Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Становлення і розвиток діагностичного підходу в соціальній роботі

Засновником цього підходу в соціальній роботі була Мері Елен Річмонд (1861-1928), яка народилася в штаті Іллінойс (США). Інвалід з дитинства, вона все своє життя присвятила пошукам ефективних шляхів і механізмів допомоги людям, що опинилися в складних життєвих обставинах, науковій розробці нової на той час професії – „соціальна робота”.

Першу свою працю „Дружній візит до батьків: керівництво для тих, хто працює в благодійних організаціях” вона написала 1899 році, де обґрунтовує, що проблеми бідності з індивідуальними особливостями людини і що індивід в силах допомогти себе самому, маючи для цього певні ресурси. Але як це робити, що для цього слід враховувати, від чого відштовхуватись, які фактори сприяють поглибленню чи погіршенню складних проблем та життєвого стану людини відповіді і рекомендацій тут не було.

Однак концепції бідності і самодопомоги наклали певний відбиток в підходах кейсворк (casework) – індивідуальної роботи. Уже сам метод кейсворк, який запропонувала Ричмонд, передбачав попереднє вивчення умов життя нужденних та їх сімей. Автор замислюється над логічним обґрунтуванням процедури дослідження, яка б дозволяла об`активно пізнати причини індивідуального не благополуччя особистості. Але на прикінці XIX ст. теорії філантропії базувалися на філософських концепціях, а соціологічний інструментарій лише оформлювався, тому в даній книзі М.Ричмонд не вдається вирішити цю проблему.

І лише майже через 20 років під впливом багатьох факторів (власний досвід соціальної роботи, розробка З.Фрейдом методу психоаналізу і научної процедури діагностування, погляди Дж.Адомс на роль профілактичної роботи у вирішенні всіх соціальних проблем в суспільстві, полеміка в процесі на тему „Чи є соціальна робота професією?”, яку Ричмонд успішно виграває) нею видається її головна праця „Соціальні діагнози”(1917р.).

Адаптуючи медичні підходи лікування хворих до практики індивідуальної соціальної роботи, М.Ричмонд розвиває оригінальний метод, який дозволяє аналізувати соціальні та психологічні проблеми клієнта. В теорію соціальної роботи вводиться термінологія із медичної практики, така як „діагноз”, „лікування”, „клієнт”, але з новим семантичним значенням. В майбутньому данна модель соціальної роботи буде індитефікуватися як „медична модель” індивідуальної роботи. Особливість її полягає в тому, що суспільні і особисті ситуації вона виділяє в якості приоритетних проблемних областей пізнання в соціальній роботі.

Згідно її концепції, інтервенції з боку соціального робітника може здійснюватись директивним і не директивним лікувальними методами.

Директивне лікування здійснювалося у безпосередній взаємодії – „розум на розум”. Але під цим М. Ричмонд розуміла складну процедуру взаємодій, яка включала в себе: довірливі відносини, певні позитивні почуття, які повинні виникати між соціальним робітником і клієнтом, активацію клієнта в вирішенні його власних проблем. Домінуючими техніками у цьому мають стати навіювання, переконання, дискусії, а також особистісні характеристики соціального робітника: щирість, чесність, участь.

Не директивний вплив, тобто опосередкований метод лікування, полягав в тому, що процес допомоги зосереджувався на оточенні клієнта, на зміні середовища його мешкання.

В процесі взаємодії з соціальним робітником клієнт мав отримати об’єктивну картину своєї ситуації, особистісних і соціальних залежностей, відносин в соціальних інститутах і суспільстві в цілому, які ускладнюють соціальне функціонування.

В цій книзі у перше були узагальнені підходи до індивідуальній інтервенції, які складалися із таких о с н о в н и х е т а п і в:

· отримання інформації;

· діагноз (дослідження стану соціального відхилення);

· прогноз (передбачення перспективи покращення);

· лікування (надання допомоги клієнту);

Це е ні чим іншим як процес взаємодії соціального робітника і клієнта. Процес постає як певна послідовність, процедура, діяльність, що підпорядковується певній логіці, яка виражається у системному підході до клієнта.

Слід зазначити, що згодом в соціальній практиці ця процедура оформлюється в метод соціальної роботи, який став основоположним в технологіях соціальної роботи.

В контексті теми нашої лекції із усіх етапів процедури роботи соціального робітника з клієнтом нас цікавить перед усім другий – „діагноз”, що в усіх розробках М.Ричмонд посідає центральне місце, бо це стало дійсним відкриттям у суспільних науках. Саме за це М.Ричмонд отримала Нобелевську премію.

„Соціальні діагнози” стали науковим і логічним підходом соціального наукового дослідження, що у свою чергу послужило початком нової ери розвитку індивідуальної соціальної роботи. Відомий фахівець в цій області Грейс Макус через 20 років після публікації цієї книги висловлював наступне про М.Ричмонд та її величезну працю: „Це стало видатною школою, яка займалась дослідженнями тих аспектів, котрі протистояли спокусі схоластичних узагальнень і які, торкаючись інших дисциплін і суспільних сфер, сприяли розв’язанню певних проблем. Дедуктивний метод її роботи знайшов відбиття в принципі індивідуалізації в процесі вивчення і навчання основам теорії і практики індивідуальної соціальної роботи”.

В наступному М.Ричмонд реформує метод соціальної роботи, оскільки в практику привносяться елементи психоаналізу, а це дозволяло інтрапсихічні процеси аналізувати в контексті соціальних проблем. Психоаналіз розширив уявлення про діагноз, так як запропонував науковий метод вивчення не тільки особистості, але й соціальних відхилень, що було особливо важливим для соціальних робітників. Навколишнє середовище, в якому знаходився клієнт, тепер інтерпретувалося в єдиній науковій схемі і логіці.

З 1922 р. М.Ричмонд розробляє принципи „соціальної індивідуальної роботи”, де крім колишніх підходів, „віч-на-віч ”, отримують розвиток інші, такі як „індивідуальний розвиток”, „регулювання людських відносин”. Предметом вивчення стали об’єктивні фактори з різними ситуаціями в житті людей. Об’єкти соціального діагнозу і акції покращення функціонування клієнтів складалися із процесів, що розвивають особистість, регулюють соціальне оточення.

В цих підходах особистість уявлялась як сукупність біологічних факторів розвитку, пов’язаних відносинами з іншими людьми із само уявленнями клієнта. Життя індивіда вбачалося як сукупність складних і суперечливих відносин з іншими людьми, оскільки це обумовлено різноманітністю людських відносин, взаємозалежністю, самовиявленням.

Окрім розробки моделей взаємодії на підставі психоаналітичної теорії визначались принципи взаємодії соціального робітника і клієнта, які М.Ричмонд назвала „принципами ментальної гігієни”. В майбутньому ці принципи будуть взяті в якості основи етичного кодексу соціального робітника:

- симпатизувати клієнту;