Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Нельзя смешивать простую и составную формы степеней сравнения!

Читайте также:
  1. B) По применимости к ним тех или иных форм уравнений кинетики, как сумма степеней концентрации
  2. I. Сущность, формы, функции исторического знания.
  3. II. Атипичные формы
  4. II. Атипичные формы
  5. IV. Особенности формы современного Российского государства.
  6. IV. Переведите на русский язык предложения, обращая внимание на формы инфинитива.
  7. VI. Особенности ношения предметов формы одежды
  8. VIII. Формы и методы работы по патриотическому воспитанию детей
  9. XX век и новые формы европейского искусства
  10. А в это время в Китае остановили попытку распыления новой формы гриппа с помощью авиации.

Головним обов'язком членів дружини була вірність князеві. Боярин повинен був являтися на кожен заклик князя, на війну, чи в іншій потребі, мав обов'язок скрізь князеві допомагати й дотримувати йому вірності в небезпеці та в нещасті. У літописах бувають не раз згадки, що, як князь був примушений залишити свою землю, бояри йшли з ним на нове місце. Але навіть коли князь тратив своє князівство, бояри повинні були дотримати йому вірності й іти з ним у вигнання. В 1150 р. князь Ізяслва вихваляв за це свою дружину: "Ви зі мною вийшли з руської (київської) землі, потратили свої села й своє майно". Коли малолісній Данило, син Романа Мстиславовича, тинявся по різних землях, "бояри його батька були всі при ньому".

У потребі князь відкликувався до вірності своєї дружини. Так Святополк, син Володимира Великого, коли починав боротьбу з братами, покликав до себе вижгородських бояр і питав: "Чи прихильні ви мені всім серцем?". Бояри відповіли: "Можемо разом із вижгородцями головами своїми понакладати". Так само Данило під час найтяжчої боротьби з галицькими боярами зібрав свою дружину на нараду і сказав: "Чи хочете ви бути вірні мені, коли я піду на ворогів моїх?" Всі закричали: "Вірні ми Богові й тобі, володареві нашому, виходи з божою допомогою".

Бояри виконували військову службу самі, власними особами. Коли князь був у бою, бояри разом з ним стрічали ворога. Заможніші бояри йшли на війну не тільки самі, але водили із собою й свої прибічні дружини.

Коли боярин князя зрадив, відповідав за цю зраду майном і власною особою. Найлегша кара була - вигняння за межі держави. Так Роман Мстиславович прогнав із Галичини бояр Кормильчичів, що зірвали бунт проти нього. Данило засудив на кару вигнання бунтівливого боярина Жирослава. Це викликало велике враження і літописець такими словами засуджує винного:" За те, що жирослав відкрив уста на свого володаря, нехай не буде йому захисту ні в якій землі, ні в руській і угорській, ні в іншій країні, нехай він ходить, блукаючи по всіх краях, бодай йому недоставало поживи, вина і олії, бодай йому всього того буде замало, нехай двір його буде пустий, хай у селі його не буде нікого живого"… Після бою під Перемишлем 1245 р. Данило покарав на горло боярина Володислава, "злого бунтівника землі".

Дружина була найціннішим військом, і князі вважали за свій обов'язок дбати про її добробут та вигоди. Літопис оповідає про Володимира Великого, що він був дуже ласкавий до дружини, годував її, обдаровував так, що дружинники почали вже вередувати, і, як понапивалися, нарікали на князя: "Біда нашим головам, кажуть нам їсти дерев'яними ложками, не - срібними". Коли Володимир про це почув, наказав повиковувати срібні ложки для дружини і сказав так: "За срібло й золото дружини не добуду, але з дружиною добуду й срібло й золото". Пізніші князі наслідували Володимира в цій щедролюбивості супроти дружини. Дуже часто можна прочитати в літописах прохвали для князів, що не були скупі для свого прибічного війська. Так Мстислав, брат Ярослава Мудрого, "незвичайно любив свою дружину, майна їй не жалував, не боронив ні напитків, ні їжі". 1172 р. князь Святослав Ростиславич "не збирав золота, ні слібла, але давав дружині", 1187 р. Володимир Глібович "любив дружину й золота не збирав, майна не щадив, а давав дружині" й т.д. Під час бою князь журився передовсім тим, щоб дружина не зазнала дуже великої шкоди. Після бою під Листвином 1024 р. князь Мстислав кляче вдоволений: "Хто цьому нерад: тут лежить сіверянин, там варяг, а моя дружина ціла!"

Утримання дружини.

На утримання війська йшли різні державні доходи. У найдавніших часах князь вів дружину на полюддя, - стягати дань із підбитих племен. Про це докладно оповідає візантійський цісар Костянтин Порфірородний у пол. Х ст.: "Коли настає місяць листопад, князі їх як-стій виходять із усею Русею із Києва й ідуть на полюддя, тобто з волости до словін, деревлян, дреговичів, кривичів, сіверян і інших слов'ян, що підвладні русам. Перегодувавшися там цілу зиму, в місяці квітні, як скресне крига на ріці Дніпрі, приходять до Києва". Таке полюддя відбувалося суворим способом - це знаємо з літописного оповідання про похід Ігоря на деревлян. Коли княжа дружина почала жалуватися, що зубожіла й не має в що одягнутися, Ігор вивів її на деревлян: "Пішов у Дерева по дань і до першої данини придумав нову і брав силою, він і його люди". Потім, коли вже верталися, він іще роздумався й іще раз пішов із невеликою дружиною добувати ще більше данин для себе. Тоді деревляни змовилися на нього: "Як вовк унадиться між вівці, то виносить усе стадо, доки його не вб'ють"; зробили засідку й Ігоря вбили. Полюддя залишилося й у пізніших часах, хоч певно не в такій гострій формі. Князь об'їздив землі, й населення мусило утримувати його та складати йому данину. Так літопис оповідає, що суздальський князь Всеволод Юрієвич 1190 р. був "на полюдді" в Ростові, пізніше в Переяславі Заліськім. В Україні ще в XVст. Існувала дань із цією назвою, - так Микольський Пустинський монастир у Києві 1427 р. дістав землю "з усіма доходами, бобрами, куницями і з полюддям". Але тоді вже полюддя затратило характер воєнної повинності - утримувати військо.

Коли в Україну приходили чужі війська як воєнна підмога, тоді князі давали їм утримання в городах чи селах, - це називалося розпустити військо на покорм. В 1018 р. польський князь Болеслав, союзник Святополка, зажадав: "Розведіть дружину маю по городах на покорм - і так сталося". Так само 1069 р. Ізяслав Ярославич "розпустив ляхів на покорм - й ляхів тайком убивали". В 1150 р. Ізяслав Мстиславич "післав угрів на покорм до Устилуга". Можна здогадуватися, що й українські війська діставали таке утримання по городах та селах, коли вже позбиралися, а похід іще не починався. Так, мабуть, треба розуміти згадку літопису, що князь Мстислав під час хвилинного миру "розпустив дружину по селах" (1069 р.).

На утримання війська назначували деколи податок грішми. Вже Олег мав настановити в Новгороді дань на варязьку дружину - 300 гривень річно. Коли 1018 р. новгородці хотіли підтримати Ярослава Мудрого в боротьбі з Святополком, "почали збирати скот: від мужа по 4 куни, від старост - по 10 гривень, від бояр - по 18 гривень, і привели варягів і дали їм скот".

На військо йшла теж частина доходів із суду, так зв. вири. Володимир Великий не карав розбійників смертю, а назначав на них грошові кари: "Війни багато, вира хай буде на зброю й на коні". Княжа дружина діставала на утримання й цілі городи та землі. Так було від найдавніших часів. Знаємо, що за Олега й Ігоря по більших городах сиділи "великі і світлі князі", ватажки різних відділів варязького війська. Так само читаємо про Володимира Великого, що він з-поміж варягів "вибрав мужів добрих, розумних і хоробрих і пороздавав їм городи". З доходів города і цілої округи утримувалися і князь, і вся дружина. Так само було і в пізніших часах. Коли Данило 1234 р. заняв Галич, "приняв землю галицьку й роздав городи боярам і воєводам, і було корму в них багато". Проводирі бояр, вірних князеві і вищі військові старшини, що визначилися були в боях, діставали від князя в управу різні городи з усіма доходами, - це була нагорода за їх заслуги. Але були теж маєтності, призначені на утримання тих військових частин, які князь старався мати все готовими до бою. Так, галицький літописець під 1240 р. згадує, що Данило призначив "коломийську сіль", тобто соляні джерела в околиці Коломиї "на роздавання оружникам", тяжкозбройним відділам війська. Але могутній боярин Доброслав, що мав впливи на Покутті, спротивився княжій волі, роздав деякі волості чернігівським боярам, а Коломию дав двом "беззаконникам з мужицького роду"...

В який спосіб відбувалося надавання землі, про це літописи нічого ближче не говорять. Невідомо, чи був при цьому який святочний акт, як це водилося в західній Європі при феодальних відносинах, не збереглося також із княжої доби ніяких грамот, якими надавали землі. В пізніших часах, у Галичині й у литовському великому князівстві в таких грамотах згадували заслуги боярина й зазначували, яка велика має бути служба, чи сам боярин має являтися на воєнний похід, чи привести із собою кількох вояків. Дальше військову службу почали нерозривно пов'язувати з посіданням землі. Хто ходив на війну, той мав право до земельного наділу. Ця система давала державі користь, коли княжа влада була сильна. Князь міг покарати неслухняного дружинника тим, що відбирав його землю. Але коли князь не мав авторитету, боярство як-стій намагалося використати становище й занедбувало свої обов'язки. Таке бачимо в Галичині в перших десятиліттях князювання Данила. Бояри відмовлялися від послуху князеві й самі брали провід у державі. Коли Данило раз перед походом скликав віче, на нараду прийшло всього 18 вірних "отроків", молодших бояр

Старша дружина і отроки.

Дружина поділялася на старшу й молодшу.

Старша дружина звалася інакше - перша, лучча, більша, або - великі бояри. Належали до неї представники наймогутніших боярських родів, великі землевласники, найбільше впливові люди в громадянстві. Вони засідали в княжій раді, мали вплив на постанови князя, мали у своїх руках найвищі уряди (посади). Князь повинен був питати в них їх думки в кожній справі. Коли ж цього не робив, старша дружина виявляла невдоволення. Князь Всеволод Олегович на старі роки "почав любити думку молодих і радився з ними; а ці почали завидувати й відказувати на дружину першу". Святополк Ізяславич (1093 р.) "не порадився з більшою дружиною батька і дядька свого, а раду зробив із тими, що з ним прийшли" і под. У війську члени старшої дружини займали всі вищі місця, "держали воєводство"; передусім до них належав найбільше впливовий уряд - тисяцького. Другою категорією була дружина молодша, - отроки, дітські, боярські діти або просто молодь. Усі ці назви більш-менш однозначні: "дітський" у першому значенні означає "дитячий", "отрок" тілько що "немовля", - дитина, юнак.

Це була лицарська молодь, що походила з боярських родів; у княжій дружині вона готувалася до військової служби. Отрики служили й при боярах і на княжому дворі. Літописи часто згадують, що князі мали довірених отроків або дітських. Найчастіше вживали їх до посилок, перевозити накази, листи і всякі доручення. Тим-то деколи отрока називали просто слугою. Під час бою вони мали під опікою коні дружини. Так, наприклад, галицький літопис при описі ярославської битви 1245 р. каже, що в один якийсь час при князях "не було войовника, а були отроки, що тримали коні". Але ж, з другого боку, в поході на ятвягів 1256 р. Данило при своїм боці залишив "отроків оружних". Отроки готувалися до бою під оком князів, а досвідченіші з них брали участь у легких походах, у стежах та роз'їздах. Особливо в походах на половців у передній сторожі виступає на раз ця "молодь". Так 1149 р. князі "чорних клобуків (найманих половців) і молодь свою пустили наперед до Переяслава, а самі пішли своїми полками за ними". Подібно 1160 р. князь Святослав "перебрав молодь і з берендичами та каєпичами пустив на половців". У походах на степовиків особливо треба було виявити сторожкість, обережність і підприємливість - і це була найкраща воєнна школа для молодих. Князь Василько теребовесьський задумував на чолі такого юнацтва вести широкі походи: "Скажу я братам своїм, Володареві та Давидові: дайте мені дружину молодшу, а самі бенкетуйте й веселіться - і подумав я собі, що піду на лядську землю в зимі й під літо, й заберу лядську землю".

Молодшою дружиною звалися й менше заможні і визначні бояри, що не могли зрівнятися з "великою" дружиною й вдовольнялися нижчими становищами в дружині. Вони могли мати нижчі ступені у війську або були просто княжими слугами до всяких доручень.

Члени молодшої дружини могли згодом входити у склад "старшої" дружини, ставали "великими" боярами, діставали вищі посади тощо. Літописи дають на це деякі приклади. В 1169 р. князь Володимир Мстиславович зробив умову з половцями без відома старших бояр; коли вони про це довідалися, сказали: "Не підемо з тобою, ми про це не знали". Тоді князь указав на дітських і сказав: "Це будуть мої бояри!" Бояри в Ростовщині 1176 р. відказували на князів Ростиславичів, що вони "пороздавали по городах посадництва руським (київським) дітським".

Отроків згадують звичайно в невеликому числі: воєвода Янь мав при собі 12 отроків, при Данилі було їх 18. Раз тільки Святополк Ізяславович мав 700 чи 800 отроків,- може це не молодша дружина, а ціле військо.

Вої.

Поруч з дружиною другою формацією давнього нашоговійська було загальне народне ополчення, що мало стару назву воїв. Спершу вої не мали ніякої постійної організації. Як на нашу країну нападав ворог, уся людність хапала за зброю для оборони. І в такій формі місцевої самооборони вої тривали довгі часи. Але вже перші князі почали вживати до організованих виступів народного ополчення. В походах Олега на Грецію 907 р., окрім варяг, тобто дружини, виступають і слов'яни з різних племен: словіни, кривисі, деревляни, радимичі, в'ятичі, поляни, хорвати, дуліби. Це ніщо інше, як народні вої. Так само Ігор до походу на Візантію 944 р. "почав збирати вої многі", і варягів і військо різних племен. Грецький письменник Лев Діякон каже, що Святослав до походу на Болгарію зібрав "усю дорослу людність". У літописах назва "вої" часом однозначна з військом взагалі. Але частіше ставлять воїв супроти дружини, як окрему формацію. Так, наприклад, 1015 р. бояри кажуть до князя Бориса: "Це дружина батьківська в тебе та вої". До ополчення належала й міська людність і селяни-хлібороби, так звані смерди або чорні люди. На ворога мав іти кожний, без огляду на вік, незважаючи на те, чи мав відповідну зброю чи ні. Князь Всеволод під час нападу половців 1078 р. "наказав збирати воїв від малого до великого". В 1151 р. кияни заявили князям: "Хай ідуть усі, хто тільки зможе хоч дрюк ("хлуд") у руки взяти: коли хто не піде, дай його нам, ми його самі поб'ємо". І так пішли "один одного не залишаючи, всі з радістю за своїми князями, і на конях, і піші, велика сила".

Народне ополчення спиралося на територіальну систему. Населення з якоїсь округи збиралося в часі небезпеки на одному місці, звичайно в найближчому городі і там готувалося до виступу на ворога. Так, наприклад, 1068 р., коли половці погромили князів над рікою Альтою, "люди київські прибігли до Києва, владили віче на торговиці, післали до князя й сказали: це половці порозбігалися по землі, дай, княже, зброю й коні, ми будемо битися з ними", така мобілізаційна округа звалася, напевне, тисяча. Цю назву можна зустріти в літописах декілька разів, але немає докладного пояснення, що таке вона означала: чи була це тільки воєнно-оборонна територія, чи мала вона й ширше, адміністративне значення. На чолі тисячі стояв тисяцький. Тисячі й тисяцькі згадуються в Києві, Вижгороді, Білгороді, Переяславі, Чергінові, Снові й Перемишлі. Були це або княжі столиці або сильніше укріплені городи. Відділи війська діставали звичайно назви від городів, як: кияни, переяславці, звенигородці, берестяни, володимирці, турівці, пиняни, галичани та ін.

Чи були які менші мобілізаційні райони, ніж тисяча, про це певно не знаємо. Уряд сотського вказує, що були якісь сотні, та чи це відділ війська, чи округа, рішити трудно. Деколи вживається й назва полк на позначення території, з котрої йшло ополчення, наприклад, "в'їдемо в силький полк київський", значить - у Київщину. Часом на чолі селянських відділів бачимо старостів, сільських старшин. З того можна було б міркувати, що найнижчими територіальними одиницями в організації воїв були села.

Учасники народного ополчення йшли на війну звичайно зі своєю зброєю, хоч би це були тільки дрюки, як це бачимо де в кого 1151 р. Але в разі небезпеки й князь був зобов'язаний давати воям зброю зі своїх складів. Про це літорис оповідає під 1068 р., коли половці порозбігалися по Київщині, народ у Києві домагався у князя зброї і коней.

Учасники походу діставали деколи плату: "Ярослав почав свої вої ділити: старостам - по 10 гривень, смердам (селянам) - по гривні, новгородцям усім - по 10 гривень, і відпустив їх додому". Але передусім військо мало право до воєнної здобичі, й це найбільше приманювало насерелння до воєнних походів

 

Чорні клобуки.

Своєрідне народне ополчення творили також степові орди, що були під владою наших князів. Мали вони загальну назву чорних клобуків. Є це переробка турецького слова "каракалпаки", що означає - чорні шапки. У таких гостроверхих шапках змальовані степовики на давніх картинах у літописах.

Були це недобитки різних степових орд, в основному печенігів та торків, що або самі піддалися під українську владу, або наші князі привели їх як бранців та осадили на степовому пограниччі. Належали до них різні племені: берендії або берендичі, ковуї, каспичі, турпії. Більшою масою вони замешкували околиці річки Росі, де був їх головний город Торчеськ. Менші оселі були на Переяславщині й Чернігівщині. В 1139 р. літопис нараховує їх на 30 тисяч. Мали вони своїх старших, "ліпших мужів", яких теж звали князями. Довгий час вони були поганами, але пізніше почали приймати християнство. Жили вони життям кочівним, сиділи в "вежах", тобто в возах із шатрами, й переходили з місця на місце. В часі небезпеки ховалися до укріплених городів. Багатством їх були великі стада овець і табуни коней. Вміли вони, як усі степовики, надзвичайно швидко переселюватися на інше місце. Літописець оповідає про це характеристичний епізод із 1151 р. Того року суздальський князь Юрій Мономахович ішов на Київ з половцями. Князі В'ячеслав і Ізяслав не мали з ким боронити города. Тоді чорні клобуки заявили, що готові з усею ордою прийти на поміч. "Їдьте собі у свій Київ, а до нас приставте вашого брата Володимира. Ми поїдемо до своїх веж, хочемо забрати совї вежі й жінки й діти й стада свої, і все, що наше й підемо до Києва; ви будете до вечора в Києві, й ми будемо"… І справді на означений час ціла орда з'явилася під Києвом - на радість і на страх містА\@E…ЭЧЭЙСЩСаAЯбСУсЭДAgОAзгgЩАAпЭбЫСЩРAХЧЭГзХБЩРXAОAЕЛНБЩРXAгеБЙБЩРAеАAлзЙЭГЭьAкXAЫЛПЧgпЛЫЫАAгСЧАXAТAЕЛЧСХЭ~AсХЭЙРAЫБбЭГСЧР@ZAебЭлРAЕЭбЭЗЬXAебЭлРAгЕЭ~@ZAЩЭЫБгеСбfAЯЭЗбБГзЕБЧРXAгЛЧАAЯЭЯБЧСЧРXAгБЙРAЯЭЫСуСЧРE xДд|LЬДжаvLЬДжаvLЬДжаvЇЭбЫfAХЧЭГзХРAПГЛбЛЗЧРAгЕgТAЙСХСТAЯЭГздvAЫКAПЫБЧРXAуЬAеБХКAЙСгнСЯЧgЫАXAЫКAбБО@EлСебСЧРDAТAЫКAлЭеgЧРAгЧзлБеРAХЫяПgД\AЃЧКAОAЫЛЫБЕСгеьAЕgЙЫЭгСЧСгюAЙЬAЯЭЧЭЕнgДXAЭлЭпКAУсЧРAжAгеЛЯЭЕfAЯЭлЭЙРAfAпБгеЬAгБЩfAПБХЧСХБЧРAЫБсСкAХЫяПgДAЫАAЕСЯБЙРAжAгеЛЮ\AіСбЬXAпРAЫЛуСбЬXAАAЫКAбБОAПБУЕЧяЧРAЕЭЫС, що готові за свого князя "голови свої покласти". В українському війську вони мали свою вагу, як елемент рухливий, відважний і завзятий, що насліпо йшов на всяку небезпеку, коли тільки можна було сподіватися наживи і здобич

 

Берладники і бродники.

Українські степи, багаті на дикого звіра, приманювали раз-у-раз до себе сміливе населення, що йшло туди на лови й риболовство, не зважаючи на небезпеку від диких кочівників. Ті сміливі степові поселенці. Попередники запорожців, мали своєрідну воєнну організацію й уміли все виставити значні військові сили. На жаль, про подробиці їх життя відомо небагато. Займалися вони ловами, мали свої стада. Але передусім воювали. Мали різні імена: бродники, берладники, вигонці.

Бродники виступають від половини ХІІ ст. Назву їх виводять від слова "бродити", себто тинятися, блукати по степах, мандрувати. Це були християни, імена мали українські, славилися відвагою. В 1147 р. разом із половцями приходили на поміч Олегові Святославичеві, в 1180 р. брали участь у болгарській визвольній боротьбі, пізніше заходили на Угорщину. Чужинці звали їх землю Блодинією.

Цю степову колонізацію підтримувала також Галичина. Південний степ урізувався тоді в Поділля та Покуття й притягав до себе пограничну людність. А що в Галицькій землі часто бували внутрішні неспокої, то ті, що були невдоволені цими відносинами, могли шукати собі пристановища в степах. Одни із галицьких князів, Івн Ростиславич, 1145 р. утратив свій уділ у Галичині, подався на Дунай і там у городі Берладі зорганізував собі степове військо. Його берладники цілі два десятиліття нишпорили по всіх сусідніх околицях. У 1158 р. вони непокоїли галицьких рибалок десь на Чорному морі й добули два грецькі торгові кораблі. В 1159 р. ходили походом на Пониззя (Поділля), здобули Кучелмин і облягали Ушицю. В 1160 р. опанували торговий порт Олешшя у Дніпровому гирлі. Сили берладників були значні. В подільському поході їх полк налічував до 6000 людей. Та вони мусили мати й свій флот, бо робили напади й на морські пристані. Походи берладників мали не раз характер розбишацько-піратський, а якоїсь вищої політичної мети ця "берладська Січ" не мала.

За першого наїзду татарів 1223 р. появляється ще одна степова формація, таємні - галицькі вигонці. Коли всі князі з'їхалися були недалеко Дніпрових порогів, щоб разом виступити на грізних монголів, "вигонці галицькі приплили Дніпром, ввійшли були в море, бо було човнів тисяча, в'їхади в Дніпро, дійшли до порогів і стали коло річки Хортиці на броді у протолчі; були з ними Юрій Домажирич і Держикрай Володиславич". Була це якась сильніша організація, коли човнів була аж тисяча - людей могло були кільканадцять тисяч. Може, це були емігранти з Галичини, що осіли десь над Чорним морем. Коли в Україну прийшла грізна небезпека, вони почувалися до обов'язку стати разом у обороні рідної землі, й певно багато їх понакладало головами над річною Калкою

 

Охорона зброя.

Зброя давніх часів мала назву "оружжя". Її можна поділити на оборонну й зачіпну. До першого роду належала броня (панцир), шолом і щит.

Броня була для охорони тіла, як панцир. Назва її перейшла від германців чи кельтів (старонім. brunja виводять із кельтського bruinne - груди), - слов'яни у найдавніших часах панцирів не вживали. До нас броню занесли, мабуть, варяги, що знали різні роди залізної зброї. Панцирі з княжих часів знаємо з розкопок старовинних могил. Така броня це щось, наче каптан, чи сорочка з отвором на голову і короткими рукавами. Була вона більш, ніж метр завдовжки й сягали до колін. Зроблена була з дрібних залізних кільців, посполучуваних одне з одним; пізніше (від XV ст.) такий панцир звався кольчугою. Степовики носили теж броні. Але інші, зі шкіри з нашитою залізною лускою. Від печенігів та половців разом із іншою здобиччю переходили до нас і такі панцирі. Могли бути в нас ще й інші роди панцирів. Що приходили зі Сходу, з Візантії або із західної Європи. Так, наприклад, у грамоті володимирського князя Володимира Васильковича з 1287 р. згадано про якісь "броні дощатиє". Згадок про частини зброї для охорони ліктів, колін і взагалі ніг у тих часах не знаходимо.

Шолом, залізна покрова голови. Назва - німецького походження (готське hilms). Мабуть, його в нас поширили разом із бронею варяги. Шоломи княжих часів, вироблені з залізної бляхи, мають форму стіжка, що загострюється догори. Спереду бляха здовжувалася в вузький виступ, що охороняв ніс. Деколи попереду шолома причіплювали залізну маску, що закривала ціле облисся. До шолома можна було дочепити й охорону на шию. З такими заслонами на шию й вуха бачимо наших воїв на картинах із "Життя Бориса і Гліба". На княжих шоломах бували зображення святих, наприклад, на шоломі Ізяслава Мстисловича 1151 р. "написаний був святий мученик Пантелеймон золотий", на шоломі Ярослава Всеволодича бл. 1200 р. - який зберігся до наших часів - є св. Михайло з написом "Великий архистратиже Господен Михаїле, поможи рабові свойому Теодорові". Не знаємо напевно, що воно таке означало слово прилбиця, що тільки двічі можна зустріти в літописах: чи була це частина шолому, що охороняла обличчя, чи цілий шолом (у чехів "прилбиця" означає - шолом). Галицький літопис оповідає, що коли 1241 р. карали бунтівливих перемиських бояр, "пороздирано прилбиці їх вовчі й борсукові".

Щит служив до заслони тіла вже в давніх слов'ян. Як каже Прокопій - слов'янські щити були невеликі. Більші щити поширилися в нас, мабуть, за варязьких часів. Святославове військо в поході на Болгарію мало щити довгі, "великі, для безпеки пороблені аз до ніг". Коли войовники йшли до бою, несли спершу щити на плечах, потім ставили їх поперед себе. На картинах нашого війська в "Житті Бориса та Гліба" бачимо невеликі щити, що охороняють тільки груди, вгорі ширші, донизу вужчі, вгнуті досередини. З чого й як виробляли наші щити, про це докладно невідомо. "Слово о полку Ігоревім" називає щити "черленими", - червоними. На літописних картинах бувають червоні щити. В галицькому війську ХІІІ ст. щити були вкриті бляхою, на сонці блищали, "були як та зоря". На щитах були різні прикраси, може, й герби лицарів; Олег, за переказом літопису, завісив свій щит на воротах Царгорода, щоб таким чином зазначити свою перемогу. Вживали теж вислів: "Взяти город на щит", - пограбувати його.

 

Заплічна зброя.

До зачіпної зброї належить коп'я (копіє) з різними назвами, меч, шабля, топір і лук зі стрілами.

Найраніше з'явилося коп'я. Знали його вже слов'яни, мали для нього різні місцеві назви: коп'я (походить від "копати", бити), сулиця (від "сунути", нападати), осклеп)означає дрючок).

Але який вигляд мали різні роди списів, це вияснити нелегко. Коп'я це була звичайна зброя тяжко озброєного війська, піхоти й кінноти. З коп'ями полки йдуть до наступу. Коп'я це й відзнака полководця. В бою князь повинен перший сунути коп'ями, а як князь умирав, то коп'я ставили при його гробниці. Коп'я мало залізне вістря, в формі видовженого листка, з отвором, що насаджувати оскепище, тобто дерев'яний дрючок. У бою ці деревця часто ламалися. Коп'я бували різної довжини; на картинах княжого війська в піхоти вони виглядають короткі (бл. півтора м.), в кінноти значно довші (до 2,5 м.)

У ХІІІ ст. в галицькому війську, а також у ятвягів (литовців), бачимо якийсь інший рід списів - сулиці. Це, напевне, короткі або легкі списи; воїни або держили їх у руках, наступаючи, або кидали їх з відстані. Осклеп теж рід списа, згадується в нас тільки раз, 1123 р. у інших слов'ян він означав примітивний, простий дерев'яний спис без залізного вістря.

Рогатина це коп'я, що при вістрі має гак. Вживали її деколи в бою. Так 1149 р. при облозі Луцька один із міщан-німців намагався, щоб князя Андрія "просунути рогатиною", але рогатини вживали й на ловах: Данило вбив рогатиною три дикі кабани в грубешівських лісах (1255 р.). Рід малої рогатини це - рогатиця, чи рогтича. В бою з ятвягами 1256 р. "один віїн наладив праву руку, взяв із пояса свою рогатицю, кинув далеко й скинув з коня ятвязького князя, - і злетів він із коня на землю, й душа його вийшла з кров'ю в ад". Меч - назва запозичена в німців (готське mekeis). Давні слов'яни мали вживали мечів. У могилах полян, кривичів, сіверян їх подибуємо рідко. Поширили їх щойно варяги, а варяги перебрали їх із заходу від франків. Араб Ібн-Фадлан з поч. Х ст. оповідає, що всі руси мають при собі меч, а мечі їх франконського виробу. Інший араб Ібн-Русте каже, що Русь має мечі "сулейманові" - східного походження. Окреме розслідування одного з археологів (Анучина) показало, що майже всі мечі, які познаходили в нас у розкопках могил, походять із Скандинавії. Ці варязькі мечі були на 1 метр завдовжки. Вістря - завдовжки 80 см., вгорі має ширину 6,5 см., донизу трохи звужується. Ручка була відділена від вістря перекладиною на 10 см. завдовжки. Сама ручка була масивна, не раз майстерно оброблена, часом посріблена та прикрашена орнаментом. Мечі бували обосічні. Про це згадує вже найдавніший наш літопис у оповіданні про поневолення полян хозарами. Коли поляни принесли наїздникам в данину мечі, вони занепокоїлися, що "зброя в них із обох сторін гостра, тобто меч", бо хозари мали тільки шаблі. Меч носили "при бедрі", в піхві, - з того і вислови: "виняти меч", "обнажити". Меч був ознакою судової влади князя: "Князь недаремне носить меч - на помсту злочинцям, і на хвалу тим, що добро творять". В великій ціні були пам'яткові мечі - так князь Андрій Юрієвич переховував меч св. Бориса.

Шабля прийшла до нас зі сходу, від степових народів. Літопис згадує, що хозари мали шаблі з одного боку загострені. Шабля була довша від меча, доходила до 1,2 м., була трохи закривлена, мала легку ручку, і взагалі була значно легша і зручніша від меча. Але ж мечі були тоді більш поширені, ніж шаблі.

Топір є, здається, іранського походження (пор. перське tabar). Його вживали як зброю до наступу тільки в найдавніших часах в основному варяги. Ібн-Фадлан каже, що всі руми мали меч, ніж і топір. Варяги. Що були на візантійській службі, були озброєні в мечі, коп'я або топори. В описах боїв в Україні топори ніде не згадані. Але що вони були дуже поширені, про це свідчать часті знаходи в могилах. Як підручної зброї вживали ще й топірця (1071 р.).

Лук, як зброя, був відомий давнім слов'янам. Слов'янські є теж назви: тетива, стріла й тула - сагайдак на стріли. Але краще опанували цю зброю степовики й щойно від них поширився лук і в нашому війську. Під 968 р. наш літопис згадує, що коли склали мир із печенігами, печенізький хан дав гостинця нашому воєводі: коня, шаблю і стріли. Пізніше, під впливом торків та половців, повстали й поширилися в нас лучники, яких називали стрільцями. З техніки володіння луком знаємо вислови "накласти стрілу" і "напрягти лук". У війську "данила 1251 р. з'являється якийсь новий рід лука, рожанець: "Стрільці йшли з обох боків, тримали у руках свої рожанці й наклали на них стріли на ворогів". Тули в галицьких бояр бували боброві

 

Оружники.

Відповідно до озброєння мажна поділити військо на різні боєві категорії. Головне значення мали два роди військ - оружники та стрільці.

Оружниками називалося військо - озброєне повною зброєю, оружжям. Назва "оружники" з'являється в ХІІІ ст., але так озброєні войовники водилися в нас від найдавніших часів. Оружниками можемо назвати тяжкозбройних варягів, пізніше княжу дружину і взагалі всі військоів формації, що носили тяжку зброю. Повна зброя складалася з броні, шолома, щита, меча й коп'я.

Але не все й не всі войовники мали всі ті види озброєння. У варязькій добі зброя була найповніша, це бачимо із згадок у договорах перших князів із греками, в літописі та у грецьких описах Святословових походів. У договорі Ігоря з 945 р. згадані як звичайна зброя мечі, коп'я та щити. Воєвода Претич 968 р. дає печенізькому ханові гостинця: броню, щит та меч. Святославове військо в Болгарії 968-971 р. виступає в шоломах і панцирях, зі щитами й мечами, або зі щитами і коп'ями. Невідомо тільки, чи кожен войовник мав коп'я і меч, чи були окремі відділи копійників і окремі, озброєні мечами.

В ХІ і ХІІ стю броні згадувалися рідко. Не значи, чи того, що вони були загально поширені, чи що їх невистачало. Рідко коли літописці зазначують, що військо мало броні. Так, наприклад, 1151 р. на воєнних кораблях князя Ізяслава на Дніпрі "борці стояли у бронях і стріляли". В 1176 р. полк дружини князя Мстислава виступає - "всі в бронях". Але навіть і половці мали частину війська в повнім озброєнні: 1151 р. "повсідали на коні у бронях, зі щитами, з коп'ями, наче до бою". З того можна здогадуватися, що броні були досить поширені.

Тяжкоозброєні війська з того часу виступають до бою все з коп'ями. Князь починав бій так, що перший кидав коп'ям. Головний бій вирішував усе наступ війська, озброєного коп'ями. Силу війська рахували на число копій: "В поганих (половців) було 900 копій, а в Руси 90 копій" (1169 р.). Один раз на означення цього роду війська літопис уживає назви копійники (1180 р.).

Для охорони від ворога копійники мали щити. Так 1151 р. князь Андрій іде в бій зі щитом; так само зі щитами бачимо ми половців. Як коп'я в наступі були поламалися, то войовники витягли мечі й ними рубали ворога. Але чи всі копійники мали мечі, про це виразних немає згадок. Треба радше думати, що тільки добірні частини мали обидва роди зброї. Частіше войовники йшли до бою з самими коп'ями.

В ХІІІ ст., в Галичині, за Данила, вже знана назва оружники. Літописець дає нам їх опис 1231 р.: на мурах города Володимира "стояли оружники, - блищали щитами і зброєю, на сонце скидаючись". На іншому місці - подібний опис Данилового війська: "Щити в них були як та зоря, шоломи в них як те сонце, що сходить, у руках держали коп'я, як багато трости" (1251 р.)

 

Стрільці.

Другий рід війська з іншим озброєнням це були стрільці. Відповідніша назва була б тут "лучники", бо це військо було озброєне луками. Але назва "лучник" в тих часах означало - ремісник, що виготовляв луки.

Лук був уже відомий давнім слов'янам. Та чи були це організовані окремі відділи лучників, про це відомостей немає. Варяги вживали теж луки, але в нас ця зброя ширше не розвинулася. Формація лучників, як окремого війська, витворилася в нас аж під впливом степовиків, що славилися як добірні стрільці. Наш літопис записав цікаву хвилину обміну зброї. В 968 р. київський воєвода Претич склав мир із печенізьким ханом і на знак приязні вони помінялися зброєю: Претич дав від себе броню, щит і меч, а половчин йому - коня, шаблю і стріли. Але степовики не тільки доставляли нам цього роду зброї, але були й творцями легкого війська, озброєного луками. Уже Святополк Окаянний у боротьбі з Ярославом Мудрим наняв собі був печенігів. З 1070 р. різні князі починають наймати собі на службу ватаги половців; найбільш уславився цим Олег Святославич, якого і прозвали Гориславичем, за те, що його союзники багато горя навели на Україну. Знову ж у половині ХІІ ст. київські князі організували собі помічне військо з залишків печенігів і торків під назвою "чорних клобуків". Ці степовики ввійшли у наше військо під назвою "стрільців" і на їх зразок почали організовувати в нас і наших лучників. Так, 1151 р. у боях над річкою Рутом, коли ворожі війська почали уступати, князь В'ячеслав і Ізяслав "пустили за ними стрільців своїх, чорних клобуків і Русь". У 1169 р. берендії просять у князя Михалка: "Ми поїдемо наперед стрільцями". В 1180 р. в бою з половцями знову виступають разом "стрільці руські й чорні клобуки".

В пізніших часах, у ХІІ ст., степовики вже не згадуються. Видно, стрільці рекрутувалися тільки з місцевого населення. До особливого розвитку вони дійшли в галицько-володимирській державі за Данила. В різних походах вони виступають у великому числі, як окремі відділи або при боці оружників, і здобувають собі славу доброго війська. Під час походу на ятвягів 1235 р. польські князі просили Данила, щоб дав їм у допомогу своїх стрільців.

Про зброю стрільців невідомо ближче нічого; лише те, що вони мали луки та стріли. У війську Данила 1251 р. стрільці мають якийсь особливий лук - рожанець.

Від 1232 р. в галицькому війську згадуються також стрільці на соколів ("проїхавшим соколом стрільцем").

 

Піхота.

В найдавніших часах військо наше було піше. Слов'янські вої йшли до бою пішки із щитами та коп'ями. Варяги виступали теж у битвах, як піхота - тяжко озброєна в панцирі й шоломах, з мачами або коп'ями. До кінці ХІ ст. тяжкоозброєне піхота творила головне військо в Україні. Тяжкі опанцирені полки, захищені щитами, понаїжувані коп'ями - це прикметний вигляд війська того часу. Пізніше тяжкоозброєні войовники сіли на коні і головним військом стала тяжка кіннота. Тоді піхота зайняла другорядне місце - в піхоті служили тільки "прості люди", незаможні, що не могли придбати для себе коня. Дуже часто бувало це міське населення. При облогах різних городів бачимо, що з міських воріт виходять "пішці" і тут порядкуються до бою. Так, 1149 р. в Лущьку "пішці вийшли з города" й почали стріляти на ворога. Та коли на них наступили копійники, вони чимдуж утекли до города. Під Києвом 1151 р. поруч із кіннотою беруть участь у бою "кияни пішці". З Чернігова 1152 р. "вийшли пішці з города стрілятися, але князь Андрій наступив на них з дружиною та половцями й - "одних повибивали, інших увігнали в город". Пізніше вони вже не виступали на ворога, "не сміли вийти з города, бо були налякані".

Піхота вела боротьбу найчастіше під охороною города. Були це звичайно стрільці, що здалека обстрілювали ворогів. Але як на них пішов наступ, вони не могли вдержатися на місці і ховалися за стіни города. У дальших походах піхота рідко брала участь. Труднощі були з тим, як доставити піхотинців на місце. Коли була недалечко річка, то везли їх човнами, наприклад, у похід на половців 1103 р. Дніпром. Піхотинці не могли встигнути за кіннотою і треба було залишати їх на місці. Це бачимо наприклад 1151 р. у боях під Києвом. Піхоту можна було вжити тільки до другорядних завдань. Так, 1152 р. Володимирко галицький ставить пішців поруч із кіннотою боронити бродів. Піхота часом закінчувала битку: коли кіннота розбила ворога, та піхотинці вели ще боротьбу з останніми відділами, роззброювали ворога, били втікачів, брали добич.

До нового розквіту дійшла піхота в галицько-володимирській державі в ХІІІ ст. Тут надибуємо більші відділи піших військ. Так 1241 р. печатник Курило в Бакоті на Пониззі мав значніший відділ пішців - на підмогу Данилові він привів 3000 пішців і 300 кінноти. В 1245 р. князь Ростислав зібрав селянську піхоту - "смерди многи пішці"; Данило повів на нього теж свої "вої многи і пішці". Піхота брала участь в бою під Ярославом 1249 р. по обох сторонах. У бій із ятвягами 1251 р. йшла тяжкоозброєна піхота. В 1253 р. під Більськ Данило посилає знову піхоту й кінноту. У 1259 р. на татар з Володимира виступили міщани - як піхотинці.

З цих звісток помітно, що піхота в галицькій державі грала важливу роль, вона була під особливою опікою князів. Ця піхота складалася з селян та з міщан. Але були це не слабо озброєні вої, як у попередніх століттях, а сильна формація - добре озброєна. Про це свідчать слова літопису з 1251 р., які вже вище наведено: "Вої возсідали з коней і пішці з обозу озброїлися: щити їх були як та зоря, шоломи блищали на сонці, держали в руках копії як багато трости, а стрільці йшли з обох боків і тримали в руках рожанці (луки) свої й понакладали на них стріли на ворога". Отже, до галицької піхоти належали й тяжкоозброєні оружники, і стрільці лучники. Була це нова сильна формація, але серед яких обставин вона повстала, і як була організована, про це, на жаль, ближче невідомо нічого

 

Початки кінноти.

В найдавніших часах в Україні кінноти не зустрічаємо. У слов'ян тільки старшина виходила у похід на конях. Варяги, як морський народ, відбували дальші дороги водяними шляхами, на човнах. Україна взагалі не була багата на коні. Цісар Костянтин Порфирородний (пол. Х ст.) оповідає навіть, що в Україні цілком коней немає, що їх купують у степових печенігів.

Але насправді в українських степах жив дикий кінь, тарпан. Як із пізніших описів знаємо, був він невеликого зросту, доходив ледве до 1,5 метра, мав велику голову з короткою мордою, гострі вуха, коротку товсту шию, широкі груди, простий зад; масті був мишастої, з темною або чорною смугою вздовж хребта, грива і хвіст чорні. Тарпани жили великими табунами 50-60 штук. Лови на них за княжої доби належали до улюбленого спорту. За найбільшу штуку вважали - ловити їх і в'язати руками, певно з коня; такі лови влаштовував Володимир Мономах. Але присвоїти дикого коня було дуже важко і, хоч пізніше коні "вибивалися з диків", то рідко це справді вдавалося. Тим-то найбільше коней слов'яни діставали від степових кочовиків.

Перші звістки про коні у війську літопис подає вже в часах Олега: в похід на Візантію 907 р. Князь повів частину війська на конях, частину човнами. Те саме читаємо про похід Ігоря на греків 944 р. Але в тих часах коней вживали, мабуть, тільки для перевозу війська, не в боях. Воєнна кіннота почала розвиватисяч аж у боротьбі з печенігами, що від початку Х віку непокоїли наші кордони. Дикі степовики налітали несподівано на українські оселі, заскакували безборонних мешканців, загарбували, що було під рукою, і швидко відбігали назад. Щоб дорівняти скорій степовій кінноті, українці мусили організувати кінне військо.

Потреба кінноти виявилася також у перших зустрічах з Візантією. Греки мали тоді славну кінноту, тяжко озброєну: їздці виїздили на ворога кінно, в панцирях і в шоломах, з довгими коп'ями, й проти їх ударів піхота була безборонна. Це відчув князь Святослав у своїх походах на Болгарію 968-970 р. Грецька кіннота так сильно напирала вперед, що навіть залізні лави варягів зі щитами й коп'ями не могли встояти на місці. Святослав бачив це і під Доростолом намагався поставити кінний полк проти греків. Про це оповідає Лев Діякон: "Скити (українці), з кінцем дня на конях виїхали з города, вперше з'явилися кінними, бо звичайно виступають вони на ворогів пішки - не вміють вилазити на сідла й так битися з ворогами. Ромеї (греки) чимдуж схопили за зброю, посідали на коні, схопили коп'я (вони вживали довгих копій до бою), з запалом і напором великим на них пустилися. Але ті не вміли й поводити коней вуздами, й коли ромеї вдарили на них коп'ями, звернулися й забралися до міста". Так перша спроба вжити кінноту до бою не вдалася.

Наступник Святославів, Володимир Великий, не кинув заходів творити кінноту. В поході на волжанських болгар 985 р. він висилає степових торків на конях, але його власне військо було ще піше, плило човнами: "Пішов Володимир на болгар із Добринею, дядьком своїм, човнами, а торків берегом привів на конях". В 966 р. він завів нові судові кари (так звані вири) за вбивство - "на зброю і на коні".

З Володимирових синів, Святополк (1015-1019) користувався найманими печенігами, своєї, видно, кінноти багато не мав. Але Ярослав Мудрий до дальших походів вживав вже коней. Так під 1042 р. читаємо в літописі, що під час походу на Ям "вигинули коні в воїв Володимира (Ярославового сина) так, що коні ще дихали, а з них здирали вже шкіри, - такий був помір на коней". За перших наступників Ярослава українська кіннота могла вже мірятися зі степовими ордами. В 1060 р. Ярослависі ходили "на конях і човнами" на торків. В 1068 р. Святослав Ярославич із 3000 коней розбив 12 тисяч половців. Літопис оповідає про це так: "Святослав був у Чернігові, а половці воювали довкола Чернігова. Святослав зібрав трохи дружини і вийшов на них під Сновськ. Коли половці побачили, що військо йде, впорядкувалися на стрічу. Святополк бачив, що їх велика сила, і сказав до своєї дружини: "Рушаймо, нема вже куди нам діватися". І вдарили на коні, й переміг Святослав трьома тисячами, а половців було 12 тисяч. Одних побили, а інші потонули у Снові, і князі ловили їх руками. Це було 1 листопада. І вернувся Святослав з перемогою у свій город".

Ця перша перемога над половцями дала доказ, що українська кіннота вже було організована й могла мірятися навіть із степовиками, які давали їй перші зразки організації.

Збірної назви на кінноту у княжих часах не стрічаємо. Може вживали тоді назви "комонник" (від давнього комонь - кінь), але у княжих пам'ятках її не бачимо, - вона з'являється щойно в ХVI-XVIII cт. Зазвичай їздці звалися конники, деколи ще й снузники - від старого слова "съи-узникъ", себто зв'язаний з кимось докупи, тут - із конем.

Кіннота за своїм озброєнням і тактичним завданням поділялася (так само як піхота) на тяжку та легку. Тяжкоозброєна кіннота, це оружники в тяжких бронях, у шоломах, зі щитами й коп'ями або мечами. До легкої належали стрільці, без тяжкої броні, з луками

 

 

Коні.

Наша кіннота мала коні місцевої годівлі і з добичі н половцях. Коні в більшій кількості згадуються найчастіше у наддніпрянських землях. В 1107 р. половецький ватажок Боняк у поході "зайняв коні біля переяслава". Так само в Переяславщині князі Ольговичі 1141 р. позабирали коні. В Чернігівщині в Рахнах у лісі 1146 р. було 3000 кобил стадних і 1000 коней. В 1168 р. половці пограбували коні й худобу біля Полонного в Київщині 1176 р. за Києвом.

Але ще частіше українці добували коні в походах на половців. Так 1095 р. "Святополк і Володимир пішли на вежі, і полонили худобу й коні, верблюди й невільників, і провели до своєї землі". Так само в походах 1103, 1135, 1185 і інших років.

Більші стадники були власністю князів. Під час нападу половців на Київщину 1067 р. схвильований народ зажадав від князя коней до походу на степовиків - видко, князь мав більші стада. Так само княже було велике стадо в Рахнах на Чернігівщині. В Галичині з княжих часів походила велика стаднина в Перемищині, в селах Негрибка, Гійсько, Буців, Торки, Витошинці, Даровичі, Батичі, Малковичі, Мацьковичі. Мешканці тих осель здавна тільки тим й займалися, що доглядали княжі коні. Ще в XVI віці вони покликувалися на свої права з княжих часів і навіть подали польському урядові грамоти князя Льва, що, мовляв, князь взяв їх "на службу нашу воєнну й для догляду наших коней господарських (княжих) при дворі нашому перемиському". Ця грамота була підроблена, але канцелярія польського короля цього не пізнала, і селяни залишилися вільні від панщини. Між цими конюшими селами звертає на себе увагу село Торки. Це, очевидячки, оселя кочовиків-торків, що служили в українському війську. Вони, як усі степовики, мали добрі коні, і князі уживали їх до своїх стаднин як конюхів.

Догляд над конюхами мав "старійшина-конюх" або конюший. Цей уряд (посада) згадується вже в часах Олега, а потім у ХІІ ст. Володимир Мономах у своїй "Поуці дітям" зазнічує, що сам особисто доглядав конюхів - стаднини мали велике значення для війська, і князь мусив про них пильно дбати.

Але й селяни мали свої коні, про це виразно читаємо в літописі під 1103 р. Тоді князі мали раду, коли їм іти на половців. Дружина князя Святослава противилася походові навесні, бо це завадить селянам у роботах на полі. На це відповів Володимир Мономах: "Дивно мені, дружино, що вам шкода коня, котрим селянин оре, а про нього самого чогось не думаєте; почне мужик орати, а тут приїде половчин, ударить його стрілою й коня йому забере, поїде в село, забере йому жінку, й діти, і все майно, то коня вам шкода, а його самого вам не жаль!" Не раз потім бачимо, що народні вої виряджалися в похід на конях.

Для годівлі коней сіяли багато вівса. У пізніших часах, XVI-XVII ст. продукція вівса в наших землях була така висока, що серед усіх родів збіжжя на першому місці стояв овес. Те саме було вже, мабуть, за княжих часів. Принайменше, в західній Україні, на Волині вже в ХІІІ ст. селяни платили данину вівсом

 

Лицарські вправи.

Військо за княжих часів не відбувало ніяких систематичних вправ, не було тоді ні муштри, ні маневрів. Але кожен войовник підлаштовувався до свого фаху сам. Його виховували до війська вже замолоду, а потім уже сам він дбав про те, щоб не втратити справності, і при різних нагодах старався скріпити себе й вдосконалити.

До військового життя підготовлювалися вже малі хлопці. Святослав Ігоревич, славний лицар, почав воювати вже малою дитиною, за традицією в бою перший кидав коп'я: "Сунув коп'ям Святослав на деревлян, і коп'я полетіло поміж вуха коневі й ударило коня в ноги, - бо був він ще малий". Володимир Мономах ходив на лови від тринадцятого року життя. Данило Галицький уже кількалітнім хлопчиком володів мечем. Коли бояри хотіли було розлучити його з матір'ю і один боярин, Олександер, узяв його коня за поводи, "він вийняв меч, і рубнув його, і коня порубав під ним". Так само Данилів син, Лев, малим хлопцем ходив у бій під опікою довірених бояр.

Молодий войовник мак пізнати різні види зброї, різні способи боротьби та лицарських вправ, мусив навчитися кидати коп'я, стріляти з лука, володіти мечем і шаблею, рубати топором, їздити верхи конем, ходити на лови, веслувати, боротися рукопаш. Це були тодішні спорти й підготовка до війни.

В ранніх часах дуже поширене було дужаня, борня, що звалася "борба". Вже на перших сторінках літопису є оповідання про Кожем'яку, молодого силача, що рвав руками шкіру, затримав був у бігу вола й вирвав йому з боку шкіру із м'ясом. Літопис описує його борню з печенізьким велетнем: "Розміряли місце між обома військами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, він притиснув печеніжина в руку на смерть і кинув ним об землю". Як силач уславився був тмутороканський князь Мстислав, син Володимира Великого. В 1022 р. у дужаннях переборов він Редедю, князья касогів (черкесів), що закликував його до борні: "Не зброєю биймося, а поборімося". Часом і бій двої військ переходив у таку загальну борню. Так у битві на альтському полі "була січа зла, якої ще не було на Русі, і за руки хапалися і рубали один одного, і сходилисяч тричі".

Коп'ям орудували на двоякий спосіб. З тяжким коп'ям, що мало залізне вістря, войовник ішов пішки на ворога або їхав конем і старався противника колоти, вдарити, пробити. Легким, коротким коп'ям кидали здалека.

Лук був здебільшого зброєю легкої кінноти. Особливо молодь справлялася, стріляючи з лука.

Меч був важкий, і, щоб ним зручно орудувати, треба було мати вироблену силу у руці. Легша вже була шабля, але її вживали рідко. Кожний войовник вправлявся в їзді конем, мусив вміто наздогнати швидких степовиків і з коня боротися коп'ям, чи мечем. Знаємо звичай, що хлопця вперше саджали на коня тоді, коли робили йому "постриг", - перший раз остригали волосся.

Підготовкою до війни були лови. На звіра йшли часто пішки з рогатиною, особливо на ведмедя й кабана. За дикими кіньми гнали верхи й ловили їх руками - такі лови описує Володимир Мономах. У раніших часах, коли у більшому розвитку був флот, дуже поширене було знання веслярства й орудування човном. Святослав у боргарському поході сам веслував, переїжджаючи Дунай: "Приїхав якимось скитським човником, тримаючи весло й разом з іншими гребучи, якби й усякий інший".

В тих часах бували уже показові ігрища, де охотники пописувалися зручністю й силою. Для таких змагань були окремі витоптані майдани, що теж звалися "ігрищами". Один письменник описує, як охоче народ ішов приглядатися на такі покази: "Грища втолочені, й людей така сила, що починають пхати один одного". Пізніше відбувалися й лищарські інрища, як це було в західно-європейського лицарства. Першу згадку про них маємо з 1150 р. з Києва. Князь Ізяслав святкував тоді свою перемогу і справив святочний бенкет: "Тоді й угри на фарах (конях) і на скоках грали на Ярославовому дворі, велика сила; кияни ж дивувалися числу угрів і зручності їх і коням їх".

Такі лицарські змагання знаємо і в Галичині. Князь Василько, Данилів брат, різ для розваги почав борню з якимось угорським боярином: "Добув меча свого, граючи на слугу королевого, а той ухопив щит, граючи". Як видно з опису, лицарі ставали один проти одного пішки, з мечами і щитами. Під мурами Ярослава 1245 р. князь Ростислав стрічався з угрином Воршем на коні: "І як він зустрічався з Воршем, упав під ним кінь, і він розбив собі плече". Також в щоденному житті войовник повинен був заготовлюватися до витривалості і стриманості, вміти витримувати холод і спеку, голод і невигоди. Він повинен був уставати до схід сонця, сам усе доглянути, не покладаючись на отроків та службу, ставити до себе якнайбільші вимоги. Зразками таких лицарів були Святослав Ігоревич, Володимир Мономах, Данило й інші визначні князі та полководці

 

Нельзя смешивать простую и составную формы степеней сравнения!

Неправильно говорить: наиболее умнейший, менее красивее, самый талантливейший и т.п.

Правильный вариант:

наиболее умный; менее красивый; самый талантливый

СУЩЕСТВИТЕЛЬНЫЕ

Формы Р.п. мн.ч. сущ.

Запомните!

Пара ботинок, валенок, погон, сапог, чулок (Но: пара носков)

Купить ананасов, апельсинов, мандаринов, персиков, баклажанов, помидоров, томатов (НО: яблок)

Нормативными среди существительных м.р. являются следующие формы:
Несколько ампер, аршин, герц, микрон, ватт, вольт, ом, рентген Несколько гектаров, граммов, килограммов, километров, метров, ньютонов, центнеров
Жить среди агличан, армян, башкир, болгар, бурят, грузин, турок, лезгин, мордвин, осетин, румын, татар, туркмен, цыган Жить среди арабов, бедуинов,бушменов, калмыков, киргизов, монголов, негров, таджиков, тунгусов, узбеков, хорватов, якутов
Отряд гусар, драгун, партизан, солдат Отряд гардемаринов, минёров, сапёров
Нормативными среди существительных ж.р. являются следующие формы:
Несколько басен, барж, вафель, свадеб, сплетен, цапель, нянь, простынь, туфель Несколько долей, кеглей, пригоршней, свечей
Нормативными среди существительных ср.р. являются следующие формы:
Нет блюдец, полотенец, яблок Нет коленей
Нормативными среди существительных, которые употребляются только во мн.ч., являются следующие формы:
Нет нападок, потёмок, будней, заморозков, граблей, сумерек, лохмотьев, яслей

 

Формы И.п. мн.ч. сущ.

Существительные м.р., оканчивающиеся на согласный, в И.п. мн.ч. имеют, как правило, безударное окончание -ы(-и):юристы, ключи, заводы.

 

Однако целый ряд существительных м.р. во мн.ч. оканчивается на ударное

-а (-я):дома, вечера.

 

 

Запомните!
Окончание -ы(-и) имеют слова:


Аптекари

Библиотекари

Бункеры

Бухгалтеры

Выборы

Договоры

Инженеры

инструкторы

кондукторы

конструкторы

консулы

лекари

лекторы

офицеры

ораторы

Приговоры

Рапорты

Ревизоры

Редакторы

Режиссёры

Ректоры

Сваты

Секторы

Слесари

Торты

Фронты

Шофёры

Штурманы

цехи


Запомните!
Окончание -а(-я) имеют слова:


Адреса

Бока

Века (но: во веки веков)

Векселя

Директора

Доктора

Жемчуга

Закрома

Катера

Кителя

Колокола

Корма

Купола

Мастера

Номера

Округа

Ордера


Отпуска

Паруса

Паспорта

Повара

Погреба

Поезда

Профессора

Сорта

Сторожа

Тенора

Фельдшера

Хутора

Шелка

Штемпеля


 

 

Употребление форм рода имён существительных

• Запомните:

 

Мужской род Женский род Средний род
Аэрозоль Зал Погон Рельс Толь Тюль Шампунь Бандероль Босоножка Вуаль Мозоль Плацкарта Тапка (разг. тапочка) Туфля Бра Повидло Контральто Монисто Чучело Щупальце

 

ЧИСЛИТЕЛЬНЫЕ

Образование форм числительных
Числительные Пример ошибок Правило и правильные варианты
а) сложные Нет ше­стьсот рублей, о четырехсот книгах и т.п.   При склонении у сложных числительных изменяются обе части (четырехсот (р.п.), четыремстам (д.п.), «четырьмястами (тв.п.). 0 четырехстах (п.п..), Правильный вариант: нет шестисот рублей, о четырёхстах книгах.
б) составные Тремя ты­сячами пятистами восьмиде­сятью се­мью При склонении составных числительных изменя­ется каждое слово (трём тысячам семистам пяти­десяти двум (д.п.), пятью тысячами восьмьюстами пятьюдесятью шестью (тв.п.): Правильный вариант: Тремя тысячами пятьюстами восьмьюдесятью семью
в) дробные   При склонении дробных числительных изменяются все слова, при ЭТОМ числитель изменяется как соответствующее целое число, а знаменатель как прилагательное во мн. ч. (трёх (каких?) седьмых; пяти (каким?) девятым).
г) полтора и полтораста Полторами стаканами, полутора-стам друзь­ям Числительные полтора (ж.р. — полторы) и полтораста в им. и вин.п. имеют указанную форму, а во всех остальных падежах — форму полутора и полутораста (полторы чашки (и.п.). полутора чашек (р.п.). полтораста центнеров (и.п.), полутораста центнерами (т.п.). Правильный вариант: Полутора стаканами. полутораста друзьям. _1
д) сорок, девя­носто, сто Девяно­стам тет­радям; о сороках событиях; к стам книгам Числительные сорок, девяносто, сто при склоне­нии имеют лишь две формы: им.п. и вин.п. — со­рок, девяносто, сто, остальные падежи — сорока, девяноста, ста. Правильный вариант: девяноста тетрадям; о сорока событиях; к ста книгам.
е) собирательные двое, трое, четверо, пя­теро, шесте­ро, семеро Двое девчо­нок, семеро женщин, трое кошек Эти числительные употребляются только а) с существительными, обозначающими лиц мужского и общего рода: трое братьев, двое сирот; б) с существительными, имеющими форму только множественного числа: трое суток, двое ножниц; в) с существительными ребята, люди, дети, лицо (в значении «человек»): пятеро подозрительных лиц, трое ребят; г) с личными местоимениями мы. вы, они: их трое, вас пятеро; д) с названиями парных предметов: двое носков, варежек, лыж; д) с названиями детёнышей животных: двое зай­чат, четверо ежат.   Обратите внимание! Собирательные числитель­ные не могут сочетаться с существительными, обозначающими лиц женского пола и взрослых особей животных! Правильный вариант: Две девчонки, семь жен­щин, три кошки
ж) собирательные оба-обе К обоим старушкам, у обеих мальчиков Числительное оба (обоих, обоим, обоими) упот­ребляется только с существительными мужского рода (оба сына, на обоих домах), а числительное обе (обеих, обеим, обеими) — только с существи­тельными женского рода (обе подруги, по обеим колеям).   Правильный вариант: < обеим старушкам, у обоих мальчиков

 

 

Запомните!


Двухтысячный год

(До) двухтысячного года

(К) двухтысячному году

Две тысячи первый год

(До) две тысячи первого года

(К) две тысячи первому году

Запомните!

Сочетания составных числительных, оканчивающихся на два, три, четыре (т.е. 22, 23, 24… 32, 33, 34… 102, 103, 104 и т.д.) с сущ., употребляющимися только во мн.ч. (сутки, ножницы, щипцы и т.п.) в литературной речи невозможны!!!

Нельзя сказать «двадцать двое суток», «тридцать трое ножниц».

В случае необходимости соответствующих обозначений следует использовать синонимические замены сущ-ных или употреблять составное числительное не в Им. – Вин. падежах: прошло двадцать два дня, купили тридцать три штуки ножниц, в течение двадцати двух суток и т.п.

Собират. числит. сочетаются с сущ. дети, ребята, люди, лицо (в значении человек): двое детей, трое незнакомых лиц

с личными местоимениями мы, вы, они: нас двое

с субстантивированными числительными и прилагательными, обозначающими лиц: вошли трое больных, бегут двое

Нежелательны сочетания собирательных числит. с сущ., обозначающими высокое общественное положение лица

 

 




Дата добавления: 2014-12-18; просмотров: 42 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.067 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав