Episcopus diocesanus – той, якому довірене пастирське піклування дієцезію. Рівний з ним статус мають і ті, хто очолює партикулярні Церкви, наприклад, апостольський адміністратор або абат.
Єпископу слід обійняти владу у єпархії протягом 4 місяців (якщо він ще не отримав свячень), або протягом 2 місяців (якщо вже отримав). Він, в присутності канцлера, пред’являє лист колегії радників. Цей лист читається у катедрі зібраним вірним в рамках літургійної дії.
Серед обов’язків єпископа, варто згадати про обов’язок: канонічної візитації, ad limina apostolorum (до порогів (гробів) апостолів), relatio quinquennqlis, список наступників (кожних 3 роки).
Коли єпископу ординарію виконається 75 років, йому слід просити папу про відставку. Якщо відставка приймається, єпископ отримує титул emeritus.
На прохання єпископа ординарія, Апостольська Столиця призначає єпископа помічники, єпископа ж коад'ютора вона призначає не обов’язково як відповідь на прохання.
3. Групи партикулярних Церков
Для просування спільної душпастирської діяльності та сприянню зв’язку між єпископами, партикулярні Церкви, що межують між собою, об’єднуються.
А) Провінція (митрополія) – це об’єднання партикулярних Церков, на чолі якої стоїть митрополит. До однієї з єпархій, прив’язується титул митрополита. Не рекомендується існування єпархії, яка не належить до метрополії. Єпископи, на чолі яких стоїть митрополит, ми називаємо суфраганними (episcopus suffraganeus). У поточній мові, помилково, ними називають єпископів помічників. Митрополит має деякі управлінські привілеї (нагляд у сфері віри та дисципліни, канонічна візитація, якщо ординарій занедбав, призначення єпархіального адміністратора) і почесні привілеї (літургійний одяг у митрополії).
Б) Церковний регіон – це сукупність провінцій, котра існує на території, розміри якої не сягають загальнодержавного масштабу. Це поняття має соборове походження (CD 41). Його створення не є обовязковим. Єпископи з даного регіону збираються для сприяння співробітництва та спільної душпастирської діяльності у регіоні. Регіон не має юридичної особовості так як, наприклад, Конференція єпископів.
В) Патріархат та примасія. Патріарх і примас у латинській Церкві мають лише гонорове значення, крім випадку, коли інше не доведене папським привілеєм чи схваленим правом звичаєм. Ці титули вищі за митрополита. Ці титули мають древнє походження і мали управлінську владу. Наприклад, привілей угорського примата, полягає на скликанні національного синоду і головування на ньому, він репрезентує угорську Церкву перед державою та Апостольською Столицею і має у дієцезії третю судову інстанцію.
Г) Конференція єпископату – це об’єднання єпископів окремої території, найчастіше усієї країни, яка має за мету координацію праці єпископів і співпрацю між ними у вирішенні проблем (канн. 447-459). Були створені ІІ Ватиканським собором як обов’язкові. Мають юридичну особовість. Єпископи видають декрети, які повинні бути підтримані 2/3 голосів і затверджені Столицею. Деякі рішення ординаріїв, потребують схвалення Конференції (жонаті диякони). Належать усі єпископи окрім пенсіонерів і нунціїв. Вони мають голову, секретаря, постійну раду. Скликаються щонайменше раз до року. Вирішальний голос мають єпископи ординарії, коадютори та зрівняні з ними.
4. Внутрішня структура партикулярних Церков
А) Єпархіальний собор – є зібранням вибраних священиків та інших християн партикулярної Церкви, обраних з метою надання допомоги єпархіальному єпископові для добра всієї єпархіальної спільноти… (кан. 460). Зазвичай собор видає документи не нормативного але духовного і закличного характеру. Беруть у ньому участь три типи учасників: єпархіальний єпископ, дійсні члени (інші єпископи, єпископські вікарії, каноніки кафедральні, члени сенату, представники інститутів посвяченого життя і мирян, ректор семінарії, декани, хоча б один священик з деканату, представники інститутів апостольського життя та згромаджень і інститутів апостольського життя) та надзвичайні члени (запрошені єпископом як серед духовенства, так і мирян). Єпископ може запросити і спостерігачів з інших християнських конфесій.
Б) Єпархіальна курія (curia diocesana) – це сукупність осіб та закладів, котрі допомагають єпископу в керуванні дієцезію у адміністративній, судовій, душпастирській сфері. Працівники вірно призначаються самим єпископом. Курія складається з:
- генеральний та єпископські вікарії. Зазвичай це священики, але і єпископи. Перший допомагає у керуванні усією єпархією, другий лише її певною частиною території чи осіб. Призначення першого є обов’язковим;
- канцлер та інші нотарі. Канцлер – це особа, яка у курії піклується про складання, видачу та архівне зберігання документів курії. Нотарі, складаючи документ та підписуючи його, надають йому офіційний характер. Канцлер є теж нотарем і секретарем. Ними можуть бути миряни;
- архіви – це місце, де слід ретельно зберігати документи, які мають відношення до єпархії або парафії (кан. 486). Кодекс говорить про три види архівів: загальний, таємний та історичний;
- рада з економічних питань і економ створюється самим єпископом і допомагає йому у веденні господарських справ. Її створення є обов’язковим. Вибираються щонайменше три особи терміном на п’ять років. Економ не може бути світською особою і ніхто з них не може бути родиною єпископа аж до 4 ступеню.
5. Дорадчі органи в єпархії. Народ Божий, як єдине ціле, є носієм спільної відповідальності - підкреслив ІІ Ватиканський Собор. Як наслідок, почала утворюватися низка колегіальних органів. Про деякі ми вже згадали (економічна рада, єпархіальний собор):
А) Сенат священиків (consilium presbyterale) – це така група священиків, яка представляє духовенство єпархії і є ніби «сенатом» єпископа. Завданням є допомагати єпископу у керуванні єпархією. Сенат має лише дорадчий голос. Його створення обов’язкове. Кодекс навіть наказує єпископу, запитати пораду сенату у деяких справах: створення парафій або їх ліквідування (кан. 515), проведення єпархіального синоду (кан. 461), будівництво храмів (кан. 1215), використання храмів у інших цілях (кан. 1222), встановлення податку для юридичних осіб (кан. 1263). Члени діляться на три групи: члени, які вибираються, члени «за природою» (на підставі їх уряду) і члени вільно призначені єпископом. Половину членів становлять виборні члени, друга половина інші дві категорії. Що п’ять років сенат слід оновлювати;
Б) Колегія радників (collegium consultorum) – це колегіальний дорадчий орган, який складається з призначених єпископом членів сенату, числом не менше шести і не більше дванадцяти (кан. 502). Її створення є обов’язковим. Її слід відновлювати що пять років. Єпископу слід запитати про думку радників у справах: призначення чи усунення економа, у поважних справах керування майном і т.д. Потребує згоди радників: для укладання угод зі сфери надзвичайних адміністративно-господарчих актів (кан. 1277), для відчуження майна, яке належить юридичним особам єпархії (кан. 1292). Коли катедра є вакантною: тимчасове керування, обирають єпархіального адміністратора, той питає згоди у багатьох справах, новий єпископ пред’являє лист про своє призначення саме цій колегії;
В) Кафедральна капітула (capitulum collegiale) – це такі колегії священиків, завданням яких є проведення у катедрі або колегіальній церкві урочистих літургійних обрядів. Створює і ліквідує її Апостольська Столиця (кан. 504). Каноніками стають лише видатні, з точки зору вченості та способу життя, священики. У капітулах повинен бути канонік-пенітенціарій, який сповідаючи у катедрі, має повноваження звільняти від таємних чи зарезервованих Святому Престолові цензур. Якщо капітули не має, пенітенціарій все-одно повинен бути.
Г) Пасторальна рада (consilium pastorale) – це колегія, котра під наглядом єпископа досліджує та оцінює пасторальну роботу у єпархії, даючи єпископу свої рекомендації. Її створення є обов’язковим. Роль виключно дорадча. Сенат вирішує питання, рада їх досліджує. Створюються на 3 або 5 років. Збирається як мінімум 1 раз на рік. Члени ради вибираються таким чином, щоб у ній були усі зацікавлені: національність, професія, соціальні групи, особи, які беруть участь у апостольській діяльності.
5. Парафія, парох та співпрацівники
А) Парафія – це група християн, заснована у партикулярній Церкві на постійних засадах, пастирське піклування про яку довірено під керівництвом єпископа пароху (кан. 515). Розподіл єпархії на парафії є обов’язковим (кан. 375).
Як правило парафії територіальні, але існують і персональні, на підставі обрядових, мовних, національних критеріїв (кан. 518). Вони мають статус юридичної особи. Приналежність до парафії виникає з місця проживання. Засновувати-ліквідувати парафію має право ординарій, ознайомившись з думкою сенату (кан. 515).
На чолі парафії стоїть парафіяльний настоятель, але вона може бути довірена також священичій спільноті (кан. 543), дияконові або мирянинові. У випадку диякона чи мирянина, єпископ все ж призначає і священика, який керує душпастирством і має повноваження настоятеля (кан. 517).
Б) Парох – душпастир, який від імені і під наглядом єпископа керує окремою спільнотою. Єпископ надає цей уряд шляхом вільного призначення, але у певних країнах існує право на представлення або ж обрання (кан. 523).
Єпископ може довірити парафію, шляхом письмової угоди, на постійній основі, священицькому монаршому інституту або товариству апостольського життя.
Обов’язки пароха наступні: а) проголошення Слова Божого (гомілія, катезеза), б) євангелізація тих, хто відійшов від віри, в) сприяння росту євангельського духа в сфері соціальної справедливості, г) відвідування сімей, допомога у труднощах, хворобі та самоті, д) надання допомоги бідним, вигнанцям, е) сприяння участі мирян у місії Церкви і підтримка релігійних згромаджень, є) співпраця з єпископом та з духовенством, ж) підключення парафії до роботи єпархії та всієї Вселенської Церкви.
У літургійних справах пароху належить: урочисте хрещення, помазання хворих і уділення Причастя в умовах загрози смерті, вінчання, похорон, благословення води під час пасхальної літургії, проведення процесії, урочиста літургія у неділю і свята, Меса pro populo.
З осягненням 75 років, зречення уряду є обов’язковим (кан. 538). Для забезпечення парафії священик, поки вирішується хто буде настоятелем, назначається парафіяльний адміністратор (кан. 539).
В) Парафіяльний вікарій – призначається для допомоги пароху для душпастирської опіки усієї парафії, певної її частини (філія), для окремих груп вірних, для окремого служіння (кан. 545). Він не має обов’язку відправляти Месу pro populo і може бути усунений або перенесений з будь-якої слушної причини і без складних процедур єпископом.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 39 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |