Читайте также:
|
1. Тоталітаризм практично стирає межі між державою й громадянським суспільством, прагнучи контролювати всі сторони життя людини. А за авторитаризму з´являються елементи громадянського суспільства.
2. Стрижень усієї тоталітарної системи — єдина ідеологія й добре організована єдина партія; особа лідера може не мати великої ваги. В авторитарному режимі така ідеологія не обов´язкова. Правляча еліта здебільшого неоднорідна й спирається на блок соціальних, політичних та інших сил, які багато в чому відмінні, але мають спільну заінтересованість у здійснюванні влади авторитарними методами. Тому в цій системі набагато більшу роль відіграє лідер, який має авторитет у всіх течій правлячого блоку й стежить за додержанням балансу інтересів його учасників.
3. Тоталітаризм прагне до прямого політичного регулювання економікою, тоді як авторитаризм може поєднуватись і з централізованою економікою, і з ринковою. Тобто за авторитаризму політична система має більшу автономію, ніж економічна.
Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угруповання не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, які усуваються від процесу приймання рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не допускається.
Виокремлюють різні види авторитаризму: авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм трапляється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Серед авторитарних режимів можна виділити кілька різновидів.
Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де при владі перебувають релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, яку створили ісламські фундаменталісти після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризмові.
Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових політична діяльність партій, організацій, представницьких інституцій значно обмежується або й взагалі забороняється. Так було в Греції при правлінні "чорних полковників", в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Чилі та багатьох інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки.
Персональні тиранії, султанізм. Влада належить диктатору й спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, як правило, слабкі. При владі задіяні родичі й близькі друзі диктатора, які здебільшого мають вирішальні позиції в економіці та в інших сферах суспільного життя. Персональна тиранія була характерна для режимів Барре в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в Нікарагуа.
Абсолютистські монархії, в яких монарх наділений необме-женою владою як у виконавчій, так і в законодавчій і судовій сферах. Виборних представницьких органів немає. Уряд призначається монархом, виконує його волю і підзвітний тільки йому. Це - Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об´єднані Арабські Емірати.
Неототалітарні режими, які формально функціонують за наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів. Влада при цьому зберігається в руках одної партії через різного роду маніпуляції. Такі режими існують у Мексиці й Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці, БААС у Сирії) та в інших країнах.
3. Різновиди авторитаризму:
3.1. Військові («преторіанські») режими виникають у результаті військових переворотів у країнах з нестабільним соціально-економічним положенням. Основними причинами можуть стати низький рівень легітимності і відсутність підтримки уряду в масах, гострі соціальні і міжнаціональні конфлікти, слабість політичної еліти, боротьба за перерозподіл влади і ресурсів, зовнішні погрози національному суверенітетові, загроза громадянської війни.
Як правило, військові режими скасовують усі демократичні інститути, вводять пряме правління диктатора або хунти, здійснюють терор у відношенні до опозиції, обмежують особисті свободи громадян.
Тільки в Африці з 1960 року відбулося близько 80 військових переворотів. Сама армія не в змозі проводити ефективну економічну і соціальну політику, що приводить часто до контр перевороту. Разом з тим, ряд сучасних військових диктатур виступають з патріотичних позицій у ролі «національного рятівника», що дозволяє їм користуватися підтримкою означеної частини суспільства. Стійкі військові режими звичайно перетворюються в самодостатню політичну силу і можуть вирішувати наступні задачі: сприяти початку економічної модернізації (Південна Корея), консолідувати соціальні сили навколо неполітичних проектів (Чилі), знімати соціально-політичну напруженість у країні (Пакистан), готувати суспільство до введення однополюсного політичного правління (Туреччина), зберігати баланс між різними групами національної еліти.
Військова диктатура може привести до двох варіантів розвитку: а) армія забороняє будь-яку політичну діяльність, створює умови для економічного росту, перешкоджає росту соціальної і міжетнічної напруженості (Південна Корея, Чилі, Сінгапур); б) армія обслуговує інтереси вузького кола військово-бюрократичної верхівки, жорстко придушує будь-яке невдоволення в суспільстві, що неминуче приводить до поглиблення кризи – громадянської війни (Конго, Ангола, Сальвадор). Військові режими можуть існувати довго, доти, поки в країнах бідують люди (Іспанія, Пакистан). Однак у більшості випадків відсутність конструктивних соціально-економічних програм, вузька база підтримки приводить до заміни військових режимів цивільними урядами.
3.2.Бюрократично-авторитарні системи вирізняють виражені ієрархічні взаємини правителів і підданих, а також різке відокремлення матеріальних інтересів від духовно-моральних цінностей. У їх фундаменті – принцип підтримання порядку шляхом придушення конфліктів сильними державними організаціями. Політика інтерпретується як прояв влади й авторитету державними структурами. Держава асоціюється з централізованим управлінським апаратом і панує над соціальними групами. Маси пасивні і практично не беруть участі в політичному процесі.
3.3.Конкурентну олігархію утворюють системи з більшим ступенем опозиційності і конкуренції в поєднанні з малою пропорцією участі населення в політичному процесі. Їх характерною рисою є те, що інститути політичної участі використовуються, як правило, лише вузькоелітарними угрупованнями.
Конкурентна олігархія характеризується змагальною участю в політичному правлінні незначної частини суспільства, яка обмежується його вищими шарами. Масової електоральної системи не існує. Партії слабкі, їх діяльність законодавчо обмежена і майже не впливає на прийняття політичних рішень. Репрезентативна система має риси ієрархії і класової нерівності. Плюралізація політичного простору в ній поєднується з прагненням зберегти політичне домінування привілейованих груп.
3.4.Популістська мобілізаційна *режим* система вирізняється низьким рівнем рольової спеціалізації через прагнення досягти максимальної рівності. Це диктується тим, що таке настановлення продукує в якості моделі учасника політичного процесу не професіонала, а простого громадянина, своєрідного рольового універсала. Державу в популістському типі відзначає відносна слабкість і колегіальне керівництво.
Популізм є атрибутом демократичного розвитку суспільства, але нерідко він призводить до створення авторитарного режиму в суспільстві. Для популізму характерні віра в можливість простого вирішення соціальних проблем, що виражаються в пристрастях до економічних та політичних панацея, віру в те, що одне або кілька простих заходів можуть радикально поліпшити всю суспільну ситуацію. Політик-популіст не думає ні про наслідки, ні про свої можливі дії в разі приходу до влади. Для нього головне - отримати якомога більше голосів у даний момент, не піклуючись про майбутнє. Так як настрої натовпу мінливі, популістська політика з боку виглядає безцільним метанням з одного боку в сторону. Насправді ж тут точний і тонкий розрахунок, який полягає в тому, щоб завжди бути у фарватері більшості. Різні меншини - політичні, релігійні, національні - популістів не цікавлять, тому що не визначають результати виборів. Саме тому популізм, здобувши перемогу, призводить найчастіше до авторитаризму з явними тенденціями на встановлення тоталітарної диктатури, тому що найпростіший спосіб боротьби з незадоволеними - їх фізична усунення.
Основними популістськими принципами є наступні: розвиток демократії, боротьба проти панування монополістичного капіталу, об'єднання на міжрасової основі, трудящі маси як головна соціальна цінність, створення сильного держави, що діє в інтересах і під контролем трудящого народу, головне завдання держави - щастя пересічної людини, його матеріальне добробут і духовна гармонія, стурбованість екологічними проблемами, особистісна самореалізація пересічного громадянина у громадській діяльності, заперечення насильницьких способів вирішення соціальних проблем.
Популізм є характерною рисою політичного радикалізму з його категоричними вимогами, небажанням чекати, відсутністю здійсненних програм рішення суспільних проблем. Чим більш радикальний політик, тим більшою мірою він користується популістськими прийомами.
Залежно від розвитку демократичних політичних інститутів в державі сценарій розвитку популізму також може бути різним.
У суспільстві з високим рівнем розвитку демократії: політик, який прийшов до влади з використанням популістською технології, реально проводить в життя економічні і соціальні програми, докладає зусиль для підвищення життєвого рівня населення, що є основним критерієм діяльності політичного лідера в демократичному суспільстві. Якщо його слова розходяться зі справами, то на чергових виборах повторити свій успіх такому політику навряд чи вдасться, тому що опонентами будуть використані всі механізми демократичного впливу на виборців.
У суспільстві з слабко розвиненими демократичними традиціями: з причини відсутності реальних програм, популістський політик починає шукати винних у погіршенні життя, крах декларованих перетворень, а потім за підтримкою звертається до обрав його народу, вказуючи справжніх, на його погляд, винуватців положення, що склалося. У таких умовах він йде далі й пропонує суспільству посилити тиск на «винуватців», домагаючись їх відходу з політичної арени. При цьому використовується, в тому числі, репресивний апарат. Всі ці діяння прикриваються вивіскою «для блага народу». Реально країна скочується до авторитаризму з наступним можливим переходом до тоталітарного режиму. Причому поки народ буде орієнтуватися не на реальний стан справ в економічній і соціальній сфері, а на красномовні вислови політиків, не підкріплені справами -- небезпеку авторитаризму буде існувати.
популярність не має негативного змісту. Більш того, завоювання популярності в визначених сферах діяльності, наприклад, у сфері публічної політики є необхідною умовою підтримки високого реноме.
Однак, популярність досягається різними методами. Під популістськими методами розуміються прийоми, способи, образ дії, що використовується політичними суб'єктами для того, щоб заручитися підтримкою народних мас. Суть популізму укладена в таких методах досягнення популярності, які мають негативну природу з точки зору норм життєдіяльності суспільства. А так як під популізмом розуміється діяльність, заснована на маніпулюванні в народі цінностями і очікуваннями, то за своєю сутністю популізм є метод соціально-управлінського впливу на суспільство, що базується на відхиляються нормах і використовує підтримку народу для завоювання успіху.
Основними популістськими методами є: спроби підлаштуватися під вимоги народу; використання податливості великих людських мас на примітивні голосні гасла; використання рис буденної свідомості мас: спрощеність уявлень про суспільне життя, безпосередність сприйняття, максималізм, тягу до сильної особистості; гра на "очікуваннях" народу; апеляція до простоті і зрозумілості пропонованих заходів, пріоритет простих рішень складних проблем; прямий контакт між лідерами і масами, без посередництва політичних інститутів; спекуляція на вірі людей у швидкі й легкі шляхи виходу з кризи; виступ від імені простої людини; переорієнтація гніву та образ людей на діючі інститути влади та еліти; використання невирішеність самих злободенних на даний момент проблем з метою отримання статусу борця за народні інтереси; маніпулювання громадською думкою.
Популістська діяльність, як правило, має негативні результати, які можуть призвести до важких наслідків для суспільства. Популізм підриває довіру народу до інститутів влади, служить знаряддям для зведення політичних рахунків, зумовлює зниження громадянської активності, відчуження людей від влади, економічні і політичні потрясіння, соціальний безлад.
У ряді країн склалася парадоксальна політична ситуація: за наявності всіх формальних ознак демократії влада в країні належить бюрократичній системі, яка сама встановлює правила політичної гри, поведінки своїх громадян, в тому числі в області політичної участі. Незважаючи на заходи, що вживаються, все більш посилюється відчуження громадян від державної влади і державної влади від громадян, що призводить до зростаючої пасивності громадян при проведенні виборів.
У цих умовах популізм використовується політиками як одна з форм прикриття цього відчуження, а також як набір своєрідних правил діяльності самої політичної еліти. У популізмі суб'єктів політичної діяльності полягає одна з причин політичних криз: політики не вирішують реальних проблем, тому що громадяни не мають можливості їх примусити це зробити, а популізм дозволяє політикам залишатися при владі і перемагати на чергових виборах. Цей шлях без реального подолання відчуження влади і громадян веде до соціального вибуху.
Низький рівень життя населення є соціальною базою поширення популістських устремлінь політиків. Чим бідніші люди, тим більше вони податливі примітивного популізму. Тому необхідною умовою протидії популізму є продумана державна соціально-економічна політика, спрямована на рішення, в першу чергу, проблем більшості населення, створення середнього класу, а також класу власників, у яких цивільна відповідальність зростає одночасно з турботою про цю власності.
Популістський стиль діяльності - це механізм завоювання підтримки виборців, заснований на нестандартних прийоми, способи та спосіб поведінки політичного лідера.
Для популістського стилю є наступні риси: "загравання" з масами, говорити тільки те, що вони хочуть почути; "ходіння в народ" (апеляція до широкому загалу в країні); "народна дипломатія" (апеляція до широких мас за кордоном); створення іміджу рішучого, упевненого в собі політика; уміння коротко і дохідливо викладати свої програми; створення видимості людини з народу: "я такий же, як і ви"; використання національних і патріотичних почуттів народу; демонстрація підтримки з боку відомих особистостей, "зірок" естради, акторів і т.д.; створення привабливого іміджу з допомогою засобів масової інформації; прінародное підписання державних документів, роздача грошей; поведінка, що відхиляється: нестандартна одяг, зухвала поведінка, демонстративні жести, громадські скандали, ненормативна лексика.
Для мінімізації наслідків популізму необхідно становлення повноцінних механізмів народовладдя, стабільних демократичних норм і традицій, утвердження високої політичної і правової культури, як посадових осіб, так і громадян.
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 77 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |