Читайте также:
|
Одним із наймогутніших, можна сказати, майже абсолютних обмежень для людини постає смерть. Вона лякає людину (і це природно), здається нездоланною, але, як і в питанні про свободу, важливо зрозуміти: межі життя надають йому певного змістовного наповнення та визначеності. Людина інтуїтивно воліла би вічного життя, проте важко собі уявити, що могло би стимулювати її життєві прагнення і поривання, якби вона знала, що ніщо не змушує її до якихось дій та результатів, що все однаковою мірою можливе, як і неможливе, потрібне, як і непотрібне. Лише при намаганні зрозуміти смерть не тільки у негативному плані, окреслюється і таємниця безсмертя. Конечність надає людському існуванню сенсу, оскільки робить людське життя визначеним, завершеним. Не можна сказати, щоби невизначена за часом тривалість була зовсім позбавлена сенсу, але в своїй реальності людина у багатьох відношеннях постає кінцевою, обмеженою. Для неї питання про безмежність постає не в плані відсутності будь-яких меж, а в плані існування можливостей для їх подолання та розширення. Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожний свій вчинок на безмежний час. Якби ми не були прилучені до безсмертя, ми би або не відали про смерть (бо її не було би з чим порівняти), або нагадували б людину, приречену до страти. Проте людині відкрите відношення і до смерті, і до безсмертя. Тому перед обличчям смерті як абсолютного й неминучого кінця, ми зобов'язані максимально використати відведений нам час, не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом і змістом. У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність неповторною, але важливо осмислити цей принцип не лише через кінцеве, а, скоріше, як певне обмеження безмежного, цілого, тотального: сенсу немає, якщо все уходить у нескінченність та невизначеність, але його так само немає і тоді, коли єдиною реальністю постає обмежене. Лише їх поєднання (наприклад, поєднання потенційно безмежних можливостей історичного прогресу людства із смертністю окремої людини) може породжувати сенс.
Питання про співвідношення сенсу життя та смерті, розглянуте в контексті завершеності як набуття визначеності, зовсім не вичерпує всієї гостроти даного співвідношення: маємо пам’ятати, що саме зустріч із смертю наштовхнула принца Гаутаму Сідхартху на висновок про те, що життя позбавлене сенсу. Дійсно, якщо людина все одно та неминуче вмирає незалежно від того, чи чинила воно добро, чи зло, тоді саме смерть як перехід у небуття постає однаковим підсумком як морального, так і аморального життя. При такому ході справ виходить, що той чи інший вибір життєвої поведінки не має ніякого особливого значення, оскільки у будь-якому випадку результат життя постає тим же самим – це є смерть. В очах багатьох людей незрозумілою і також безглуздою постає ситуація, коли сумлінна, чесна, добра людина проживає коротке життя і вмирає від жорстокої хвороби, а якійсь негідник, що, можливо, позбавив життя сотні людей, може прожити довге і в цілому зовсім забезпечене і спокійне життя. Мимоволі виникає питання: в чому ж сенс життя? Його можна було би побачити тоді, коли життєві вчинки, їх моральні засади та результати якось би впливали на загальний хід життя та його кінцеві підсумки. – Всі означені питання важливі, вони можуть суттєво вплинути на людське життєве самопочуття та настрій. Але звернемо увагу на такий момент: розмірковуючи, розглядаючи наведені приклади та їх оцінюючи в контексті питання про сенс життя, ми весь час звертаємось до поняття сенсу, апелюємо до нього, і це свідчить про потребу у цьому понятті, проте водночас і про те, що сенс життя не є готовою річчю або якоюсь матрицею: він має видобуватись, має активно використовуватись для оцінки життя та різних життєвих ситуацій. Як би він був наданий життю заздалегідь, питання про життєві прагнення геть би позбулись своєї гостроти та особистісного значення, що, звичайно, зробило би кимось наданий сенс нам особисто непотрібним. Згадаймо також, що Гаутама Сідхартха врешті знайшов відповіді на питання, що спочатку здавались йому несумісними із сенсом життя.
Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним мотивом і чинником людського життя. Це значить, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв’язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану. Іншими словами, окреме життя набуває значущості лише тому, що існують інші життя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в разі, якщо приречене й воно – не зникає та лінія всесвітніх зв’язків, у межах яких життя стало можливим та здійснилося, і т. ін. Наведене міркування змушує нас розглядати смерть та безсмертя у органічній єдності, і, окрім того, розглядати їх на різних рівнях та в різних проявах.
По-перше, слід мати на увазі те, що смерть не постає зовнішнім у відношення до життя явищем, яке, як інколи здається, раптово та ззовні вривається у життя; вмирати може лише те, що живе, а тому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання. Наприклад, ми не можемо повернути тих подій, які вже відбулися та відійшли від нас у часі; не можна також повернути і свої вікові стани та враження, неповторні миті певних відкриттів та осяянь. І біологічно наше життя супроводжується народженням нових клітин в організмі та відмиранням старих. У цьому плані смерть постає як припинення усіх припинень, як остаточне припинення нашого життя у певних його якостях.
По-друге, навіть біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а й з моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не зникають доти, доки існує даний вид живих істот), частково безсмертні у своїх дітях, а частково – взагалі у всякому живому, органічному процесі. Сьогодні існує цілком виправдана науково версія про те, що органічні сполуки в тому чи іншому вигляді пронизують собою весь Всесвіт, і, якщо припустити, що в їх початкових формах потенційно існують можливості розвинутись у складні форми, то можна прийти до висновку, що життя у Всесвіті не зникає, а, отже, і ми, як живі істоти, не можемо зникнути остаточно.
Проте, ми чудово розуміємо, що такого роду безсмертя може нас тішити мало, оскільки нас не стільки хвилює питання про живе як таке, скільки про своє особисте, індивідуальне життя, тобто для нас питання про безсмертя звучить у варіанті запитання Л.Толстого: «А чи залишиться щось у світі після припинення мого фізичного існування?». Тому, по-третє, питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто, йдеться про безсмертя душі. В традиціях християнства (як і більшості інших релігій) розрізняють душу та дух: духом називають частку вищої, божественної сутності, що нам дарована ще при створенні людини, і що, звичайно, є принципово безсмертною. Душа ж постає тою сутністю, що з’єднує дух та тіло: за формою вона споріднена тілесному, а за суттю – духу. Тому, коли ведуть розмову про душу, то, звичайно, йдеться про людину, а спасіння душі в такому випадку постає саме як спасіння індивідуальної сутності. Дух же, як це випливає із його трактування, принципово не може бути ні знищеним, ні здеформованим. В історії людства відомі різні варіанти тлумачення питання про долю людської душі: атеїзм, матеріалізм та натуралізм, як правило, не визнавали і не визнають ні душі, ні можливості її існування поза конкретним тілом. Різного роду релігії, навпаки, наполягають на безсмерті душі та неминучості її певної відплати за наміри та вчинки після припинення фізичного існування певної людини. Нарешті, існують концепції перевтілення душі, згідно яким вона є безсмертною, але реально може діяти лише у з’єднанні із тілом, тому після смерті останнього відроджується в іншому тілі, несучи із собою всю інформацію про попередні життя і спокутуючи їхні провини. Як свідчать численні опитування громадської думки, більшість людей у розвинених, цивілізованих країнах вірить у те, що душа не вмирає разом із тілом, а тому вірить і у те, що вчинене у земному житті буде позначатися на її подальшій долі. Слід сказати, що у концепції безсмертя душі та посмертному відродженні людини не так вже й багато фантастичного; принаймні, сьогодні, коли генна інженерія впритул підійшла до здійснення клонування живих організмів, ця концепція взагалі набуває нових окреслень. Ще на початку ХХ ст. був поширеним погляд, згідно якому ті атоми, з яких складається тіло якоїсь людини, не зникають, але й не втрачають «пам’яті» про колишню до нього приналежність, а тому відродження можливе. Сучасна інформатика вже сьогодні має можливості зберігати невизначено тривалий час інформаційний еквівалент певної особистості; хто знає, можливо це є одна із перспектив реального досягнення особистісного безсмертя? Можливо, згодом цей інформаційний еквівалент особистості можна буде «прищеплювати» конкретним людям (особливо – нащадкам).
По-четверте, незрівнянно повніше індивідуальне існування увічнюється у творіннях культури, де творець проявляється з усіма особливостями свого мислення, почуттів, світосприйняття, темпераменту, переплетіння свідомого та несвідомого та ін. На сьогодні саме культурно-історичний процес розвитку людства здатний виводити людину за межі її індивідуального та конкретно-історичного існування і включати у діалог із особистостями минулого, передавати естафету людям майбутнього. Але слід пам’ятати, що й тут безсмертя має місце лише у союзі із смертним, тобто культура вимагає належного до себе ставлення, ретельного її зберігання, а, окрім того, вона насправді зберігає лише гідне історії. Не рідкісними в історії культури є випадки, коли вшановані в певних суспільствах «метри» в подальшому розвитку або взагалі зникали з горизонту культурно-історичного процесу, або лишалися на ньому у якості повчальних зразків псевдокультури.
Окрім цього можна назвати ще й такі виявлення безсмертя:
· історичне, яке внаслідок незворотності минулого робить унікальним те місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя;
· соціальне, що постає як реальність впливу життя людини на думки і вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.
Отже, людина є єдністю вічного і тлінного, скінченого і нескінченного. Як жива істота людина не може не жахатися смерті, не відчувати страху перед нею, проте реальне осмислення феномену людини дозволяє стверджувати, що смерть не постає для людини явищем виключно негативним. Ще давньогрецький філософ Епікур у свій час стверджував, що людина повинна дякувати богам за те, що нікому не надано насильно утримати її в цьому житті. Відомо й те, якої величі набуває в людській духовності феномен людської самопожертви, особливо тоді, коли він здійснюється заради інших людей. Смерть надає людським вчинкам та прагненням певного завершення, а, значить, реальної міри; вона, далі, постає каталізатором (прискорювачем) людського самоздійснення; вона зводить людську відповідальність на рівень вирішального життєвого чинника; вона, осмислена у єдності із безсмертям, стає засадою людської моральності. Тому ми повинні належним чином оцінити римський девіз: «Пам’ятай (завжди) про смерть!», а також твердження багатьох філософів про те, що життя слід розглядати як підготовку до гідної смерті. Як же тоді, при визнанні позитивного впливу смерті на життя людини, ми повинні розглядати безсмертя? Напевне, знову-таки – у його зв’язках зі смертю.
У кінці ХХ ст. проблема смерті людини виявила себе також через проблему «евтаназії» («щасливої смерті»). «Евтаназія» пов’язана із питанням про те, чи можна людині, що страждає від болю, точно доживаючи останні дні, допомогти піти із життя безболісно? Як з’ясувалося, на це питання не існує єдино можливої правильної відповіді; з одного боку, якщо «евтаназію» узаконити, навряд чи хто дасть гарантію того, що її не будуть використовувати зі злочинними намірами, з іншого боку, в разі її узаконення зникнуть стимули пошуку інших шляхів боротьби із передсмертним людським стражданням. У той же час не можна перетворювати тих, хто страждає, на бранців прогресу. Деякі країни сьогодні схильні узаконити «евтаназію», проте інші рішуче наполягають на її забороні. З філософської точки зору важливо те, що через евтаназію проглядається суттєвий момент, пов’язаний із усвідомленням смерті: дехто із філософів вважає, що людину лякає не стільки сама смерть, скільки уявлення про страждання, що її супроводжують. Кожна людина по досягненню приблизно п’яти років знає, що вона смертна, розвинена, сформована ж людина знає й те, що смерть не відокремлена від життя, а складає її необхідний момент, але, попри все, ситуація виглядає дещо інакше, коли людина не просто про все це знає, а знає останню, відміряну їй дистанцію життя. Врешті, якщо ми визнаємо право людини розпорядитися власним життям, то, напевне, повинні визнати і лише її право вирішувати питання про «евтаназію». Все інше – питання про соціальні, моральні, релігійні, сімейні наслідки такого вирішення – визначається суспільством в залежності від його стану та рівню розвитку.
Як бачимо, залежно від того, на якому рівні розглядають природу людини, формуються ті чи інші уявлення про смертність, безсмертя і комплекс пов’язаних з ними моральних проблем. З питанням про смерть та безсмертя органічно пов’язане і питання про сенс людського існування. З усвідомленням себе в якості особистості, а тим більше – індивідуальності, людину починає хвилювати питання: чи є у процесі людських народжень і смертей якийсь вищий сенс, ніж просто продовження тваринного життя у зміні популяцій. Людина на деякий час може забути про це питання, зануритись у щоденні турботи, віддатися справам – громадським, особистим, професійним. Але повністю звільнитися від питання про сенс життя вона не може, бо, власне, не вона ставить це питання, а саме життя ставить його перед людиною (особливо – в ситуаціях вибору) і змушує її відповідати на нього – і то не лише словами, а й вчинками. Отже, знаходження сенсу буття — це питання не лише самопізнання людини, а її самоздійснення.
Як звичайно, питання про сенс вирішується через ціннісне відношення: якщо якесь явище співвідноситься із нашими цінностями або життєвими ідеалами, то при позитивному значенні такого співвідношення ми вважаємо, що воно має сенс, при негативному – що сенсу в ньому немає, а якщо воно взагалі не вступає у відношення до цінностей та ідеалів, воно постає для нас безглуздим. У більш конкретному визначенні сенсу того чи іншого явища стоїть питання про його кінцеве значення чи призначення; коли питають «А в чому тут сенс?», то мають на увазі кінцевий результат чогось, наприклад, плану, задуму. Звідси стає зрозумілим, що сенс формується тільки через людське відношення до чогось, що він не може розглядатись, як якась окрема властивість чи риса речей або явищ: оцінювати, надавати значення, зводити у ранг ідеалу – все це є виключно людські явища. Коли людина вміє вбачати у дійсності сенс, ним оперувати, вона йде попереду стихійних процесів життя, принаймні, претендує на те, щоби взяти своє життя у своє свідоме вирішення та врегулювання. Ясно також і те, що поза людиною з її життєвими прагненнями, інтересами, жаданнями сенсу не існує, а тому стає зрозумілою філософська теза про те, що саме людина наділяє дійсність сенсами, хоча сама ця дійсність постає умовою і підставою для смислового відношення: сенсу немає поза ціннісним відношенням, але немає його і без тих речей, що входять у таке відношення. Ми можемо навіть вести розмову і про сенс якихось природно-космічних явищ, знаючи, наприклад, яку кінцеву роль вони відіграють у протіканні якихось процесів. Скажімо, генетичний код в живих організмах фіксує і передає наступним організмам спадкові життєві програми.
В сенсі, тим більше – сенсі життя, концентруються найперші людські цінності і прагнення, в ньому людське життя постає сконцентрованим, цілісним, оскільки, ставлячи питання про сенс людського життя, ми прагнемо з’ясувати, чи має воно якесь кінцеве призначення чи остаточне виправдання. Наприклад, віра у посмертну відплату людини за свої життєві вчинки, очевидно передбачає смислове навантаження людського життя. Але, знову-таки, оскільки існують варіації як у культурно-історичних, так і в особистісних баченнях того, чому має служити людське життя і чим саме воно може бути виправданим, то конкретне змістове наповнення уявлень про сенс життя може бути доволі різним. Ось чому найпростішою відповіддю на питання про те, в чому полягає сенс життя, може слугувати така: у тому, за що ви згідні віддати своє життя. В контексті такого міркування стає також зрозумілою і теза одного з кіногероїв: знати відповідь на питання про сенс життя, це все одно, що знати день своєї смерті. Тут ціна життя та сенс ототожнюються, а смерть постає лише як остаточне засвідчення такої ціни. Але, окрім цього, в даному вислові проблискує ще й такий момент: поки життя триває, воно постає відкритим майбутньому, і, отже, лишається можливість здійснення вчинків, що можуть подати все життя дещо в іншому ракурсі. Звідси випливає досить поширена теза про те, що вищий сенс людського життя полягає в пошуку та продукуванні сенсів; існують і реальні взірці саме такої реалізації життя: наприклад, французький художник ХХ ст. Пабло Пікассо на протязі свого життя кілька разів докорінно змінював манеру своєї творчості, бажаючи випробувати себе в інших стилях та напрямах мистецтва. Проте, зайвий категоризм у вирішенні даного питання не виправданий; насправді сенсом людського буття може постати майже все, з чим людина стикається у житті: це можуть бути гроші та заможність, самопошук та самопізнання, подвиг або чесне служіння, наукові відкриття та мистецька творчість, благополуччя дітей та здоров’я інших людей, і т.д., і т.п. І в цьому, зокрема, проявляється справжня невичерпність людини і справжнє диво людського життя: його можна підпорядкувати певній меті і справді її досягнути. Звичайно, далеко не кожна людина ставить та вирішує питання про сенс свого життя, але реально воно все одно вписується у певний образ людського самовиявлення. Тому можна виправдано стверджувати: якщо ми самі не дбаємо про сенс свого життя та не реалізуємо його, то його за нас буде реалізовано – чи-то стихією життя, чи-то іншими людьми. Філософія ж однозначно наставляє нас на те, щоби ми були гідними дарованого нам випадку нашого життя і розпорядилися ним належним чином, тобто – із думкою про сенс, життєві вчинки, відповідальність, реалізацію себе і своєї свободи.
Творчість і свобода надають сенсу видам людської діяльності і є передумовами самореалізації особистості. Прагнення здійснити сенс життя є основним мотивом людської поведінки, який не виводиться з інших потреб, а навпаки – визначає їх. Він притаманний усім людям і є рушійною силою розвитку особистості.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 45 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |