Читайте также:
|
Перша управлінська революція відбулася 4 — 5 тис. років тому — у період формування рабовласницьких держав на Прадавньому Сході. У Шумері, Єгипту тощо. Перша трансформація — перетворення касти священиків у касту релігійних функціонерів, тобто менеджерів. Побічний результат управлінської діяльності жерців — поява писемності. Отже, у результаті першої революції менеджмент сформувався як інструмент комерційної й релігійної діяльності, перетворившись пізніше в соціальний інститут і професійне заняття.
Друга революція менеджменту відбулася приблизно через тисячу років після першої й пов'язана з іменем вавилонського правителя Хаммурапі (1792- 1750 рр. до н.е.). Видатний політик і полководець, він підкорив сусідні Мессопотамію й Ассирію. Для управління великими володіннями була потрібна ефективна адміністративна система, за допомогою якої можна було б успішно управляти країною не по особистій сваволі або племінному праву, а на основі однакових написаних законів. Знаменитий кодекс Хаммурапі, що містить 285 законів управління різними сферами життя суспільства, створив першу формальну систему адміністрування. Хаммурапі виробив оригінальний лідерський стиль, постійно підтримуючи в підданих образ турботливого опікуна й захисника народу. Сутність другої революції в менеджменті полягає в появі чисто світської манери управління, виникненні формальної системи організації й регулювання відносин людей, нарешті, у зародженні основ лідерського стилю і методів мотивації поведінки.
Третя управлінська революція. Тільки через тисячу років після смерті Хаммурапі Вавилон відроджує колишню славу й знову нагадує про себе як про центр розвитку практики менеджменту. Цар Навуходоноссор II (605 — 562 рр. до й.е.) був автором не тільки проектів Вавилонської вежі й висячих садів, але й системи виробничого контролю на текстильних фабриках і в зерносховищах. На текстильних фабриках Навуходоноссор застосовував кольорові ярлики. З їхньою допомогою метилась пряжа, що надходила у виробництво щотижня. Подібний метод контролю дозволяв точно встановити, як довго перебувала на фабриці та або інша партія сировини. У більш сучасній формі цей метод застосовується, за Р.Ходжеттсом, і в сучасній промисловості.
Значну кількість управлінських нововведень можна виявити в Прадавньому Римі. Але найвідоміші з їх — система територіального управління Діоклетіана (243 — 31.6 рр. н.е.) і адміністративна ієрархія Римської католицької церкви.
Четверта революція в менеджменті практично збігається з великою індустріальною революцією XVIII — XIX століть, яка стимулювала розвиток європейського капіталізму.
У міру того як індустрія переростала межі спочатку мануфактури (ручної фабрики), а потім старої фабричної системи (ранньої машинної фабрики XIX ст.), і дозрівала сучасна система акціонерного капіталу, власники усе більш віддалялися від заняття бізнесом як економічною діяльністю, націленою на здобуття прибутку. Керівник-власник, тобто капіталіст, поступово був замінений сотнями, якщо не тисячами акціонерів. Ствердилася нова, диверсифікована (розпилена) форма власності. Замість єдиного власника з'явилася безліч акціонерів, тобто спільних (часткових) власників капіталу. Замість єдиного керівника-власника — кілька найманих менеджерів-невласників, що рекрутувалися з усіх, а не тільки із привілейованих класів.
Нова система власності прискорила розвиток промисловості. Вона призвела до відділення управління від виробництва й капіталу, а потім і до перетворення адміністрації й менеджменту в самостійну економічну силу.
Адміністрування — формулювання загальних цілей і політики компанії, а менеджмент — контроль над їхньою реалізацією. Такий первісний і вузькотехнічний зміст менеджменту. Демократизація власності призвела до спеціалізації контролю. Колись власник контролював і капітал, і виробництво. Тепер його замінило спільнота пайовиків, а контроль над виробництвом був переданий у руки співтовариства професіоналів. Менеджери й адміністрація, які призначались акціонерами, стали їх представниками на промисловому підприємстві.
У фабричну епоху (XIX ст.) робота менеджера обмежувалася управлінням процесом виробництва, досить далеким від наукової організації праці. Алі пізніше менеджмент розпадається на безліч подфункций — планування, діловодство, збут, закупівлі, організація, статистичний аналіз виробництва. Мова здогадок та інтуїції знаходила чітку калькуляційну основу — усе переводилося у формули й на гроші. Створюється сучасна система бюджету підприємства.
Таким чином, кожний виробничий процес виділився в самостійну функцію й сферу діяльності менеджменту. Але як тільки функцій стало багато, з'явилася проблема їх координації й з'єднання на новій основі. Отже, початком четвертої революції в управлінні з'явилася буржуазна революція, що символізувала вихід на історичну сцену нової фігури — капіталіста. Коли він обжився й зрозумів, що поодинці йому не зіграти всю п'єсу, виникла нова фігура — найманий менеджер. Початок епохи — поява капіталіста, а її кінець — прихід менеджера.
Тільки епоха монополістичного капіталізму дала перші школи бізнесу й систему професійного навчання управлінців. З появою класу професійних менеджерів і відділенням його від класу капіталістів стало можливим говорити про новий радикальний переворот у суспільстві, який потрібно вважати п'ятою революцією в управлінні. Її змістом стало перетворення менеджерів спочатку в професійну страту, а потім в окремий від капіталістів - соціальний клас.
Індустріальна революція довела, що чисто управлінські функції не менш важливі, ніж фінансові або технічні. Хоча багато, у тому числі й Адам Сміт, у цьому мали сумнів: для них у середині XIX ст. головним героєм залишався менеджер-фабрикант (капіталіст). Вже К.Маркс, написавши «Капітал» наприкінці 60-х років XIX ст., не вірив в історичну перспективу капіталіста, у його здатність ефективно управляти надскладною економікою й високотехнологічним виробництвом.
Однак згодом, теоретики й практики починають усвідомлювати, що капіталіст в управлінні виробництвом — фігура аж ніяк не найголовніша. Він повинен поступитися на своєму капітанському містку. Алі кому саме? К. Маркс вважав, що пролетаріату, і не помилився, оскільки саме пролетаріат завоював пануючі позиції в соціалістичних країнах, включаючи СРСР. Макс Вебер бачив його наступником бюрократію, і теж виявився правий, тому що бюрократія є потужним чинником розвитку у всіх країнах світу.
Відмінність поглядів соціолога М.Вебера й економіста К.Маркса досить помітна. Маркс і Энгельс бачили, що капіталіст — фігура минуща. Про теж ж саме говорив і Вебер. Зародження акціонерного капіталу, поява величезних корпорацій, централізація банків і транспортних мереж робили зайвою фігуру індивідуального власника. Його місце займає бюрократ — державний чиновник. Укрупнення підприємств і поява акціонерної форми власності сприяють витисненню індивідуального капіталіста з виробництва точно також, як ручна праця витісняється машинною. Энгельс і Маркс призивають капіталіста «піти у відставку», поступитися своє місце робітничому класу. Формується теорія соціалістичної революції. М.Вебер також пропонує капіталістові подати у відставку, але поступитися місцем менеджерам і бюрократам. Вебер заклав основи теорії менеджерської революції й соціології бюрократії.
Веберівська концепція бюрократії послужила теоретичною платформою менеджерської революції. Хоча деякі її ключові положення, на думку видного американського соціолога М.Цейтліна, беруть свій початок з ідей Гегеля й Маркса про сутність і роль корпорацій у капіталістичному світі. Наприкінці XIX — початку XX ст., коли Вебер створював соціологію бюрократії, теоретики німецької соціал-демократії Є.Бернштейн і К.Шмідт висунули гіпотезу про те, що власність у своїй корпоративній формі є ознака наступаючого процесу відчуження сутності капіталізму. Згідно із цією теорією, клас капіталістів поступово витісняється адміністративною стратою, інтереси якої протилежні інтересам власників.
Зростання бюрократії насправді відбивав той факт, що в капіталізмі XX ст. управління виробництвом перестало служити прямою функцією власності на знаряддя праці. Та й сама власність втрачає індивідуально-приватний характер, стаючи усе більше корпоративно-колективною. «Люди, що панують у бюро», монополізують техніку управління й канали комунікації. Усе частіше вони засекречують інформацію під приводом «службової таємниці», створюють такі механізми підтримки ієрархічної структури, які виключають конкуренцію, вибори й оцінку працівників за діловими якостями.
Бюрократія несумісна з участю всіх або більшості членів організації в прийнятті управлінських рішень. Вона вважає тільки себе компетентною в таких діях, вважаючи, що управління — функція професіоналів. Чиновники — це насамперед ті, хто пройшов спеціальну підготовку й займається управлінням усе життя.
Ускладнення управління виробництвом призводить до монопольного захоплення ключових позицій «статусною групою», що має свою ідеологію й систему цінностей. Відбувається тотальна бюрократизація управлінського апарата. Бюрократія перетворюється в пануючий елемент соціальної структури — настільки життєздатний елемент, що практично не піддається знищенню. З усього різноманіття соціальних дій на виробництві єдино раціональними й законними є такі з них, що здійснюються саме бюрократією або служать підтримцю його статус-кво.
У 1941 р. Дж.Бернхайм пише книгу «Менеджерська революція» [70], основний пафос якої полягає в тому, що клас капіталістів практично витиснутий класом управляючих. По суті його ідеї багато в чому збігаються з думками Вебера, з тою лише різницею, що замість бюрократії пануючої силою проголошуються менеджери. Він вважав, що капіталіст-власник переставши бути необхідною передумовою нормального функціонування виробництва, що менеджери — такий же соціальний клас, як бюрократи або буржуазія. Власність, вважає Бернхайм, це не просто капітал або упредметнена праця, а насамперед контроль. Якщо немає контролю, то немає й власності. Сакме контроль перебуває тепер у руках менеджерів, а власність в колишньому її розумінні не існує.
Менеджмент універсальний і готовий перебудувати будь-яку область людської діяльності на раціональних початках. Проник він і в «третій сектор». Ще 1920 роки тому добровольцями були домогосподарки, пенсіонери й взагалі випадкові люди, що працювали заради задоволення, а не зазаради грошей. Але тепер їх навчають і інструктують, відбирають у відповідності зі спеціальними тестами. До добровольців ставляться як до неоплачуваних співробітників, а не як до випадкових аматорів.
По суті «третій сектор» — альтернатива одержавленню громадського життя, перетворенню її у формальний придаток і виконавця вказівок «зверху». А раз так, то в добровільному русі — нової форми участі в суспільному житті — велике майбутнє у всіх країнах. Як знати, може бути, мі стаємо свідками зародження нової революції в менеджменті, говорить П.Друкер.
З КОДЕКСУ ЗАКОНІВ ХАММУРАПІ
Деякі законі мудрейшего правителя стародавності повчальні для нащадків. Відповідно одному з їх, батьки могли продавати дітей, якщо до того їх примушувала вбогість. Якщо замужню жінку заставали з коханцем, то її кидали у воду; а на невірного чоловіка можна було тільки скаржитися до суду. За несправедливе обвинувачення наклепник карався судом обстриженням скроневих волось. За вбивство чоловіка винуватницю саджали на кіл. За лихослів'я на батьків відрізали язика, за побої — відрубували руку. Чоловік нічого не одержував з спадку покійної дружини — воно належало дітям. Напроти, вдові повертали її придане й подарунки чоловіка, вона користувалася залишеним майном разом з дітьми.
Начальники за утиск солдатів зазнали смертної карі. За злодійство - смертна кара, за крадіжку зі зломом грабіжника вбивали в стіни будинку й закопували на місці. До злодія прирівнювався, той, що продав вкрадену річ, а також її покупець, що не довів, що він купивши не свідомо крадене. Хірург, що зробив вдалу операцію знатній людині, одержував 10 сиклий, простому — 5, але за невдалу операцію втрачав руку.
Архітектора винагороджували згідно до величі будівлі, по мірці за кожну одиницю простору. Якщо будинок рушився й задавлював господара, архітектор зазнавав страти; якщо гинув син хазяїна, страчували сина архітектора. У випадку замічених погрішностей будівлі ремонт проводився архітектором. Ті ж принципи діяли відносно корабельників і представників інших професій.
Кодекс законів Хаммурапи розглядає провини винятково з погляду матеріальної шкоди для особистості або небезпеки для держави й суспільства. Він гарантує права всім замужнім жінкам на особисту безпеку, у ньому повністю відсутнє правило родової помсти. Тому вважається, що закони Хаммурапі вперше створила правильно організована культурна держава, яка забезпечувала захист підданих і кару вбивцям.
Режим надзвичайного стану
4. Режим зони надзвичайної екологічної ситуації
5. Режим воєнного стану
6. Режим державної таємниці
1. Поняття, елементи та види адміністративно-правових режимів
Адміністративно-правовий режим — це певне поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, опосередкованого імперативним методом юридичного впливу, який дістає вияв у тому, що суб'єкти правовідносин займають юридичне нерівні позиції.
Зміст кожного адміністративно-правового режиму як певного поєднання адміністративно-правових засобів розкривається у низці елементів. До них доцільно відносити наступні елементи:
- мета встановлення відповідного адміністративно-правового режиму;
- метод правового регулювання (переважно імперативний);
- встановлена у законодавчому порядку сукупність правил поведінки громадян, юридичних осіб, державних органів та їх посадових осіб і реалізації ними своїх прав у певних ситуаціях (умовах), тобто, так би мовити, “режимні” правила;
- спеціальні державні органи (служби), на які покладено завдання здійснення мети адміністративно-правового режиму;
- відповідальність за порушення “режимних” норм;
- особливі адміністративно-правові засоби встановлення і форми виникнення прав та обов'язків, способів юридичного впливу, захисту прав під час функціонування адміністративно-правового режиму (акти, скарги, службову підпорядкованість, контроль або нагляд, адміністративний примус, протоколи, постанови, клопотання);
- просторово-часові рамки дії адміністративно-правового режиму, тобто тієї території, на якій буде введено режим, і того терміну, протягом якого він діятиме.
Правові режими класифікують:
1. За масштабом волі громадян і організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб'єктивних прав розрізняють пільгові та обмежуючі режими. Перші надають громадянам і організаціям додаткові права і свободи або пільги при здійсненні ними певних прав чи свобод, наприклад, пільги для учасників бойових дій. Другі, навпаки, запроваджують особливі права використання громадянами і організаціями своїх прав і свобод або встановлюють заборону на здійснення ними певних прав і свобод, наприклад, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності.
2. За глибиною змін у конституційному статусі громадян і організацій розрізняють звичайні та надзвичайні режими. Перші не змінюють конституційного статусу громадян і організацій; другі істотно обмежують їх права і свободи, вводять особливий порядок здійснення окремих видів конституційних прав і свобод.
3. За часом дії розрізняють постійні (паспортний режим) або короткочасні, ситуаційні (надзвичайний стан) режими.
4. За територією дії розрізняють режими, що діють на всій території України або в окремих її регіонах чи місцях (режим прикордонної зони).
5. За окремими об'єктами розрізняють режими заповідників, вогнепальної зброї, отрути та ін.
6. За видами діяльності розрізняють режими оперативно-розшукової діяльності, окремих видів підприємницької діяльності та ін.
2. Поняття та ознаки надзвичайних адміністративно-правових режимів
Усі надзвичайні (спеціальні) адміністративно-правові режими мають дві взаємопов'язані сторони: змістовну й формальну. Змістовну сторону складають причини та мета введення режиму, його організаційні, економічні елементи, пов'язані з ними дії. Формальна (юридична) сторона містить такі елементи: хто, на який строк, на якій території встановлює режим; процедура його введення, здійснення, скасування; система «режимних» обов'язків і прав. Більшість спеціальних режимів, як правило, обмежують права громадян. Проте такі обмеження не повинні бути надмірними й мають встановлюватися тільки законами. В Конституції України закріплено, що виключно законами України визначають правові режими власності, державного кордону, воєнного й надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації та інші види спеціальних правових режимів.
Об’єктом спеціальних адміністративно-правових режимів є суспільні відносини, спрямовані на запобігання та подолання системних негативних явищ у тих сферах адміністративно-правового регулювання, де виникає висока імовірність чи безпосередня загроза життю, здоров’ю, честі гідності громадян, державному суверенітету та територіальній цілісності України; економічній та екологічній безпеці, громадського порядку та ін.
Предметом спеціальних адміністративно-правових режимів є встановлена в законодавчому порядку сукупність правил діяльності публічної адміністрації та поведінки громадян і невладних юридичних осіб з метою недопущення, усунення чи мінімізації негативних для значної кількості осіб діянь і подій.
Серед ознак надзвичайних адміністративно-правових режимів, можна виділити такі їх особливості:
1) основними принципами, на яких будуються адміністративно-правові режими, є загальні положення адміністративного права, направлені на забезпечення прав і свобод людини, інтереси національної безпеки держави та відповідальність суб’єктів публічної адміністрації перед громадянами та суспільством;
2) під час упровадження адміністративних режимних заходів у цій сфері здійснюється публічне управління, що має за мету зробити цю діяльність прозорою та підконтрольною з метою охорони невід’ємних прав людини, забезпечення національної безпеки держави;
3) вони будуються на методі адміністративно-правового регулювання, який ґрунтується на централізованому порядку та емпіричному методі правового впливу і виражається в юридичній нерівності суб’єктів правовідносин, характеризують публічну сферу діяльності суб’єктів публічного управління у зв’язку з виконанням своїх зобов’язань;
4) виражаються в приписах, які створюють режимні правила, шляхом реалізації заборонних і зобов’язальних адміністративно-правових норм, що встановлюють звужені межі правомочностей фізичних і юридичних осіб, які перебувають у зоні дії режимів;
5) реалізуються в порядку, визначеному для цієї діяльності, шляхом видачі дозволів, реєстрації, забезпечення необхідного контролю та обліку в’їзду (виїзду), прямої заборони щодо здійснення окремих дій, деяких видів діяльності та застосування різноманітних видів відповідальності за порушення діючих правил у цій сфері;
6) вся система режимних заходів конкретизується для кожного адміністративно-правового режиму за допомогою правових установок, які враховують специфічні особливості кожного з виділених об’єктів, в які включається чітка регламентація порядку здійснення діяльності в режимній сфері, що визначається шляхом встановлення позитивних правил поведінки і проведення робіт, які у своїй сукупності створюють визначені параметри цієї діяльності, що не допускають здійснення дій на шкоду охоронюваних відносин;
7) невід’ємною складовою кожного режиму є організаційна складова забезпечення відповідної реалізації прийнятих правових норм у тій чи іншій сфері;
8) за порушення режимних норм передбачається застосування засобів державного примусу, а також інших адміністративних засобів впливу для попередження та присікання порушень права за суворого дотримання гарантій законних прав і інтересів осіб, що перебувають у сфері впливу того чи іншого режиму.
Надзвичайні режими - це спеціальні правові режими життєдіяльності населення, здійснення господарської діяльності і функціонування органів влади на території, де виникла надзвичайна ситуація. Головним в їх змісті є те, що вони істотно зміню-і правовий статус суб'єктів цієї території, у деяких випадках - тему органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, встановлюють заходи, які застосовуються для врегулювання ситуації.
Законодавство України передбачає три основні різновиди надзвичайних режимів:
1) надзвичайний стан;
2) надзвичайна екологічна ситуація;
3) воєнний стан.
Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 80 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |