Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Види конституцій

Читайте также:
  1. Визначте, що таке “державна влада”, “влада”, “державні органи”. Дайте оцінку конституційному принципу поділу влади в Україні
  2. Джерела конституційного права: поняття, ознаки, види
  3. Засади конституційного права України. Конституція – основний закон держави
  4. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ГРОМАДЯН НА ЗВЕРНЕННЯ
  5. Конституційне право України
  6. Конституційний період війни (1861-1862 рр.).
  7. Конституційний процес в Україні в добу незалежності. Конституція України 1996 р.
  8. Конституційний суд України та його місце в механізмі державної влади.
  9. Конституційні засади організації та діяльності Кабінету Міністрів України в сфері управління національною безпекою

Велика кількість існуючих у світі країн передбачає й існування великої кількості конституцій, які умовно можна класифікувати за відповідними критеріями на наступні види:

1) залежно від способу (форми) вираження конституції поділяються на: кодифіковані та некодифіковані.

Кодифіковані конституції - це, як правило, єдиний акт, що має всі ознаки основного закону та містить нормативний матеріал у систематизованій формі. Переважна більшість конституцій приймаються у вигляді кодифікованого акта.

Некодифіковані конституції - це сукупність кількох нормативних актів, що регулюють головні питання конституційного характеру і мають всі ознаки основного закону, але містять нормативний матеріал у несистематизованій формі.

2) за способом внесення змін, поправок і доповнень конституції поділяються на жорсткі та гнучкі.

Жорсткі конституції - це ті, текст яких важко змінити. Для цього в самому основному законі встановлюється особлива процедура. Існують і такі конституції, які практично неможливо змінити. Наприклад, у Конституцію Японії 1946 р

Гнучкі конституції - це ті, в текст яких легко внести зміни. Тобто, ніяких особливих процедур для цього випадку не передбачено і конституція змінюється чи доповнюється в тому самому порядку, що і звичайні закони.

3) існують конституції юридичні (формальні) та фактичні (матеріальні).

Юридична конституція - це основний закон держави, який пропонує те, що повинно бути. Однак під час застосування її приписів на практиці може скластися дещо інший порядок здійснення державної влади, ніж запропонований юридичною конституцією. Цей реальний порядок здійснення державної влади називається фактичною конституцією. Зазначені конституції можуть як збігатися, так і відрізнятися одна від одної. Наприклад, у Німеччині під час фашистського правління в 1933-1945 рр. продовжувала діяти Веймарська конституція 1919 р., проте більшість її положень повсякденно порушувалися, і вона фактично перетворилася на фіктивний документ.

В юридичній літературі вирізняють і інші види конституцій:

- за формою політико-територіального устрою країни конституції поділяються на унітарні та федеративні. У федеративних державах, крім федеральної (національної) існують також конституції суб'єктів федерації (штатів - у Бразилії, Мексиці, США, земель - у Німеччині, автономних республік - у Росії, кантонів - у Швейцарії). З урахуванням суб'єктів федерацій в світі діє понад 300 конституцій;

- за способом прийняття конституції поділяються на октройовані (прийняті під тиском демократичних сил одноособово монархом і даровані народу), народні (прийняті установчими зборами, парламентом або народом на референдумі) та договірні;

- за терміном дії у часі конституції поділяються на постійні та тимчасові. Постійність конституції означає, що в ній не встановлено хронологічних меж її дії. У більшості держав світу діють постійні конституції.

- за формою державного режиму конституції поділяються на демократичні (які закріплюють принципи демократичної, правової, соціальної держави, демократичні вибори, права і свободи людини), авторитарні (які містять недемократичні положення, обмежують права і свободи людини, посилюють виконавчу владу) та тоталітарні (які закріплюють диктатуру певних сил);

- за формою правління залежно від порядку формування органів влади та обрання глави держави конституції поділяються на республіканські та монархічні.

Згідно наведеної класифікації Конституцію України 1996 р. можна охарактеризувати як кодифіковану, жорстку, унітарну, народну, постійну, демократичну, республіканську.

 

11)Юридические свойства Конституции Украины

Конституція має низку юридичних властивостей, що характеризують її місце в системі права, а саме:

1 ) конституція - основний закон держави. Визначення конституції основним законом свідчить про її особливе місце в системі законів, які схвалюються в державі, а також є основою національного права. Саме такий підхід відповідає уявленню про конституцію як про основний закон, що склався історично. Конституція є загальнообов'язковим нормативно-правовим актом, який приймається вищим законодавчим органом держави або народом на референдумі чи в інший спосіб. Цей акт регламентує найважливіші суспільні відносини, закріплює принципи державного устрою та врегульовує докорінні засади, які покладено в основу всієї системи національного права. Конституція розрахована на тривале, постійне, багаторазове застосування та спирається на авторитет і примусову силу держави.

2) юридичне верховенство конституції. Конституція виконує по відношенню до всієї системи права роль активного "установчого центру", вона має найвищу юридичну силу, тобто її норми завжди мають перевагу над положеннями інших джерел права.

Усі закони та підзаконні акти повинні прийматися тільки передбаченими в конституції органами і за встановленою в ній процедурою.

Майже у всіх конституціях, прийнятих в англомовних країнах, констатується, що нормативно-правові акти, які не відповідають конституції, вважаються незаконними, тобто є недійсними.

3) юридична база поточного законодавства. Конституція є фундаментом усього законодавства. Прийняття конституції об'єктивно сприяє подальшому вдосконаленню чинного законодавства і розвитку нормотворчої роботи. Тобто своєчасна реалізація її положень потребує виконання широкої програми законодавчих робіт, у тому числі внесення необхідних змін і доповнень у поточне законодавство, а також прогнозування і підготовку нових законодавчих актів з урахуванням перспектив соціально-економічного, політичного розвитку країни.

4) Ще однією юридичною властивістю конституції є те, що її норми є нормами прямої дії. Наприклад, у ч. 3 ст. 8 Конституції України 1996 р. зазначено, що "норми Конституції України є нормами прямої дії". Тобто, будь-яка конституційна норма незалежно від функцій, які вона виконує та переслідуваної мети, є обов'язковою для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин. Тим самим конституція прямо регулююче впливає на суспільні відносини. Застосування "прямої дії" конституційно-правових норм зумовлене бажанням подолати досвід, згідно якому положення конституції фактично не сприймаються як правові.

 

12)Порядок принятия и внесения изменений в Конституцию Украины

За порядком внесення змін Конституція України наближена до жорстких конституцій, що підтверджується такими чинниками:

1) Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157 Конституції України);

2) Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157 Конституції України);

3) законопроект про внесення змін до Конституції України не може розглядатися Верховною Радою України без наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України (ст. 159 Конституції України);

4) законопроект про внесення змін до всіх розділів Конституції України, крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України (ст. 154 Конституції України);

5) законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділів І, Ш, XIII, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України (ст. 155 Конституції України);

6) законопроект про внесення змін до розділів І, ІІІ, XIII подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України (ч. 1 ст. 156 Конституції України);

7) повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції України з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання (ч. 2 ст. 156 Конституції України);

8) законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту (ч. 1 ст. 158 Конституції України);

9) Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України (ч. 2 ст. 158 Конституції України).

Таким чином, Конституція України за ступенем складності процедури внесення до неї змін, подібно до Конституції США, є досить жорсткою.

 

13)Понятие и функции правовой охраны конституции. Субъекты правовой охраны конституции.

Питання правової охорони конституції в сучасній конституційній державі не може бути справою якогось одного державного органу чи суспільно-політичного інституту. Це зумовлено значимістю основного закону для держави, суспільства, а також людини і громадянина. Тому для забезпечення охорони конституційного ладу держави, конституційних принципів і норм відповідними повноваженнями наділяються вищі органи державної влади (парламент, глава держави, уряд), створюються спеціальні органи правової охорони конституції (конституційний суд)

Відповідно до ст. 147 Конституції України єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.

Статтею 148 Конституції України встановлено, що Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Верховна Рада України як орган законодавчої влади, будучи суб’єктом (органом) правової охорони Конституції України, здійснює відповідну функцію у наступних формах:
усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);
здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції та закону (в тому числі, у формі прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів України);
вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України;
призначення на посади та звільнення з посад третини складу Конституційного Суду України;
дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України;
затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях;
надання законом згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;
здійснення парламентського контролю у межах, визначених Конституцією та законом;
прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;
затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, змін до неї (вище перелічені повноваження парламенту передбачені ст. 85 Конституції України).
Функція правової охорони Конституції України (конституційного контролю) здійснюється Верховною Радою України також у формі діяльності Рахункової палати, парламентських комітетів, а також тимчасових спеціальних комісій і тимчасових слідчих комісій. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Крім цього, Верховна Рада України функцію правової охорони Конституції України здійснює в процесі своєї повсякденної діяльності, реалізуючи свої повноваження відповідно до Основного закону держави. Аналогічно це стосується і Президента України.
Президент України, відповідно до Конституції України, є главою держави і виступає від її імені. Як глава держави Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (відповідно до статті 102 Конституції).
Як гарант додержання Основного Закону держави Президент України, відповідно до статті 106 Конституції України, здійснює наступні повноваження:
припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених Конституцією (ст. 90, п. 8 ст. 106 Конституції);
реалізує своє право законодавчої ініціативи (ст. 93 Конституції);
призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою (п. 8 ст. 106 Конституції);
зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (п. 15 ст. 106 Конституції);
скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16 ст. 106 Конституції);
приймає відповідно до закону рішення про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях (пункти 20, 21 ст. 106 Конституції);
призначає на посади та звільняє з посад третину складу Конституційного Суду України (п. 22 ст. 106 Конституції);
підписує закони, прийняті Верховною Радою України (п. 29 ст. 106 Конституції);
має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України (п. 30 ст. 106 Конституції);
за поданням Кабінету Міністрів України звільняє з посади голів місцевих державних адміністрацій; скасовує рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України (ч. ч. 4, 8 ст. 118 Конституції);
зупиняє дію нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з мотивів їх невідповідності Конституції України та законам України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (ч. 2 ст. 137 Конституції);
звертається з конституційним поданням до Конституційного Суду України щодо: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (пункт 1 ст. 150 Конституції); 2) офіційного тлумачення Конституції України та законів України (пункт 2 ст. 150 Конституції); надання висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість (ч. 1 ст. 151 Конституції).
Спеціалізованим органом правової охорони Конституції України є Конституційний Суд України. В його діяльності реалізуються усі засоби (гарантії) правової охорони Конституції України - конституційний контроль, конституційно-правова відповідальність, гарантії стабільності Конституції України. Ці засоби (гарантії) правової охорони Конституції України реалізуються Конституційним Судом України при здійсненні повноважень щодо:
вирішення питань про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, а також правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;.
надання висновку про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів України, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди та їх обов’язковість;
надання висновку щодо додержання процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;
офіційного тлумачення Конституції України та законів України;
надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157, 158 Конституції України.
Здійснюючи визначені Конституцією повноваження, Конституційний Суд України виконує завдання щодо гарантування верховенства Конституції як Основного Закону на всій території України.

 

14)Понятие и виды конституционного контроля

Конституційний контроль — будь-яка форма перевірки на відповідність конституції актів та дій органів публічної влади, а так само громадських об'єднань, що здійснюють публічні функції або створені (формально і/або фактично) для участі у здійсненні публічної влади.

Під контролем взагалі розуміють таку систему відносин між органами публічної влади, за якої контролюючий орган може змінювати акти підконтрольного органу.

У випадку, якщо конституційний контроль здійснюється судовим органом, він — за своєю формою — є конституційним судочинством.

Основним об'єктом конституційного контролю є конституційність законів (слід мати на увазі, що світова практика йде тим шляхом, що закони, прийняті на референдумі, не підлягають конституційному контролю. Хоча у законодавстві України це положення не закріплено). Але до повноважень Конституційного Суду України також належать і інші контрольні повноваження (більш детально про це йдеться у § 4 глави XI).

Конституційний контроль (як судовий, так і позасудовий) поділяється на види за такими критеріями:

1) за часом здійснення:

o попередній контроль, за якого акт перевіряється до набрання ним чинності. Можливість здійснення попереднього конституційного контролю передбачена ст. 159 Конституції України;

o наступний контроль, який поширюється на чинні, принаймні офіційно опубліковані, акти. Можливість здійснення наступного конституційного контролю передбачена ст. 150 Конституції України;

2) за місцем здійснення:

o внутрішній контроль - проводиться самим органом, який видає акт;

o зовнішній контроль - проводиться іншим органом (наприклад, главою держави, якому на підпис або для промульгації надійшов закон);

3) за правовими наслідками:

o консультативний контроль, що не має обов'язкової юридичної сили;

o постановляючий контроль, за якого, якщо акт визнаний неконституційним, він втрачає юридичну силу або повертається на розгляд органу, який його видав. Конституційний судовий контроль в Україні є постановляючим, оскільки відповідно до ст. 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання;

4) за обов'язковістю проведення:

o обов'язковий контроль, коли акт обов'язково підлягає конституційному контролю, зазвичай попередньому. Таким є контроль, передбачений ч. 2 ст. 151, ст. 159 Конституції України;

o факультативний контроль, коли конституційний контроль проводиться за ініціативою уповноваженого суб'єкта. Найчастіше конституційний контроль є саме факультативним;

5) за формою:

o абстрактний контроль, що означає перевірку конституційності акта або норми без зв'язку із конкретною справою. Попередній контроль може бути тільки абстрактним. Причому в окремих державах питання про конституційність може бути порушене з ініціативи органу конституційного контролю (Австрія, Франція);

o конкретний (інцидентний) контроль, що здійснюється у зв'язку із конкретною, найчастіше судовою, справою, при вирішенні якої підлягає застосуванню певна норма або акт, що оспорюється з точки зору конституційності. Він - завжди наступний;

o індивідуальний контроль, за якого індивід, об'єднання громадян, юридичні особи наділені правом подавати до конституційного суду скарги про порушення своїх конституційних прав і свобод законами, іншими нормативно-правовими актами, судовими рішеннями (сьогодні не застосовується в Україні);

6) за обсягом:

o повний контроль, що охоплює всю систему суспільних відносин, врегульованих конституцією;

o частковий контроль, який поширюється лише на певні сфери таких відносин (права людини і громадянина, відносини з приводу територіального устрою тощо);

7) за змістом:

o формальний контроль, за якого перевіряється дотримання конституційних вимог та умов щодо видання акта;

o матеріальний контроль, що передбачає перевірку відповідності змісту акта положенням конституції.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 152 Конституції України закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України (матеріальний контроль), або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності (формальний контроль). Згідно зі ст. 15 Закону України "Про Конституційний Суд України" підставою для прийняття Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності правового акта повністю чи в окремій частині є також перевищення конституційних повноважень при його прийнятті (підстава для формального контролю); 8) з точки зору зворотної сили:

o контроль ex tunc, за якого рішення про визнання неконституційності має зворотну силу, і норма або акт, визнані неконституційними, вважаються недійсними з самого початку: з моменту їх видання або набрання чинності конституційно-правовою нормою, якій вони суперечать;

o контроль ex nunc, коли рішення про неконституційність дійсне тільки на майбутнє, а всі колишні наслідки дії неконституційної норми або неконституційного акта залишаються в силі1. Так, відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (тобто закріплюється правило ex nunc).

 

15)Понятие и особенности конституционно-правовых отношений

конспект

16)Субъекты конституционно-правовых отношений: общая характеристика и классификация.

конпект

17)Объекты конституционно-правовых отношений: понятие, характеристика, классификация.

конспект

18)Основания возникновения и динамики конституционно-правовых отношений.

конпект

19)Конституционный конфликт: понятие и признаки.

Тобто у загальному вигляді конституційний конфлікт є конфронтаційним типом взаємодії суб’єктів конституційно-правових відносин. Такими суб’єктами, як відомо, є й органи державної влади, й об’єднання громадян, окремі громадяни тощо.

Однією з ознак конституційно-правового характеру конфлікту виступає його предмет — фактичні відносини протистояння, тобто проблема, яка становить основну суперечність і є причиною зіткнення сторін, або, навпаки, спричинена таким зіткненням, а також дії, які здійснюються або повинні (можуть) здійснюватися по відношенню до об’єкта конституційного конфлікту. Кожна зі сторін намагається вирішити цю проблему на свою користь за рахунок інтересів іншої сторони, «конституювати власні потреби, забезпечити визнання їх особливої значущості і цінності, закріплення на вищому рівні правового регулювання, що передбачає заходи гарантування, забезпечення та правового захисту» [18]. Предметом конституційного конфлікту може стати проблема поділу влади, збереження існуючого конституційного ладу або його оновлення, захист прав і свобод особистості, визначення пріоритетів державної політики тощо. Конституційно-правова природа предмета юридичного конфлікту завжди вказує на те, що це конфлікт конституційний і остаточно зумовлює його сутність. І в цьому випадку не має значення, які у цьому конфлікті учасники, який його об’єкт, причини тощо. Так, наприклад, протистояння будь-яких суб’єктів (парламентські фракції, лобістські групи, суб’єкти законодавчої ініціативи, громадяни, що страйкують) з приводу прийняття будь-якого закону є конституційним конфліктом, оскільки відносини щодо законотворчості є суто конституційно-правовою матерією. Тому для визначення у цьому випадку конфлікту конституційного неважливою є навіть сфера регулювання цього закону.

Об’єкт конституційного конфлікту не завжди має конституційно-правовий, або взагалі правовий, характер. Це може бути влада, державний суверенітет, національно-культурна автономія тощо, а може бути й земля, інвестиції, експортно-імпортні операції, приватизація тощо. Тобто серед об’єктів конституційних конфліктів можуть бути цінності матеріального, соціального, духовного характеру, а сутність конституційного конфлікту в такому разі зумовлюється іншими чинниками — суб’єктним складом, наприклад. Так, під визначення конституційного конфлікту цілком підпадає протистояння між парламентськими фракціями з приводу прийняття закону про перегляд митних тарифів, який запропонований урядом. Сторонами цього конституційного конфлікту є уряд, що запропонував проект закону, і парламентські фракції, що його підтримують, з одного боку, та парламентські фракції, які, виходячи зі своїх інтересів, виступають проти прийняття такого закону. Предметом конфлікту тут є фактичні конституційні відносини щодо розгляду певного законопроекту, а об’єктом — митно-тарифна політика. І хоча об’єкт цього конфлікту не є конституційно- правовою цінністю, суб’єктний склад і предмет конфлікту надають йому конституційно-правової сутності.

 

20)Понятие и функции конституционно-правовой ответственности.

конспект

21)Понятие и состав конституционных правонарушений.

конспект

22)Санкции по конституционному праву. Санкции и ответственность: соотношение и роль в обеспечении конституционной законности

Конспект

Характерною рисою конституційної відповідальності, яка відріз­няє її від інших видів юридичної відповідальності, є своєрідність її санкцій. Вони можуть бути різними: прийняття резолюції недовіри, дострокове припинення повноважень, усунення з поста в порядку ім­пічменту, відмова в реєстрації чи скасування реєстрації кандидата в депутати і т. ін. В юридичній літературі питання про віднесення кон­кретних санкцій до заходів конституційно-правової відповідальності вирішується неоднозначно.

У будь-якому разі санкція є обов’язковим атрибутом ретроспек­тивної юридичної відповідальності. В цьому плані конституційно-правова відповідальність не є винятком. Більше того, вона взагалі дуже часто виступає в якості форми реалізації деяких санкцій.

У правовій державі в основу побудови системи державних орга­нів покладається принцип поділу влади. Цей принцип, закріплений і у Конституції України, зокрема, визначає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судо­ву. основою даного принципу є механізм стримувань і противаг, який фактично закріплюється в санкціях норм конституційного права.

До кожного окремого суб’єкта конституційно-правової відпові­дальності можна застосувати одну або декілька з наведених санкцій:

скасування незаконних актів (примусова ліквідація право­відносин, що незаконно виникли, відновлення порушеного правопорядку, усунення спричиненої шкоди і відшкодування завданих збитків);

призупинення дії актів державних органів з мотивів їх некон­ституційності або невідповідності чинному законодавству;

визнання результатів виборів чи референдумів, інших форм народного волевиявлення недійсними;

дострокове припинення повноважень органів державної вла­ди,

 

усунення з посади;

дострокове переформування органів;

позбавлення юридичної сили дій, які не відповідають вимо­гам конституційно-правових норм;

процесуальні санкції, передбачені регламентами колегіальних органів державної влади.

Тут варто звернути увагу на один надзвичайно важливий в су­часних умовах факт: як уже відзначалося, норми Конституції є нор­мами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Консти­туції України гарантується. В контексті питання, що розглядається, це також означає, що відповідальність за санкціями конституційно-правових норм безпосередня і настає остільки, оскільки передбачена як така у Конституції та конституційних законах.

 

23)Учредительный процесс: содержание, цели, стадии.

Не нашла ничего толкового

24)Законодательный процесс: понятие, принципы, стадии.

Відповідно до ст. 75 Конституції України єдиним органом зако­нодавчої влади в Україні є парламент — Верховна рада України. од­нією з найважливіших функцій парламенту є законодавча діяльність, тобто прийняття, зміна та скасування законів. процедура розробки і прийняття законів називається законодавчим процесом.

Законодавчий процес являє собою особливий вид діяльності, що носить суто інтелектуальний характер1, складний за своїм змістом, здійснюється у притаманних йому сутнісних формах з використан­ням спеціального юридичного “інструментарію” (методів), регламен­тований кількома видами правил, що визначають порядок підготов­ки, обговорення і прийняття законопроекту. сутність законодавчого процесу складає формування державної волі, що виступає якісним змістом правових норм.

Законодавчий процес — це не тільки особлива форма державної діяльності із розробки і встановлення правових норм, а й творчий

Процес, побудований на засадничих принципах, що утворюють його логічну основу. В юридичній науці виділяють чотири основні прин­ципи законодавчої діяльності:

принцип адекватного відображення нормативно-правових потреб;

принцип понятійної визн аченості;

 

принцип модальної збалансованості;

принцип ретрибутивної забезпеченості.

Принцип адекватного відображення нормативно-правових по­треб. У демократичному суспільстві об’єктивно необхідне визначає логічний прошарок законодавчого процесу. Кожна правова норма по­винна мати свій логічний фундамент, зміст її має бути визначено за­кономірностями суспільного розвитку, обумовлено його реальними потребами.

Воля законодавця, як регулююча сторона його свідомості, пови­нна бути оптимально вмотивована. Мотивація є особливою логічною стадією законодавчого процесу. тут завдання полягає в тому, аби створити надійний організаційно-правовий заслін невмотивованим (або недостатньо вмотивованим) законодавчим актам. лише науко­во обґрунтований норматив може бути втілений в офіційну правову норму, і це має бути закріплено конституційно.

Не менш важливим є питання про підготовку плану законодав­чих робіт на перспективу, який мав би на наступні два-три роки ви­значати тематику найважливіших законопроектів із вказівкою на те, хто і в які строки має їх підготувати. деякі вчені зауважують, що в такому випадку знадобиться “мораторій” на деякі закони, що, так би мовити, забігли наперед, акти для збалансування їх приписів з реалі­ями політичного та економічного життя суспільства, його дійсними можливостями і ресурсним потенціалом.

Принцип понятійної визначеності. Мова закону єдиний спо­сіб вираження думки законодавця, а правотворче мислення лежить в основі законодавчої діяльності. тож мова — основний засіб форму­лювання правової норми.

Мова нормативно-правового акту має бути зрозумілою і загаль­новживаною, але разом з тим їй належить бути чіткою, ясною і лако­нічною. Логічність тексту закону — загальна вимога для процесу нормотворчості, досягається через ясність мови викладу. Вона має бути настільки простою, аби кожний пересічний громадянин міг би точно і більш-менш правильно зрозуміти права і обов’язки, які породжує для нього правова норма, загальний зміст і сенс правового припису, і мати чітку настанову на його виконання. але тут виникає небезпека надмірного спрощення правової мови, що може стати суттєвою пере­поною для вираження деяких тонкощів законодавчої регламентації. Відтак, на думку деяких фахівців, доступність мови можна виразити через два основних критерії:

кожен має точно і правильно розуміти свої права і обов’язки, які породжує закон;

кожен має розуміти загальний зміст юридичного припису у зв’язку з його призначенням в системі соціальних норм.

Лаконізм — ще одна основна вимога до мови законодавця. Вимо­га точності мови полягає в найбільш повному і правильному відобра­женні суті правового припису.

Правові визначення мають спиратися на певний консенсус. сло­ва і вислови, що мають юридичне значення, повинні використовува­тися в одному і тому ж сенсі в усіх правових актах.

Окремі науковці справедливо вважають за необхідне встановити правило, за якого кожен новий термін повинен бути чітко визначений у тому нормативному акті, де він з’явився вперше, і внесений у відпо­відний перелік.

Ще одна необхідна вимога до правових визначень — вони мають бути дискурсивними, тобто такими, що знаходяться в загальному ло­гічному зчепленні з попередніми загальновизнаними визначеннями.

Принцип модальної збалансованості. Модальний феномен будь-якої нормативної реальності виражається, як правило, в модусах: “до­зволено”, “обов’язково”, “заборонено” і т. ін. правового характеру ці модальні сполучення набувають у суспільних відносинах, однією із сторін яких виступає влада. ефективність функціонування таких від­носин обумовлена тим, наскільки збалансовані, тобто в якому логіч­ному відношенні знаходяться складові частини правової модальності, як вони узгоджуються між собою. Нормальне, соціально здорове за­конодавство — не довільний набір тієї чи іншої кількості нормативів. Кожен модус має конкретні логічні передумови. Будь-яке, навіть най­менш значуще протиріччя в законодавстві — це функціональна похиб­ка, прогалина, що деформує і дестабілізує правозастосовний процес.

Принцип ретрибутивної забезпеченості. ретрибутивна забезпече­ність є функціональною специфікою права, умовою його ефективної дії.

Закон без санкцій втрачає своє практичне призначення. ство­рюючи механізм юридичного захисту на випадок виникнення право­порушення, санкції визначають зміст і реальну функціональну силу принципу невідворотності юридичної ретрибуції, ігнорування якого чи непослідовне проведення в дію можуть призвести до деградації або навіть ліквідації самої правової державності як такої.

Будь-який диктатор може спиратися на формулу верховенства закону, знищуючи при цьому будь-яку тінь законності. В справжній правовій державі домінує справедливий закон. ідея справедливості лежить в основі демократичної системи права, визначає культуру і специфіку взаємовідносин держави та її громадян, міру правової сво­боди або ж ретрибуції. соціально несправедливе не повинно мати юридичної сили. Варто при цьому відзначити, що в правовій державі акти суспільного протесту, що не порушують громадського порядку, юридичним ретрибуціям не підлягають.

Як уже відзначалося, законодавчий процес являє собою сукуп­ність юридично значущих дій, пов’язаних між собою. Він включає такі стадії:

передпроектна стадія стадія законодавчої ініціати­ви — внесення пропозиції прийняти новий або внести зміни до діючого закону, що виходить від осіб чи установ, яким на­дано таке право;

проектна стадія:

а) ухвалення рішення про підготовку законопроекту;

б) доручення розробити законопроект;

в) розробка законопроекту і його попередня експертиза;

г) внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду:

попереднє обговорення законопроекту в парламентських профільних комітетах і спеціальних комісіях;

розгляд альтернативних законопроектів;

д) в разі необхідності — винесення законопроекту:

на обговорення широкого кола кваліфікованих спеціаліс­тів — проведення парламентських слухань, конференцій, “круглих столів” тощо;

на всенародне обговорення;

3) стадія ухвалення законопроекту:

а) обговорення і схвалення основних положень законопроекту;

б) обговорення і схвалення законопроекту постатейно;

в) обговорення і схвалення законопроекту в цілому;

4) засвідчувальна стадія:

а) підписання закону спікером парламенту та передача його на розгляд главі держави;

б) санкціонування (розгляд та підписання) закону главою дер­жави;

5) промульгація (від лат. promulgatio — публічне оголошення) закону:

а) підготовка і видання уповноваженим органом (парламентом або главою держави) спеціального акта про введення закону в дію;

6) включення закону до державного реєстру нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний номер;

в) публікація закону в офіційних друкарських виданнях;

б) набрання чинності законом.

Отже, першим етапом законодавчого процесу є підготовка про­екту закону. Це найбільш складний і відповідальний момент ство­рення правового акта. як уже зазначалося, потреба у регулюванні суспільних відносин може виникнути з появою нових або суттєвою зміною існуючих суспільних відносин, що може бути обумовлено мінливою соціально-економічною ситуацією в державі. як відомо, воля законодавця, як би широко не тлумачилося це поняття, форму­ється під впливом низки об’єктивних закономірностей. тому усві­домлення об’єктивної необхідності того чи іншого явища або процесу, його оцінка в суб’єктивній свідомості, співвіднесення з віддаленими і близькими цілями, виявлення можливості впливу права на прояв об’єктивних законів, застосування відповідних правових форм для реалізації прийнятого рішення — все це основні етапи прийняття правотворчого рішення.

Прийняття рішення про підготовку законопроекту знаменує со­бою початок законодавчого процесу. із прийняттям такого рішення визначається тематична спрямованість майбутнього акта, його за­гальний орієнтир. Дуже багато залежить від того, який законопроект буде спочатку, коли запропоновано основну його ідею і наскільки він відповідає реальним суспільним потребам.

За запропонованим до розробки законопроектом попередньо складається його концепція. до змісту концепції законопроекту включаються такі його параметри, як загальний зміст, основні ідеї, характеристика і орієнтовний план. В залежності від наукової об­ґрунтованості такої концепції визначаються строки прийняття акта, перевіряються його якість та ефективність. У концепції норматив­ного акта вказується також належність його до певного ієрархічного рівня правової системи, що видається особливо важливим на даному етапі його формування.

Сам процес підготовки проекту законодавчого акта складається з низки стадій, серед яких можна виокремити:

а) створення концепції майбутнього закону;

б) аналіз існуючих норм, що регулюють конкретні відносини, і вивчення відповідного іноземного досвіду;

в) безпосередня робота над текстом законопроекту;

г) експертиза готового законопроекту.

Особливу увагу слід приділити розробці концепції майбутнього закону —її економічному і соціально-політичному контексту, коли важливо знайти об’єктивно необхідне поєднання юридичного і прак­тичного змісту акта, що потребує залучення як юристів, так і фахів­ців у інших галузях знань (економістів, соціологів, психологів). при розробці законопроекту потрібно також використовувати іноземний досвід правового розв’язання даного законодавчого питання. однак тут слід уникати копіювання іноземних законів або міжнародних до­говорів, що найчастіше й відбувається. Зміст закону має відповіда­ти об’єктивним потребам часу і тим економічним умовам, що мають місце у конкретній країні, конкретній державно-політичній системі, а окрім того, враховувати національний менталітет і особливості іс­нуючої в державі системи правозастосування.

В процесі складання проектів деяких законів виникає необхід­ність підготувати інші акти, що розвивають і конкретизують (дета­лізують) ці закони. Зазвичай в тексті основного закону вирішуєть­ся питання про підготовку і прийняття таких актів, передбачаються положення про порядок їх оприлюднення і введення в дію. але це ще не гарантує своєчасної підготовки усього комплексу норм для розв’язання конкретного соціального питання.

Обговорення, дороблення і узгодження проекту — це стадія, що завершує підготовчий етап. сутність процедури полягає в детально­му і всебічному обговоренні проекту робочою групою експертів із залученням до цього процесу найбільш кваліфікованих спеціалістів.

Пропозиції і зауваження, висловлені під час обговорення, узагальню­ються, й у відповідності з ними проект остаточно доопрацьовується і редагується.

Після цього він розглядається тим органом чи комісією, якій до­ручено безпосередню підготовку проекту і внесення його на затвер­дження законодавчого органу.

Низка проектів проходить особливі, додаткові стадії підготовки, що може бути обумовлено їхньою виключною важливістю і значу­щістю для регулювання певного кола суспільних відносин. У прак­тиці підготовки законопроекту нерідко проводиться його всенародне обговорення. Підготовка проекту завершується прийняттям органом, який його готує, рішення про направлення законопроекту на розгляд законодавчого органу.

Факт внесення опрацьованого і підготовленого законопроекту до законодавчого органу має офіційне юридичне значення. З цього моменту перший етап процесу законотворчості — період попередньо­го формування і вироблення державної волі, змінюється наступним етапом — стадією закріплення цієї волі в конкретних нормах права. правовідносини із вироблення початкового тексту закону на цьому етапі вичерпуються, але виникають нові, пов’язані з розглядом про­екту в офіційному порядку і прийняттям щодо нього відповідного рішення.

Затвердження законопроекту є центральною стадією законо­давчого процесу, адже саме на цьому етапі відбувається надання дер­жавній волі значення правила, що знаходиться в тексті законопроек­ту. Можна виділити чотири основні стадії “офіційного проходження” закону:

а) внесення законопроекту на розгляд законодавчого органу;

б) безпосереднє обговорення законопроекту;

в) прийняття закону;

г) оприлюднення ухваленого закону.

В юридичній науці прийнято виділяти два види внесення зако­нопроекту на розгляд законодавчого органу. перший являє собою кооперативне внесення, коли законодавчий орган зобов’язаний роз­глянути поставлене питання, оскільки зв’язаний волевиявленням іні­ціатора законопроекту. другий — це факультативне внесення, коли лише від самого законодавчого органу залежить, включати до свого порядку денного внесений законопроект або залишити його без розгляду, чи направити його на доопрацювання або редагування відпо­відальному за його підготовку комітету чи комісії.

Така градація необхідна для характеристики права законодавчої ініціативи. З цього приводу традиційно висловлюються дві точки зору: згідно з першою з них, під “правом законодавчої ініціативи слід розуміти можливість вносити проект на розгляд представницького органу влади”. прихильники другої точки зору дають більш широке тлумачення. Вони включають сюди “право вносити готові законопро­екти і пропозиції щодо розробки і прийняття нових законів, скасу­вання або зміни діючих”.

Визначальним елементом права законодавчої ініціативи є його суб’єктний склад. Встановити носія права законодавчої ініціативи нескладно. складніше встановити, хто є суб’єктом стосовно цьо­го права. правовідношення законодавчої ініціативи як суб’єктивне право і кореспондуючий йому обов’язок виникає лише в тому випад­ку, коли внесено законопроект і коли він та додані до нього супро­відні документи відповідають встановленим законом процедурно-процесуальним вимогам.

Право законодавчої ініціативи виникає лише з моменту внесен­ня законопроекту. Цьому праву відповідає обов’язок законодавчого органу прийняти внесений проект і включити його розгляд до поряд­ку денного свого найближчого засідання, розглянути його і ухвалити щодо нього своє рішення.

Слід враховувати, що законодавча ініціатива не передбачає обов’язку законодавчого органу схвалити запропонований проект, тим паче в тому вигляді, в якому його подано до розгляду. існу­вання такого обов’язку було б посяганням на верховенство і неза­лежність законодавчої влади. Але при реалізації права законодавчої ініціативи законодавчий орган зв’язаний волевиявленням суб’єкта цього права, а відтак, повинен буде розглянути поданий йому зако­нопроект і прийняти щодо нього певне рішення. Цим законодавча ініціатива відрізняється від інших видів законотворчих пропозицій і ініціатив.

Наступна стадія — обговорення проекту закону на засіданні за­конодавчого органу, що дає можливість повно і всебічно ознайоми­тися із законопроектом, висловити з приводу нього свої думки й по­гляди, внести необхідні зміни і поправки, і в результаті сформувати найбільш доцільний і оптимальний варіант законодавчого акта.

Процес створення закону завершується його публікацією. Щоб ста­ти загальнообов’язковим велінням держави, правова норма повинна об’єктивуватися в загальнодоступних друкованих засобах масової ін­формації, і ця очевидна умова видається особливо важливою в контексті принципу гласності і відкритості у діяльності органів публічної влади.

Оприлюднення законів є головною передумовою набрання ними чинності і юридичною підставою презумпції знання законів. опублі­кування є встановлений законом спосіб доведення до загального ві­дома громадян та їх об’єднань, державних органів та їх посадових осіб прийнятого законодавчого акту, що полягає, як правило, у поміщенні повного і автентичного його тексту у загальнодоступному, офіційно­му друкованому засобі масової інформації.

В Україні законодавчий процес складається з таких основних стадій:

законодавча ініціатива;

розробка законопроекту і його попередня експертиза;

обговорення законопроекту в комітетах Верховної Ради Укра­їни;

розгляд законопроекту на пленарному засіданні Верховної ради України;

ухвалення законопроекту;

підписання закону головою Верховної ради України та його передача на розгляд президенту України;

розгляд і підписання закону президентом України;

публікація закону;

набрання чинності законом.

 

25) Юрисдикционный процесс: субъекты, стадии, акты. Особенности юрисдикционных производств по конституционному праву.

Не нашла

 




Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 36 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.044 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав