Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Поняття та ознаки органу державної влади

1. Архипов А.И. Финансы: учеб. / под ред. А. И. Архипова, И. А. Погосова. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. – 632 с.

2. Бурмистрова Л.М. Финансы организаций (предприятий): Учеб. Пособие. - М.: ИНФРА-М, 2009. - 239 с.

3. Екимов К.В. Финансы организаций (предприятий): Учебник / под ред. К.В. Екимова, Т.В. Шубина; Российский экономический университет имени Г.В.Плеханова - М.: НИЦ ИНФРА-М, 2013. - 375 с.

4. Ковалева А.М. Финансы фирмы: учебник. / под ред А.М. Ковалевой, М.Г. Лапуста, Л.Г. Скамай. – М.: ИНФРА, 2007. – 522с.

5. Колчина Н.В. Финансы организаций (предприятий): учебник для студентов вузов, обучающихся по экономическим специальностям, специальности «Финансы и кредит»/ [Н.В. Колчина и др]/под ред. Н.В. Колчиной.-5-е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2011.-407с.

6. Мазурин Т.Ю. Финансы организаций (предприятий): Учебник / под ред. Т.Ю. Мазурина. - 2-e изд., испр. и доп. - М.: НИЦ ИНФРА-М, 2013. - 462 с.

7. Поляк Г. Б. Финансы: учеб. для вузов /под ред Г. Б. Поляка. – 4-е изд., перераб. и доп. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2011. – 735 с.

Поняття та ознаки органу державної влади

Важливою ознакою будь-якої держави є державний апарат -система органів державної влади (державних органів), через діяльність яких здійснюється державна влада (у формі представницької демократії), реалізуються функції держави та забезпечується захист її інтересів¹.

У літературі термін «апарат держави» використовується також і у вузькому значенні як сукупність виконавчих (адміністративних) органів влади, що виконують повсякденну роботу з управління

Термін «орган державної влади» в сучасному конституційно-правовому законодавстві набуває принципово нового значення. Конституція УРСР 1978 р. (як і Конституція СРСР 1977 р.) використовувала цей термін лише для позначення представницьких органів - Рад народних депутатів, - які згідно з радянською моделлю організації влади складали єдину систему органів державної влади (ст. 78). Уряд іменувався вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади (ст. 115), а як родові використовувалися терміни «державний орган» (ст. 2) та «орган Радянської держави» (ст. 4), для позначення ж виконавчих і розпорядчих органів - «орган державного управління» (розділ VI).

Подібне використання термінології в «радянських» конституціях пояснюється категоричним запереченням принципу поділу влади, декларуванням рад (на думку В. Леніна, вони повинні були забезпечити злиття «управління із законодавством») як політичної основи держави, «повновласними» (ця повновласність мала міфічний характер) органами, які поєднують одночасно законодавчі, виконавчі та контрольні функції¹. Звідси- виключення з кола органів державної влади виконавчих і судових органів.

Конституція України 1996 р. взагалі не вживає термінів «державний орган» чи «орган держави», хоча вони трапляються в чинних законах та інших нормативних актах, зокрема й у прийнятих на її основі, наприклад, «державний орган» - у Законі України «Про громадянство України» в редакції Закону від 16 квітня 1997 р. (розділ V Закону: «Повноваження Президента України та державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства»).

Натомість, Конституція України 1996 р. використовує термін «органи державної влади», яким позначається сукупність органів законодавчої, виконавчої та судової влади: «Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ст. 5).

Тож у чинному законодавстві України паралельно вживаються два терміни. Подібна ситуація зумовлює непевну термінологічну ситуацію - адже незрозуміло, який сенс вкладає в них законодавець - однаковий чи ні? Подібне ми можемо спостерігати і в літературі: різні автори оперують різною термінологією.

Тому вважаємо за доцільне трактувати терміни «державний орган» та «орган державної влади» такими, що застосовуються в законодавстві та літературі, якщо і не як тотожні, то у близькому значенні, характеризують однопорядкові явища. На думку Б. Н. Га-бричидзе, і перший, і другий терміни охоплюють структурно-організаційні форми реалізації державної влади'.

* * *

У структурно-організаційному плані орган державної влади являє собою певним чином організований колектив людей (одну особу), який характеризується певними органотвірними ознаками, що в сукупності дозволяють відмежувати органи державної влади від інших державних інституцій та недержавних організацій - органів місцевого самоврядування, громадських організацій, господарських товариств тощо. В літературі², зокрема, виділяють такі найважливіші ознаки органу держагної влади:

1) орган державної влади - організаційно відокремлена і відносно самостійна частина єдиного державного апарату України;

2) внутрішня структура органу державної влади - це система різних за характером, значенням, рівнем посад, що заміщуються лише громадянами України (наприклад, статті 38, 76, 103 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 p.). Тобто, орган державної влади України - це колектив людей- громадян України, які мають статус державного службовця або інший спеціальний статус;

3) орган державної влади завжди має статутно-правовий характер, тобто, на відміну від інших організацій він засновується на підставі Конституції та законів України, інших нормативних актів. Цим орган уповноважується державою діяти від її імені та за її дорученням. При цьому визначений порядок формування органу передбачає обрання або призначення його посадових осіб. Наприклад, згідно з Конституцією України Президент України обирається громадянами України (ст. 103), а члени Кабінету Міністрів України призначаються Президентом України (ст. 114). Відповідно порядок обрання Президента України визначається Конституцією (ст. 103) та Законом України «Про вибори Президента України», а порядок формування Кабінету Міністрів України - Конституцією України (ст. 114);

4) заснування будь-якого органу державної влади обумовлено необхідністю здійснення завдань і функцій держави. При цьому участь того чи іншого органу в їх здійсненні може бути різною. Так, якщо Президент України, Верховна Рада України беруть участь у реалізації практично всіх функцій держави, то Міністерство закордонних справ є органом спеціальної компетенції, воно утворене з метою забезпечення реалізації зовнішніх функцій. Ця ознака, зокрема, дозволяє відокремити органи державної влади від органів місцевого самоврядування, які згідно з Конституцією України не входять до системи органів державної влади, а їх утворення обумовлене необхідністю здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування;

5) визначальною ознакою органу державної влади є наявність у нього державно-владних повноважень, що відокремлює їх від інших держаних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але на відміну від органів державної влади не наділяються владними повноваженнями, наприклад, державні заклади освіти.

6) державно-владні повноваження органу державної влади реалізуються у відповідних правових і організаційних формах та із застосуванням методів, які чітко визначаються Конституцією і законами України. Так, правовими формами діяльності Президента України є укази та розпорядження (ст. 106 Конституції України), а Кабінету Міністрів України - постанови і розпорядження (ст. 117 Конституції України). Організаційною формою роботи Верховної Ради України є її сесії (ст. 82 Конституції України).

З урахуванням названих вище ознак орган державної влади можна визначити як організаційно відокремлену і відносно автономну складову частину єдиного державного апарату України, що являє собою колектив громадян України (одну особу), які мають спеціальний статус, заснований у встановленому законом порядку для виконання завдань і функцій держави, наділений з цією метою відповідними державно-владними повноваженнями, які реалізуються у визначених законом правових та організаційних формах.

***

2.2 Для здійснення власних завдань і функцій держава наді­ляє державні органи державно-владними повноваженнями, які закріплюються в окремому нормативному правовому акті і дають змогу здійснювати державну владу в трьох її формах: законодавчій, виконавчій та судовій. За допомогою цих пов­новажень визначаються конкретні права та обов'язки дер­жавних органів, у межах яких вони мають право реалізову­вати надані їм права, приймати відповідні акти, які є обов'язковими до виконання підпорядкованими органами, службовими особами і громадянами, а також здійснювати контроль за їх виконанням.

При цьому треба врахувати, що державно-владні повно­важення, якими наділяється орган держави, відображають положення про те, що він діє від імені держави, оскільки зрозуміло, що орган держави не може здійснювати свої пов­новаження інакше, як тільки від імені Української держави.

Отже, владні повноваження передбачають:

— утворення державного органу у встановленому порядку;

— вид його державної діяльності;

— загальнообов'язкову силу його актів.

Владні повноваження притаманні також органам місце­вого самоврядування, проте вони не мають державного ха­рактеру.

Державно-владні повноваження - необхідний атрибут усіх органів держави, що знаходить відображення в їхнім конституційному найменуванні - «органи державної влади». Державно-владний характер повноважень органів державної влади виявляється в тім, що:

а) рішення, які приймає орган державної влади, обов'язкові для виконання всіма громадянами, іноземцями, особами без громадянства, органами, установами і організаціями, їхніми посадовими особами, на яких поширюється компетенція цього органу;

6) для забезпечення виконання прийнятих рішень орган державної влади наділяється необхідними матеріальними засобами;

в) виконання рішень органу державної влади, прийнятих у межах його компетенції, забезпечується не лише застосуванням різноманітних засобів переконання, заохочення, організаційно-масової роботи тощо, а й можливістю застосування відповідних засобів державного примусу.

Своє юридичне вираження державно-владні повноваження органу знаходять у його компетенції. Компетенція органу державної влади - це складне правове явище, що обумовлює обґрунтування

у спеціальній юридичній літературі різних підходів щодо визначення її елементів. Так, одні вчені до компетенції органу відносять його предмети відання, права та обов'язки, інші - функції та повноваження², предмети відання, повноваження й територіальні межі діяльності органу³, юридично встановлені повноваження, права та обов'язки⁴ або лише визначені конституцією чи законом повноваження органу⁵.

У вітчизняній науці конституційного права найбільш поширеним є тлумачення поняття «компетенція органу державної влади» як сукупності його предметів відання, прав та обов'язків. При цьому предмети відання органу вказують на ті сфери суспільного життя, на які спрямована його регулятивна діяльність. Це означає, що кожний орган державної влади функціонує лише в тих сферах суспільних відносин, які визначаються метою його утворення та закріплюються законом. Іншими словами, предмети відання органу - це визначене законодавством коло його діяльності, питання, які згідно з законом може і повинен вирішувати орган державної влади.

Правами та обов'язками орган державної влади наділяється законом не взагалі, а стосовно його предметів відання, тобто лише для вирішення тих питань, що становлять ці предмети відання. Наявність у органа прав та обов'язків (повноважень), наданих для здійснення відповідних владних дій, характеризують його юридичну компетентність. Слід підкреслити, що поняття «компетенція органу державної влади» охоплює лише ті його повноваження, що спрямовані на зовнішні об'єкти управління (зовні органу). Такі повноваження отримали в юридичній літературі назву компетещійні повноваження.

Повноваження, пов'язані із самоорганізацією органу (спрямовані всередину органу) - самоорганізаційні повноваження - не входять до складу його компетенції. Прикладом самоорганізаційних повноважень Верховної Ради України можуть слугувати її права приймати рішення про проведення закритого засідання (ч. 1 ст. 84 Конституції України), обирати зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликати їх (ст. 88 Конституції України) тощо.

Особливістю повноважень органів державної влади порівняно з правами та обов'язками фізичної особи є те, що, по-перше, орган державної влади, його посадові особи згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. По-друге, значна частина прав органу державної влади одночасно є і його обов'язками: здійснення органом одних і тих же дій стосовно одного суб'єкта може виступати як реалізація права цього органу, а стосовно іншого - як обов'язок;

3.1 Принципи організації та діяльності органів державної влади - це основоположні вихідні положення, на яких базуються побудова й функціонування органів державної влади. Принципи організації та діяльності органів державної влади дістали закріплення в Конституції та в законах України, і їх можна поділити на дві групи:

1) універсальні- притаманні всім видам органів державної влади, державному апарату України в цілому;

2) спеціальні - такі, що визначають побудову й функціонування лише окремих видів органів державної влади і пов'язані зі специфікою здійснення відповідних видів державної діяльності.

* * *

Універсальними конституційними принципами організації та діяльності органів державної влади України є:

1. Принцип суверенності та єдності системи органів державної влади - полягає в тім, що система органів державної влади (державний апарат у цілому) від імені й за дорученням народу України виступає носієм державної влади, а діяльність органів державної влади базується на засадах верховенства, повноти й неподільності державної влади в середині країни та незалежності від будь-якої іноземної влади і рівноправності в зовнішніх зносинах. Цей принцип випливає з положень статей 1, 5 Конституції України.

2. Принцип поділу влади - стосовно організації та діяльності органів державної влади випливає з положень ст. б Конституції України і виявляється в тім, що, по-перше, органи законодавчої та виконавчої влади формуються відносно незалежним один від одного шляхом (Верховна Рада України обирається виборцями, а персональний склад органів виконавчої влади визначається Президентом України або відповідними посадовими особами органів виконавчої влади); по-друге, сфери компетенції органів, що їх здійснюють різні гілки влади, чітко розмежовані Конституцією України; по-третє, різні види органів державної влади наділені Конституцією України взаємними контрольними повноваженнями, які в сукупності становлять систему «стримувань і противаг».

3. Принцип законності - випливає із загальнішого конституційного принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України) і полягає в тім, що органи державної влади організуються і діють лише на підставі та в спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19 Конституції України).

4. Принцип участі громадян у формуванні й діяльності органів державної влади - отримав досить широку конкретизацію в Конституції України. Так, у ч. 1 ст. 38 йдеться про право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади, а в ч. 2 ст. 38 - про те, що громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби.

Важливою формою участі громадян у діяльності органів державної влади є індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40), а також реалізація їх конституційного права оскаржувати в суді рішення, діяльність чи бездіяльність органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55).

5. Принцип позапартійності - закріплюється в ч. З ст. 37 і полягає в забороні створення і діяльності організаційних структур політичних партій в органах державної влади (за винятком Верховної Ради України, де утворюються партійні фракції), а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

У літературі, крім названих, виділяють також інші універсальні принципи, а саме: соціальної справедливості; 'гуманізму і милосердя; поєднання переконання і примусу; привселюдності, відкритості і врахування громадської думки¹; виборності² тощо.

принцип народного суверенітету, який виходить із того, що джерелом усієї влади є народ (частини 2, 3, 4 ст. 5 Конститу­ції України);

1) принцип представницької демократії, який означає, що правління у державі здійснюється через виборні державні орга­ни, які, у свою чергу, можуть формувати інші державні орга­ни (друге речення ч. 2 ст. 5 Конституції України). Наприклад, Президент України, який обирається громадянами України, що мають право голосу, призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора Украї­ни (п. 11 ч. 1 ст. 106 Конституції України);

2) принцип конституціоналізму, зміст якого полягає в уста­новленій державою можливості існування лише тих органів дер­жави, що передбачені конституцією, а також у необхідності прий­няття цими органами рішень, що ґрунтуються на конституції. Відповідно до ч. 4 ст. 5 Конституції України ніхто не може узур­пувати державну владу, а згідно з ч. 2 ст. 6 органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження в установлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України;

3) принцип законності передбачає здійснення діяльності ор­ганів держави на основі закону та прийняття рішень у межах їх повноважень. Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах пов­новажень та у спосіб, що передбачені Конституцією та закона­ми України;

принцип забезпечення реалізації прав та свобод особи, зміс­том якого є створення державними органами та посадовими осо­бами необхідних умов для виконання чи використання суб'єк­тами конституційно закріплених прав та обов'язків. Так, ч. 2 ст. З Конституції України встановлює, що права і свободи люди­ни та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

принцип професіоналізму, тобто наявності визначених дер­жавою професійних прав та обов'язків, що характеризуються як гіатус посадової особи та надають цим посадовим особам мож­ливість найповніше реалізовувати повноваження від імені дер-і ііви;

7) принцип юридичної відповідальності, тобто обов'язку по-і вдових осіб нести відповідальність перед державою та суспіль­ством у випадку прийняття ними неконституційних та непра­вомірних рішень. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 111 Консти­туції України Президент України може бути усунений з поста І порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

***

4.3 Системи державних органів у різних країнах залежать від географічних факторів, національного складу населення, державного устрою, державного режиму країни. Важливу роль відіграють ідеологія, політична доктрина та конститу­ційно-правова концепція.

З урахуванням цих факторів і розрізняють три сучасні моделі систем державних органів: централізовано-сегментну, моноцефальну (від грец. керЬаІе — голова) і монотеократичну.

Централізовано-сегментна система виходить з прин­ципу розподілу влади, відповідного комплексу стримувань і противаг та постулату, згідно з яким органами державної влади є лише головні центральні органи, які діють у масштабі всієї країни (глава держави, парламент, уряд), а також їх­ні представники на місцях (голови місцевих державних адмі­ністрацій та ін.)- Представницькі органи на місцях розгля­даються лише як органи місцевого самоврядування. Враховуються при цьому також такі принципи, як демокра­тизм держави, верховенство права тощо.

Ця система складається з кількох видів органів, які фор­муються специфічними засобами, мають власну компетенцію і особливості формування. Принцип розподілу влади визна­чає сегментність даної системи, проте це не розрізнений на­бір елементів. Органи держави об'єднані загальними завдан­нями, метою управління суспільством, методами управління, які мають загальні принципи. Тільки у своїй сукупності вони становлять цілісну систему, що зумовлює її централістську сутність.

Органи цієї моделі звичайно класифікуються за трьома видами, кожний з яких у свою чергу є певною системою. Це органи законодавчої, виконавчої та судової влади. У бага­тьох державах формується й четвертий вид влади — конт­рольний.

Централізовано-сегментна система може існувати в умо­вах громадянських режимів. Тому вона особливо ефективна при політичній стабільності, міцному політичному плюралізмі.

На інших принципах базується моноцефальна система державних органів. Основним з них є принцип єдності дер­жавної влади від верху до низу — принцип єдиновладдя. Очолює цю систему один орган чи посадова особа, наділені всією повнотою влади, які у свою чергу наділяють певними повноваженнями всі інші органи. Вертикальна підпорядкова­ність — характерна риса цієї системи. При цьому згадана модель пов'язана звичайно з однопартійністю, з відмовою від політичного плюралізму, гіпертрофуванням ролі держави, яка "зверху" наділяє громадян правами і свободами. Основ­ними засобами формування органів цієї системи є призна­чення, а компетенція, як правило, визначається єдинона­чальне, що пояснюється персоніфікованістю системи, яку очолює одна особа, авторитет якої незаперечний.

Ця система протягом багатьох років існувала в колишніх соціалістичних країнах завдяки марксистсько-ленінській ідеї повновладдя представницьких органів типу рад, які від ви­щих органів до низової ланки розглядалися як єдині органи державної влади, а не місцевого самоврядування. Всі інші органи держави одержували свої повноваження безпосеред­ньо або опосередковано від останніх. Це, зокрема, стосува­лося й колегіальних органів, наприклад, Президія Верховної Ради України, які виконували функції колегіального глави держави, уряду, а також у ряді випадків судів, які, як прави­ло, обиралися.

Система державних органів цієї моделі складалася з ор­ганів державної влади, державного управління, суду, проку­ратури, системи народного контролю.

Представницькі органи практично відігравали лише деко­ративну роль, оскільки всі важелі управління державою бу­ли в руках партійно-державної номенклатури, яку очолював лідер, що був водночас вищим партійним і державним керів­ником.

Винятковим централізмом відзначалася моноцефальна система в умовах фашизму, військових режимів та ін. Ці системи виникали звичайно в умовах політичної нестабіль­ності, у пореволюційні періоди, внаслідок військових перево­ротів тощо.

Нарешті, монотеократична система органів держави існує в державах, де іслам проголошений офіційною ідеоло­гією. Основою духовно-державного єдиновладдя тут є поєд­нання в одній особі глави держави та вищої духовної особи

країни.

Викладені головні моделі систем державних органів не охоплюють усіх інших її різновидів. Крім того, кожна систе­ма або окремі її елементи можуть змінюватись, взаємно пе­реплітатися тощо¹.

Конституційно-правова концепція України виходила з не­обхідності впровадження централізовано-сегментної сис­теми державних органів як найбільш прогресивної. Тому види центральних і місцевих органів держави визначаються на основі принципів, закладених у згаданій системі. Згідно з | ними у сукупності державні органи України становлять єди- і ну систему центральних органів, склад якої об'єктивно вип- | ливає з принципу єдності державної влади в Україні.

***

5. Теорія розподілу влади є однією з провідних політичних доктрин і принципів буржуазного конституціоналізму. Пред­ставниками цієї доктрини були, як відомо, засновники теорії природного права Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, французькі енциклопедисти XIX ст. Ш.-Л. Монтеск'є, Д. Дідро, а також філософи Німеччини І. Кант, Й. Г. Фіхте, Т. В. Ф. Гегель та інші.

Принцип розподілу влад тісно пов'язаний з теорією при­родного права і громадянського договору, а також природно­го стану.

В сучасний період різні країни по-різному сприймають зміст теорії поділу влад. Він нерідко істотно різниться. Проте в узагальненому вигляді різне тлумачення цієї теорії можна пов'язати з існуючими формами державного устрою і форма­ми державного правління. З цього виходила і Україна, при­ступаючи до розробки Конституції після прийняття Деклара­ції про державний суверенітет України.

На час прийняття Декларації про державний суверенітет Україна була парламентською республікою. Саме в цьому документі було вперше записано про організацію державної влади в Україні на основі принципу розподілу влад. У розді­лі Ш "Державна влада" зазначалося: "Державна влада в республіці здійснюється за принципом її розподілу на зако­нодавчу, виконавчу та судову"¹.

Проте, проголошений же принцип розподілу влад у Дек­ларації про державний суверенітет України був не більше і не менше як декларацією намірів.

Пізніше цей принцип було включено до розділу V "Дер­жавний лад" Концепції нової Конституції України і першого проекту Основного Закону, який схвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 р.².

У другому проекті Конституції України, який було вине­сено на всенародне обговорення 1 липня 1992 р., згаданий принцип було закріплено у ст. З розділу 1 "Загальні засади конституційного ладу"³.

Третій проект Конституції України, який було винесено на розгляд Верховної Ради України Комісією з розробки но­вої Конституції України 28 січня 1993 р. після доопрацюван­ня за результатами всенародного обговорення, також вклю­чив у ст. З розділу І "Загальні засади конституційного ладу" принцип розподілу влад.

Проте, аж до червня 1995 р., коли був прийнятий Кон­ституційний договір, фактично ніякого розподілу влад у чин­ній Конституції України не було.

Принциповим положенням Договору було те, що до прийняття нової Конституції України статті чинної Консти­туції України діяли лише в частині, що узгоджувалися Кон­ституційним договором.

Завдяки йому вперше було законодавче у ст. З Договору закріплено принцип, згідно з яким державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. На підставі цього принципу стало можливим зако­нодавче визначити функції і повноваження Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, з одного бо­ку, і Президента України як глави держави і глави держав­ної виконавчої влади України — з другого.Безумовно, позитивним при цьому було те, що розподіл на законодавчу і виконавчу владу було здійснено на основі вивчення світового досвіду організації державної влади цих органів. У результаті було чітко визначено питання ком­петенції, які: вирішуються самостійно законодавчою і ви­конавчою владою; розв'язуються на паритетних засадах (наприклад, спільне призначення або обрання складу Кон­ституційного Суду України), розглядаються разом щодо су­дової влади.

Це заклало підвалини подальшої розробки системи стри­мувань і противаг, притаманній усім державам, які будують організацію і функціонування державної влади за принципом розподілу влади.

Подальше вдосконалення положень Конституційного до­говору стосовно реалізації принципу розподілу влади відбу­лося у проектах Конституції України від 15 листопада 1995 р. та 11 березня 1996 р., схвалених Конституційною комісією України, на основі яких 28 червня 1996 р. було прийнято нову Конституцію України, згідно з якою на основі законодавче закріпленого принципу розподілу влади буду­ється вся організація і здійснення державної влади в Україні.

Проте, слід врахувати й те, що принцип розподілу влади зазнав певних змін у зв'язку зі зміною статусу Президента, який відповідно до прийнятої Конституції України є главою держави.

Які ж основні положення світової практики впроваджен­ня принципу розподілу влади були покладені в основу кон­цепції запровадження цього принципу організації державно­го механізму в Україні?

Перш за все необхідно було визначити юридичну форму закріплення цього принципу в національному законодавстві України. Такою юридичною формою є закріплення ідеї чітко­го структурно-функціонального визначення кожної з гілок державної влади: законодавчої, виконавчої та судової.

***

Стаття 6 Конституції України, закріплюючи принцип поділу влади, згідно з яким державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, визначила також і відповідні види органів у системі органів державної влади України: органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Кожний із цих видів (незважаючи на спільні риси: статутно-правовий характер, участь у реалізації завдань і функцій держави, державно-владний характер повноважень, загальні принципи організації та діяльності тощо, які обумовлюють єдність системи органів державної влади України), характеризується специфічними ознаками (об'ємом компетенції, порядком формування, організаційними і правовими формами діяльності тощо) і являє собою її відповідну підсистему (систему нижчого рівня). Своєю чергою, окремі підсистеми системи органів державної влади (зокрема органи виконавчої та судової влади) можуть мати окремі ланки, які визначаються за різними критеріями - функціями, характером компетенції, територією діяльності тощо.

Органи законодавчої влади в демократичних державах - це представницькі законодавчі органи - народні (національні) представництва або легіслатури, які утворюються шляхом вільних і загальних виборів. Вони виражають волю всього народу, і їхньою основною функцією згідно з принципом поділу влади є законотворчість. Згідно зі ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Конституювання Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади не означає, що закони в Україні можуть прийматися лише цим органом. Законодавча влада може здійснюватися народом України не тільки через своїх представників у Верховній Раді, а й безпосередньо - всеукраїнським референдумом,- хоча практики проведення законодавчого референдуму в Україні ще немає.

Органи виконавчої влади відповідно до принципу поділу влади утворюються для здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності з керівництва господарською, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами життя суспільства. До системи органів виконавчої влади Конституція України відносить насамперед Кабінет Міністрів України - вищий орган у цій системі. Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу інших органів виконавчої влади:

а) центральних- міністерства, державних комітетів (державних служб) і центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;

б) місцевих - місцевих державних адміністрацій, місцевих органів міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади.

Специфічними рисами органів виконавчої влади є те, що вони:

по-перше, формуються призначенням;

по-друге, здійснюють особливий вид діяльності - виконавчу і розпорядчу діяльність, спрямовану на виконання Конституції та законів України, актів Президента України як безпосередньо, так і шляхом адміністративної правотворчості;

по-третє, здійснюють діяльність на засадах поєднання єдиноначальності й колегіальності.

Органи судової влади - суди відповідно до принципу поділу влади здійснюють судову владу шляхом конституційного, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства. Конституція України до системи судових органів відносить суди загальної юрисдикції (ст. 125 Конституції України) та Конституційний Суд України (ст. 147 Конституції України). Специфічними рисами органів судової влади є те, що вони:

по-перше, провадять особливу юрисдикційну діяльність -правосуддя. Ця діяльність має правоохоронний характер, вона спрямована на охорону від будь-яких зазіхань на закріплені Конституцією України засади конституційного ладу, права і свободи людини і громадянина, права інститутів громадянського суспільства;

по-друге, суди - це завжди колегіальні органи;

по-третє, свою діяльність суди провадять в особливих процесуальних формах із дотриманням специфічних принципів - гласності в розгляді справ, змагальності й рівноправ'я сторін тощо

***

6 Принцип розподілу державної влади на три гілки: законо­давчу, виконавчу, судову, який означає, що кожна з гілок влади має певну самостійність і врівноважується іншими гілками (ч. 1 ст. 6 Конституції України). Хоча в дійсності у багатьох країнах створюються органи, які не можна віднести до жодної з тради­ційних гілок влади. Наприклад, в Україні це Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Рахункова палата, Ра­да національної безпеки і оборони України, Центральна вибор­ча комісія тощо.

У федеративних та децентралізованих унітарних державах поділ влади відбувається ще по вертикалі і передбачає розме­жування предметів відання і повноважень державної влади між центральною владою та регіонами, а також між державою та са­моврядними місцевими територіальними колективами¹.

На сучасному етапі вчені неоднозначно ставляться до прин­ципу розподілу влади та до системи стримувань і противаг. Так, існують дві діаметрально протилежні точки зору щодо розв'язан­ня цієї проблеми: організаційно-правова, що обґрунтовує необ­хідність та історичну перспективу розподілу влади; соціологічні — стверджує, що вся влада має належати народу. Зважаючи іu існування наведених точок зору, сьогодні найбільшого роз­нице, юдження дістав підхід, за якого присутні одночасно і влада народу, і розподіл влади. На єдності та неподільності влади, а і а кож на умовності терміна «розподіл влади», наголошують бага-і о українських вчених, зокрема М. Цвік, О. Фрицький, Ю. Шем-шученко¹. Іноді таку модель організації державної влади нази-н.поть поняттям «інтеграційної системи поділу влади», коли по­ряд із настановою про розмежування повноважень визначаються і а к і принципи, як співпраця різних гілок влади та їх взаємний контроль. У цілому ж принцип розподілу державної влади сьо­годні вважається не стільки умовою демократії, скільки запобіж­ним за своїм характером інститутом².

***

Одним із елементів реалізації принципу розподілу влади у демократичній державі є система стримувань і противаг, го­ловне призначення і завдання якої — забезпечення політичної стабільності та безперервності функціонування державної вла­ди; узгодження дій всіх гілок влади, недопущення кризи діяль­ності державного механізму. Отже, під системою стримувань та противаг розуміють сукупність законодавчо закріплених повноважень, форм, методів і процедур, призначених для забез­печення реалізації принципу розподілу влади, недопущення до­мінування будь-якої гілки влади та досягнення динамічної ста­більності між ними. Найбільш загальними елементами системи стримувань і противаг, які існують у сучасній теорії та практиці конституційного права і використовуються в Україні, є такі:

• різні терміни функціонування державних органів влади;

• різні засоби формування гілок влади;

• відкладальне право вето Президента щодо прийнятих пар­ламентом законів;

• інтерпеляція (запити депутата);

• створення контрольних і слідчих комісій;

• інвеститура (вотум довіри) — при формуванні уряд має одер­жати довіру парламенту;

• право промульгації, під яким розуміють дії глави держави з метою визнання та офіційного оприлюднення прийнятого парламентом закону для забезпечення його чинності та реа­лізації;

• інститут контрасигнування, за якого акти президента діють лише за умови скріплення їх підписом прем'єр-міністра або міністра, відповідального за виконання цього акта;

• колегіальний характер уряду;

• конституційно-правова відповідальність вищих державних органів та посадових осіб¹;

• порядок взаємовідносин між парламентською більшістю та опозицією;