Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Етика науковця. 4 страница

Читайте также:
  1. B) созылмалыгастритте 1 страница
  2. B) созылмалыгастритте 1 страница
  3. B) созылмалыгастритте 2 страница
  4. B) созылмалыгастритте 2 страница
  5. B) созылмалыгастритте 3 страница
  6. B) созылмалыгастритте 3 страница
  7. B) созылмалыгастритте 4 страница
  8. B) созылмалыгастритте 4 страница
  9. CONTRATO DE LICENÇA E SERVIÇOS 2 страница
  10. CONTRATO DE LICENÇA E SERVIÇOS 3 страница

• учитися у великого майстра й наслідувати йому, але не походити на нього.

В цілому ж нормативно-ціннісна система є тим, що.об'єднує окремих учених у наукову спільноту, консолідує їх.

Взагалі, нормативно-ціннісна система наукової спільноти не лише припускає, але й стимулює конкуренцію між ученими, забезпечуючи тим самим прогрес наукового пізнання. Разом з тим, ця система встановлює і правила чесної конкурентної боротьби, забезпечуючи консолідацію наукової спільноти.

Демаркація науки та не науки.

Демаркація (від фр. - розмежування) - це проблема знаходження критерію розмежування наукового знання й ненаукових (псевдонаукових) конструкцій, а також емпіричної науки від формальних наук (логіки й математики) і метафізики. '

Проблема демаркації була сформульована К. Поппером. Ця досить традиційна проблема знаходження критерію, що дозволяє відрізнити й відокремити знання від думки а;бо віри, науку - від псевдонауки, емпіричні науки - від формальних наук і від метафізики, в XX ст. стала однією із центральних у епістемології й філософії науки.

До методологічних принципів наукового пізнання можна віднести: принцип підтверджуваності або верифікації, спростованості або фальсифікації, принцип спостеркежуваності, простоти, відповідності, системності або узгодженості. У 20-х роках XX ст. філософія науки звертається до лінгвістики й семантики. За традицією логічного позитивізму, наукові теорії можна відрізнити від ненаукових не тому, що в їхній основі лежать унікальні або досконаліші методи, але тому, що вони містять у собі більше смислу. Представники неопозитивізму висунули верифікаїїійний критерій проблеми демаркації:: лише ті судження наукові й емпірично обгрунтовані, які можна верифікувати, тобто розкласти до протокольних суджень, що виражають чуттєві переживання.

Принцип верифікованості (від лат. істинний), - один із вихідних принципів логічного позитивізму (найбільш впливовий різновид неопозитивізму), згідно з яким- істинність будь-якого висловлювання повинна бути підтверджена емпірично, шляхом спостереження або експерименту.

У 1930 рр. К. Поппер у книзі «Логіка наукового відкриття» розробив принципово

іншу стратегію вирішення проблеми демаркації наукового й ненаукового на рівні теорій.

К. Поппер запропонував як критерій демаркації принцип фальсифікації: лише те знання є

■ науковим, що у принципі може бути спростоване (фальсифіковане) досвідом й

експериментом.

Фальсифікація (лат. - хибний - робити)- один із способів перевірки істинності теоретичних твердж;ень (гіпотез, теорій) через їх спростування шляхом. співставлення з отриманими в результаті досліду емпіричними даними:

Алхімія, астрологія, психоаналіз не спростовуються досвідом, тому лежать поза

наукою. Знання, що претендує на статус наукового, відповідно до критерію

фальсифікованості, має бути відкритим ^для; принципової можливості спростування за

допомогою емпіричних даних.

Таким чином, знання, і перш за все наукове, вибудовується через висування гіпотез,
покликаних пояснити світ. Із зростанням Інання та або інша гіпотеза відкидається як
помилкова. Інакше кажучи, якш;о ми не здатні встановити істинність наших гіпотез, то ми
цілком здатні виявити їх хибність, а виявляючи й відкидаючи хибні уявлення, наблизитися
до істини.. ■

В 1960 рр. було запропоновано ще Іілька допоміжних критеріїв демаркації, а саме наявність парадигми, особливої професійної мови, специфічних методів дослідження тощо.

У цей період широко обговорювалася книга Т. Куна «Структура наукових революцій». Одним з її основних понять була «наукова парадигма».

Наукова парадигма - визнана всім науковим співтовариством у певний період часу модель постановки та вирішення проблем., яка забезпечує існування наукової традиції.

Використання поняття парадигми означає залучення історичного підходу до обговорення того, що вважати науковою концепцією. Прийнята тепер парадигма окреслює коло проблем, що мають свій зміст і припустимі методи їх рішення. Усе, що поза її межами, не заслуговує бути розглянутим. Таким чином, 'на кожному історичному етапі існує так звана «нормальна» наука, та, що діє у рамках парадигми.

Виділяють наступні рівні проблеми демаркації:-

1) холістичний (від грецьк. - ціле); верхній рівень, на якому завдання полягає у виявленні специфіки науки як форми духовної діяльності в порівнянні з іншими аналогічними інтегративними формами - мистецтвом, релігією тощо;

. 2) дисциплінарний: на цьому рівні ■ повинна вирішуватися проблема демаркації наукової дисципліни і її квазінаукового двійника, наприклад, психології й парапсихології,

3) теорійний: завданням цього рівняв; розмежування наукових і ненаукових теорій усередині однієї наукової дисципліни; ■

4) атомарний: проблемою цього рівня є розмежування наукових і ненаукових суджень через застосування формальнологічного підходу;

5) антропологічний: людина науки. діяти як учений або не як учений, залежно від прийнятих нею на момент дослідження цілей й настанов.

Природно, що кожен рівень проблеми демаркації містить насправді сукупність
взаємозалежних проблем, та й самі ці рівні не можуть бути відділені один від одного
нездоланною межею.:

Таким чином, знання, і перш за все наукове, вибудовується через висування гіпотез,
покликаних пояснити світ. Із зростанням Інання та або інша гіпотеза відкидається як
помилкова. Інакше кажучи, якш;о ми не здатні встановити істинність наших гіпотез, то ми
цілком здатні виявити їх хибність, а виявляючи й відкидаючи хибні уявлення, наблизитися
до істини.. ■

В 1960 рр. було запропоновано ще Іілька допоміжних критеріїв демаркації, а саме наявність парадигми, особливої професійної мови, специфічних методів дослідження тощо.

У цей період широко обговорювалася книга Т. Куна «Структура наукових революцій». Одним з її основних понять була «наукова парадигма».

Наукова парадигма - визнана всім науковим співтовариством у певний період часу модель постановки та вирішення проблем., яка забезпечує існування наукової традиції.

Використання поняття парадигми означає залучення історичного підходу до обговорення того, що вважати науковою концепцією. Прийнята тепер парадигма окреслює коло проблем, що мають свій зміст і припустимі методи їх рішення. Усе, що поза її межами, не заслуговує бути розглянутим. Таким чином, 'на кожному історичному етапі існує так звана «нормальна» наука, та, що діє у рамках парадигми.

Виділяють наступні рівні проблеми демаркації:-

1) холістичний (від грецьк. - ціле); верхній рівень, на якому завдання полягає у виявленні специфіки науки як форми духовної діяльності в порівнянні з іншими аналогічними інтегративними формами - мистецтвом, релігією тощо;

. 2) дисциплінарний: на цьому рівні ■ повинна вирішуватися проблема демаркації наукової дисципліни і її квазінаукового двійника, наприклад, психології й парапсихології,

6) теорійний: завданням цього рівняв; розмежування наукових і ненаукових теорій усередині однієї наукової дисципліни; ■

7) атомарний: проблемою цього рівня є розмежування наукових і ненаукових суджень через застосування формальнологічного підходу;

8) антропологічний: людина науки. діяти як учений або не як учений, залежно від прийнятих нею на момент дослідження цілей й настанов.

Природно, що кожен рівень проблеми демаркації містить насправді сукупність
взаємозалежних проблем, та й самі ці рівні не можуть бути відділені один від одного
нездоланною межею


Тема лекційного заняття 3.

Тема лекційного заняття 3.

Наука як виробництво інноваційних знань. Філософія техніки..

План

  1. Види наукових традицій
  2. Різноманіття новацій в розвитку науки.
  3. Наукові революції і традиції.
  4. Головні проблеми досліджень у філософії техніки

1.Види наукових традицій

 

Поняття «традиція» запозичене філософією науки із соціології науки, історії та теорії культури і соціальної антропології. Це термін, який означає культурну схему накопичення, збереження і трансляції наукового досвіду; інтегральні основи наукового знання, які дають можливість об’єднати наукові напрямки з їх різними контекстами та реконструювати розвиток науки як історію соціокультурних цілісностей.

Традиція (від лат. передача) – це культурні норми і цінності, які люди приймають через їх минулу корисність; звичаї та знання, які можуть бути передані іншим поколінням.

З початку 1960-х років увагу вчених стали привертати структурні одиниці наукового знання, що згодом отримали назви – «традиції» (С.Тулмін, Л.Лаудан, П.Фейєрабенд), «школи», «парадигми» (Т.Кун), «теми» (Дж.Холтон), «дослідницькі програми» (І.Лакатос), «соціальна образність» (Д.Блур), «неявне знання» (М.Полані). Відхід від логічних моделей наукової теорії проявлявся у формуванні більш складного образу наукового знання. Останнє включає не тільки логіко-математичний апарат, набір ідеальних об’єктів та пропозицію спостерігача, але і наукову картину світу, норми та ідеали наукового знання, філософські та загальнокультурні передумови та, зокрема, традиції.

Основи типології традиції дуже різноманітні, вони класифікуються за: метою, об’ємом, структурою, предметом, методом, теорією, авторитетом (консервативні та революційні, локальні та інтегральні, історичні і абстрактні та ін.).

 

Зокрема, виокремлюються такі традиції:

· субстратна і польова (фізика);

· аналітична і синтетична (математика) ;

· креаціоністська та еволюціоністська (біологія та геологія) ;

· прецендентна та канонічна (право) ;

· аристотелізм та платонізм (філософія) .

 

В цілому специфіка традиції в науці полягає не в прив’язаності до конкретної предметності, а в здібності переходити від одного змісту до іншого, при збереженні особистої структури і методологічного арсеналу.

Традиції в науці не протилежні розвитку, раціональності і рефлексії, хоча й передбачають стремління до збереження визнаних досягнень, віру в істинність теоретичних постулатів і нерідко – ігнорування критики. Наука в цілому не може бути зрозуміла як традиція, якщо важливу роль в ній відіграють не інтегровані в традицію індивіди, від яких вона отримує як критичний, так і позитивний творчі імпульси.

Джерелом сучасної діяльності людини на межі ХХ-ХХІ століть є інноваційна діяльність. Опанування механізмами управління інноваційними процесами є основною передумовою суттєвих радикальних рішень у сфері господарського, політичного, духовного і в цілому суспільного життя будь-якої країни. Важливим інструментом радикальних змін у розвитку суспільства в цих умовах мають стати інновації.

  1. Різноманіття новацій в розвитку науки.

Інновація - (від англ. іnnovation) - це нове явище, яке є кінцевим результатом творчої діяльності у вигляді нової чи вдосконаленої продукції або процесу з метою поліпшення якості виробництва та соціальної сфери.

Формування нової соціально-економічної та політико-правової реальності перебуває у прямій залежності від того, якою мірою ці процеси будуть пронизані стратегією інноваційно-синтезуючої діяльності, наскільки в них будуть панувати принципи гуманізму, здорової критичності, соціальної свободи, плюралізму думок, високої моральної відповідальності. Особливе місце в цих процесах має відводитися активному розвитку творчого, інтелектуального потенціалу кожної особи, нації, суспільства в цілому.

Поняття «інновація» тісно пов’язане із поняттями «інноваційне мислення» та «інноваційна культура».

Інноваційне мислення – вищий ступінь пізнання, усвідомлення протиріч, які виникають у суспільних відносинах, їх творчого вирішення на основі усвідомлення відповідності чи невідповідності нового потребам та інтересам людини.

Інноваційна культура – це сфера духовного життя людини, що відтворює її кількісну орієнтацію, закріплену у мотивах, знаннях, навиках та забезпечує прийнятність їх новим ідеям, готовність та здатність до підтримки та реалізації нововведень у всіх сферах життя.

Основні передумови виникнення та розвитку інновацій: зростання і ускладнення потреб людини, родини, суспільства, що змушують здійснювати винаходи все більш нових та ефективних засобів задоволення визначеного ряду потреб; постійно змінюване середовище, що оточує людину і суспільство (природне, соціально-економічне) привносить нові зміни подій і явищ суспільного буття.

Так, у технічних науках акцентується увага на технологічній стороні змін принципово нових технологій (В.Л. Макаров, Г.Менш та ін.). У економічній науці фіксується не лише процес впровадження, але і широкомасштабне рентабельне використання новацій (П.Друкер, В.Г. Мединський, А.І. Пригожин, Й. Шумпетер та ін.). У сфері педагогічних наук все більшу популярність набувають інноваційні заходи у галузі

управління освітнім процесом (В.П. Симонов). В залежності від об’єкту і предмету дослідження інновації розглядають або як процес (Г.М. Гвішиані, В.С. Кабаков, І. Перлакі, І.П. Пінінгс, В. Рапопорт, Б.Санто, Б.Твісс); а у більш вузькому значенні як одна із фаз цього процесу (В. Хартман та ін.); як результат (С.Б. Бєшелєв, Ф.Г. Гурвич); як зміна у тому соціальному середовищі, у якому протікає «життєвий цикл» інновації (Ф. Валента, Л. Волдачек, Ю.В. Яковець); як система (М.І. Лапін, Й. Шумпетер).

Аналіз сучасної економічної практики свідчить, що високих результатів можна досягати лише завдяки систематичному і цілеспрямованому новаторству, яке направлене на пошук нових можливостей.

Інноваційний розвиток – це процес структурного вдосконалення економіки, який досягається переважно за рахунок використання нових знань для зростання обсягів суспільного виробництва, прискорення соціального прогресу у суспільстві.

Інноваційна діяльність – це діяльність спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок.

 

Об’єктом інноваційної діяльності є інновація. Слід розрізняти терміни «новація» та «інновація» (від англ. innovation – нововведення) .

Новація (від лат. novatio – оновлення, зміна) – це продукт інтелектуальної діяльності людей, оформлений результат фундаментальних, прикладних чи експериментальних досліджень у будь-якій сфері людської діяльності, спрямований на зміну окремих елементів системи та підвищення ефективності виконання робіт.

Різновидами новацій також можна вважати створення академій, наукових інститутів та ін. До числа новацій варто додати введення нових понять і нових термінів. Останній момент часто не береться до уваги, однак, нерідко саме новий термін закріплює у свідомості наукового співтовариства принципову новизну тих явищ, які до цього просто описувалися, але не одержували спеціальних позначень.

 

3.Наукові революції і традиції.

Поняття «традиція» запозичене філософією науки із соціології науки, історії та теорії культури і соціальної антропології. Це термін, який означає культурну схему накопичення, збереження і трансляції наукового досвіду; інтегральні основи наукового знання, які дають можливість об’єднати наукові напрямки з їх різними контекстами та реконструювати розвиток науки як історію соціокультурних цінностей.

Традиція (від лат. передача) – це культурні норми і цінності, які люди приймають через їх підтверджену часом; звичаї та знання, які можуть бути передані іншим поколінням.

З початку 1960-х років увагу вчених стали привертати нові структурні одиниці наукового знання, що згодом отримали визначення – «традиції» (С.Тулмін, Л.Лаудан, П.Фейєрабенд), «школи», «парадигми» (Т.Кун), «теми» (Дж.Холтон), «дослідницькі програми» (І.Лакатос), «соціальна образність» (Д.Блур), «неявне знання» (М.Полані). Відхід від логічних моделей наукової теорії проявлявся у формуванні більш складного образу наукового знання. Останнє включає не тільки логіко-математичний апарат, набір ідеальних об’єктів та пропозицію спостерігача, але й наукову картину світу, норми та ідеали наукового знання, філософські та загальнокультурні передумови та, зокрема, традиції.

Наукове утворення даного зразка має значний рівень незалежності та стійкості до логічних парадоксів та емпіричних заперечень. Тим самим теорія розуміється не стільки як індивідуальне і закінчене творіння генія, але скоріше як цілісний спосіб бачення світу, форма наукової культури та ідеології, що розвивається поколіннями вчених на основі історичного прототипу та в межах визначеної традиції.

Основи типології традиції дуже різноманітні, вони класифікуються за метою, об’ємом, структурою, предметом, методом, теорією, авторитетом (консервативні та революційні, локальні та інтегральні, історичні і абстрактні та ін.).

Зокрема, виокремлюються такі традиції:

· субстратна і польова (фізика);

· аналітична і синтетична (математика);

· креаціоністська та еволюціоністська (біологія та геологія);

· прецендентна та канонічна (право);

· аристотелізм та платонізм (філософія).

В цілому специфіка традиції в науці полягає не в залученні до конкретної предметності, а в здатності переходити від одного змісту до іншого, при збереженні специфічної структури і методологічного арсеналу.

Традиції в науці не протилежні розвитку, раціональності і рефлексії, хоча й зумовлюють тенденцію до збереження визнаних досягнень, віру в істинність теоретичних постулатів і нерідко – ігнорування критики. Наука в цілому не може бути зрозумілою як традиція, якщо важливу роль в ній відіграють не інтегровані в традицію індивіди, від яких вона отримує як критичний, так і позитивний творчі імпульси. Тому опис історії науки як процесу зміни наукових традицій характеризується істотною неповнотою в даний час. Разом з тим, поняття традиція в науці є важливим для теоретичного вирішення методологічних дилем кумулятивізму-неспівмірності та інтерналізму-екстерналізму, дозволяючи зрозуміти елементи всіх опозицій як моментів розвитку наукового знання так і його історичної реконструкції. В межах екстерналізму поява науки обумовлена зовнішніми факторами: соціальними, економічними, тощо; в межах інтерналізму – основним рушієм розвитку науки є фактори, пов’язані з внутрішньою природою наукового знання: логіка вирішення його проблем, співвідношення традицій та новацій.

В межах сучасної філософії науки побутує твердження, що саме традиції створюють «скелет» науки, вони визначають характер діяльності вченого. Сучасний фізик В. Гейзенберг зазначав, що наші проблеми, методи та наукові поняття частково витікають з лона наукової традиції, яка супроводжує і направляє науку її багатовіковою історією. В цьому контексті передусім виникає питання – яким чином в межах традицій можна пояснити появу нового?

Після відомої праці Т.Куна «Структура наукових революцій» 1962 року означена проблема стала однією з основних у філософії науки. Відбулася спроба накреслити історично орієнтовану концепцію науки через історичний підхід до наукової діяльності. Т.Кун виокремив в історії науки періоди «нормальної науки» та періоди наукової революції. В період «нормальної науки» дослідження знаходяться в межах однієї парадигми, тоді як вчені прагнуть не стільки до нових теорій та відкриттів, скільки до кореляції теорії та емпіричних даних. Революції ж ведуть до зміни парадигми.

Наукові революції ведуть до повної зміни світогляду. В період революцій вчені отримують елементи новизни навіть за умови використання традиційних інструментів в галузі дослідження. Отже, наука відбирає операції, доречні з погляду зіставлення парадигми з безпосереднім досвідом, який ця парадигма визначає.

Історія науки розглядалася Т.Куном як зміна нормальних і революційних періодів в її розвитку, а також як результат конкурентної боротьби між різними науковими співтовариствами. Він зазначав, що кожен вчений працює в достатньо жорстких традиціях – це сприяє швидкому накопиченню знань. Такі знання є парадигмальними. Революції є видом новацій, які характеризуються своєю значимістю і характером впливу на подальший розвиток науки та культури. Саме наукові революції приводять до перебудови основних наукових традицій.

В науковому пізнанні ми маємо справу зі складним різноманіттям традицій, які відрізняються одна від іншої і за змістом, і за функціями у складі науки, а також за способом свого існування. Досить вдивитися більш уважно в «дисциплінарну матрицю» Т.Куна, щоб помітити деяку неоднорідність. З одного боку, він перераховує такі її компоненти, як символічні узагальнення й концептуальні моделі (підручники і монографії), а з іншого - цінності й зразки рішень конкретних завдань (ціннісні орієнтації).

Загалом, кунівська традиція набуває значення основного конституюючого фактора в науковому розвитку. Нормальна наука розвивається швидкими темпами, накопичуючи велику кількість інформації та досвід вирішення поставлених завдань. При цьому, зазначений розвиток відбувається не всупереч традиціям, а в завдяки своїй традиційності.

Відомий хімік і філософ М.Полані переконливо показав наприкінці 50-х років ХХ століття, що передумови, на які вчений спирається у своїй роботі, неможливо повністю вербалізувати, тобто виразити в мові. Він писав, що велика кількість навчального часу, яку студенти хіміки, біологи, медики присвячують практичним заняттям, свідчить про важливу роль, яку в цих дисциплінах відіграє передача практичних знань і вмінь від «вчителя до учня». Отже, в самому серці науки існують області практичного знання, які через формулювання передати неможливо. Знання такого типу М.Полані назвав неявними і зарахував до їх числа ціннісні орієнтації.

Таким чином, традиції можуть бути як вербалізованими, що існують у вигляді текстів, так і невербалізованими, що існують у формі неявного знання, яке передається на рівні безпосередньої демонстрації зразків діяльності. Перші – надають способи отримання нових знань (вербалізовані інструкції, які подають методику проведення досліджень), другі – принципи їх організації (приклади навчальних курсів, багатоманітні спроби визначення предмета тих чи інших дисциплін).

Наука може вважати себе повністю сформованою тільки за умов заданої традиції організації знання. Відомий літературознавець Б.Ярхо зазначав, що потреба в знанні є лише «бабусею» науки, «матір’ю» ж є потреба в повідомленні знання. Науку він вважає особливою формою викладення знання, а не пізнання.

Сила традиції заключається в тому, що ми постійно відтворюємо одні і ті ж дії за різних обставин. Тому визнання тієї чи іншої теоретичної концепції означає постійні спроби осмислити її з точки зору нових умов існування, реалізуючи при цьому стандартні способи аналізу або пояснення. Таким чином обумовлюється організація наукових співтовариств, які створюються для взаєморозуміння й порівняння різних результатів наукових досліджень, і породжується «індустрія» виробництва знань, яку ми спостерігаємо в сучасній науковій діяльності.

З цього випливає, що будь-яка діяльність, як позитивна так і негативна, яка неодноразово повторюється, складає визначений досвід. Кожний індивід у своїй діяльності набуває свого особистого досвіду. При цьому, повторення будь-якої дії може призвести до появи нового, що надасть можливість покращити дійсність.

Таким чином, в традиційних діях людини завжди присутня новація, яка є рушійною силою прогресу. Вона може бути індивідуальною (не виходити за межі досвіду однієї людини), або запозиченою в іншої людини (запозичений досвід).

 

4. Головні проблеми досліджень у філософії техніки

Техніка та технологія в історії людства існували завжди, оскільки сама ця історія починається не раніше того, як люди починають використовувати штучні знаряддя ручної праці, тобто найпростішу техніку. Грецьке слово "техне" в перекладі українською мовою означає мистецтво, майстерність, вміння. Воно зустрічається вже у Платона та Арістотеля у зв'язку з аналізом штучних знарядь праці. Вихідним моментом техніки є природні продуктивні органи людини і, перш за все, — руки. Доповнення, підсилення, заміщення природних робочих органів людини мають певну соціальну детермінацію, яка реалізується шляхом використання природи та втілення в природних тілах трудових функцій.

Створений людиною об'єкт називають артефактом (латиною "артефактум"— "штучно зроблений"). Техніку можна вважати сукупністю артефактів, але таке визначення техніки, зрозуміло, дає лише перше уявлення про неї.

Історичний шлях людини нерозривно пов'язаний з ускладненням та постійним розвитком техніки. Остання пройшла дуже довгий шлях, перш ніж сягнула нинішніх висот. У доіндустріальному суспільстві техніка була ремеслом, що засновувалось на процесах диференціації та спеціалізації робочих знарядь.

Технічне вміння передається від майстра до учня в межах ремісничо-цехової організації праці. Такі вміння та знання залишалися здобутком замкненого кола осіб і не одержували відповідної суспільної оцінки.

Проте людська історія здебільшого визначається розвитком техніки і певною сукупністю підвладних для даного суспільства технологій. Необхідність підвищення продуктивності праці зумовила функціональне членування знарядь праці. Кожний новий інструмент призначався для виконання однієї або кількох виробничих операцій і кількість цих операцій зменшувалась порівняно із застосуванням попереднього інструмента.

Але аж до Промислової революції техніка і технологія не мали того загальноуніверсального й детермінуючого характеру, якого вони набувають уже в Новий час, а також особливо — у новітні часи.

Цивілізації, які змінювали одна одну до Нового часу, були вельми неоднаковими за своїми базовими характеристиками. Вони могли сповідувати різні релігії, їхні цінності та мотивації, могли бути діаметрально протилежними, але всі вони використовували в повсякденному житті той самий перелік технічних засобів, що є комбінацією механізмів, які були відомі ще в прадавні часи. Колесо, клин, важіль, блок, гвинт — ось, мабуть, і є та основа технічного арсеналу, яка притаманна всім відомим історії людським суспільствам. Проте своєрідність тієї чи іншої цивілізації визначалась зовсім не рівнем технічного розвитку, її потужність та авторитет не залежали від останнього. У свою чергу технічний прогрес не був ані метою, ані навіть переважаючою домінантою розвитку більшості відомих в історії цивілізацій. Ситуація починає швидко змінюватись саме в Новий та новітній час, коли техніка Західної цивілізації, що все ще була комбінацією тих самих найпростіших механізмів давнини, — стала приводитися в рух енергією пари, мінерального палива, електрики і, нарешті, — атомного розпаду. Потужність нової техніки була такою великою, що жодна держава світу не могла дозволити собі ігнорувати те, що відбувається у сфері техніки. Суспільство могло або загинути — що сталося з автохтонними цивілізаціями Америки, або підкорятися загальному процесу та застосувати в себе ті елементи культури Заходу, якими визначалась її потужність. Тільки так техніка стає високоуніверсальним феноменом сучасної історії людства.

Намагаючись позначити головні рубежі розвитку техніки, один з найвидатніших фізиків XX ст. Макс Борн удався до яскравого прикладу. На його думку, одним з найважливіших чинників історії є той різновид енергії, який є у розпорядженні людства на даний момент, і вся історія людства має тільки два великих періоди: перший — від Авраама до сьогодення, другий — від винайдення атомної енергії та до всіх прийдешніх часів. Перехід від першого періоду до другого знаменний закінченням споживання сонячної енергії та початком використовування її суто земних джерел.

Багато хто з дослідників фіксує "саморух" техніки з її спрямованістю від ручних знарядь до цілком автоматизованих, комп'ютеризованих систем. Важливо підкреслити таке: немає людини та суспільства поза техносферою, техніка історична, вона не стоїть на місці, оновлюється. Технічні інновації стають каталізатором, бродилом, імпульсом докорінних змін у всій системі людського життя.

Вивченню феномену техніки приділяється належна увага лише останні 100 років. Перші фундаментальні роботи з філософії техніки з'явились наприкінці XIX ст. У 60-70-х роках нашого сторіччя філософія техніки розвивається досить інтенсивно і стає самостійним напрямом філософського знання.

Філософія техніки — одна з наймолодших гілок філософського знання. Філософія, переймаючись найбільш загальними, фундаментальними проблемами, тривалий час не потребувала вивчення проблем техніки. При цьому вона не тільки вважала, що ці проблеми не варті уваги, але й розглядала техніку як таку, що не є складовою предметного поля філософії. Однак, не будемо відкидати того факту, деякі з філософів (Арістотель, Альберт Великий та ін.) приділяли увагу й техніці — як природознавці та винахідники. При цьому соціальні проблеми, які породжувались технікою, з давніх давен ставали предметом філософської рефлексії (приклад, "Даодецзіню", в якому вже у VI ст. до н. е. засуджувалось використання нових знарядь праці, тобто технічний прогрес), але тут досліджувалось саме суспільство, а не техніка як самостійний феномен. І тільки з усвідомленням того, що техніка в сучасному суспільстві є однією із загальних детермінант, виникає справжня зацікавленість у філософському дослідженні власне техніки.




Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 52 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.016 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав