Читайте также:
|
Під впливом становлення класичного капіталізму в Англії розвивалася і класична економічна думка. Найвизначнішими представниками цієї школи в Англії були А. Сміт (1723—1790) і Д. Рікардо (1772—1823).
У книзі "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) А. Сміт визначив центральну проблему — економічний розвиток суспільства і поліпшення його добробуту. Свої погляди на питання економіки Д. Рікардо послідовно відстоював у памфлеті "Досвід про вплив низької ціни хліба на прибуток з капіталу" (1815), який мав великий успіх у прогресивних суспільних колах Англії, та "Засадах політичної економії й оподаткування" (1817).
Перше положення А. Сміта про трудове походження вартості символізує працю як єдине джерело створення вартості. Друге положення про різні джерела вартості означає, що поряд із працею одночасно і рівноправно фактори капітал і земля також беруть участь у створенні вартості продукту, а отже, і доходів. Капітал створює дохід у вигляді прибутку, земля — ренти, а праця — у вигляді заробітної плати.
Уперше в економічній думці в працях А. Сміта зустрічаємо доктрину технічного прогресу як головного засобу збільшення багатства будь-якої країни. Причиною поділу праці він вважав потребу в обміні, а вигоди поділу праці вбачав у підвищенні продуктивності праці, поліпшенні якості продукції, у зменшенні матеріаломісткості, збільшенні фондовіддачі, що в цілому сприяє підвищенню ефективності виробництва.
Центральне місце в методології А. Сміта належало концепції економічного лібералізму, в основу якої він, як і фізіократи, поклав ідею природного порядку, тобто об'єктивних економічних законів в умовах ринкових економічних відносин. Ринкові закони краще можуть впливати на економіку, коли приватний інтерес вищий, ніж суспільний, тобто коли інтереси суспільства загалом розглядають як суму інтересів осіб, в якому вони виникають. Розвиваючи цю ідею, автор "Багатства народів" увів поняття "економічна людина" ("homo economicus") і "невидима рука" ("invisible hand").
«Невидима рука» А. Сміта припускає таке співвідношення між "економічною людиною" і суспільством, тобто "видимою рукою" Державного управління, коли остання, не протидіючи об'єктивним законам економіки, перестає обмежувати експорт й імпорт і бути штучною перешкодою "звичайному ринковому порядку".
Звідси ринковий механізм господарювання, а за А. Смітом — "очевидна і проста система звичайної свободи", завдяки "невидимій руці" завжди автоматично зрівноважуватиметься. Тобто, на його думку, економічні явища і процеси регулюють стихійні об'єктивні закони. Умови, за яких найефективніше відбувається дія цих законів, називав "природним порядком". Держава, щоб досягти правових й інституціональних гарантій і визначити межі свого невтручання, має виконувати три важливі обов'язки. До них належать: витрати на суспільні роботи (щоб створити й утримувати громадські споруди і заклади, забезпечувати винагороду викладачам, суддям, чиновникам, священикам і всім, хто служить інтересам державотворця й держави); витрати на забезпечення військової безпеки; витрати на здійснення правосуддя, включаючи охорону прав власності. Таким чином, смітівський господарсько-суспільний устрій спирався на гру приватних інтересів у межах і під захистом права.
Неодмінною умовою дії економічних законів А. Сміт вважав вільну конкуренцію; тільки вона може позбавити учасників ринку влади над ціною, і чим більше продавців, тим менш імовірний монополізм, адже монополісти, підтримуючи постійну нестачу продуктів на ринку і ніколи не задовольняючи повністю дійсний попит, продають свій товар набагато дорожче, ніж він коштує, і підвищують власні доходи.
Отже, найважливішими принципами ефективного господарського розвитку суспільства, що випливають із "Багатства народів” А. Сміта, є:
— лібералізація в галузі економічного розвитку з метою ефективного досягнення цілей "економічною людиною", діяльність якої спрямована "невидимою рукою";
— свобода економічної діяльності індивідів з мінімальною регламентацією з боку держави;
— ліквідація обмежень свободи руху трудових ресурсів;
— вільна торгівля землею, як основа розвитку фермерського господарства;
— скасування усіх законів, за якими забороняють поділяти велике землеволодіння;
— анулювання будь-яких урядових і цехових регламентацій розвитку промисловості та внутрішньої торгівлі;
— втілення політики фритредерства у зовнішньоекономічній діяльності.
Визначаючи сутність вартості товару, А. Сміт висловив ідею про природну та ринкову ціни товару. Природна ціна — грошове вираження вартості, а ринкова - фактична ціна, за яку продають товар, вона встановлюється відношенням між його кількістю, яку доставляють на ринок, і попитом на нього з боку тих, хто готовий сплатити за нього природну ціну.
Д. Рікардо, аналізуючи вільну торгівлю, сформулював положення про порівняльні переваги у вигляді особливого принципу або закону, покладеного в основу суспільного поділу праці. У своїй книзі "Засади політичної економії й оподаткування" він на конкретному прикладі у цифровому вираженні показав, чому Англії вигідно експортувати сукно в Португалію й імпортувати звідти вино. В Англії умови можуть бути такими, коли виробництво сукна потребує праці 100 робітників протягом року, а на виробництво вина потрібна праця 120 осіб. У Португалії його виготовленням займаються тільки 80 осіб, тому для Англії вигідніше завозити вино, а вивозити сукно. Узагальнюючи цей приклад, Д. Рікардо сформулював такий принцип: "За системи повної свободи торгівлі кожна країна витрачає свій капітал і працю на такі галузі промисловості, котрі дають найбільші вигоди. Потреба індивідуальної вигоди пов'язана із загальним благом для всіх. Стимулюючи працю, винагороджуючи винахідливість, використовуючи найдієвішим способом те, що дає природа, цей принцип призводить до найефективнішого поділу праці між різними націями і водночас збільшує загальний обсяг продуктів, поліпшує загальне благополуччя і сприяє об'єднанню через загальну користь цивілізованих націй в одну всесвітню общину".
Незважаючи на те, що у принципі порівняльних переваг, за Д. Рікардо, враховано лише один фактор виробництва — працю, у зв'язку з чим він набув особливої ясності, простоти і переконливості, сфера його застосування може розширюватися і поширюватися на всі фактори, що беруть участь у виробництві. Подальший розвиток цей принцип одержав у моделях шведських економістів Е. Хекшера і Б. Оліна, які розглядали два фактори виробництва — капітал і працю. Тобто у будь-якій країні буде такий товар, виробництво якого коштуватиме їй відносно дешевше, порівняно з іншими товарами, хоча витрати на нього можуть бути дещо більшими, ніж в інших країнах. Саме спеціалізація на виготовленні таких товарів і міжнародний обмін ними становлять основу порівняльних переваг, що дає змогу отримати державі максимальну вигоду від зовнішньоекономічної діяльності, а в межах світового господарства досягти найбільших обсягів виробництва.
Отже, аналіз Д. Рікардо порівняльної переваги свідчить про те, що коли починається торгівля і кожна країна зосереджує зусилля у своїй сфері порівняльної переваги, то всі одержують вигоду. Робітники різних країн можуть отримати більшу кількість споживчих товарів за ту саму працю, якщо країни спеціалізуються у сферах порівняльної переваги й обмінюють власну продукцію на товари, для виробництва яких у них не зовсім сприятливі умови. Коли кордони відкриті для міжнародної торгівлі, національний дохід кожної країни, котра займається торгівлею, збільшується.
Д. Рікардо розглядав виробництво як визначальну сферу економічного життя суспільства. У структурі суспільного виробництва він розрізняв його соціально-економічну і технологічну складові, тобто, по суті, розмежовував економічні відносини й продуктивні сили.
При встановленні вартості товарів Д. Рікардо розрізняв індивідуальну та суспільну вартості. Першу він визначав затратами праці конкретного виробництва, а другу — працею, суспільно необхідною для виробництва товару. На думку вченого, вартість товарів визначається затратами праці за гірших умов виробництва.
Д. Рікардо вперше в теоретичній формі сформулював і розв'язав проблему перенесення вартості засобів праці (машин, виробничого устаткування та ін.), що використовуються у виробництві, на товар. Він показав, що ці засоби праці не створюють нової вартості, а переносять свою, раніше сформовану працею вартість, на створювані за допомогою них товари. Вартість засобів виробництва відшкодовується після продажу вироблених товарів. Д. Рікардо виступив проти концепції продуктивності капіталу Ж.-Б. Сея та Т.Р. Мальтуса, згідно з якою капітал розглядався як джерело прибутку.
Полемізуючи з А. Смітом, Д. Рікардо заперечував його двояку оцінку категорії вартості, безапеляційно наполягаючи тільки на одній — однофакторній: "Вартість товару або кількість якогось іншого товару, на який його обмінюють, залежить від відносної кількості праці, необхідної для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, що сплачують за цю працю". Отже, Д. Рікардо підтримав трудову теорію вартості. Він зробив суттєві та принципові застереження і коментарі. Наприклад: мінову вартість зумовлює, поряд із кількістю й якістю праці, рідкісність товару; про відносні ціни на товари варто говорити лише тоді, коли їх кількість можна збільшити працею людини і під час виробництва яких конкуренція не має жодних обмежень.
Працю різної якості швидко оцінюють на ринку, це здійснюють досить точно і значною мірою оцінка залежить від порівняльного мистецтва робітника і напруги виконуваної ним праці. Отже, стосовно теорії вартості Д. Рікардо спирався на висновки А. Сміта. При цьому чіткіше виокремив дві властивості товару: корисність (споживна вартість), що є необхідною умовою мінової вартості, але не може бути її мірилом; мінова вартість усіх товарів, за винятком невеликої кількості невідтворювальних благ (наприклад, картини старих майстрів або унікальні вина), котра визначається затратами праці на їх виробництво.
Водночас у книзі Д. Рікардо, як і в "Багатстві народів" А. Сміта, категорії "вартість" і "ціна" використано фактично як синоніми. Проте він чітко розмежував вартість і багатство: якщо друге визначав як кількість доступних споживних вартостей, то вартість — саме мінова вартість, яка залежить не від достатку, а від складності чи легкості виробництва. На основі аналізу вчений робив такий висновок: громадянам держави вигідно, коли багатство як сукупність споживних вартостей збільшується, а його вартість зменшується.
Стосовно твердження Д. Рікардо про те, що на рівень цін товарів, поряд із затраченою живою працею, впливає й уречевлена праця, тобто праця, затрачена на знаряддя праці, інструменти і будівлі, які використовують, то з ним, звичайно, не можна не погодитись. Отже, в низці випадків учений дотримувався думки, що до вартості товару належить не тільки затрачена на його виробництво праця, але і вартість капіталу, зайнятого у виробництві. Д. Рікардо розвинув ідею А. Сміта про те, що вартість визначається працею тільки в умовах простого товарного виробництва, в короткотерміновий період, а в довготерміновий на ціну товару впливає не тільки кількість праці, що потрібна для його створення, але і тривалість виробництва, оскільки це час переймання (запозичення) засобів, які через деякий період зумовлюють виникнення процента.
Автор "Засад політичної економії й оподаткування" був абсолютно правий, коли стверджував, що зниження рівня мінової вартості товарів безпосередньо залежить від збільшення використання на їх виробництво основною капіталу.
Теорія грошей і доходів
А. Сміт зазначав, що гроші стали загальноприйнятим засобом торгівлі з того часу, як завершилася мінова торгівля, але подібно до всіх інших товарів, золото і срібло обмінювалися за своєю вартістю. Автор доводив, що праця є дійсною мірою вартості срібла (грошей); засуджував меркантилістську систему поглядів, відповідно до котрої національне багатство полягало у достатній кількості золота і срібла, а національна бідність, навпаки, — в їх нестачі. Автор "Багатства народів", як й інші класики, сутність грошей визначав не інакше як технічне знаряддя для обміну та торгівлі, ставлячи на перше місце їх функцію засобу обігу.
З положень Д. Рікардо щодо категорії "вартості" слід звернути увагу на ще два, які належать до "золотого фонду" класичної політичної економії. Суть їх полягає в такому:
1) гроші як товар під час зниження їх вартості зумовлюють потребу збільшення заробітної плати, що у свою чергу незмінно призводить до підвищення ціни товарів;
2) гроші як загальний засіб обміну між усіма цивілізованими країнами розподіляються між ними в пропорціях, що змінюються з кожним удосконаленням торгівлі й машин, з виникненням труднощів у процесі добування їжі та інших предметів життєвої необхідності для населення, чисельність котрого збільшується.
В останніх своїх працях учений пропонував право емісії банкнот й управління державними засобами передати Національному (державному) банкові, надавши йому всі права з емісії, відібравши це право в Англійського банку (приватна компанія).
За А. Смітом, дохід робітників — заробітна плата — прямо залежить від рівня національного багатства країни, визначаючи такі можливі етапи його розвитку: економічний прогрес, економічний регрес і незмінний стан. Основою величини заробітної плати є вартість засобів існування, необхідних для життя працівника і його сім'ї. "Природну" (нормальну, середню) заробітну плату на визначеному рівні підтримує стихійний ринковий механізм, що обмежує її різкі відхилення від середнього рівня. Достатність його теорії доходу полягає насамперед у тому, що, на відміну від В. Петті, фізіократів, а потім і Д. Рікардо, він не визнавав так звану закономірність зменшення величини оплати праці до рівня мінімуму. Більше того, на його думку, за наявності високої заробітної плати працівники завжди будуть більш діяльними, старанними і кмітливими, ніж за низької. Але автор "Багатства народів" попереджав: "Господарі завжди і всюди перебувають у своєрідній, мовчазній, але постійній і одноманітній змові з метою не підвищувати заробітну плату робітників вище, ніж її існуючий рівень".
Д. Рікардо, визначаючи "природну ціну праці" як можливість робітника утримувати своєю працею себе і сім'ю, здійснюючи витрати на їжу, предмети першої необхідності та інші речі, а ринкову ціну праці" — як плату, що виникла під впливом реального співвідношення попиту і пропозиції на працю, зробив надто сумнівний прогноз стосовно перспективного рівня заробітної плати у суспільстві у зв'язку з темпами народонаселення. Він зазначив: "Під час істинного руху суспільства заробітна плата має тенденцію зменшуватися, оскільки регулюється попитом і пропозицією, тому що приплив працівників постійно зростатиме в одному і тому самому ступені, тоді як попит на них буде повільнішим".
Як і у випадку із заробітною платою, в умовах вільної конкуренції, на думку вченого, прибуток має природну тенденцію падати, адже з прогресом суспільства і збільшенням чисельності населення, котре потребує додаткової кількості їжі, члени суспільства отримують заробітну плату за затрат більшої і більшої праці.
А. Сміт вважав, що прибуток як дохід на капітал визначається вартістю використаного на справу капіталу і буває більшим або меншим залежно від величини цього капіталу. Проте не слід його плутати із заробітною платою, яка нібито встановлюється відповідно до кількості, складності та важкості праці щодо нагляду й управління. На думку вченого, сума прибутку підприємця, котрий ризикує своїм капіталом, — це частина створеної робітниками вартості, яка спрямовується на оплату прибутку підприємця на весь капітал, що він авансував у вигляді матеріалів і заробітної плати; спостерігав тенденцію норми прибутку до зменшення, яку розглядав як вияв економічної розвиненості нації, адже вважав, що норма прибутку завжди нижча у найрозвиненіших країнах.
За А. Смітом, харчові продукти — єдиний сільськогосподарський продукт, від якого землевласник має певну ренту. Він дав кілька визначень ренти:
1) відрахування від продукту праці робітника, що їх привласнюють землевласники;
2) наслідок дії природних чинників;
3) результат монополії на сільськогосподарську продукцію.
Також звернув увагу на те, що на характер і величину ренти впливали такі чинники, як родючість і місцерозташування ділянки землі.
Д. Рікардо, на відміну від фізіократів, котрі вважали ренту (чистий продукт) даром природи, доводив, що природа у створенні ренти не брала участі та не визначала рівень цін. Джерелом ренти є не родючість землі, а праця робітників, зайнятих у сільському господарстві.
Вартість хліба й іншої сільськогосподарської продукції визначається затратами праці на гірших ділянках землі. Це регулююча ціна. За нею продають продукцію (однакової якості), отриману і на гірших, і на середніх, і на ліпших землях. На родючіших ділянках утворюється надлишок продукції, який і становить джерело рентного доходу власника землі.
Концепція ренти Д. Рікардо актуальна і нині. Головні її положення полягають у тому, що ренту завжди платять за користування землею, оскільки її кількість небезмежна, якість неоднакова" а зі збільшенням чисельності населення починають обробляти нові ділянки землі, гірші за якістю і розміщенням, що потребують більших витрат праці, за якими визначають вартість сільськогосподарських продуктів.
Як пояснював Д. Рікардо, хліб не тому дорогий, що платять ренту, а ренту платять тому, що хліб дорогий, і власне рента не є складовою ціни товару.
Переконливі його рентоутворювальні чинники: неоднаковий природний потенціал ділянок (родючість) і різна віддаленість їх від ринків, де можна реалізувати отриману з них товарну продукцію.
Очевидно, що для Д. Рікардо, як і для інших класиків, земля була невідтворюваною, її розглядали як фізичний ресурс, а не економічний. Тому вчений не тільки землю, але й ренту вважав "вільним даром землі".
Варто звернути увагу на те, що в часи Д. Рікардо побутувала така думка (її вперше висловив Дж. Мілль): ренту як дохід потрібно було б вилучати у вигляді податку на користь держави.
За А. Смітом чотири головні правила стягнення податків полягали у такому:
1) їх мали платити всі громадяни — кожен відповідно до своїх доходів;
2) податок, що слід сплатити, потрібно точно визначити, щоб він не міг змінюватися довільно;
3) будь-який податок мали стягувати у такий час і спосіб, який найменш обтяжливий для платника;
4) його визначали за принципом справедливості.
Це стосувалося величини платежу, санкцій за несплату, розподілу рівнів оподаткування пропорційно до доходів та ін.
Капітал
У теорії капіталу А. Сміта очевидна його прогресивніша позиція порівняно з фізіократами. Він визначав поняття капітал як одну з двох частин запасів, від якої очікують отримати прибуток, а друга — це та, що спрямована безпосередньо на споживання. На відміну від фізіократів, учений вважав продуктивним той капітал, що був зайнятий не тільки у сільському господарстві, а й у всій галузі матеріального виробництва. Крім того, він ввів поняття поділу капіталу на основний і оборотний, показав відмінність у співвідношенні між цими частинами залежно від галузі господарства. За А. Смітом, оборотний капітал — та його частина, котра перебуває в обігу; частина, яка не бере участь у цьому, отримала назву основного капіталу. Обидва капітали приносять прибуток: основний — у виробництві, оборотний — у сфері обігу. До складу основного капіталу входили: машини, знаряддя праці, будівлі, поліпшення землі, кваліфікація працівників (за сучасною термінологією — людський капітал). До оборотного належали гроші, продовольство, сировина і напівфабрикати, готові вироби. Постійне поповнення останнього відбулося за рахунок трьох джерел — від продукту землі, копалень і рибальства.
Історичну місію підприємця А. Сміт вбачав у нагромадженні капіталу. Зберігання його значної частини сприяло розширенню виробництва, створенню нових робочих місць, економічному прогресу суспільства.
Важливий внесок економіст зробив в аналіз суспільного відтворення, розрізняючи валовий і чистий доходи держави.
Категорію "капітал" Д. Рікардо охарактеризував як частину багатства країни, котру використовують у виробництві та до складу якої входять їжа, одяг, інструменти, сировина, машини та ін., що необхідне, аби привести в рух працю. Така теза відрізняється від думки А. Сміта, який вважав, що до капіталу належить нагромаджена праця, втілена у знаряддях виробництва. У цьому разі позиція Д. Рікардо збігається з поглядами інших представників класичної політичної економії, які зверталися до теорії капіталу, але, на відміну від них, він зумів довести, що унаслідок нерівності прибутку на вкладений капітал останній "переміщується з однієї діяльності в іншу".
Отже, внесок А. Сміта і Д. Рікардо в економічний аналіз такий:
1. Стосовно мотивів і стимулів господарської діяльності, то на відміну від фізіократів, які вважали, що економічний устрій — це система, яку має відкрити винахідницький розум, а власник утвердити, А. Сміт стверджував, що ні винаходити, ні створювати господарський лад немає потреби, адже він уже є. Вчений охарактеризував його механізм, складові та відносини. В основі господарського механізму перебуває та діє "економічна людина”. У бажанні отримати вигоду її спрямовує "невидима рука" до досягнення непередбачуваного результату. Дбаючи про власний інтерес, людина сприяє загальній вигоді.
2. Свободі економічної діяльності індивідуумів не потрібно перешкоджати, її не слід жорстко регламентувати. А. Сміт і Д. Рікардо виступали проти надлишкових обмежень з боку держави, вони підтримували свободу торгівлі, в тому числі зовнішньої, тобто виступали за політику фритредерства, були проти протекціонізму, регламентації бізнесу та виробництва.
3. Теорії вартості й ціни розроблені як вихідні концепції в загальній теоретичній системі економічної науки.
В Англії у працях Д. Рікардо класична економічна наука досягла розквіту, і 20—60-ті роки XIX ст. були періодом нової інтерпретації головних постулатів класичної школи. Із порушених Дж.С. Міллем (1806—1873) численних теоретичних проблем складно якусь із них поставити на перше місце.
Зважаючи на зізнання англійського економіста, в теоретико-методологічних поглядах він багато в чому схожий на свого кумира Д. Рікардо. Позиції, що сприймають як "логічний висновок” із учення Д. Рікардо, і погляди, котрі свідчать про творчі досягнення Дж.С. Мілля, зосереджено в його праці "Основи політичної економії та деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії" (1848).
Специфічним для методології автора є протиставлення законів виробництва і законів розподілу. Перші він вважав незмінними і зумовленими технічними умовами, тобто подібно до фізичних істин вони мали характер, властивий природничим наукам, у них немає нічого, що б залежало від волі. А другі, оскільки ними керують "людські інституції", такі, якими їх роблять думки і бажання правлячої частини суспільства, дуже різноманітні в різні століття і різних країнах. Саме закони розподілу, на котрі впливають закони і звичаї певного суспільства, наперед визначають на персональному рівні розподіл власності за допомогою розподілу доходів між трьома основними класами суспільства. Спираючись на такі методологічні посилання щодо формування законів розподілу за відповідними рішеннями, вчений розробив власні рекомендації соціального реформування суспільства. Дж.С. Мілль — перший економіст, який запропонував реформістську програму розв'язання суперечностей капіталістичної соціально-економічної системи і тим самим започаткував головні принципи для реформізму.
Ідеї активізації участі держави в соціально-економічному розвиткові суспільства і пов'язані з цим реформи простежуються в усіх роботах Дж.С. Мілля. Наприклад, вів зазначав, що державі доцільно орієнтувати діяльність центрального банку на збільшення банківського процента, що зумовить приплив у країну іноземного капіталу і посилить національний валютний курс, відповідно здійснюватимуть заходи щодо запобігання відпливу золота за кордон. Він довів, що приплив зменшує норму процента, навіть якщо це призводить до підвищення цін. Як тільки норма процента зменшується, короткотермінові капітали спрямовують за кордон, що спричинює вирівнювання валютного курсу. Дж.С. Мілль одним із перших звернув увагу на те, що центральний банк може захищати свої резерви під час відпливу золота за кордон, підвищуючи банківський процент і таким чином зумовлюючи зростання його ринкової норми процента, що вже й так відбувається у результаті відпливу золота з країни. Збільшення норми процента сприяє залученню капіталу з-за кордону. Виникає попит на внутрішні векселі, і в міру зростання їх ціни стає вигідним віддавати за них золоті злитки. Отже, валютний курс установлюють на користь країни, де державна політика спрямована на утримання збільшення банківського процента.
Проте найважливішим внеском в історію економічного аналізу є те, що Дж.С. Мілль започаткував традиції розглядати економічні проблеми відповідно до фаз відтворення: виробництво — розподіл — обмін — споживання.
Під впливом утвердження принципів індустріального суспільства відбувалося становлення і нової економічної думки. Послідовником і продовжувачем творчих надбань А. Сміта у першій третині XIX ст. у Франції був Ж.Б. Сей (1767—1832). Головні його погляди зафіксовані у таких працях: "Трактат політичної економії, або Просте викладення способу, яким створюються, розподіляються і споживаються багатства" (1803); "Катехізис політичної економії" (1817); "Повний курс практичної політичної економії" (1828—1830) в шести томах, це розширене відтворення "Трактату".
Положення Ж.Б. Сея про реалізацію суспільного продукту отримало назву закону ринків, або закону Сея. Визнали його не тільки видатні діячі класичної політичної економії (Д. Рікардо, Дж.С. Мілль та ін.), але й економісти багатьох інших шкіл економічної думки до початку XX ст.
Суть закону Сея полягає в тому, що будь-яке виробництво зумовлює доходи, які витрачають на придбання товарів відповідної їм вартості, а сукупний попит в економіці завжди дорівнюватиме сукупній пропозиції. Зокрема, він зазначав, що продукт не може бути створений без того, щоб водночас він не породив ринку для інших продуктів на повну суму своєї вартості. Помилка вченого в тому, що пропозиція спричинює рівний їй попит лише в довготривалій перспективі. А у короткотерміновий відрізок часу диспропорції виникають унаслідок того, що одного товару в якийсь момент може не вистачати, а іншого виробляють більше, ніж потрібно, сукупна пропозиція не збігається із сукупним попитом.
Слід зазначити, що практика ринкової економіки в цілому спростувала закон Сея. Разом із тим вона не може заперечити справедливість висновків, котрі вчений зробив із цього закону:
— чим більше в кожній державі виробників і чим багатоманітніше виробництво, тим різноманітніший і просторніший збут продуктів;
— та галузь торгівлі, яка процвітає, дає засоби купити, а таким чином, дає можливість і продати усім іншим галузям торгівлі, і навпаки, тобто збут одних товарів позитивно впливатиме на збут інших;
— потрібно допомагати споживачам отримувати більше заробітку, на який вони могли б купувати, тобто з метою розвитку виробництва варто стимулювати зростання і задоволення потреб.
На думку вченого, у створенні вартості (відповідно — доходів) одночасно і рівноправно беруть участь всі фактори виробництва, кожен з яких надає корисну послугу в процесі виробництва і створює свою частку вартості (відповідно — факторний дохід). Тому власник певного фактора виробництва отримує свій дохід; капіталіст— прибуток, найманий робітник — заробітну плату, землевласник — ренту. Отже, питання про експлуатацію найманої праці капіталом знімається з порядку денного. Навпаки, на перший план виходить питання про взаємодію та взаємодоповнення діяльності власників кожного з факторів у процесі виробництва. Власник і робітник однаково потребують один одного, підкреслював Ж.Б. Сей, оскільки перший не може отримати жодного прибутку без допомоги другого.
Найвідоміший послідовник ідей Ж.Б. Сея — французький економіст Ф. Бастіа (1801—1850), який висунув і обґрунтував теорію послуг, а також концепцію економічної гармонії. В теорії послуг виробництво трактувалось як обмін послугами. Внаслідок такого обміну, на думку вченого, створювалася корисність — одна з частин сукупного продукту у вигляді товарів або послуг. Отже, ідея Ф. Бастіа подібна до ідеї Ж.Б. Сея: робітник створює певну корисність, що втілюється у готовому продукті.
На основі теорії послуг економіст розробив ідею утвердження економічної гармонії і вільного підприємництва. Він вважав, що капітал створюється у результаті намагань або відмов з метою отримання якої-небудь користі у майбутньому. Отже, поступитись капіталом — означає позбавити себе зиску, зробити послугу іншій особі. Той, хто зробив послугу, має право на одержання відповідної винагороди, яка може бути у вигляді орендної плати, ренти, процента та ін.
Ринкова економіка в ученні Ф. Бастіа — це справжнє царство волі й гармонії, оскільки члени ринкового суспільства "повинні надавати один одному послуги і взаємну допомогу заради загальної мети".
Отже, всі атрибути капіталістичного устрою були реальністю. Франція впевнено рухалася до індустріальної цивілізації.
Під впливом соціально-економічного розвитку Німеччини, розвитку і поширення класичної думки сформувалося дві крайні позиції в теорії. Найліпше вони відобразилися в марксизмі та німецькій історичній школі - старій і молодій. Основоположниками марксистської політичної економії були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820—1895).
Марксизм виник у 40-х роках XIX ст. К. Маркс - автор "Капіталу" (1867).
Вихідне і центральне в економічному вченні марксизму поняття вартості за капіталістичного товарного виробництва К. Маркс визначав так:
1) товар: по-перше, може задовольняти потреби людей, тобто має споживну вартість; по-друге, виробляється для обміну, обмінюється на інші товари, тобто має вартість. В основі цієї двоєдиної властивості лежить запропоноване К. Марксом положення про двоїстий характер праці. В умовах товарного виробництва праця виробників є, з одного боку, конкретною працею, що створює споживну вартість, а з іншого — абстрактною, котра створює вартість. Праця — творець вартості, є праця не для себе, а для інших, для обміну, продажу на ринку;
2) в основі вартості товару лежить тільки одне джерело, один виробничий фактор — праця найманого робітника. Всі товари — продукти людської праці. Суспільну вартість товарів визначають витрати робочого часу, причому не індивідуальні, а суспільно необхідні, тобто за середніх умов виробництва, середньої продуктивності та інтенсивності;
3) найманий робітник отримує за виконану роботу заробітну плату. Нею оплачують не працю, а специфічний товар — робочу силу. її особливість полягає в тому, що вона може створювати продукт (товар), вартість якого вища вартості власне робочої сили, тобто того, що потрібно для життя працівника і його сім'ї;
4) капіталіст, наймаючи робочу силу, оплачує її власну здатність до праці і має право примусити робітника працювати понад той час, що необхідний йому для забезпечення деякого мінімуму життєвих засобів. У результаті виникає різниця між вартістю, створеною працею безпосередньо виробника товару, і вартістю робочої сили — заробітною платою, котру надає капіталіст як "ціну" товару "робоча сила". Це і є додатковою вартістю — частиною матеріалізованої у товарі праці робітника, яку безплатно присвоює власник підприємства;
5) додаткова вартість — основа доходів власників капіталів — підприємницького та торговельного прибутків, ренти, відсотка.
Новим у теорії капіталу К. Маркса можна назвати поняття "органічна будова капіталу" — вартісне співвідношення між постійним і змінним капіталом, зумовлене його технічною будовою. Саме через це поняття він переходить до розгляду важливішої характеристики — норми експлуатації, що визначається як відношення між додатковою вартістю і змінним капіталом, що виражене у процентах. Поділяючи капітал на постійний і змінний, вчений мав на увазі як специфіку руху виділених ним частин капіталу, так і специфіку впливу кожної з них на виробництво і масу додаткової вартості у вартості продукту. Постійний капітал, на відміну від змінного, може перетворюватись або на машини й обладнання, або на потрібну для виробництва сировину, паливо і не створює додаткової вартості. Це необхідна умова виробництва додаткової вартості. Змінний капітал, що втілений у вартості робочої сили, є єдиним джерелом додаткової вартості.
Проблеми національної єдності відображено у працях представників німецької історичної школи, її предтечею вважають Ф.Ліста (1789—1846). Основна його робота - «Національна система політичної економіки» (1841). Провідна ідея твору — заклик до економічного об'єднання країни, поділеної у той період на багато незначних самостійних держав.
Маючи великий життєвий досвід і знаючи становище в інших державах, Ф. Лістнасамперед цікавився організацією та системою зовнішньоекономічних зв'язків як засобом підтримки і захисту німецької промисловості.
Визначають такі головні положення Ф. Ліста:
1) теорія продуктивних сил;
2) концепція стадійного економічного розвитку;
3) твердження про активну економічну роль держави.
У його теорії продуктивних сил простежується ідея, згідно з якою створення суспільного багатства досягається не лише шляхом індивідуальної діяльності людей, пов'язаних лише поділом праці й обміном. Для досягнення досконалих результатів потрібно, щоб різні індивідууми були об'єднані розумово і матеріально та взаємодіяли. Збільшення продуктивних сил починається з окремої фабрики і потім поширюється до національної асоціації. Нація, що об'єднує людей, - єдине ціле; результат попереднього розвитку, відкриттів, удосконалень, традицій, досвіду та знань. Кожна окрема нація є продуктивною настільки, наскільки вона зуміє засвоїти цю спадковість від попередніх поколінь і зробити її власним надбанням, наскільки природні джерела, простір і географічне розташування її території, чисельність населення і політична могутність дають їй змогу гармонійно розвивати всі галузі праці та поширювати моральний, розумовий, промисловий, торговельний і політичний вплив на інші нації і загалом на весь світ.
Полемізуючи з міновою системою А. Сміта, Ф. Ліст стверджував, що справжнє багатство і добробут нації зумовлені не кількістю мінових вартостей, а ступенем розвитку продуктивних сил. Важливу роль при цьому відіграє політична могутність. Завдання політики — об'єднати, цивілізувати нації, забезпечити їх існування і стійкість. Економічне виховання нації важливіше, ніж безпосереднє виробництво матеріальних цінностей. Мануфактура й індустрія — не лише результат праці та заощаджень. Не можна чекати, доки вітер насадить насіння, а пустинні рівнини перетворяться на густі ліси. Потрібні зусилля, аби за кілька десятків років досягти мети за допомогою розсадників. Варто підтримувати мануфактуру, доки вона не зміцніє і не боятиметься іноземної конкуренції. На сільське господарство, вважав економіст, протекціонізм поширювати не слід: німецькі землероби мають потребу не у заступництві, а в ринках.
Щоб досягти становища розвиненої нації в економічному значенні, необхідна система заохочень і заступництва; вона має поліпшити діяльність переробної промисловості. Для Німеччини і низки інших країн потрібний протекціонізм. У перспективі вільна торгівля стане загальним правилом, також передбачають утворення загальносвітового союзу промислово розвинених націй.
Особливу увагу Ф. Ліст звернув на роль держави. Він зазначав, що не можна зрозуміти народне господарство як органічно ціле, якщо виключити з нього найбільше господарство, яке впливає на інші господарства. Учений виокремив державну економію, тобто державні засоби уряду, споживання цих засобів та управління ними. Народна економія стає національною, якщо держава або федерація охоплює всю націю, котра має самостійність і здатність набути політичного значення.
Заслугою Ф. Ліста насамперед є історичний метод. Він обґрунтував і конкретизував багато нових, принципово важливих положень. Загальні принципи класичної школи економіст перевів на мову національної політичної економії. Він показав вплив політичної єдності та державного управління на економічний розвиток, прогрес національного виробництва і примноження національного багатства. Зовнішньоторговельна політика має відповідати загальній економічній. Державна влада погоджує і спрямовує зусилля окремих ланок національного господарства з метою задоволення інтересів нації. Ідеї Ф. Ліста стали теоретичною основою, джерелом для утворення нового напряму економічної науки — історичної школи політичної економії.
Дослідивши погляди представників історичної школи, Й. Шумпетер визначив шість позицій, в яких відображені найсуттєвіші її ідеї (підходи). Розглянемо їх детальніше.
1. Релятивістський підхід. Деталізовані історичні вчення свідчать про те, наскільки не актуальна ідея використання загальнозначущих практичних правил у галузі економічної політики. Більше того, можливість існування загальних законів спростовується положенням про історичні причини соціальних подій.
2. Положення про єдність соціального життя і зв'язок між його складовими. Тенденція до виходу за межі простих соціальних доктрин.
3. Антираціоналістичний підхід. Множинність мотивів і невелике значення суто логічних спонукальних причин людських дій. Це положення доведене на етичних аргументах і зумовлене прагненням до психологічного аналізу поведінки індивідів та мас.
4. Еволюційний підхід. Еволюційні теорії мають застосовувати історичний матеріал.
5. Положення про роль інтересів у взаємодії індивідів. Важливо те, як розвиваються конкретні події та формуються конкретні умови, а також у чому полягають їх конкретні причини, а не загальні всіх соціальних подій.
6. Органічний підхід. Аналогія між соціальними і фізичними організмами. Первісну органічну концепцію, згідно з якою національна економіка функціонує поза різними індивідуумами і над ними, пізніше замінює концепція, відповідно до котрої індивідуальні економіки, що входять до складу національної, перебувають у тісній залежності одна від одної.
Економісти історичної школи не можуть претендувати на поглиблену теоретичну розробку концептуальних положень, запропонованих класиками. Вони розширили і конкретизували тематику політичної економії. Ці вчені започаткували економічну соціологію, обґрунтувавши єдність соціальних і економічних відносин та зв'язок між ними. У їхніх працях йдеться про потребу розвитку системи економічних знань; з'ясовано значення статистичних факторів; розглянуто історію економічного життя; детально обґрунтовано роль економічної організації та правових нормативів.
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 49 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |