Читайте также:
|
• виділив науку як знання та діяльність;
• здійснив аналіз співвідношення філософії та науки;
• розкрив взаємозв'язок науки та суспільства;
• поставив проблему синтезу наук;
• дослідженню логічних структур.
• зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки;
• змінили уявлення про науку (підкреслили, що наука має такі елементи, які не можуть бути зіставлені з фактами (ідеальні об'єкти тощо)).
До сцієнтичних напрямків у філософії відноситься також Марбурзької ніколи неокантіанства були Г.Коген (1842-1918) та Е.Кассірер (1874-1945). Обидва займалися дослідженням вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділив три види інтелектуальної діяльності: теоретичну (наука); практичну (етика); естетичну (мистецтво), і вважав, що в основі їх усіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кассірер доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії. Теорія може змінитися лише тоді, коли вона має внутрішню суперечність. Тоді виникає потреба усунути суперечність шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, і врешті це призводить до нового бачення і теорії і реальності. Згодом ситуація повторюється, а її результатом стає збагачення предметного змісту, за допомогою якого ми бачимо дійсність.
Динаміка росту наукового знання у ностпозитивізмі.
У 1960-1970-х рр. під впливом К.Поппера, склалася течія постпозитивізму (С.Тулмін, Т.Кун, ГЛакатос, П.Фейєрабенд тощо), який є своєрідним етапом у розвитку філософії науки.
Специфікою постпозитивізму було:
• відхід від орієнтації на символічну логіку;
• звернення до історії науки;
• поступовий відхід від демаркаціонізму;
• відмова від куммулятивізму в розумінні розвитку знання (формування теорії антикомулятивізму;
• суттєва зміна проблематики методологічних досліджень (проблема фальсифікації, раціональності, соціології наукового знання).
Першим еволюційну модель розвитку науки висунув К.Поппер у роботі „Логика и рост научного знання". Будучи прихильником раціоналізму К.Поппер, вважав (на відміну від неопозитивізму), що будь-яке пізнання починається не з факту, а з проблеми або ідеї, яка при зіткненні заперечується або вдосконалюється, але при цьому ніколи не набуває статусу абсолютної істини, а лише гіпотези, яка на певному рівні свого розвитку може бути спростованою (сфальсифікованою). Можливість фальсифікації є принциповою відмінністю наукового та ненаукового знання.
Тема лекційного заняття 4.
Наука як специфічний тип знання
ПЛАН
1. Поняття пізнання та його види.
2. Специфіка наукового знання.
4. Структура наукового пізнання.
5. Проблема істини в пізнанні. Істина і правда.
І.Поняття пізнання та його види.
Теорія пізнання (гносеологія) досліджує природу, умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини. Пізнання - це:
• -процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реальності (це інформативний аспект пізнання);
• -прагнення оволодіти реальністю, проникнути в і"ї приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання);
• -бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання).
Результатом пізнання є знання, яке не тотожне інформації. Знати - це не просто отримувати певну інформації про об'єкт, що вивчається, а й розуміти ї"ї зміст. Інформація - це технічне поняття, яке відображає об'єктивно-предметну визначеність явища чи процесу. Внаслідок цього пізнання варто розуміти у єдності інформаційної і розумової діяльності.
Процес пізнання включає у себе суб'єкт-об'єкне відношення.
Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням.
Об'єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.
Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:
по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання мол<;е набувати характеру самопізнання;
по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об 'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.
Багатогранне розуміння пізнання допомагає висвітлити й питання про можливості людського пізнання, щодо яких є ряд гносеологічних позицій:
• гносеологічного оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, ґрунтовні, достовірні знання);
• агностицизму (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання);
• скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності).
у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання виділяють дві основні стадії:
• стихійна, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою;
• активно-дійова, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.
Така багатоаспектність пізнання виявляється у різних видах пізнання:
• життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування;
• мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання; воно передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї За змістом воно умовне;
• наукове пізнання культивується спеціально черев усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;
• релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими для контролю та свідомого використання;
• екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактори мають можливість отримувати інформацію і якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.
Специфіка наукового знання.
Наукове знання - це соціально обумовлений результат раціонального осягнення дійсності, який постає як система знань про закони природи, суспільства, мислення та формує основу наукової картини світу й відображає закони розвитку останньої.
Специфічні риси наукового знання:
• практична корисність (дозволяють керувати природними й соціальними процесами з метою задоволення людських потреб);
• співвідноситися з досвідом (можливість досвідної перевірки понять і теорій, їхнього підтвердження або спростування фактами);
• має емпіричну й логічну обґрунтованість, та внутрішню несунеречність;
• постає методологічно організованим (постає як усвідомлений цілеспрямований хід дій);
Ø постає як система, що розвивається;
виражається в понятійній формі й осягається за допомогою розуму; прагне до об'єктивності, тобто до вираження дійсного співвідношення речей, незалежного від людської свідомості;
• прагне до виявлення необхідних каузальних зв'язків у світі;
• повністю відкрите для критики;
• є рефлексивним, тобто воно усвідомлює й контролює саме себе, свою раціональну й емпіричну обгрунтованість і заможність;
• дозволяє прогнозувати хід подій;
• результати наукового пізнання й хід їхнього досягнення повинні бути відтвореними, щоб заслуговувати визнання наукового співтовариства;
• не претендує на абсолютну істинність, припускають можливість їхньої зміни, удосконалення або радикального перегляду.
Варто зазначити, що розрізнення наукового та ненаукового знання у філософії науки залишається актуальною проблемою, адже даним систематизованим чинникам наукового знання можуть відповідати й інші види знання.
Структура наукового пізнання.
Наукове пізнання має системний характер і складну структуру. Структуру наукового пізнання можна представити в різних зрізах і з виділенням різних елементів. Елементами наукового пізнання можуть виступати: суб'єкт, об'єкт (предмет) пізнання, методи й цінності.
У структурі наукового пізнання прийнято також виділяти емпіричний і теоретичний рівні пізнання.
Вони розрізняються за:
1. Гносеологічною спрямованістю:
• емпіричне пізнання зорієнтоване на вивчення явищ і поверхневих зв'язків між ними;
• теоретичне - на розкриття причин і сутнісних зв'язків між явищами.
2. Пізнавальним завданням:
• на емпіричному рівні - опис явищ,
• на теоретичному - пояснення явищ;
З.Характером наукових результатів:
• основною формою знання, одержуваного на емпіричному рівні, є науковий факт і сукупність емпіричних узагальнень;
• на теоретичному рівні одержуване знання фіксується у формі законів, принципів і наукових теорій, у яких розкривається сутність досліджуваних явищ.
4. Методом одержання знань:
• на емпіричному рівні - спостереження, експеримент, порівняння, індуктивне узагальнення;
• на теоретичному рівні - аналіз і синтез, ідеалізація, індукція й дедукція, аналогія, гіпотеза й ін.
Емпіричний і теоретичний рівні пізнання взаємозалежні, а межа між ними умовна й рухлива. Емпіричне дослідження надає нові дані, які вимагають теоретичного осмислення. Теоретичне пізнання зі своєї сторони орієнтує емпіричні дослідження на пошук нових фактів, сприяє розвитку методів і цінностей емпіричного дослідження. Емпіричне пізнання завжди є теоретично навантаженим, а будь-яка сама абстрактна теорія повинна мати емпіричну інтерпретацію.
Крім емпіричного й теоретичного прийнято виділяти третій рівень знання, метатеоретичний. Він перебуває над теоретичним знанням і виступає як передумова теоретичної діяльності в науці.
До метатеоретичного рівня знання відносяться:
• наукова картина світу — це сукупність загальних уявлень про будову й закономірності природи, що виникає в результаті узагальнення й синтезу основних природничо-наукових понять і принципів;
• ідеали й норми наукового пізнання — це концептуальні, ціннісні, методологічні й інші засади властиві науці на певному етапі її розвитку;
• філософські засади науки - філософські ідеї та принципи певної науки, що дають загальні орієнтири пізнавальної діяльності;
• стиль мислення — це єдність норм і ідеалів наукового пізнання, що панують на певному етапі розвитку науки; розкриває стереотипи інтелектуальної діяльності, характерні для певного співтовариства й часу. Розрізняють класичний, некласичний і ностнекласичний (сучасний) стилі наукового мислення.
Проблема істини в пізнанні. Істина і правда.
Проблема пізнання тісно межує із запитанням, якою мірою ми можемо бути впевнені в надійності наших знань про дійсність. Це проблема у гносеології постає як проблема істини у пізнанні. Сьогодні ми маємо чотири основні теорії істинності наших знань.
Одна із найпоширеніших - кореспондентська теорія істини, розглядає істину як відповідність знань та уявлень дійсності. Дана теорія була започаткована Аристелем, а її основні положення можна виразити наступним чином:
• зовнішня дійсність як об'єкт пізнання не залежить від наявності або відсутності знання про неї (тоді як знання, навпаки, цілком залежить від об'єкта, тому що якщо нема об'єкта, о не може бути і знання, оскільки „знання ні про що" не буває;
• поняття „істина" не збігається з поняттям „буття" і ставиться не до буття, а до судження розуму, вираженому у мові;
• істинність судження виявляється в співвідношенні його з предметом пізнання, а визнання його істинним можливе, якщо є відповідність між структурою й змістом судження та реальною дійсністю.
Заслугою Аристотеля у даному відношенні є те, що він вперше показав, що істина є характеристикою нашого знання, а не зовнішнього світу.
Однак, таке визначення лежало в основі усіх подальших дискусій щодо проблеми істиності. Більше того, вже в античності виникли перші сумніви щодо можливостей досягнення істини, які висловили представники скептицизму (Піррон, Діоген). Вони стверджували, що ані чуттєве сприйняття, ані абстрактне мислення не може дати переконливого критерію істинності, внаслідок чого наші знання не можуть давати вказівки до дії. Найкраще утримуватися від будь-яких суджень щодо дійсності. Античний скептицизм є однією з форм агностицизму,
З
найяскравіший представник якого І.Кант обмежився лише формальною стороною визначення істини, стверджуючи, ш,о істина є логічною відповідністю знань із самими собою.
Більше того, навіть практичне використання цієї теорії має суттєві труднощі, які зумовлені тим, що немає прямої відповідності між судженнями і зовнішнім світом, адже число речей значно перевищує число імен і слів, внаслідок чого мова не може розкрити усієї багатоманітності змінного світу, в той час як судження розуму підпорядковані суворим логічним законам.
Когерентна теорія істини, особливо детально розроблена нредставпиками Марбурзької школи неокантіанства (Г.Коген, П.Наторп, Е.Кассіррер). представники даної теорії розглядали істину як внутрішню узгодженість знання як в усіх своїх основних складових, так і вихідних принципах та положеннях. Відповідно до цієї концепції пізнанням рухає виявлення суперечностей у вихідній будові знання. Виникає потреба усунути суперечність і розгортається наукова пошукова діяльність спрямована, з одного боку, на розробку внутрішнього інструментарію пізнання, а з іншого, - на залучення у сферу знання нових фактів та змісту.
Проте, поза увагою цієї теорії залишається ряд запитань, серед яких:
• як входить нова факторія в науку?
• проблема зв'язку знання та буття.
Конвенціональна теорія істини (Ч.Пірс, А.Пуанкаре, Ю.Хабермас), стверджує, що при наявності широкого кола проблем пов'язаних із знанням та пізнанням, вирішальне значення для утвердження істини має угода (конвенція) - пряма або опосередкована - більшості представників наукового співтовариства вважати щось істиною. Безперечним досягненням даної теорії є те, що, дійсно, без визнання і згоди певні наукові положення можуть тривалий час залишатися поза функціонуючим знанням. Однак, конвенція не створює істини, а лише легалізує її. Легалізація істини - це не просто останній крок і"ї народження, вона є квінтесенції усього попереднього процесу. Однак, істина це весь процес у цілому.
Певним варіантом конвенціональної теорії істини є істина як норма: те, що прийнятоо вважати нормою вважається істинним. Однак, тут варто пам'ятати про умовність норм.
Регулятивна теорія істини, особливо розвинена прагматизмом (Дьюї, У.Джеймс). відповідно до тверджень цієї теорії істиною можна вважати такі знання та інтелектуальні утворення, які здатні виконувати функції ефективних засобів регулювання людської діяльності. У спрощеному варіанті - це ті знання, які ведуть до реалізації поставленої мети, дають змогу досягти бажаного результату. Безперечним досягненням такої теорії є те, що знання справді можуть себе виправдати лише в дії. Проте, дана концепція не враховує того, що людина має потребу у знаннях двох напрямків - у знанні структурного та функціонального плану. Перш ніж діяти, потрібно мати знання про те, що є умовою, матеріалом дії. Тобто регулятивна концепція акцентує увагу лише на функціональному знанні і залишає поза увагою процес формування істини.
Тема лекційного заняття 5. Розвиток наукового пізнання та методологія інноваційної діяльності
План
1. Сутність методу як способу організації людської діяльності. Поняття методу,
методології методики.
2. Проблема методу та методології у філософії.
3. Методи і форми наукового пізнання.
4. Мова науки. Визначення та їх значення; у формуванні наукової термінології.
Зміст лекції
Сутність методу як способу організації людської діяльності. Поняття методу, методології методики.
Метод це спосіб організації будь-якої свідомої людської діяльності. У більш вузькому
розумінні -поняття методу застосовують для пояснення пізнання, наукового пошуку, або ж для
окреслення таких інтелектуальних та практичних дій, які передбачають високий рівень
усвідомлення того, що ми робимо, чому це робимо саме так і чому результат повинен мати
саме такі очікувані характеристики.
Метод неможливий поза усвідомленням, застосуванням та випробовуванням всередині певного роду діяльності та без належного внутрішнього впорядкування. В цілому метод постає своєрідним концентруванням досвіду діяльності. Поза засвоєнням певних методів неможливо набути навичок соціальної діяльності, а важливість та ефективність методу зумовлені тим, що він інтенсифікує діяльність, дозволяє засвоювати певний досвід в зручній та стислій формі.
Методологія - це спеціальна частина певної галузі науки, яка опікується збиранням, осмисленням та обґрунтуванням методів, що в ній застосовуються.
Методологія, таким чином, є теоретичною формою оброблення методу, а тому вона дуже важлива для будь-якої науки або як для певних видів діяльності. Методологія також вказує на те, що метод може бути вироблений та обґрунтований лише на теоретичному рівні пізнання, а тому інколи кажуть, що метод - це теорія, запроваджена в дію, а теорія - це розгорнутий метод. Ясно, що методологія передбачає високий рівень функціонування знань та наукового самоосмислення.
На відміну від методології методика щостає зібранням та розробленням ефективних способів використання та застосування певних методів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності, тому методика далеко не завжди** передбачає наукові обгрунтування: вона може базуватися на певних, у т. ч. індивідуальних досвідах (тому методики можуть бути іменованими, наприклад, методика шкільного виховання за системою В. Сухомлинського).
Проблема методу та методології у філософії.
Філософія втративши статус „науки всіх наук", відмовилася і від претензії на вироблення єдиного та універсального „методу здобування найперших істин всіма бажаючими", внаслідок чого, тут спостерігається методологічний плюралізм. Для філософії є характерною також тенденція вписування певних методів у; найбільш поширені та впливові парадигми філософського світоосмислення; з іншого боку, шляхом взаємної доповнюваності різних методів в межах вирішування тих чи інших конкретних проблем.
Коротко розглянемо найавторитетніші з методів:
Феноменологічний метод. Засновник цього методу Е.Гуссерль, який не вважав феноменологію методом, лише певним філософським світобаченням. За; Е.Гуссерлем, феноменологія - ретельне описування того, що і як ми маємо у свідомості.
Сутність феноменологічного методу:
• визнання того, що людина завжди та всюди має справу лише із феноменами;
• хоча традиційно феномен розуміється як з явлення, проте насправді: він не являє нічого, окрім себе самого, тобто весь зміст феномену поданий у ньому самому;
• феномен не можна поділити на матеріальне та духовне, він є надане, те, що є в
нашому сприйнятті;
• у феномені важливо розрізняти інтенціональне переживання та інтенціональний предмет: інтенціональне переживання - це чуттєве, тобто червоне, овальне, приємне та ін., а інтенціональний предмет - це центр, фокус переживань та їх носій;
• переживання мінливі, нюансовані, а інтенціональний предмет являє собою граничну межу, до якої може бути віднесене все, шо переживається; поза предметом переживання втрачають зміст та навіть не ідентифікуються.
• предметність свідомості постає в ідеалізованих вимірах, тобто стабільною, незмінною;
Тобто, феноменологічний метод передбачає проведення аналізу того, що і як постає в людській: свідомості при, наприклад,.сприйнятті певних суспільних, мистецьких', культурних або політичних явищ. Звідси і випливає широке застосування феноменології у різних напрямах філософії та у різних філософських науках (соціології, естетиці, політології, культурології).
Сам Е.Гуссерль наполягав на тому, що застосування його філософії допоможе кожній галузі пізнання знайти остаточні, а тому й вічні предметні окреслення своїх об'єктів, і, отже, перейти від проблематичного пізнання до надійного, незмінного та продуктивного.
Методи логічного аналізу. Ці методи застосовуються для дослідження текстів, висловлювань, суджень. Вони досить численні і можуть стосуватися як окремих понять, так і наукових теорій. Основне в цих методах полягає в тому, що поняття, судження, тексти перевіряються за ступенем їх відповідності: нормам логіки, тобто таким нормам, які були виведені із самоспостережень людської думки та постали обов'язковими задля того, щоби остання була правильно вибудуваною, не спотворювала свій зміст та ін.
Методи категоріального аналізу, застосовують для дослідження засобів та результатів наукової та дослідницької діяльності. Він передбачає, по-перше, виділення категорій даної галузі знання чи пізнання; по-друге, встановлення типів зв'язків між ними, по-третє, системний розгляд співвідношення категорій, оскільки останні виправдовують себе лише в системі. Відсутність системних зв'язків між категоріями свідчить або про те, що наше пізнання непевне, фрагментарне, або л< просто помилкове. Методи категоріального аналізу можна використовувати у будь-яких науках.
Діалектико-логічний метод (або метод діалектики). Засновником діалектики є Геракліт
Ефеський, проте найбільш детально вона розроблена у філософській концепції Гегеля. Діалектика - це світоглядна позиція і відповідний їй метод пізнання та практичної дії, що ґрунтуються на визнанні об'єктивної взаємодоповнюваності і внутрішньої суперечливості явищ природи,: суспільства та духовного життя людей (внаслідок чого їм притаманна здатність до розвитку).
Основними принципами діалектики є: принцип зв'язку, розвитку, єдності, суперечності, гармонії, тотожності мислення та буття, діяльності тощо. Ці принципи мають статус аксіом, і становлять фундамент діалектики.
У законах діалектики формулюється сутність її принципів. Закони діалектики універсальні і мають необмежену сферу дії:
• Закон боротьби протилежностей, відображає джерело розвитку: внутрішня суперечність як багатогранний процес взаємовідносин протилежностей стає основою саморуху,
збудником зміни.
• Закон заперечення заперечення,: характеризує ^напрям і форму розвитку. Він будується на діалектичному запереченні, яке не просто розділяє певні стани розвитку, але й створює; між ними послідовний зв'язок (збереження та подолання, що виражається через поняття зняття).
• Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм формоутворення нового, ще не існуючого.Сутність закону полягає в тому, що поступові
кількісні; зміни, ЩО ПОСТІЙНО відбуваються в об'єктах та предметах при досягненні певних меж
міри призводять до якісних змін.
Метод системно-структурного аналізу, має досить широке застосування, адже вимагає розглядати будь-що як цілісне утворення.(систему), яке складається із певних складових (елементи), що включені в цілком певні сталі зв'язки між собою (структура). Такому підходу підлягає будь-що, а особливо ті явища, які,; наприклад, не можна піддати математичному обчисленню (соціальні, психічні та ін.).
Метод системно-структурного аналізу дав і має численні деталізації та окремі розробки, серед них:'
• системні дослідження (тут наголос падає на системність, системну якість-та ін.);
• функціональний аналіз (тут на перший план виходять ті функції, "які можуть виконувати системні об'єкти);
• метод комплексного підходу (що вимагає залучати до аналізу всі елементи певного
цілого).
Метод герменевтики та герменевтичного дискурсу. Згідно із герменевтикою основним завданням людини постає внутрішнє прояснення, розтлумачення ситуацій власного життя. Найпершою умовою такого підходу: є прийняття подібних ситуацій як таких, що виводять у відкритість, доступність дещо неочевидне. Герменевтика передбачає: а) проведення співвідношень між текстом, підтекстом та контекстом; б) виявлення людського змісту у будь-яких текстових утвореннях; в) здійснення процедур розуміння на основі первинного прийняття того змісту, з яким стикається людина в своїх спілкуваннях із дійсністю.
Методи і форми наукового пізнання.
Наукове пізнання постає як усвідомлену та свідомо організоване, тобто знання про те, як продукувати, нагромаджувати та поліпшувати знання це стає можливим за допомогою методу, як генетичного складника науки. В свою чергу, науковий метод — це порядок і послідовність пізнавальних дій, що їх свідомо обґрунтовують та цілеспрямовано застосовують.
Загальні особливості пізнання проявляються у науці через наявність у ній двох рівнів пізнання: емпіричного та теоретичного.
На емпіричному рівні пізнання спрямоване на фіксацію, нагромадження та перше опрацювання наукових фактів.
Основними методами емпіричного пізнання є:
• спостереження (безпосереднє, опосередковане)
•;порівняння;
• вимірювання (пряме, непряме);
• описування (описування як класифікація зібраних даних, описування теоретичних
положень);
• експеримент (пошуковий, перевірочний, здійснюючий).
Суттєво, факти - це не просто події або явища, що відбуваються або відбувалися. Для науки певне явище стає фактом, якщо воно фіксоване з допомогою певного інструментарію науки, описане науковою термінологією.
Основними методами опрацювання фактів є:
•; аналіз (розкладання фактів на їх елементарні складники);
• синтез (поєднання елементарних складників у складніше цілісне явище);
• ■ індукція (рух думки від окремих (часткових) фактів до ідей (узагальнень));
• дедукція (рух думки від загальних ідей до фактів (індивідуальних тверджень));
• ідеалізація (доведення параметрів і певних фактів або явищ до гранично можливих меж для виявлення певної якості в найповнішому варіанті (вигляді));
• формалізація (застосування символічних позначень для виявлення однорідних
одиниць (рис) фактів).
Результатами емпіричного пізнання є факти та певні форми їх зведення, такі як класифікації, типологія, тарифікація та ін.
Основними формами емпіричного пізнання є:
• описи;
• зведення;
• протоколи.
Результатом теоретичного пізнання постають наукові теорії — система, раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що співвіднесені із певними сферами
нові гіпотези, аксіоми, створити конкурентну теорію або суттєво змінити принципи наявної. Основними формами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза й теорія
• _ проблема - суперечлива ситуація, що виступає у вигляді протилежних позицій у
поясненні певних явищ, об'єктів, процесів, і яка потребує адекватної теорії і для свого
вирішення. Тобто це знання про незнання, питання, що виникло в ході пізнання й вимагає
відповіді (і дуже часто є висхідною точкою наукового пізнання); проблема може виникати в
рамках певної теорії.
• гіпотеза - припущення щодо закономірного або зв'язку явищ. Один зі способів
пояснення фактів і спостережень. Наукова гіпотеза повинна задовольняти наступним вимогам:
1) перевірятися, тобто наслідки, виведені з гіпотези шляхом логічної дедукції, повинні піддаватися досвідній перевірці й відповідати наявному фактичному матеріалу;
- 2) мати достатню прогнозувальну силу, тобто пояснювати не тільки ті явища; з на основі яких вона виникла, але й бути основою для висновків про невідомі ще явища;
3) бути логічно несуперечною (із суперечливої гіпотези за правилами логіки можна
вивести будь-які наслідки.
Перевірена й доведена гіпотеза стає наукою теорією.
• теорія — вища, найрозвиненіша форма організації наукового знання, що дає цілісне
відображення закономірних і істотних зв'язків певної області дійсності.
Основні елементи теорії:
1) вихідні підстави — фундаментальні поняття, принципи, закони, аксіоми й т.п.;
2) ідеалізований об'єкт — абстрактна: модель досліджуваних предметів (наприклад,
„абсолютно чорне тіло", „ідеальний газ" і т.п.);
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 58 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |