Читайте также:
|
Антиінфляційна політика становить комплекс регуляторних заходів, спрямованих на боротьбу з інфляцією та на обмеження масштабів інфляційних наслідків.
Для вироблення та реалізації антиінфляційної політики держава в особі уряду і НБУ розробляє так звану антиінфляційну програму, в якій визначає мету, завдання антиінфляційної діяльності держави та способи їх реалізації.
Передусім способи проведення, а отже, тип антиінфляційної політики (антиінфляційного регулювання) обирають залежно від типу інфляції і визначають за факторами, що спричиняють інфляцію.
У міжнародній практиці з метою боротьби з інфляцією поширені такі класичні напрями антиінфляційної політики:
- дефляційна політика (регулювання попиту);
- політика доходів (регулювання витрат);
- адаптаційна політика.
Сутність дефляційної політики полягає у впливі на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як на товари, так і на гроші. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, бюджетної і структурно-інвестиційної політики.
Заходи грошово-кредитної політики передусім спрямовані на обмеження і стабілізацію грошового обігу. З цією метою використовуються такі важелі впливу на грошову масу:
- облікова ставка;
- норма обов'язкових резервів;
- операції на відкритому ринку.
Заходи грошово-кредитної політики мають бути головними лише на початковому етапі реформування економіки. Після досягнення первинної стабілізації грошової одиниці необхідно перейти до другого етапу реалізації антиінфляційної політики шляхом використання фінансових (бюджетних) заходів. Грошово-кредитні й фінансові елементи антиінфляційної політики мають різні об'єкти впливу. Якщо перші мають справу з кредитом і грошовим обігом, то другі — з відносинами, що складаються у сфері формування, перерозподілу і використання фінансових ресурсів Проте і грошово-кредитні, і фінансові заходи в процесі боротьби з інфляцією тісно пов'язані й взаємодіють між собою.
Фінансовий механізм антиінфляційної політики спрямований на забезпечення збалансованості державних фінансів, на скорочення бюджетного дефіциту, що можна досягти за рахунок зростання доходів і скорочення державних видатків. Збільшення надходжень до бюджету може бути здійснено за рахунок підвищення податків, що дасть позитивний результат у короткостроковому періоді. Але в подальшому політика посилення податкового пресу приведе до приховування прибутків, підриву стимулів до праці та інвестування, викличе гальмування економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету. Тому вважається більш доцільним розвивати податкову систему в напрямі зниження ставок оподаткування, що може стати дійовим інструментом антиінфляційної політики.
У країнах з перехідною економікою найактуальнішим є вирішення проблеми фінансування діючих і дотування збиткових підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріоритетам її структурної політики і здатні у разі такої підтримки досягти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямовувати грошові ін'єкції безпосередньо на виробництво, а не на сплату нагромаджених раніше боргів.
Обмеження грошової маси й досягнення фінансової стабілізації є головними, але не єдиними напрямами приборкання інфляції попиту. Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою або малою тільки відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси. Звідси збільшення обсягів виробництва при незмінному абсолютному розмірі грошової маси веде до її відносного зменшення і, відповідно, до спаду темпів інфляції. Тому одним з напрямів дефляційної політики є збільшення виробництва, передусім у галузях, які випускають споживчі товари й надають послуги населенню. З цією метою використовуються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають: обмеження монополізму і розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій; проведення раціонального протекціонізму по відношенню до національного виробника; недопущення відпливу вітчизняних капіталів за кордон; формування ринку позичкового капіталу тощо.
Класичним напрямом антиінфляційної політики є також політика доходів, сутність якої полягає у прямому обмеженні зростання цін і заробітної плати, а також використання економічних стимулів або санкцій з метою утримання їх зростання в певних межах. Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, у ціни яких включаються такі величини. Це перешкоджає саморозвитку інфляційних процесів і стримує їх інтенсивність. Водночас стримування зростання цін на товари і заробітної плати визначає динаміку доходів населення, що сприяє обмеженню платоспроможного попиту. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні з напрямами дефляційної політики.
У практиці розвинених країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рівнем цін і заробітної плати шляхом їх «заморожування». Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах виявляє його незначну ефективність. Так, фіксація цін викликає дефіцит товарів і веде до виникнення прихованих форм інфляції, а подальше скасування обмежень на їх підвищення обумовлює прискорення зростання цін. Крім того, при проведенні політики доходів легше контролювати не ціни, а заробітну плату, оскільки в цьому зацікавлені керівники підприємств. Тому, як правило, більш успішними заходами політики доходів є зниження темпів зростання заробітної плати, а не регулювання цін.
Адміністративне стримування цін як інструменту антиінфляційної політики може застосовуватися в умовах перехідного періоду, але тільки як тимчасовий елемент для подолання спекулятивних і стихійних процесів. У довгостроковому часовому інтервалі такий напрям антиінфляційної політики неефективний, оскільки прямий державний контроль над цінами блокує ринковий механізм, порушує систему зв'язків між виробниками і споживачами, стримує процеси подолання диспропорцій, що в кінцевому підсумку створює умови для подальшого зростання цін. В сучасних умовах перевага віддається більш ефективним формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах; укладанню угод про цінову політику з галузями; встановленню темпів підвищення заробітної плати при укладанні колективних угод; обмеженню зарплати за допомогою податків. Останній шлях передбачає введення диференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати.
Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів України. Вважається, що найбільшу результативність політика доходів приносить тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох зацікавлених сторін: держави, підприємств і профспілок.
Серед заходів антиінфляційної політики певне місце посідають методи не стільки боротьби з інфляцією, скільки пристосування до неї. До них, зокрема, належить адаптаційна політика, яка реалізується в першу чергу за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче веде до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим виникає необхідність захисту інтересів населення через повну або часткову індексацію доходів шляхом підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і вкладів населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути проведена як одноразово — при окремому підвищенні регульованих і фіксованих цін на споживчі товари й послуги, так і періодично — при безперервному їх зростанні. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу, який у розвинених країнах визначається урядом за погодженням з профспілками. Така індексація не усуває інфляцію, а тільки пом'якшує її негативний вплив, але вона сама може перетворитися у потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється в умовах бюджетного дефіциту, який фінансується за рахунок грошової емісії.
Адаптаційна політика спрямована також на гасіння інфляційних очікувань, тобто на подолання страху суб'єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Стикаючись із постійним зростанням цін і намагаючись хоча б зберегти свій життєвий рівень, населення зменшує свої заощадження і збільшує поточний попит. Підвищення останнього викликає чергове зростання цін, яке посилює адаптивні інфляційні очікування. Таким чином утворюється надзвичайно небезпечний для економіки перманентний механізм інфляції, що важко зупинити.
У таких умовах населення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід доводить, що проблема гасіння адаптаційних очікувань скоріше долається в умовах постійного розвитку і зміцнення механізму ринкової системи та довіри населення країни до уряду, який веде непохитну боротьбу з інфляцією.
Отже проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів і ступеня їхньої активності. Тому найбільша ефективність її застосування може бути досягнута лише за умов комплексного використання розглянутих вище шляхів боротьби з інфляцією.
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 127 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |