Читайте также:
|
Під час виклику підпрограми їй передається керування. По завершенні роботи вона повертає керування програмі, що її викликала, у ту точку, із якої виклик було здійснено. Перша команда підпрограми називається точкою входу, а адреса такої команди - адресою точки входу. Оператор, що продовжує виконання програми по завершенні роботи підпрограми, називається точкою повернення із підпрограми.
Коли здійснюється виклик підпрограми, точка повернення з неї запам'ятовується і зберігається до завершення роботи цієї підпрограми. Для збереження точки повернення використовується ділянка оперативної пам'яті. Крім того, під час виклику підпрограми певні ділянки пам'яті зіставляються з її параметрами та локальними змінними. Сукупність усіх цих ділянок пам'яті називається локальною пам'яттю підпрограми. Якщо підпрограма є функцією, то до її локальної пам'яті додається ділянка для збереження значення, яке функція повертає. Ця ділянка ставиться у відповідність до імені функції.
Сформулюємо алгоритм виклику підпрограми.
1. Для підпрограми виділяється локальна пам'ять.
2. В локальній пам'яті обчислюється й запам'ятовується точка повернення з підпрограми.
3. Обчислюються значення аргументів, що відповідають параметрам-значенням, і адреси аргументів, що відповідають параметрам-змінним. Здійснюється підстановка аргументів.
4. Виконуються оператори тіла підпрограми. Якщо підпрограма є функцією, то у локальній пам'яті запам'ятовується значення, яке функція повертає.
5. Здійснюється повернення з підпрограми. Якщо підпрограма є функцією, то з локальної пам'яті підпрограми до сегмента даних копіюється значення, яке функція повергає. Управління передається команді, що адресується точкою повернення з підпрограми.
6. Ділянка оперативної пам'яті, що була задіяна під локальну пам'ять, вважається вільною.
Виконання основної програми починається після завантаження її коду в оперативну пам'ять комп'ютера. При цьому відбувається виділення пам'яті для її змінних. Ці змінні доступні з програми протягом усього часу її виконання, і тому називаються статичними. Область пам'яті, що виділяється під програму та її змінні, також називається статичною. Під час виконання викликів підпрограм пам'ять виділяється та звільняється автоматично, без явних вказівок у програмі.
Виділення та звільнення ділянок пам'яті під час виконання викликів підпрограм відбувається за принципом «останнім прийшов — першим пішов». Якщо складати книжки в стопку і брати їх тільки зверху, то книжка, що потрапила у стопку останньою, забирається першою. Така стопка називається стеком (stack). Тому автоматична пам'ять, що виділяється для підпрограм, програм називається ще програмним стеком.
Загальні принципи виділення форм існування мови
Досліджуючи проблему „мова і суспільство”, учені вичленували й осмислили значну кількість категорій і понять, що допомагають скласти уявлення про закономірності функціонування мови в різних сферах людської діяльності. Виділені наукові поняття стосуються як суспільства (соціум, мовний колектив, сфера спілкування, середовище спілкування), так і мови (мова, діалект, усно-розмовна форма мови, письмово-книжкова форма мови, койне, мова народності, мова нації, літературна мова, типи літературної мови за виконуваними функціями, функціональні стилі, стан мови, зовнішня система мови (соціально-комунікативна система та її компоненти), мовна ситуація, види мовної ситуації, комунікативне середовище і її типи тощо).
Форма існування мови — це одна з конкретних форм його структурної організації і функціонування в людському колективі.
Форм прояву мовою свого соціального призначення — бути засобом спілкування — у мовах світу багато. Безліч форм існування мови зумовлено різноманітністю історичних, соціальних, культурних та інших життєвих умов і потреб соціумів, неповторністю конкретних обставин, у яких складається, розвивається й функціонує та або інша мова, задовольняючи комунікативні потреби суспільства в цілому і його окремих соціальних, суспільних, професійних, вікових, статевих груп. Незважаючи на принципово значну різноманітність структурного й функціонального втілення мови як засобу спілкування людей, є повторювані, найбільш типові форми його життя в суспільстві. Схожість функціонально-типологічних рис багатьох мов дозволяє виділити найголовніші форми існування мови й оперувати ними як одиницями. Набір і взаємодія цих функціонально-типологічних рис може характеризувати стан мовного життя того або іншого етносу, держави, географічного регіону, а при підключенні інших параметрів — лінгвістичний стан всього людства в певний момент його розвитку.
На жаль, вивчення форм існування мови тільки починається. Ще немає загальноприйнятої термінології для самої цієї категорії — для її позначення вживають такі терміни, що до того ж не завжди однозначно розуміються, як „форма існування мови”, „мовне утворення”, „підсистема мови”, „компонент соціально-комунікативної системи”, „мовна єдність”, „ідіома”, „код”, „лінгвема” тощо. Не розроблено єдині принципи виділення форм існування мови й відмежування їх від інших, схожих і взаємодіючих з ними мовних явищ. Немає єдиного уявлення про зміст конкретної форми існування мови в різні історичні періоди, про співвідношення найбільш загальних і типових форм існування мови, їх ієрархію. Слабко розроблені питання типології окремих різновидів форм існування мови, наприклад, поки немає загальноприйнятих класифікацій соціальних діалектів, креольських мов, мов спеціального призначення (наприклад, ритуальних).
Що ж таке „форма існування мови”? В. А. Аврорин запропонував таке визначення цього поняття соціолінгвістики: „ Це самостійні мовні структури, що природно об’єднуються в групи з різною ієрархією за ознакою спільності початкового матеріалу і тому в принципі доступні розумінню в межах одного народу, але досконалість розрізнено залежно від рівня, універсальності й переважних сфер використання”.
У цьому визначенні звернена увага на чотири ознаки, властивих формі існування мови: 1) матеріальна спільність „ початкового матеріалу ”, тобто звукового ладу, граматичної будови (морфології, синтаксису) і значної частки словника, щоб бути зрозумілим „в межах одного народу”; 2) певна системність і самостійність структури кожної з форм існування або кожної групи виділюваних форм існування (наприклад, усіх територіальних діалектів); 3) розбіжність, навіть принципове розділення сфер їх використання; 4) відмінність в рівні досконалості, в комунікативних можливостях, викликане переважним використанням їх в різних за складністю сферах спілкування.
Таким чином, мова йде про різні форми, про різні іпостасі існування однієї і тієї ж мови (етномови). В. А. Аврориним запропонований перелік форм існування мови і їх розмежування на основні і другорядні. Ми пропонуємо дещо інший набір форм існування мови. До основних форм існування мови відносимо: 1) літературна мова; 2) народно-розмовна мова; 3) койне (наддіалектна спільність, інтердіалект); 4) просторіччя; 5) мова-піджин; 6) креольська мова; 7) територіальні діалекти; 8) деякі типи соціальних діалектів.
У функціонально-цільовому відношенні основні, або найважливіші, форми існування мови призначені перш за все для об’єднання за допомогою мовних контактів „всього народу, його територіального або соціального підрозділу” (В. А. Аврорин).
Другорядні форми існування мови — це деякі типи соціальних діалектів (зокрема, таємні арго торговців і робітників, групові жаргони), ритуальні мови, кастові мови, статеві варіанти „мови” (чоловічі й жіночі „потайні” мови) тощо. Їхнє головне призначення інше — не об’єднання, а відособлення певних соціальних, професійних і вікових груп, складових меншої частини народу.
У класифікації В. А. Аврорина не визначено місце таких мовних утворень, як мови-піджини (лінгва франка) і креольські мови, що виступають засобом спілкування для осіб різної етнічної (мовної) приналежності. Визнаючи їх мовами-гібридами із спрощеною структурою (наприклад, у кяхтинському російсько-китайському „словнику” превалює російська лексика й спрощена, зредукована граматика). В. А. Аврорин указує на їхню близькість до койне, маючи на увазі головним чином їх „соціальне призначення”: Те, що „призвело до значної штучної гібридизації і механічного спрощення, наближає до койне за соціальним призначенням мови міжнаціонального спілкування, так звані „креольські” мови в портах Південного Китаю, на Середземному узбережжі, негритянсько-англійські, негритянсько-французькі, негритянсько-португальські мови в Африці”. Схожість піджинів і креольських мов з койне (інтердіалектами) за основною соціальною метою — об’єднати різномовних людей хоч би примітивним засобом спілкування — дозволяє ці форми існування мови віднести до першої групи. Ймовірно, до групи „об’єднувальних” мовних утворень можна віднести й штучні допоміжні мови типу есперанто, створені спеціально для подолання мовних бар’єрів, причому не тільки при усному, але і письмовому спілкуванні. Правда, у цьому випадку ми стикаємося з такою невідповідністю подібних мов типовим формам існування, як відсутність у них „спільності початкового матеріалу” і — як наслідок цього — нерозуміння цих мов особами, що спеціально не вивчали їх.
На нашу думку, у зв’язку з цим дуже жорстким визначенням форми існування мови, подане В. А. Аврориним, зокрема введення такого критерію, як доступність розуміння в межах одного народу, критерій розуміння значною мірою є суб’єктивний. Чи розуміємо ми фахівців-математиків, коли вони ведуть наукову бесіду, використовуючи професійну математичну термінологію? Чи розуміють жаргон студентів не знайомі з ним носії літературної мови, територіальних діалектів та інших форм існування тієї ж мови? А таємні мови? Вони створюються якраз для того, щоб виключити розуміння з боку необізнаних. Утім, з приводу таємних арго, форм існування мови, що не укладаються в обкреслені межі, В. А. Аврорин відзначає: „Це швидше не природні, а штучні мови, і їм немає місця серед об’єктів нашого дослідження”. Думаємо, що арго теж частина мови (хоч би тому, що його лексика створюється за законами відповідної мови, а граматика повністю збігається із загальнонародною граматикою) і теж повинні бути включені в склад форм існування мови.
„Форми існування однієї мови, – справедливо підкреслює В. А. Аврорин, – ієрархічно зв’язані між собою або як ціле і його частина, або як універсальне й ситуативне, або як досконаліше й менш досконале”.
Звернемо увагу на такі ознаки-зіставлення форм існування мови, як „універсальне – ситуативне”, „досконаліше – менш досконале”. Ці ознаки належать не до структурного, а в основному до функціонального боку цих об’єктів. Тим часом, В. А. Аврорин застерігає від змішування форм існування й функцій, усіляко роз’яснюючи, що у всіх форм існування мови функції одні й ті самі (загальномовні, а не специфічні). Специфіка різних форм існування, на думку автора, не в особливих функціях, а в їх структурі та в „особливостях їх використання в соціальних потребах”. „Кожна з форм існування мови, – пише В. А. Аврорин, – здатна виконувати властиві мові функції, але жодна з них не може сама вважатися функцією”. І це, безумовно, правильно, як правильно й те, що функції мови й форми існування – це його характеристики, що лежать в різних, хоч і взаємозв’язаних, але ніде не пересічних площинах, таких же самостійних, як структура мови і його функції”. Але якщо визнавати різний рівень (вищий, проміжний й гранично низький) організації мовної структури різних форм існування мови, то доведеться визнати взаємодію й, більш того, взаємну залежність структури й функції. Досконаліша й багатша структура літературної мови, природно, буде здатна виконувати більший обсяг функцій. Інша справа – як називати їх – суспільними, соціальними, приватними... але все-таки це функції, а не просто соціальні потреби, цілі або „суспільні призначення”.
Переходячи до опису окремих форм існування мови, вважаємо потрібними характеризувати їх перш за все із з соціального й функціонального боку, по можливості поєднуючи їх функціональні характеристики з власне мовними.
Літературна мова
У статті, написаній для популярного видання, акад. В. В. Виноградов, один з авторитетних фахівців з літературної мови, вимушений був визнати: „Важко назвати інше мовне явище, яке розумілося б так по-різному, як літературна мова”. Різне розуміння літературної мови зумовлене винятковою різноманітністю його конкретних національних форм у сучасно-синхронному плані й ще більшою різноманітністю історичних форм літературної мови.
Ф. П. Пугач, узагальнивши досвід радянських лінгвістів у вивченні літературних мов, переважно національного періоду, назвав сім ознак, поєднання яких дає визначення літературної мови, прикладеної до сучасної російської, польської, англійської, німецької, французької, іспанської і багатьох інших національних мов. Ці ознаки такі: 1) обробленість; 2) унормованість; 3) стабільність; 4) обов’язковість для всіх членів суспільства, що володіють мовою, яка відіграє провідну роль у системі різновидів національної мови; 5) стилістична диференційованість; 6) універсальність, тобто обслуговування всіх сфер спілкування (виробництва, суспільно-політичного й культурного життя, науки, побуту тощо); 7) наявність усного і писемвого різновиду. Звичайно, набір ознак „літературна” мова цим не вичерпується. З іншого боку, цей набір не є обов’язковим для всіх літературних мов, відомих науці. Так, стосовно літературної мови донаціонального періоду ці ознаки „в повному обсязі не виявляються”; наприклад, у більшості донаціональних літературних мов відсутній нормований усний різновид. Проте відмовляти в наявності літературної форми багатьом письмовим мовам середньовіччя на цій підставі було б неправильно.
Повну соціолінгвістичну характеристику літературної мови дав В. В. Виноградов: „Літературна мова – спільна мова писемності того або іншого народу, а іноді декількох народів – мова офіційно-ділових документів, шкільного навчання, письмово-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що виражається в словесній формі, частіше письмовій, але іноді і усною. От чому розрізняються письмово-книжкова і усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення і взаємодія яких підпорядковані певним історичним закономірностям”.
Отже, літературна мова – це головна форма існування національної мови, а також мови народності, що обслуговує найрізноманітніші сфери життя суспільства, така, що перевершує всі інші різновиди багатством, поліфункціональністю, обробленістю і суворістю норм.
У сучасній науковій літературі ставится питання про відношення понять „літературна мова” і „національна мова”, а також про відношення понять „форма існування мови” і „національна мова”.
З викладеного вище видно, що літературна мова – одна з частин, одна з форм існування мови нації, а в донаціональный період –одна з форм мови народності. Національна мова не має однієї форми існування мови Під цим терміном розуміється певний історичний етап у розвитку форм існування мови, співвіднесений з процесом становлення національної єдності. Національна мова в цьому аспекті протиставляється мові донаціональних періодів.
Якщо додати поняттю „ форма існування мови ” розширене тлумачення – як існування мови взагалі, то різні стадії існування мови (наприклад, мова (діалект) роду, племені, мова народності, мова нації) можна тлумачити як історично різні форми існування однієї і тієї ж мови, а в загальному плані — як різні форми існування мови, що протиставило в діахронічному плані. Так, відомий сучасний філолог Г. В. Степанов вважає, що національна мова може розглядатися як форма існування мови, тобто як якийсь тип буття мови, що протиставлений іншому типу існування. Серед форм (типів) існування, які можуть бути „історично розведені”, учений називає: діалект (діалектну форму існування), загальнонародна мова (мова народності), національна мова (національна форма існування мови). Такий підхід у принципі не протирічить викладеному вище синхронному підходу до форм існування мови.
Українська літературна мова – це єдина, цілісна складна знакова система, точніше система систем: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, яка служить не лише засобом комунікації, обміну думками, закріплення думок, а й засобом її формування, адже мислення здійснюється на мовній основі. Найхарактернішими ознаками літературної мови є її відшліфованість, обробленість, унормованість, наддіалектність, поліфункціональність, стандартність, наявність писемної й усної форми вираження (Сучасна українська літературна мова / за ред. І. К. Білодіда. – К.: Наук. думка, 1969. – 441 с.).
Літературна мова не протиставляється національній, оскільки, узагальнюючи засоби виразності загальноукраїнської мови й будучи найвищим досягненням культури народу, літературна мова відіграє в складі національної мови провідну роль.
Поліфункціональність – здатність виконувати різні функції. Для цього літературна мова повинна мати можливості для відбору в різних випадках різноманітних мовних засобів. Це сприяє розвитку в складі літературної мови кількох функціонально-структурних варіантів (мова науки, мова художньої літератури; піднесений стиль, знижений стиль).
При різноманітності використовуваних засобів літературна мова має зберігати внутрішню єдність і цілісність, вона не втрачає загальнообов’язковості. Цю властивість літературної мови називають стандартність. Ознака стандартності нерозривно пов’язана з унормованістю літературної мови. Стандартність – другий бік нормативності. Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових правил відбору та вживання слів, синтаксичних конструкцій. Ці правила відшліфовуються впродовж тривалого часу.
Отже, мовна норма – це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець, яка в усіх різновидах, усному й писемному, обслуговує все культурне життя народу, усі сфери його суспільної діяльності. Норма – закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти, які найкраще й найповніше із співіснуючих виконують свою суспільну роль.
Літературна норма виконує важливі суспільні функції: вона забезпечує взаєморозуміння всіх членів суспільства. Літературна норма є загальнонародною. Засоби й норми літературної мови охороняються суспільством як його велика культурна цінність.
Українська літературна мова має розвинену систему лексичних, орфоепічних, орфографічних, словотворчих, граматичних, стилістичних норм.
Лексичні норми репрезентують правила слововживання, загальноприйняті в сучасній літературній мові. Вони вимагають добору загальнонародних слів у їх точному значенні (лоб – чоло, йти – повзти, плентатись, шкандибати).
Орфоепічні норми – сукупність правил вимови. Вони забезпечують правильну вимову слів, що є базою для взаєморозуміння, напр.: /т´/ і /д´/ вимовляються без свистячого призвуку: [׀ т ´ ін ´ і ], [ м’ід ´]. Лише в позиції після /с´/ і /з´/ вони мають відзвук [ц´], [V´]: [чис´тц´], [йіз´дV´].
Орфографічними нормами закріплено єдині способи передачі мовлення на письмі. У всіх префіксах (без-, від-, над-, перед-, між-) кінцевий приголосний перед глухим майже не змінюється у вимові, на письмі передається відповідною буквою.
Словотворчі норми регулюють правильне утворення нових слів за існуючими в мові моделями (зелень від зелений, міць від міцний; словотвірний тип – субстантивована назва ознаки, тип непродуктивний).
Граматичні норми охоплюють правила вживання форм слів, словосполучень і речень (напр., правила вживання прийменників за та про: агітувати за мене, говорити про мене).
Стилістичні норми закріплюють мовні засоби за певними стилями. Створення яскравих індивідуальних образів – характерна ознака стилю художньої літератури. Пор. забарвлення слів у текстах: „ Сталь і ніжність” (П. Тичина) та „ сталь – це метал” (науковий стиль).
Літературна мова останніх десятиліть має неоднорідний характер:
1) по-перше, мають свою специфіку тексти художньої, наукової та публіцистичної літератури, які прийшли до нас з діаспори (консервація рис галицького мовно-культурного ареалу; орієнтація на правопис 1928 р.);
2) по-друге, останнім часом з’явилася значна за обсягом література різних хронологічних зрізів авторів, що були репресовані чи вилучені з наукового обігу або заборонені (М. Грушевський, В. Винниченко, О. Курило, Є. Тимченко, В. Стус);
3) по-третє, легалізація сленгу, арго у творах окремих письменників ХХ ст. та їх об’єднань (О. Забужко, Ю. Андрухович, генерація „Вивих”);
4) по-четверте, відродження традиції „олітературнення” діалектів;
5) по-п’яте, розширення сфери функціонування мови веде до пошуку нових засобів вираження, які різними мовцями сприймаються по-різному (згадаймо дискусію про вживання слів нарід чи народ, чотирдесят чи сорок, злука чи возз’єднання).
Дата добавления: 2014-12-18; просмотров: 74 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |