Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Давньогрецька цивілізація та її вплив на європейський світ

Читайте также:
  1. Адміністративне стягнення – це міра відповідальності, примусовий захід державного впливу, що застосовується до особи за скоєння адміністративного правопорушення (проступок).
  2. Адміністративні методи -це сукупність прийомів, впливів, за­снованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
  3. В) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.
  4. В) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.
  5. Випромінювання, його вплив на людину та засоби захисту
  6. Вібрація, її вплив на працівника та методи захисту
  7. Вплив антропогенних факторів на сировину і товари.
  8. Вплив Визвольної війни (Національної революції ) середини XVII ст. на формування національної самосвідомості українців
  9. Вплив властивостей грунту і хіміко-мінералогічного складу цементу на процеси твердіння
  10. Вплив господарських операцій на зміни у балансі.

У південній частині Балканського півострова і на прилеглих островах на межі III—II тис. до н. е. виникла давньогрецька цивілізація, її ранньому економічному розвитку сприяли вигідне географічне положення (торгові шляхи з'єднували цей район із Малою Азією, Сирією, Північною Африкою), удосконалення продуктивних сил (освоєння виробництва міді, потім бронзи), сусідство стародавніх цивілізацій Переднього Сходу. Основою сільського господарства стало нове полікультурне землеробство. "Середземноморську тріаду" — ячмінь, виноград і оливи — тут можна було вирощувати найбільш інтенсивно, що зумовило появу вигідних експортних продуктів — вина, пива, оливкової олії. Греки об'єктивно вимушені були колонізувати навколишній світ Середземномор'я, активно розвивати торгівлю і мореплавство. Значні зміни відбувалися в ремісничій діяльності — близько 2200 р. до н. е. почали користуватися гончарним кругом, розвивався обмін.

В економічній історії Стародавньої Греції відзначають чотири періоди розвитку:

1) крито-мікенський (XXX—ХІІ ст. до н. е.);

2) гомерівський (XI—IX ст. до н. е.);

3) архаїчний (VIII—VI ст. до н. е.);

4) класичний (V—IV ст. до н. е.)

У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство, подібне до аналогічних структур країн Сходу. Палаци виникали на межі III—II тис. до н. е. одночасно й у різних районах острова Крит, який увійшов у світову історію як найдавніший осередок цивілізації в Європі. Субтропічний клімат і сприятливі умови для садівництва, скотарства, рибальства, використання різноманітних корисних копалин привели до раннього утворення приватної власності окремих сімей і припинення общинних зв'язків. Розрізняли землі палацові, приватні й общинні. Населення, яке займалося землеробством, обкладали натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Усі надходження худоби, олії, зерна, вина фіксували на глиняних табличках і здавали в палацові комори, де накопичувалися величезні запаси. Це були резервні фонди на випадок голоду, за їх рахунок забезпечували ремісників, котрі працювали на державу. Надлишки спрямовували на продаж. Кікладські мореплавці підтримували зв'язки із землями в басейнах Егейського й Адріатичного морів, досягали берегів Іспанії та Дунаю.

Палац вважали водночас адміністративним і релігійним центром, головною житницею, майстернею і торговим чинником. У розвинутіших суспільствах майже таку саму роль відігравали міста. Тут поступово розвивалося рабство й оренда землі (це здійснювали приватні особи в общинах і містах-державах). Простежуються і ознаки найманої праці, різні форми якої завжди існували в європейських цивілізаціях.

Держава на острові Крит найвищого розвитку досягла в XVI — першій половині XV ст. до н. е. У цей період збудовано величні критські палаци, створено шедеври художнього мистецтва й ремесел, по всьому острову прокладено дороги, введено єдину систему мір. У середині XV ст. до н. е. внаслідок сильного землетрусу було зруйновано критську цивілізацію, і лідером цих грецьких племен стали ахейці.

Палаци залишалися головними центрами, до складу яких входили також великі ремісничі майстерні з переробки сільськогосподарської продукції. Функціонували ткацькі, швейні, металургійні й інші майстерні. Характерною ознакою була державна монополія та контроль за всіма видами сировини, насамперед металом.

Для другого періоду економічного розвитку Стародавньої Греції (XI—IX ст. до н. е.) — гомерівського — властиве відстале натуральне господарство. Худобу вважали мірилом багатства, інших грошей гомерівське суспільство не мало. Для нього характерна неймовірна бідність матеріальної культури. Стверджують, що до кінця цієї епохи Греція була світом великих полісів-общин, які об'єднували селян-землеробів. Вони не мали зовнішніх зв'язків, найвпливовіша частина суспільства різко не вирізнялася.

У наступному періоді (VIII—VI ст. до н. е.) — архаїчному — відбулися значні зміни в господарському житті, що привели до формування нової економічної системи. Греція випередила у своєму розвитку всі сусідні країни. Сільськогосподарське виробництво удосконалювалося шляхом його інтенсифікації: селяни почали вирощувати прибутковіші культури — виноград і маслини. Головними осередками сільського господарства стали невелике селянське господарство та значно більший фільварок родової знаті, яку обслуговували збіднілі родичі. Землі здавали в оренду, за що аристократи забирали 1/2 урожаю. Значного розвитку набули також ремесла, зосереджені у містах, повністю сформувалися їх галузі: металургія, металообробка, кораблебудування. Гончарне виробництво мало масовий серійний характер.

Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін. В епоху Великої колонізації роль грошей відігравали металеві зливки, бруски, і тільки на межі VII—VI ст. до н. е. вже карбували монети — таланти. Угоди купівлі-продажу поширювалися на всі види матеріальних цінностей. Виникло лихварство, а разом із ним і боргове рабство. Рабів привозили також із колоній. Однак економічне значення рабів було незначним, основну частину ремісників становили вільні люди. Розширення зовнішньоекономічних зв'язків вплинуло на формування цивілізаційних і культурогрецьких амбіцій, які доходили до європейського грекоцентризму. Греки почали ділити світ на еллінів і варварів, що відобразилося в писемних пам'ятках культури — варварський Схід та еллінський (культурний, цивілізаційний) Захід.

Зробили перші спроби теоретично осмислити розвиток цивілізації Стародавньої Греції. Найперші економічні думки належать Гесіоду (народився приблизно в 730 р. до н. е., рік смерті невідомо), які він висловив у поемі "Праці та дніп. На основі узагальнення і пізнання людського життя автор робить висновок, що світовий порядок найефективніше забезпечував моральність і право. При цьому він розуміє і відкрито зазначає причини розпаду порядку, який ґрунтується на насиллі: сила випереджає правду.

Гесіод шукає правду не на зіркових висотах людського буття, а в потребі та повсякденній роботі. Його завдання полягало у розробці найдоцільніших правил життя і практичних рекомендацій з метою якісного ведення домогосподарства. Серед економічних питань він обґрунтував корисність змагання, правил землеробства, управління будівництвом, з'ясував потреби людини і її стимули до праці. З економічного погляду трактат є:

1) описом правил основ економіки і мореплавства;

2) домашнім календарем для землероба і морського торговця;

3) збірником практичних порад з управління домогосподарством.

Роблячи узагальнення і враховуючи власний досвід, мислитель сформулював принципи, які можуть бути покладеш в основу життєдіяльності особистості й суспільства загалом. До них належать: потреба наполегливо працювати, щоб забезпечити шлях до багатства; не переступати закон моралі; своєчасно сплачувати податки; бути законослухняним, справедливим, благочестивим, чесним, правдивим тощо. Автор звертає увагу на потенціал індивіда, на що здатна людина, мобілізуючи свій потенціал. І це не випадково. Умови існування на індивідуальній частині землі примушували селянина сподіватися тільки на власні сили, уміння дбати про свої інтереси.

Гесіод визначив для співгромадян два види занять: землеробство і мореплавання. Перевагу він надавав землеробству, пояснюючи, що прибуток від морської торгівлі — це складова випадковості, якій характерний спекулятивний момент. Тому не було нічого надійнішого, ніж наполеглива праця землероба, що дає йому добрий результат.

Саме в цей період (VIII—VI ст. до н. е.) відбувалася Велика грецька колонізація, її причини полягали:

1) у бракові землі внаслідок збільшення чисельності населення і зосередження землі в руках знаті;

2) потребі нових джерел сировини, пошуку ринків збуту для продукції сільського господарства та ремесел, здобутті металів, яких не було в самій Греції, намаганні греків контролювати торгові шляхи;

3) політичній боротьбі, що змушувало тих, хто зазнав поразки, шукати удачі в колоніях.

Дослідники історії Стародавньої Греції виокремлюють три головні напрями колонізації:

1) західний, наймогутніший. Сицилію й Італію настільки густо заселили колоністи, що їх почали називати Великою Грецією;

2) північно-східний — на побережжі Чорного моря;

3) південний і південно-східний — найслабші, оскільки тут греки натрапили на могутній опір фінікійських купців.

В результаті колонізації зменшилися соціальні конфлікти. Вона сприяла розвитку ремесел, торгівлі, здібностей людини, звільняючи особистість з-під контролю роду, поширилися досягнення еллінської культури.

В архаїчну епоху формувалися античні поліси — міста-держави, їх основу становила антична форма власності, тобто єдність державної та приватної форм власності. Поліс як колектив громадян мав право верховної власності на землю, і тільки його громадяни могли бути власниками землі. Головний його економічний принцип — ідея автаркії (самозабезпечення) — економічна основа свободи. Утвердилась і полісна система цінностей: ідея переваг землеробської праці над усіма іншими, засудження лихварства та прагнення до прибутку тощо.

В історії розвитку Стародавньої Греції визначають два види полісів:

1) аграрний, з абсолютним переважанням сільського господарства, недостатнім розвитком торгівлі та ремесел, товарно-грошових відносин, із великою часткою праці залежних робітників, як правило, з олігархічним устроєм (Спарта, міста Фессалії, Беотії);

2) торгово ремісничий, із значною частиною ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, використанням рабської праці у виробництві, з демократичним ладом (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи та ін.). Спочатку полісний устрій виник у південній частині Греції на півострові Пелопоннес (Спарта), пізніше в Аттиці (Афіни).

Влада у полісах перебувала в руках аристократії ("влада кращих") чи олігархії ("влада небагатьох"). У грецькому варіанті це означало панування небагатьох могутніх родів, які намагалися припинити демократію.

Головною властивістю соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—IV ст. до н. е.) стало панування полісів і поширення в торгово-ремісничих полісах класичного рабства, хоча зберігалася залежність на зразок ілотії.

Вагомий внесок у розвиток і нагромадження відомостей про виробничу діяльність зробили мислителі античного (класичного) рабства. Найвідоміші представники — грецькі філософи Ксенофонт, Платон і Арістотель, їх загальна ідея полягала в обґрунтуванні природного характеру рабовласницького державного устрою та потребі подальшого утвердження і вдосконалення натурального господарства.

Завдяки їм почали вживати термін "економіка" (або "ойкономія"), що у буквальному перекладі означає "закони (принципи) про ведення домашнього господарства", а за суттю— мистецтво управління таким господарством. Ці мислителі орієнтувалися у своїх поглядах на "переваги" натурального господарства і природний характер рабовласницького становлення держави.

Ксенофонт (близько 430—354 pp. до н. е.) — автор трактатів "Домолад" і "Доходи" — один із перших в історії економічної думки, хто всебічно вивчав проблеми поділу праці в суспільстві. Не заперечуючи класичне положення про поділ праці на розумову і фізичну (залежно від природного поділу людей на вільних і рабів) і велику значущість землеробства для соціально-економічного розвитку суспільства (за таким критерієм його ставили на один рівень із військовим ремеслом), порівняно з ремісництвом, торгівлею, він переносив тим самим аналіз господарських процесів із сфери обігу в сферу виробництва й аргументував нову для того часу тезу про те, що "найпростішу роботу" можна виконувати більш продуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений, як правило, обсягами ринку. Тобто Ксенофонт уперше вказав на взаємозв'язок між поділом праці і ринком.

Також Ксенофонт одним із перших осмислив два аспекти будь-якого товару, виражені в його корисних якостях (споживна вартість) і здатності до обміну (мінова вартість). Будучи, безперечно, прихильником натурально-господарської концепції (засуджуючи обіг грошей як торговельного і лихварського капіталу), він все-таки визнавав потребу функціонування і корисність грошей, вказуючи на притаманні їм функції обігу та засобу нагромадження. Філософ пропонував накопичувати гроші як скарб, страховий фонд на випадок війни, з метою розширення натурального господарства.

У більшості праць сучасних дослідників Стародавньої Греції та Риму епоху середини І тис. до н. е. — середини І тис. н. е. (аж до падіння Римської імперії) називають часом існування рабовласницького способу виробництва. Такий спосіб виробництва був поширеним лише у Стародавніх Греції та Римі, проте саме він визначав характер епохи. Вже йшлося про рабство в різних народів, але воно було патріархальним. Очевидно, воно стало універсальним етапом становлення класового суспільства. У класичному рабстві раба позбавляли не тільки власності на засоби виробництва, а й самого перетворювали на "знаряддя, що розмовляє", яке повністю належало хазяїну. Право власності рабовласника нічим не обмежувалось. Завдання класичного рабства полягало у створенні якомога більшої кількості додаткового продукту.

Існували такі джерела постачання рабів:

1) продаж військовополонених і приватних осіб, захоплених під час військових дій;

2) боргове рабство для осіб, котрі не мали громадянства;

3) внутрішнє відтворення рабів;

4) піратство;

5) самопродаж, продаж у рабство своїх дітей, злодіїв та інших злочинців. Рабська праця у цей період проникала в усі сфери життя та виробництва. За приблизними підрахунками, загальна кількість рабів в Афінах становила 30— 35 % населення. Головний контингент становили люди не грецького походження. Центрами рабства, крім Афін, були Хіос, Лесбос, Коринф та Егіна.

Ґрунтовнішими стають пошуки подальшого розвитку європейської цивілізації, що відобразилися у філософських трактатах епохи Стародавньої Греції. Зміст одного з таких проектів виклав Платон (справжнє ім'я Арістокл, 428— 347 рр. до н. е.) у відомій праці "Держава". Він високо оцінив роль аристократії в забезпеченні суспільних інтересів, оскільки саме цей стан включає у себе філософів і становить разом із воїнами (армією) апарат управління державою. Автор зазначав, що так і має бути: "поки державна сила і філософія не зіллються..., доти ні для держави, ні навіть для людського роду немає кінця злу". В його проекті "ідеальної держави" ні філософи, ні армія, що становили найвищу частину суспільства, навіть думати не могли про заняття, пов'язані з фізичною працею. Вони також не повинні мати будь-якої власності, оскільки саме вона, на думку філософа, — джерело суперечностей і розбіжностей у державі. За матеріальне забезпечення вищих станів за принципом "кожному порівну" повинна відповідати держава. Розглядаючи ринкові зв'язки, Платон звернув увагу на те, що ринок роз'єднує людей (у міру поділу праці), проте одночасно й пов'язує їх у певну суспільну цілісність. Але за умовами проекту ринкові відносини — це сфера нижчих станів, котрі виконували всі господарські роботи, у тому числі й ті, що пов'язані з володінням і розпорядженням особистою власністю.

Нерівність між людьми, на думку автора, закладено природою, адже саме природа формує здібності до їх участі у господарській діяльності. Потім ці думки розвинув И. Шумпетер (1883—1950) у визначенні підприємця ("той, хто здібний до ризику"). Різні здібності необхідні для створення різноманітних товарів, котрі мають задовольнити велику кількість потреб у суспільстві. Тобто він розвивав ідею своїх попередників про поділ праці.

Виникнення держави Платон пов'язував з необхідністю обміну для задоволення повсякденних потреб та інтересів людей. У державі філософ вбачав, використовуючи сучасну термінологію, найважливішу інституцію формування справедливих відносин, оскільки навіть недосконалий закон, який встановлювали правителі, значно ліпший, ніж будь-яке беззаконня.

За принципом державного устрою він розробив учення про міське господарство, що мало ґрунтуватися на мудрості керівників і громадян, мужності під час захисту власних і державних інтересів, і бути, крім того, стримуючим засобом як основою підлеглості міським (державним) законам.

Звертаючи увагу на існування двох функцій грошей — міра вартості товарів і засіб збагачення, — Платон пропонував вводити паперові гроші, які значно зменшать торгівлю з іншими країнами.

Як і Ксенофонт, котрий зазначав, що "землеробство — мати і годувальниця усіх мистецтв", найголовнішою галуззю економіки вчений вважав землеробство, відносячи ремісництво і торгівлю до менш престижних занять у суспільстві.

Підвищення товарності сільського господарства, його регіональна спеціалізація стали новим явищем у V ст., хоча натуральна основа господарства залишилася незмінною. Предметами найвигіднішого експорту були маслини, олія та вино.

Зростання чисельності населення, брак зерна, сировини і надлишок інших видів продукції сприяли швидкому розвитку торгової справи. У товарному обігу перебували також предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як у Стародавнього Сходу. Значного розвитку досягла зовнішня торгівля, особливо морська. Удосконалювався механізм розрахунку, вперше у світі почали виникати банківські операції, які здійснювали міняйли (трапезити). Поступово (в основному з кінця V ст. до н. е.) міняльні лавки виконували функції, характерні для банків: збереження грошей, переказ сум із рахунків одних клієнтів на рахунки інших, надання грошових позик. Держава удосконалила грошову систему, ставила на металі печать, гарантувала його вагу і чистоту. Слід зауважити, що банківська справа сформувалася раніше, ніж з'явились монети.

Ще у VIII ст. до н. е. банки Греції брали на збереження сільськогосподарські продукти і ремісничі вироби та віддавали їх під заставу або кредит. У VI ст, до н. е. в Греції організовували при храмах грошові банки.

Позики надавали під заставу землі, міських будівель, процент становив до 15, а за морськими кредитами (під ненадійнішу заставу кораблів і товарів) міг перевищувати 30 %. Античні банки, на відміну від створених майже через 1000 років після розпаду Західної Римської імперії банків Європи, не брали участі у приватних капіталовкладеннях в економіку. Уже в V—IV ст. до н. е. виникли і приватні банки. Вони брали участь в угодах як посередники, поручителі, зберігачі документів і цінностей. Першими грецькими банкірами часто були колишні раби, оскільки представники аристократії не вважали це заняття престижним. Становлення банківської системи було важливим кроком на етапі формування інституціональної основи грошового господарства цивілізованого суспільства. З метою зручності у здійсненні торговельних операцій купці, особливо пов'язані з заморською торгівлею, створювали об'єднання — фіаси, завдання яких полягали у взаємовиручці позиками, страхуванні, обміні інформацією, контролі за цінами. Ідеї подібних об'єднань купців реанімувалися в Європі лише у період пізнього Середньовіччя.

Таємницю становлення й розвитку натурального і грошового господарства намагалися з'ясувати представники економічної думки античного світу. Найбільш величною особою серед них був Арістотель (384—322 рр. до н. е.). Його батьківщина — грецьке місто-поліс Стагіра у Фракії. Він був сином свого часу. Вважаючи рабство природним явищем, яке має становити основу виробництва, і будучи переконаним ідеологом натурально-господарських відносин, учений зміг значно глибше, ніж його сучасники, проникнути в конкретні економічні проблеми. Він уперше проаналізував головні економічні явища і закономірності тогочасного суспільства, тому його по праву можна вважати першим економістом суспільства.

У своїх творах, особливо у "Нікомаховій етиці" (її назвали так нащадки за іменем сина філософа), "Політиці" (трактат про устрій держави) та ін. Арістотель розробив найоригінальніший на той час проект ідеальної держави; першим в історії економічної думки намагався проникнути у сутність економічних явищ.

Протиставлення Арістотелем економіки і хрематистики — одна з перших спроб аналізу капіталу в історії науки. Термін "хрематистика" не утвердився в нових мовах, на відміну від поняття "економіка". Вчений вважав, що він походить від слова "хрема" — майно, володіння. Філософ визначає економіку як природну господарську діяльність землеробів, ремісників і невеликих торговців, пов'язану з виробництвом життєво необхідних продуктів, що мають споживну вартість. Вона включалася в обмін, але тільки в межах, необхідних для задоволення власних потреб, і межі такої діяльності були теж природні — розумне особисте споживання людиною. Саме тому ця діяльність мала бути об'єктом турботи держави.

Хрематистику мислитель порівнює з "мистецтвом наживати багатство" за допомогою великих торговельних договорів для перепродажу і лихварських угод. Арістотель засуджував лихварство як "переважно противне природі". Він стверджував: "У мистецтві наживати ставок ніколи не буває межі у досягненні мети, а метою тут виявляється багатство і володіння грошима... Всі, хто займається грошовими оборотами, прагнуть збільшити кількість грошей до безкінечності... В основі цього напрямку лежить прагнення до життя взагалі, але не до багатого життя; і оскільки ця жадоба безмежна, то й прагнення до засобів, що слугують утамуванням її, також безмежне... Тому з повною підставою викликає ненависть лихварство, оскільки воно робить власне грошові знаки предметом власності, які таким чином втрачають те своє призначення, заради якого вони були створені: адже вони виникли заради мінової торгівлі, стягнення ж процентів веде саме до зростання грошей".

Отже, Арістотель чітко розрізняв використання грошей як засобу обігу в міновій торгівлі та грошей як форми руху капіталу при лихварстві, відповідно кінцеву мету задоволення потреб людини та безмежну мету наживи, економіку і хрематистику, позитивно ставився до першої і осуджував другу.

Ідеалом господарювання для Арістотеля було невелике землеробське господарство, в якому працювали раби. Воно мало забезпечувати себе майже всім необхідним, а того, чого не вистачало, одержувати шляхом справедливого обміну з сусідом. Ідеалізуючи в межах цієї концепції модель рабовласницької державної структури, Арістотель спрощує найважливіші складові господарського життя. Наприклад, на його думку, "насправді речі такі різні, що не можуть стати спільномірними". "Отже, потрібно, щоб все вимірювалось чимось одним..., — зауважував учений. — Цим одним і є потреба, яка е зв'язувальною ланкою для всього. А як заміна потреби за згодою людей виникла монета..." Так Арістотель встановив два аспекти товару — споживну і мінову вартості й аналізував процес обміну. Звідси й висновок: "П'ять лат дорівнюють одному дому", адже їх спільномірність досяглася нібито лише завдяки грошам. Самі гроші як найзручніший товар виникли, вважав філософ, не стихійно, а як результат угоди між людьми, і "в нашій владі" зробили так, аби гроші стали "неспоживчими".

Обґрунтовуючи загальну основу зрівнювання в обміні товарів, мислитель висловлює думку, що нагадує примітивний варіант трудової теорії вартості. "Справді, — зазначає він, — не з двох лікарів створюється суспільство, а з лікаря і землероба, і взагалі з людей неоднакових і нерівних. Але таких людей і потрібно прирівняти. Тому все, що можна обмінювати, має порівнюватись з чимось одним. Отже, розрахунок матиме місце тоді, коли знайдуть порівняння: яким чином продукція, вироблена чоботарем, причетна до продукції, створеної землеробом".

Про двоїстість Арістотелевої концепції економіки і хрематистики свідчить також двояка характеристика обміну. Йдеться про те, що в одному випадку він визначає обмін як акт задоволення потреб і трактує споживну вартість товару як категорію сфери економіки, а в іншому — навпаки: обмін символізував акт наживи, що дало підставу вважати мінову вартість категорією сфери хрематистики.

Вартість — головна категорія політичної економії. Історично в її трактуванні було два напрями. Представники першого виходили з того, що вартість товару в основі була об'єктивна, її джерело — затрачена на виробництво товару праця. Представники другого вважали вартість суб'єктивною і виводили її з оцінювання людьми корисності товару порівняно з корисністю інших благ. У творах Арістотеля вчені знайшли перші прояви обох напрямів.

Філософ був досить реалістичним, аби розуміти неможливість функціонування "чистої економіки": на жаль, із економіки безперервно формується хрематистика. Це спостереження правильне: із сучасних знань ми сказали б, що у господарстві, де продукти виробляють як товари — для обміну, безповоротно виникають капіталістичні відносини. На основі визнання, після засудження хрематистики і в середні віки, усіх форм збагачення у XVII—ХVIIІ ст. у соціально-економічній думці з'явилась фігура економічної людини, мотиви всіх дій якої полягають у намаганні збагачуватися.

З двоїстих позицій своєї концепції Арістотель демонстрував невизнання великої торгівлі та позикових операцій, упереджено аналізуючи етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу. Зокрема, він вважав, що такі ранні форми торгівлі, як прямий товарообмін і товарообмін через гроші, належать до сфери економіки, а рух торговельного капіталу, тобто коли товарообмін здійснювався з метою збільшення кількості грошей порівняно з первинним авансуванням, — до сфери хрематистики. Аналогічно тлумачив учений форми грошового обігу, відокремлюючи функції грошей щодо відображення міри вартості та засобу обігу до сфери економіки, а їх застосування як засіб нагромадження, лихварський капітал —- до сфери хрематистики. За словами Арістотеля, внаслідок лихварства власне грошові знаки стають предметами власності і, таким чином, втрачають своє первісне призначення. Адже вони виникли заради товарообміну, а стягнення відсотків з метою збільшення грошей суперечить йому.

Отже, загальною ознакою економічної думки стародавнього світу було намагання зберегти пріоритети натурального господарства, засудити з позиції звичаїв, моралі й етики великі торговельно-лихварські операції, що порушують еквівалентність і пропорційний характер обміну товарів за їх вартістю і не відповідають природному порядку, що охороняли громадські закони.

На еллінському етапі розвитку давньогрецької цивілізації (кінець IV—І ст. до н. е.) поліс не зник, а отримав новий імпульс для існування в межах великої держави, яка забезпечувала йому автономію та безпеку. В епоху еллінської монархії відбувся синтез грецьких (еллінських) і східних елементів в усіх сферах життя — економічній, соціально-політичній, культурній та ін. Досвід греків і східних народів сприяв удосконаленню агротехнічних прийомів обробітку традиційних і нових сільськогосподарських культур, а також розвитку техніки та подальшої спеціалізації ремесел. Це зумовило зростання обсягів товарів і торгового обігу.

Поступово почали виокремлюватися європейська цивілізація в особі Стародавньої Греції, в якій значну роль відігравала приватна власність у полісах і відбувався достатній розвиток товарно-грошових відносин, і східна, котра сформувалася на основі стародавніх осередків цивілізацій з їх досягненнями у господарському житті.

В елліністичних державах поширювалися досвід грецьких полісів у розвитку товарно-грошових відносин, практика організації приватновласницьких господарств і приватних ремісничих майстерень, а у сільській місцевості — великих маєтків. До роботи у майстернях залучали і вільних людей. На базі європейської та східної культур виявився генезис ринкових відносин, головними складовими якого були: торговельний фактор, урбанізація (або міський чинник), а також грошове господарство як основа торгівлі й міського життя з ремісничим виробництвом, котре прогресувало. Розвивалася налагоджена податкова система, поширилися відкуп на стягування податків на поставку тієї чи іншої продукції на ринок, законодавчо закріпили різні нововведення. До нових впливів належить і подальша стратифікація суспільства — з'явилися приватні власники на землю і нерухомість міського майна, створювалися об'єднання торгових людей, диференціювалась реміснича праця.

Значного розвитку набули наука та техніка: знаменитий Архімед (близько 287—212 рр. дон. е.) відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов гвинт, військові метальні машини, гвинтову водочерпальну машину та ін. Виникли нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія, Селевкія), які стали адміністративними одиницями. Наприкінці І ст. до н. е. еллінську державу підкорив Рим. Уже в новій формі — римського муніципію — поліс став однією з головних соціально-економічних і політичних одиниць Римської імперії, що сприяло економічному і культурному прогресові багатьох народів Середньоземномор'я.

Перша зустріч між Сходом і Заходом була взаємовигідною для обох сторін. Синхронно використовували для розвитку економіки як нові ринки збуту, так і ринки сировини, а також ринок робочої сили.




Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 40 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.011 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав