Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Вчення В.Вернадського про ноосферу.

Читайте также:
  1. II. ПОВТОРЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ, ВИВЧЕННЯ НОВОГО
  2. IV. Вивчення нового матеріалу.
  3. VI. Вивчення нового матеріалу.
  4. ВАЛЕОЛОГІЯ (лат. valeo - бути здоровим, logos, греч. - вчення, наука) - наука про здоров'я здорових.
  5. Вивчення нового матеріалу
  6. Вивчення нового матеріалу
  7. Вивчення патології рухів
  8. Вивчення показників роботи і організації бухгалтерського обліку підприємства
  9. Вивчення потреб і поведінки споживачів
  10. Вивчення, узагальнення і поширення передового досвіду вчителя літератури

4.Екологія як нова галузь природничого і гуманітарного знання.

Один з об'єктивних наслідків НТР — підвищення техногенного пресингу людства на природне довкілля та виникнення на цій основі низки проблем, що отримали назву глобальних (від лат. глобус — „куля” (мається на увазі земна куля). Суть таких проблем органічно поєднує в собі дві основні сторони:вони стосуються не окремих країн або континентів, а всієї планети; розв'язуватися вони можуть лише об'єднаними зусиллями всього світового співтовариства; можливості будь-якої окремої держави, навіть наймогутнішої, у цьому випадку недостатні.

Саме такими є всі проблеми екології та виснаження природних ресурсів. До глобальних належать також проблеми будь-якого іншого змісту, якщо тільки вони стосуються всієї нашої планети, людства як єдиного цілого, — проблема миру на Землі, оптимізація демографічних процесів, подолання малорозвиненості багатьох країн та регіонів, гармонійний розвиток світової економіки задля задоволення розумних потреб суспільства, проблема інформації тощо.

Термін «екологія» (від грецького «ойкос» – «дім», «житло» та «логос» – «слово», «думка», «розум», «закон») буквально означає науку про власну домівку. Уперше цей термін для позначення наукового напрямку використав відомий німецький натураліст Е. Геккель у праці «Загальна морфологія організмів» (1866 р.): «під екологією ми розуміємо загальну науку про взаємини організму і навколишнього світу, до якого ми зараховуємо усі умови його існування в широкому розумінні. Вони частково органічної, частково неорганічної природи, але як ті, так і інші змушують до себе пристосовуватись».

Незважаючи на інноваційність поставлених Е. Геккелем проблем, в структурі біологічних наук екологія остаточно утвердилась лише у другій половині ХХ ст., коли стрімко загострилися проблеми довкілля, а людство постало перед загрозою екологічної катастрофи.

Сьогодні проблеми поставлені екологією, вийшли далеко за біологічні межі. Об’єкт її дослідження еволюціонував від аналізу взаємовідносин «організм – середовище» до взаємовідносин «людина – природа», сама ж екологія перетворилася на розгалужену міждисциплінарну сферу знань, яка охоплює широкий спектр проблем: від фізіолого-морфологічної та топографічної характеристик видів до особливостей взаємодії людини з природним середовищем.

У сучасній науці панують різноманітні тлумачення сутності екології, наприклад:

· екологія – це біологічна наука, що вивчає взаємини живих організмів в їх взаємодії з навколишнім середовищем;

· екологія – це наука про функціонування екосистем різного рівня організації;

· екологія – комплексна наука, яка синтезує дані природничих і суспільних наук про взаємодію природи та суспільства;

· екологія – система знань про взаємини об’єктів реальності з деяким одним, центральним об’єктом;

· екологія – наука про унікально-космічний статус людини як виду у біосфері Землі.

Сьогодні поняття «екологія» поширюється і на соціальну сферу, де формується нова наукова дисципліна – соціальна екологія.

Соціальна екологія вивчає закономірності впливу суспільства на біосферу і ті зміни в ній, які впливають на суспільство в цілому і кожну окрему людину.

Соціальна екологія має теоретичну і прикладну складові.

Предметом теоретичної соціоекології є вивчення закономірностей взаємодії людського суспільства з оточуючим природним середовищем, розробка загальної теорії збалансованої взаємодії суспільства і природи та її різноманітних аспектів (економічного, технічного, соціально-психологічного тощо).

Предметом прикладної соціоекології – комплексне вивчення і моделювання регіональних і локальних соціоекосистем з метою визначення їх оптимальної функціональної структури.

Суттєво, що важливою складовою соціальної екології постає екологія культури.

Основні завдання соціальної екології:

1. оптимізувати соціоекосистеми, тобто зупинити їх руйнування та відновити порушену динамічну рівновагу,

2. навчитися керувати їх гармонійним розвитком.

Отже, соціальна екологія – це напрямок досліджень на межі суспільних і природничих наук, що вивчають процеси і закономірності взаємодії суспільства (і окремих його систем) та природи.

Основні поняття сучасної екології: «природа» і «середовище».

Поняття «природа» - це символ нескінченності матерії і є синонімом поняття «всесвіт». Це сукупність об'єктів і систем матеріального світу в їх природному стані, які не є продуктом трудової діяльності людини. У більш вузькому сенсі під природою розуміють середовище життєдіяльності людини.

Поняття «середовище», яке у науковій літературі використовується із суттєвими уточненнями, а саме вживаються терміни «природне середовище», «географічне середовище», «навколишнє середовище», «навколишнє природне середовище», «штучне середовище» («техносфера»), «соціальне середовище». Поняття «середовище» принципово співвідносне, оскільки відбиває суб’єкт-об’єктні відношення і втрачає зміст без визначення того, до якого суб’єкта воно відноситься.

„Навколишнє середовище” –це середовище проживання людини, яке включає природні і штучно створені чинники соціоприродного, соціально-економічного і психологічного характеру.

Поняття «навколишнє середовище» – дуже широке, однак, незважаючи на складність визначення цього поняття, велике значення для ефективної екологічної діяльності має дослідження його структури. Основними складовими даної категорії виступають по-перше, природне середовище (як сукупність певних природно-кліматичних умов і природних систем, які не залучені до процесу господарської діяльності); по-друге, техносфера (обладнання, поселення, дороги, будівлі та інші споруди) і соціосфера (включає як спосіб життя людини, так і систему її поглядів на природу і суспільство).

 

П оняття „екологічна культура” та „екологічна етика”.

Небезпека самознищення людини в результаті бездумного природокористування потребує перегляду основних поглядів на відношення людей до природи, їх взаємодію з природним середовищем, ставить перед людством наукову проблему пошуку шляхів формування екологічної культури людства та особистості.

Варто зазначити, що поняття «екологічна культура» досить різнопланове, оскільки воно включає не лише технічні й економічні аспекти розвитку людства, але й духовності в цілому. Саме тому, екологічна культура розглядається як невід’ємна частина загальної культури, яка постає як певний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, що представлений в продуктах матеріальної та духовної праці, в системі соціальних норм та настанов, у духовних цінностях, у сукупності ставлення людини до природи, до інших людей, до себе самої. „ Екологічна культура» - це цілепокладаюча діяльність людини, спрямована на організацію та трансформацію природного світу (об’єктів та процесів) відповідно до власних потреб та намірів.

Загалом поняття «екологічна культура» дуже близьке до вихідного, первісного розуміння «культури», як мистецтва впорядковувати навколишнє середовище на певній ціннісній основі.

Термін «екологічна культура» з’явився в 20-х роках XX ст. у працях американської школи «культурної екології», і звернений до двох світів – природного довкілля і внутрішнього світу людини, яка прагне подолати власну обмеженість щодо пристосування в біосфері в умовах постійної конкуренції з боку тих чи інших форм живої речовини. Зважаючи на неадаптованість та неспеціалізованість людини як біологічного виду, екологічна культура постає як засіб піднесення природності людського буття до надприродності, надання людині статусу чинника, що організовує природний світ. Долаючи за допомогою здобутих засобів обмеженість своїх тілесних потенцій в осягненні природи, людина стає мірилом та умовою існування всієї біосфери.

Екологічна культура це сукупністю знань, норм, стереотипів та «правил поведінки» людини в оточуючому її природному світі. Відповідно, незважаючи на те, що саме поняття «екологічна культура» з’явилося лише у XX ст., витоки екологічних складових культури – в появі самої людини, у сукупності певних екокультурних норм, «заборон» та «дозволів».

Екологічна культура постає як чинник відтворення умов людського існування у навколишньому середовищі, в тому числі й антропогенно зміненому, які передбачають єдність субстанційної (використання можливостей наявних природних об’єктів та процесів на основі відповідних умінь, навичок, засобів та технологій) та інформативної (відтворення та спадкоємність наявних умінь та засобів діяльності) складових.

Екологічна культура – це окрема галузь людської духовності, пізнання та практики, яка визначає характер та способи відносин людини з біосферою. Набуття екологічної культури с неодмінною потребою забезпечення виживання та поступу людства.

Ідеї екоцентризму вперше були розроблені й обґрунтовані В.І. Вернадським. Він вперше заговорив про біосферу як єдину систему „людство-природа”, що формується під впливом людського розуму та свідомих дій суспільства. Тобто в умовах нової методології взаємин людини з довкіллям, переосмислення цінностей людського буття такі зрушення здатні перерости в засіб ноосферизації біосфери, панування в ній методів і вимірів розуму. Але важливо, щоб паростки нової філософії життя, цього своєрідного постнеовіталізму, проросли в душі кожної людини.

Екологічна етика - це вчення про належне у відносинах людини з природою, що сприймається як суб’єкт, заснована на визнанні морального статусу природи, високому оцінюванні її внутрішньої і нематеріальної цінності, повазі прав природи й обмеженні прав людини.

Екологічну етику розділяють на дві складові частини:

1) філософську екологічну етику (розробляє такі важливі поняття, як «цінності природи», «права природи», «людські обов’язки перед природою», «благо природи»);

2) нормативну екологічну етику (нормативна етика стосується практичних питань, вона розробляє етичні судження, правила і принципи відносин із природою).

Сьогодні екологічна етика налічує десятки найрізноманітніших концепцій і напрямків, які можна віднести до двох основних типів – біоцентриського і екоцентриського.

Засновником екоцентиського типу екологічної етики є О. Леопольд, який першим поширив етичні принципи на все біоспівтовариство. Свою концепцію О. Леопольд назвав етика землі, яка у загальному сенсі є обмеженням боротьби за виживання.

Засновником біоцентриського напрямку екологічної етики був А. Швейцер. Вчений розробив етику благоговіння до життя, сутність якої полягала у «збереженні і розвитку життя». Людина воїстину моральна лише тоді, коли вона буде поважати всіляке життя і допомагати будь-якому прояву життя, що почувається нещасним.

Проблема майбутнього у взаємовідносинах суспільства і природи та пошуки шляхів виходу з глобальної екологічної кризи, що спричинена інноваційним природокористуванням, спонукають до вироблення нових стратегічних концепцій, більшість з яких мають не лише глибокий соціально-екологічний зміст, а містять шляхи розв’язання екологічних проблем. Суперечки, які виникали навколо таких концепцій розвитку суспільства, призвели до формування певного компромісного варіанту, який отримав назву концепція «сталого розвитку» (ноосферного), – як єдино можливої альтернативи небезпеці глобальної катастрофи.

Вчення В.Вернадського про „ноосферу”.

 

В основі розуміння ноосфери В.І. Вернадським лежить припущення, що життя – це

феномен космічний, а не суто земний, а формою існування земного є біосфера. Людина є закономірним і необхідним породженням земного життя і як жива речовина – цивілізоване людство – визначає перебіг та спрямованість геологічних та космогенетичних процесів. Під впливом наукової думки і людської праці біосфера переходить у новий стан – ноосферу.

За В.І. Вернадським, ноосфера - це особливий об’єкт, є природним і виключно матеріальним явищем, що постає внаслідок закономірного розвитку біосфери. Тут діють свої специфічні закономірності, які відображають взаємодію живої та неживої природи, закони розвитку суспільства, людської діяльності та мислення. Суттєво, що ноосфера постає і як окреме природне тіло, і як особливий стан біосфери. Це означає, що поза біосферою мрії про ноосферу є ілюзорними. А тому стійкий розвиток людства може здійснюватися лише за умови збереження ідентичності біосфери.

Наразі можна з певністю вести мову про те, що ноосфері, за В.І. Вернадським, ще належить здійснитися, принаймні, нині є лише деякі з її елементів та проявів.

Ноосфера не є станом, а процесом творення, який можна і треба будувати вже сьогодні на основі наукової роботи, поширенні освіти та формуванні демократичних і соціальних організацій людей, які сприяють досягненню всепланетного єднання людей.

Загалом, на думку В.І. Вернадського, трансформація біосфери може і не привести до формування ноосфери.

Варіанти розгортання подальших подій, або шляхів розвитку біосфери:

1. розвиток біосфери аж до стану ноосфери;

2. збалансований розвиток суспільства та біосфери, але без їх інтеграції до якісно нової системи, тобто до ноосфери;

3. диспропорційний, дисгармонійний розвиток біосфери та соціуму, за якого одна зі сторін відчуває на собі гальмуючий вплив іншої;

4. колаптичний варіант розвитку подій, тобто катастрофа.

 

На основі ідей В.І. Вернадського сьогодні в межах концепції сталого розвитку сформувався її окремий оригінальний напрям – ноосферна концепція сталого розвитку.

Сталий розвиток – це стратегія керованого, підтримуваного, регульованого розвитку, що не руйнує навколишню природу і забезпечує неперервний суспільний прогрес.

Основні риси ноосферогенезу:

- забезпечення сталого розвитку людства;

- створення та функціонування інтегрального соціального інтелекту;

- поглиблення інформатизації суспільства на шляху до розбудови інформаційної цивілізації, де основним ресурсом суспільного виробництва буде інформація, а не речовинно-енергетичні ресурси.

Виробляти цю інформацію головним чином має наука: адже її соціальна функція полягає в тому, щоб озброювати людину знанням про світ, яке може бути використане в суспільній практиці. У цьому знаходить свою конкретизацію відоме положення вчення В.І. Вернадського про особливу ноосферну роль науки як інтегрального розуму людства.

 




Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 49 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав