після народження. Б.Ф.Поршнев, колишній радянський історик та культуролог, намагався аргументувати положення, згідно яким людський тип поведінки був зумовлений збоями в дії тваринних інстинктів в несподіваних ситуаціях. На всі аргументи такого плану слід сказати, по-перше, те, що насправді людина досить непогано пристосована до суто біологічного виживання, і про це свідчать приклади із життя деяких архаїчних людських спільнот (в районі островів Океанії та ін.). По-друге, відсутність у людини від народження готових навичок людської діяльності в світлі вже розглянутих аспектів людської неспеціалізованості, універсальності та свободи слід розглядати як важливий позитивний чинник людського буття, а не навпаки. Нарешті, найважливіша вада даної позиції полягає в тому, що вона акцентує увагу на тому, чому людина не є звичайною твариною, проте не можуть майже нічого сказати на той рахунок, що саме та як робить людину людиною. Адже відхилення від генеральної лінії еволюції зовсім не обов’язково повинні приводити до шедеврів Відродження, до музики Л.Бетховена, вражаючих прикладів людської любові та самопожертви. Проте, не варто відкидати і цей момент – момент принципового виходу людини за межі суто тваринного типу поведінки та життя.

Розглянемо, нарешті, найбільш поширені та конкуруючи концепції еволюції та креації.

Еволюційна теорія спирається на певний фактичний матеріал, тому її не можна зневажати. Багато науковців посилається на те, що німецький біолог Е.Геккель у ХІХ ст. довів: людський ембріон (зародок) в процесі свого розвитку нагадує ембріони інших живих організмів, що вказує на походження живих видів від єдиного предка та на не випадковість присутності людини як живої істоти в ланцюжку розвитку форм життя. Ч.Дарвін надавав твердженням Е.Геккеля дуже важливого значення, хоча вони були спростовані вже у ХІХ ст. Досить велику кількість свідчень на користь еволюційної теорії зібрала археологія; при цьому еволюціонували і рослинний світ, і світ тварин. Але для засвідчення реальності еволюційних процесів зовсім не обов’язково звертатись до археології, адже певні факти еволюційних змін спостерігаються і зараз; зокрема, яскравим свідченням еволюції постають результати мутацій, зникнення деяких видів тварин та рослин, нарешті, результати селекційної діяльності людини. На користь еволюції свідчать і зміни, що відбуваються в людському суспільстві на протязі відомих історичних епох. В той же час еволюційна теорія не здатна дати задовільних відповідей на цілу низку важливих питань. Якщо еволюцією форм життя рухають боротьба за виживання та пристосування до умов середовища, то чому цей процес відбувався саме в напрямі до людини, адже існують форми життя, значно краще пристосовані до виживання, ніж людина та ніж відомі нам складні види живих істот? Далі, в світі живих організмів діє закон відповідності органів та функцій, який чомусь вже не діє в людині, так само, як не діє з однозначною імперативністю її генетична програма. Нарешті, досить вагомим моментом у неможливості повного прийняття теорії еволюції є її невідповідність даним генетики: з позиції останньої в живому організмі не відбудеться жодних змін без певних змін у генетичному коді, проте саме останній не змінюється шляхом пристосування організмів до змін у середовищі. Отже, якщо може відбуватися якась еволюція, то вона може бути зумовленою лише генетичними змінами, а останні не відбуваються ні довільно, ні стихійно. Окрім того, сучасна наука майже не має у своєму розпорядженні вагомих свідчень на користь припущення про виникнення нових видів. Звідси випливає, що з позиції сучасної генетики хід еволюції повинен кимось та якось спрямовуватись. Сучасна генетика, дешифрувавши генетичний код людини (це відбулося влітку 2000 р.), однозначно стверджує, що така складна інформаційна структура ні в якому разі не могла виникнути випадково або в результаті якогось стихійного природного процесу. Отже теорія еволюції, особливо в її дарвінівському (спрощеному) варіанті не відповідає сучасним знанням про життя та людину. Слід сказати, що це не означає автоматичного відкидання даної теорії; в наш час існують досить складні теорії еволюції (симбіотична, інтегральна), як подають еволюційний процес значно складнішим, з урахуванням сучасних даних різних наук. І все ж, на основні для філософської антропології питання: якими є найперші корені людини, в чому полягає необхідність і виправданість її перебування в цьому світі, які закони природи врешті привели до появи людини на Землі – ці теорії також не дають.

Особливим варіантом теорії еволюції можна вважати марксистську концепцію трудового походження людини, згідно якої природний процес підводить віддаленого предка людини до такої межі, від якої така жива істота починає жити і діяти не за рахунок інстинктів та генетичних програм, а за рахунок переходу до виготовлення та використання знарядь праці. Саме таке виготовлення змінює людський організм, перетворюючи, наприклад, звірячу лапу на людську руку. В подальшому прогрес людини і суспільства зумовлюється, з одного боку, розвитком штучних засобів людської життєдіяльності, а, з іншого боку, людськими інтелектуальними здобутками та винаходами. Трудова теорія досить активно використовується сучасною археологією, оскільки саме наявність штучних знарядь праці розглядається тут як одна із вирішальних ознак наближення певних істот до людини. Проте, як вже було зазначено, сучасна генетика не припускає можливість змін в організмі через тренування та пристосування, скажімо, до виконання трудових операцій. Трудова теорія не подає якихось переконливих пояснень людській присутності в світі; Ф.Енгельс в свій час писав, що матерія просто містить в собі потенції до життя та що з тою ж неминучістю, з якою свідоме життя буде знищено на Землі, воно виникне на якихось інших планетах; тобто розумне життя є атрибут матерії. Це значить, що реальним суб’єктом світового процесу постає саме матерія, а людина і суспільство постають проявами її «законотворчої» сили. Відзначимо також і такий цікавий факт: сучасні археологи свідчать, що штучні кам’яні знаряддя праці гіпотетичні пращури людини почали виготовляти біля мільйону років назад, проте більш-менш очевидні та виразні ознаки нового способу життя датуються сотнею тисяч років; дивна виходить ситуація: праця творить людину, проте не впливає на спосіб життя архаїчних предків людини майже мільйон років!

Креаціонізм як позиція в питанні про походження людини, навпаки, зосереджує увагу на вирішенні питань про сенс, значення та наслідки людської присутності в світі. В основі креаціонізму лежить впевненість у тому, що людські характеристики не можна логічно та причинно вивести із процесів життя або їх умов та обставин: в людині є дещо принципове вище та кардинально відмінне від означеного. З позиції креаціонізму людський розум, людську особистість, здатність любити, страждати, співчувати, радіти красі аж ніяк не можна звести до властивостей матеріальних або біологічних процесів. Людина створена, в поширеному варіанті – Богом, в інших – найпершими та вищими силами буття, світовим розумом або світовим духом. Саме творенням можна пояснити людські почуття, розумність, особистість; оскільки Бог – це всетотальна індивідуальність, особистість, остільки саме він вкладає ці якості в людину. В людині є елемент духовної тотальності, проте він вміщений у тіло, обмежене простором і часом; саме тому людина еволюціонує, здобуваючи досвід самовипробовування та свідомого руху до єднання із своєю сакральною (священною) причиною. Оскільки у певних версіях креаціонізму людина створена останньою, вона і матеріально вбирає в себе потенції попередніх форм життя, але якісно їх перевершує, в оптимальному варіанті підпорядковуючи матеріальне духовному. Оскільки людина створена від надлишку любові та добра, то її призначення – перебувати в спілкуванні, діалозі із Богом, черпаючи від Нього найвищі почуття єдності із повнотою буття, із вищою красою та гармонією буття, почуття любові та свободи. Отже, згідно креаціонізму, ситуація людини – це ситуація екзистенціального вибору, випробовування та виборювання права на прилучення до найвищого та священного. Як бачимо, концепція креаціонізму багато в чому є продуманою та привабливою. Вона в цілому непогано узгоджується з історичним досвідом людства. Проте вона не має фактичних підтверджень (якщо не вважати таким П’ятикнижжя Мойсеєве): її прихильники вважають, що основне свідчення на користь даної позиції слід шукати в глибинах свого серця та почуття, у внутрішньому відчутті та переживанні життя, в осмисленні ситуації людського буття. Концепція креаціонізму не узгоджується також із даними сучасних геології та археології, вона ніяк не інтерпретує відомості про неодноразові катастрофи на Землі, що приводили до радикальних змін у фауні та флорі; її прихильникам також важко пояснити, як узгоджується священна любов Бога до людини із численними людськими жертвами під час природних катастроф, воєн, епідемій та ін. Певною мірою сумнівною постає у певних версіях креаціонізму мета творення людини: Бог (боги) творить (творять) людей для того, щоб втішити себе самого; інколи – щоб пересвідчитись у власних спроможностях. В шумерській та грецькій міфологіях боги творять людину для того, щоб вона їх ублажала, вихваляла, їм прислуговувала; ясно, що так подана мета творення виглядає наївною та непереконливою.

Слід сказати, що наявність конкуруючих підходів до пояснення походження людини стимулює активність інтелектуального пошуку, ретельного добору та перевірки аргументації. З позиції ж змісту скоріше за все виникає потреба у певному поєднінні еволюціонізму та креаціонізму, тобто у прийнятті позиції, згідно якої людина постає органічною складовою загально-космічного процесу, проте самий цей процес варто розуміти та розглядати, як реалізацію тотальних, фундаментальних потенцій буття, космосу. У зв’язку із цим заслуговує на увагу розуміння буття людини та людської історії Г.Гегелем, який вважав, що в людині та історії знаходять своє виявлення найперші, духовні за суттю та матеріальні за формами прояву потенції і властивості буття. Людина постає не просто виявленням, а, так би мовити, авангардом світового процесу, тому її найперше життєве завдання полягає у саморозвитку та самореалізації усіх можливостей, які відкриваються перед нею як можливості подальшого збагачення змісту своєї діяльності. У міркуваннях Г.Гегеля також присутній мотив того, що через людину світ (буття) пізнає себе самого, але відбувається це через збирання крихіток досвіду життя та життєвих проривів багатьох індивідів.

Підсумовуючи зміст підрозділу теми в цілому, відзначимо складність та багатоаспектність людини, її унікальну здатність проникати в усі шпаринки буття, переводити всі та всілякі виміри природно-космічного буття в елементи свого зацікавлення, свого творчого натхнення, пізнання, інтелектуального конструювання; недаремно Ж.Батай, відомий французький філософ ХХ ст. назвав людину «розвідником усіх форм сущого». Ми не знаємо достеменно, звідки та чому людина з’явилась на Землі, проте ми можемо точно сказати, що вона перебуває на передньому краї космічних перетворень, ніби успадковуючи творчий потенціал світу та виводячи його на нові межі.

Вихідні засади людського способу буття: а) структура та види людської діяльності; б) поняття вчинку та його роль у людському само здійсненні; в) основні екзистенціали людського буття.

Сутнісною основою буття людини постає діяльність як специфічний прояв людської активності. Фундаментальна особливість людської діяльності виявляється насамперед у тому, що з її допомогою людина переводить властивості, параметри, якості природно-космічних процесів у складники власної життєдіяльності і навпаки – людські потреби, наміри та виміри – у реальні фізичні речі та процеси. Діяльність постає як універсальне середовище, що поєднує людину зі світом, у тому числі – із її особливим життєвим універсумом. Унаслідок того сама людська діяльність постає як своєрідно перетворений космічний процес, в якому, за висловом Г.Гегеля, проявляється хитрість людського розуму: людина на основі пізнання спрямовує частину природи на її саму, отримуючи від того потрібні собі результати. Своєю чергою, природні процеси, проходячи через горнило людської діяльності, вперше виявляють свої якості та властивості, набувають виразних окреслень у своїх предметних характеристиках. Так, наприклад, велику різноманітність хімічних елементів і сполук людина змогла виявити не через просте спостереження природи, а лише втягуючи природні процеси у сферу власної діяльності; те ж саме можна сказати і про численні фізичні якості речей, виявлених людиною на основі діяльності у своїх взаєминах із світом.

Як звичайно, виділяють три основні види людської діяльності:

1. Матеріальна (практична), що пов’язана з перетворенням природи, із подоланням опору природного матеріалу, з дією з об’єктами; цей вид діяльності не лише забезпечує людство умовами та засобами життя, а й постає своєрідним показником її можливостей і досягнень.

2. Духовна, що пов’язана з усвідомленням, знанням, мисленням та створенням понять, ідей, різного роду інтелектуальних моделей дійсності. Духовна діяльність, як ми відзначали у попередніх темах, носить ідеальний характер: вона здійснюється в умовному просторі людського розумового споглядання і продукує ті еталонні форми, що виконують роль еталонів та систем відліку для людського орієнтування в дійсності та для оцінки її різних явищ.

3. Духовно-практична – пов'язана із створенням особливих символічних форм, що фіксують вищі сенси та цінності людини (філософія, релігія, мистецтво). Найважливішою особливістю духовно-практичної діяльності є те, що її предмети за межами її сфери втрачають свій онтологічний статус: так, клаптик тканини, що постає для певної релігії святинею, за межами цієї релігії є зовсім ні для чого не придатним; для людини, яка далека від мистецтва, якісь незавершені малюнки можуть бути всього лише зіпсованим папером, а для обізнаної – геніальним ескізом, та ін. Відомий випадок, коли на ринку в Туреччині рибалка продавав рибу, загортаючи її в аркуші давнього християнського манускрипту, а у новелі індійського письменника Нараяна старий селянин використовував уламок давньої статуї в якості стовпчика для прив’язування кози.

Усі означені форми людської діяльності виконують в житті людини та в суспільній історії надзвичайно важливу роль: матеріальна діяльність забезпечує задоволення базових потреб людини (в їжі, теплі, енергії), а також вводить в сферу людського життєвого простору нові природні явища і процеси, що згодом пізнаються та використовуються людством для свого розвитку. Пізнання та творче перетворення природних явищ опосередковується духовною діяльністю і без неї просто неможливі, а сфера духовно-практичної діяльності, окрім того, що вона засвідчує рівень та форми людського самовиявлення та самоосмислення, продукує такі стратегічні орієнтири для світу людського буття, що спрямовують тою чи іншою мірою всі людські дій. Тому означені форми людської діяльності утворюють певну внутрішню єдність, взаємно доповнюючи та стимулюючи одна одну.

Усім цим формам притаманні ті фундаментальні характеристики, котрі окреслюють людську діяльність як таку:

· людська діяльність має переважно перетворювальний, а не пристосувальний характер; людина, створюючи культуру, змінює природу; можна у певному сенсі сказати й так, що людське пристосування існує у формі перетворення; якщо чомусь процеси перетворення природи гальмуються або консервуються, то суспільство може бути стабільним лише обмежений час за рахунок досягнутого балансу між ним і природою, але такий баланс врешті порушується або людьми, або природою;

· людська діяльність спрямована до певної мети (цілеспрямована), а тому вона наділяє свої продукти певними функціями, певним призначенням: якщо у відношенні природно-космічних явищ ми доволі часто не можемо ставити питання «Для чого?» (Для чого Місяць? Для чого скелі?), то, навпаки, кумедно виглядає ситуація, коли якась людина демонструє якійсь свій виріб, але нічого не може сказати у відповідь саме на це питання;

· людська діяльність предметна, тобто вона ніби вилучає з природно-космічної цілості властивості, якості, сили, характеристики речей та процесів, залучаючи їх до змісту діяльності та людського пізнання; доцільно зроблені артефакти людської історії як правило базуються на використанні тих чи інших предметних властивостей природи, як-от деревини, металів та ін.;

· людська діяльність в основному та переважно є діяльністю з використанням штучних засобів праці, штучно розроблених та винайдених технологій, артефактів культури; у свій час Б.Франклін назвав людину твариною, що виробляє знаряддя, і це значною мірою так, оскільки штучні засоби небувалою мірою збільшують людські діяльні можливості, дозволяють людині проникати туди, куди природним чином їй потрапити неможливо (наприклад, під воду, у космос), передають енергію людської дії на великі відстані та ін. людські штучні засоби діяльності існують тільки тому, що людина змогла виявити, виділити та використати ті сили і властивості, що існували у прихованому вигляді в природі, надати їм нового впорядкування, призначення, спрямування;

· людська діяльність антропомірна, тобто на її процесах, змісті, характеристиках лежить масштаб людини, її інтересів, потреб, знань; у цьому сенсі діяльність постає наче «візитною карткою» людства певного рівня розвитку та певної культури;

· людська діяльність соціальне організована, тобто передбачає людські об'єднання, спілкування, розподіл праці, обмін знаннями та навичками, історичну естафету; як ми відзначали раніше, навички людської діяльності не успадковуються генетично, оскільки штучні засоби праці, технології перетворення природи не складають частини людського організму, а у генетичному коді людини зафіксована інформація про будову людського організму; тому поза соціальністю, поза організацією людської суспільної співпраці зберегти та передати досвід власне людської діяльності просто неможливо; в історії існує багато прикладів того, як були втрачені ті чи інші навички діяльності, технології, вміння та ін.;

· людська діяльність свідома, тобто духовно зумовлена; поза свідомістю неможливе пізнання, неможлива така організація людських взаємодій, що дозволяють розвивати та поширювати як досвід діяльності, так і її результати;

· людська діяльність лише тоді набуває розвиненого вигляду, коли вона переростає у самодіяльність, тобто у свідоме культивування форм самої діяльності.

Доти, доки людина діє у відповідь на тиск зовнішніх чинників, діяльність залишається значною мірою випадковою, несистематичною і тому – не власне людською. Лише тоді, коли людина усвідомлює свою діяльність як свою силу, перевагу, як основу змістової повноти свого життя і починає спеціально її розвивати та вдосконалювати, діяльність стає власне людською. Тому, коли дехто, намагаючись максимально зблизити людей та тварин, стверджує, що тварини також можуть робити дещо штучне, наприклад, будувати гнізда, греблі та ін., то забувається одна, принципово важлива відмінність: тварини роблять це одноманітно, із століття в століяття, із покоління в покоління; тут діє задана програма, і тому в них немає історії, а людина, завдяки свідомості, здатна саму діяльність зробити спеціальним предметом самої ж діяльності, змінювати її, розвивати, вдосконалювати (завдяки чому існує нескінченна кількість різних напрямів людської діяльності). Це і є діяльність як самодіяльність, тобто діяльність, спрямована на свій власний розвиток та вдосконалення. У цьому сенсі метою людини може бути вдосконалення у певних видах діяльності заради них самих, а не задля якогось прагматичного результату. Звідси випливає людська потреба (і життєва цінність) в самовираженні через певні види діяльності.

На основі діяльності встановлюються людські взаємини із світом, навколо процесів діяльності обертаються основні складові людського суспільного життя: культура, наука, політика, духовне життя, суспільне управління. Саме в колі таких явищ і процесів людина набуває своїх особливих якостей і досягає певного рівня самоусвідомлення, яке, як неважко зрозуміти, передбачає виявлення того, чим людина відрізняється від усього іншого. В сучасній філософії окрім окреслення особливостей людського становища в світі використовуються поняття екзистенціали людського буття та сутнісні сили людини. Термін «екзистенціали» походить від вже відомого нам слова «екзистенція»; останнє, як ми пам’ятаємо, в антропологічних напрямах сучасної філософії набуло статусу позначення особливостей людського існування, а термін екзистенціал означає:

· те, поза чим немає людини як людини;

· те, чого немає у світі без людини, тобто саме те, що людина вносить у світ своїм способом буття.

До основних екзистенціалів людського буття на основі міркувань філософії XX ст. можна віднести:

1. не пряме, безпосереднє, тобто природне, а опосередковане культурою, знанням, усвідомленням ставлення до дійсності, у тому числі – й дійсності самої людини; це позначають інколи як відпадіння, відлучення людини від цілісного буття, як закинутість у світ, саме тому, що людина опиняється на певній дистанції від дійсності та будь-яка дійсність не надається їй в адекватному виразі та виявленні;

2. трансцендування (дослівно – вихід за межі, процесування через щось) – неприлучення людини ні до чого остаточно і назавжди, постійний вихід людини за всі та всілякі межі існуючого; цей екзистенціали інколи подають як принципова незавершеність людини, її ексцентричність та непереборна самосуперечливість;

3. свобода, або незапрограмованість, наявність можливості вибору типу дій та поведінки; свобода передбачає й те, що у людини немає єдиного та остаточного кореня буття;

4. індивідуація: у природних процесах будь-які окремі явища завжди вплетені в певні системи взаємодій і не мають власного автономного статусу буття; у людському ж бутті, навпаки, на перший план виходять людська індивідуальність, унікальність та неповторність; тут багатство розвитку індивідуальності стає умовою розвитку людства;

5. принципова всеєдність людського початку буття – завдяки свідомості, розумінню, спілкуванню людина усвідомлює себе часткою людства: «обираючи себе, я завжди створюю всезагальне. Я створюю його, розуміючи проект будь-якої іншої людини, до якої б епохи вона не належала» (Ж-П.Сартр). Яскраво ту ж саму думку висловив Джон Донн (англ. поет XVI - XVII ст.): «Немає людини, яка була б, наче Острів, сам по собі; кожна людина є часткою Материка, частиною Суходолу; і якщо хвиля знесе в море берегову скелю, зменшиться Європа..., смерть кожної людини зменшує і мене, бо я є у єдності з усім людством, а тому ніколи не питай, по кому подзвін: він – по тобі»;

6. перебування (буття) «на межі», цей важливий екзистенціал людського буття ніби інтегрує усі інші, бо фіксує проблематичність, неузасадненість, але водночас і рухливість, динамізм та діалогизм людського існування. На думку М.Аббаньяно, М.Бубера, П.Тілліха, М.Шеллера, людське буття характеризується прилученням до принципово відмінних, за суттю – альтернативних сфер сущого: біологічного та соціального, матеріального та духовного, статичного та динамічного, кінцевого та нескінченного та ін.; через це людині притаманне ведення своєрідного діалогу із Богом, Космосом, іншою людиною, світовими глибинами, із самою собою, тощо.

В цілому становище людини у світі можна передати умовно як перебування на перехресті двох нескінченностей: з одного її боку лежить нескінченність Космосу, Всесвіту, а, з іншого, – нескінченність її культуротворення та власних проявів, і людина переводить одну нескінченність у іншу. На людині світ ніби фокусується, але водночас і трансформується, виходячи в людську історію, де приховані сили та властивості природи набувають своєї яскравості, розмаїтості та виявлення. Людина існує на перехресті одвічних світових або буттєвих альтернатив: духу і тіла, неба і землі, одиничності та всезагальності, ницості та величі, свободи та необхідності. Кричуща суперечливість, несумісність даних альтернатив утворює своєрідне «силове поле» людського буття, надаючи йому внутрішньої напруженості. Але водночас вони вводять людину у стан одвічного сперечання із самою собою: людині хотілося би перебувати у незаперечній повноті та цілісності, тобто мати водночас і земне, і небесне, і скороминуще і вічне, але це неможливо, тобто неможливо це поєднати у якійсь простий спосіб. І все ж історія кожного людського життя подає нам варіант (образ) вирішення даних суперечностей та певне поєднання названих альтернатив. Коли людина організує своє життя осмислено, вона не може їх обминути, а намагається зробити реальні кроки для їх певного поєднання. Такі дії людини, які постають спрямованими саме на поєднання найперших альтернатив людського життя у певний спосіб, як правило, називають життєвими вчинками. Тому вчинки – це не які завгодно дії, а лише ті, які вводять людину у ситуацію кардинального життєвого вибору, у саме осереддя людського життя, постаючи його своєрідними «вузловими пунктами».

Такий характер життєвих проявів людини – її суперечливість та перебування на перехрещенні життєвих альтернатив – зумовлює непереборний інтерес до будь-якого людського життя, оскільки любе людське життя демонструє те, якою може бути людина, що з нею може статися та до яких наслідків привести. Таким ретельним відслідковуванням людських життів та життєвих доль переважно займається мистецтво: завдяки прилученню до мистецтва ми дізнаємось про людські різноманітні долі, про певні повороти у людському житті, про людські життєві можливості та ін. При цьому через переживання змісту мистецьких творів ми ніби проживаємо низку життів, хоча нам даровано лише одне життя. Така невичерпність, різноманітність та незбагненність проявів людського життя породжує в людях бажання максимально подовжувати життя у надії побачити щось таке, у чому з’явиться його розгадка.

При дослідженні людської діяльності в її структурі виділяють: а) операції, спрямовані на вирішення певних часткових завдань; б) дії, спрямовані до конкретної мети, та в) власне діяльність, що пов’язана із мотивами або сенсами. Вчинки людини постають своєрідними «атомами» людської діяльності, оскільки «замикають» її дії на найперші життєві сенси. Життєвим завданням людини постає її самотворення, самоздійснення, самовираження через розвиток форм діяльності, культури, соціальних відносин та ін. При тому, звичайно, людина використовує свої якості, здібності, завдатки. Л.Фейєрбах, представник німецької класичної філософії, виділив такі її так звані «сутнісні сили»: «Якими постають відмінні ознаки істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття». Під сутнісними силами людини, як звичайно, розуміються ті сили та здібності, спираючись на які людина здатна стверджуватись у світі специфічно людським способом. Цілком очевидним є те, що Л.Фейєрбах виділив справді ті суттєво важливі здібності людини, що включаються у процеси людської життєдіяльності, творення культури та історії. Розум підносить людину не лише над світом, а й її власним егоїзмом, воля надає їй можливість спрямовувати свої зусилля далеко за межі органічних життєвих потреб, чуття забарвлюють та роблять інтимно близькими людині будь-які явища буття. У сучасному окресленні сутнісні сили людини виглядають дещо ширше, оскільки до названих Л.Фейєрбахом додають ще й людську тілесність, мову і комунікацію. Людська тілесність постає досить унікальною, надзвичайно складною, такою, що концентрує в собі майже всі відомі нам природно-космічні якості: саме через людську тілесність природні якості не тільки стають доступними людині, а й постають у своїх яскравих проявах, так що ми маємо підстави стверджувати, що тільки в людському сприйнятті кольори починають набувати повноти спектральних проявів, запахи – шаленної варіативності, смаки – реакцій, та ін. Людська тілесність має надзвичайну пластичність, високий ступінь саморегуляції та ін. Людські почуття, як про це свідчать сьогодні спеціальні дослідження, завжди предметно навантажені та до певної міри інтелектуалізовані. Через це вони, по-перше, сягають найвищих почуттів, таких, як любов, самовідданість, страх, ненависть, надія та ін. Такого роду почуття, по-друге, здатні бути провідними чинниками людської поведінки, що можуть значно перевершувати усякі інші, в тому числі – інстинкт самозбереження. Людське розуміння підносить людина над усім сущим, дозволяючи судити про нього, оцінювати, подумки переробляти, проникати у глибинні закономірності світу, перебувати, нарешті, на дистанції у відношенні до всякої реальності. Воля наділяє людину унікальними у світі живого здатностями зосереджувати свої сили, енергію, задуми на певній меті, на певних діях, що можуть не мати безпосереднього вітального (життєвого) значення, а також можуть знаходитись на величезній просторовій та часовій відстані від людини. Існує дещо перебільшений, але і певною мірою виправданий афоризм: «Не можна, але якщо сильно воліти, то можна». Мова і комунікація невіддільні одне від одного. Сучасні дослідження доводять, що можливість мовної діяльності закладена в людину генетично, проте актуалізується така здатність лише в соціумі. Мова, як вже йшлося, постає унікальним та універсальним способом входження людини у взаємини із світом, буттям. Комунікація постає реалізацією мови, але також і формою забезпечення єдності людини із усіма складовими її життєдіяльності.




Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 254 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.017 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав