Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Економічні причини занепаду античних цивілізацій

Читайте также:
  1. Безробіття: сутність, види та соціально-економічні наслідки. Закон Оукена.
  2. Берестейська унія, її причини та наслідки
  3. В СОЦІАЛЬНІЙ ТА ЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРАХ
  4. Визначити причини та наслiдки радянiзацii Зах.Укр у 1939-1941
  5. Визначте причини прийняття християнства.
  6. Виникнення українського козацтва,причини, етапи розвитку.
  7. Висновок: Цей перелік не вичерпує всієї різноманітності галузей сучасної психології. Подальший розвиток психології, безперечно, спричинить появу її нових гілок і галузей.
  8. Вільні економічні зони
  9. Вільні економічні зони в Україні
  10. Власність і її місце в економічній системі.

Поступово рабовласництво і виробниче застосування праці рабів поширилися у всьому греко-римському світі. Перейнявши досвід Греції, в Римській імперії класичне рабство набуло завершальної форми. В еволюції рабовласницького виробництва в Стародавньому Римі (виник у 764— 753 рр. до н. е.) визначають такі періоди:

1) VIII—VI ст. до н. е. — ранній Рим — період розпаду родового устрою;

2) VI—І ст. до н. е. — період республіки;

3) ІІ—І ст. до н. е. — І—II ст. н. е. – період розквіту Римської імперії;

4) ІІІ—IV ст. н. е. — період кризи і розпаду античної економічної системи.

У період раннього Риму виникла сусідська община і посилилося соціальне розшарування. Саме в цю епоху розвитку країни створили відомі римські легіони, військові загони із 3000 піхотинців і 300 вершників-центурів. 100 найповажніших жителів назвали патриціями, а їх зібрання — сенатом (рада старшин). Сформувалося місто-поліс із родовим укладом, це і була рання державна організація Риму. Значну роль у руйнації родового устрою відігравали реформи царя Сервія Туллія (579—535 рр. до н. е.). Римську територію поділили на 21 трибу (округ) — 4 міських і 17 сільських. Як і Солон в Афінах, так і Сервій Туллій запровадив цензовий принцип поділу населення на шість майнових груп. На основі майнового цензу комплектувалося військо. По суті, ці реформи створили новий державний устрій, підготували перехід Риму до республіки, котра існувала у 510—31 рр. до н. е. Рим у той час був містом-державою, подібним до грецьких полісів, що підкоряло інші держави, але вони не входили до складу римського поліса.

Земля належала або знатним патриціанським родам, або плебеям, але частина її була власністю міста-держави і вважалася загальною, її дозволяли займати, вносячи до казни орендну плату. З метою послаблення боротьби за землю Рим засновував на завойованих землях колонії, роздаючи там землі плебеям. У V ст. до н. е. створили 10 колоній, а в IV ст. до н. е. — 15.

Цей процес у V ст. до н. е. супроводжувався частковим задоволенням вимог плебеїв. «Закони XII таблиць» закріпили приватну власність як основу ринкової економіки, рабство, обмежили свавілля патриціїв, зменшили позиковий процент до 8 % за рік, проте шлюби між патриціями та плебеями заборонялися. Окремі статті спрямовувались на охорону власності: якщо впродовж сусідської ділянки викопували рів, то не можна було переступати межі. Значно розширювалися права громадян на спадщину. У IV ст. до н. е. плебей здобув ще низку перемог. На рабів перетворювали переважно військовополонених. До кінця III ст. до н. е. плебеї досягли також політичної рівноправності з патриціями.

Розвиток сільського господарства зумовив у VI—ІІІ ст. до н. е. активізацію ремесел і торгівлі. У виробництві використовували як залізо, так і бронзу. З метою розширення сировинної бази вперше в історії почали здійснювати цілеспрямовані пошукові роботи, які нині називають розвідувальними. До технічних новин належали заглиблення шахт, застосування вентиляції, гвинта Архімеда. Із металів з'явилися цинк і латунь (сплав цинку й міді). Найпоширенішим ремеслом було керамічне: виготовляли посуд, тару, водопровідні труби, черепицю, цеглу тощо. Поширилися торгові зв'язки. Центром торгового життя залишався Рим. Для торгівлі тут виділяли кожен дев'ятий день, який називали нундіни (дев'ятий). Один раз на рік організовували ярмарки, на котрі приїжджали жителі сусідніх міст. Ярмарки приурочували до великих релігійних свят і проводили поблизу святинь.

Торгівля сприяла початку спеціалізації окремих районів Італії, що в майбутньому стане основою територіального поділу праці не тільки всередині країни, а й у світовому масштабі: Капуя славилася литтям із бронзи та свинцю, Аррецій знаменитий керамікою; Тарент — вовняними виробами. Потреби торгівлі спричинили виникнення карбованої монети. Перший монетний двір — підприємство, де карбували монети, — заснували при храмі Юнони Монети. Звідси і походить термін "монета". Спочатку користувалися грецькими монетами, а з другої половини IV ст. до н. е. — римськими. Головними номіналами у Римі були бронзовий ас, срібний сестерцій (2,5 аса), срібний динарій (10 асів, або 4 сестерції).

На межі III—II ст. до н. е. патріархальне рабство розвинулось у класичне. Виділяють зовнішні (вдалі війни) і внутрішні (еволюція суспільно-політичних відносин у IV—III ст. до н. е.) причини цього переходу. Останні мали вирішальне значення, а війни лише пришвидшили розвиток внутрішніх процесів.

Поширення приватної власності, концентрація землі, розвиток ремесел, торгівлі, грошового обігу потребували дешевої робочої сили. Невеликого власника, який мав ділянку землі, практично не можна було примусити працювати на іншого. Роль робочої сили відігравав лише позбавлений прав і майна раб.

Рабство у досконалій формі сприяло переходу від незначного до великого централізованого виробництва. Переважали маєтки на 100—250 югерів землі з 13— 20 працівниками. Це свідчило про загальну інтенсифікацію виробництва, хоча традиційний селянсько-общинний сектор продовжував посідати важливе місце.

У ІІ—І ст. до н. е. відбувся інтенсивний розвиток сільського господарства. Його становище докладно характеризували римські письменники Катон (II ст. до н. е.) і Варрон (І ст. до н. е.). Катон Старший (Катон Марк Порцій) народився у місті Тускулі. У 195 р. до н. е. він займав посаду консула, потім (з 184 р. до н. е.) став цензором. Захисник привілеїв аристократії, він вимагав знищення Карфагена — торговельного конкурента Риму.

У трактаті Катона "Про землеробство" відображено період розвитку римського рабовласницького виробництва. Його ідеалом було в основному натуральне господарство, що забезпечувало насамперед свої потреби. Однак не виключалася і торгівля, яка давала змогу реалізувати частину додаткової продукції та придбати те, що не могли виробляти власними силами. Велике значення у творі мали поради стосовно утримання рабів, використання їх праці, методів експлуатації. Кожен раб отримував завдання (урок), тобто роботу визначеного виду й обсягу. Автор зазначав, що раби належали до знарядь праці, радив відповідно їх утримувати, залежно від старанності, раціонально експлуатувати їх працю. Катон вважав доцільним купувати рабів у юному віці, виховувати їх у покорі, в дусі, потрібному для господаря. Передбачаючи можливі незадоволення і виступи рабів, письменник радив підтримувати в їх середовищі ворожість, провокувати конфлікти, вчасно звільнятися від старих і хворих; карати за найменшу провину. Харчі, одяг, житло мали відповідати їх становищу знаряддя, яке розмовляє. Поради автора спрямовувались на забезпечення раціонального ведення великого рабовласницького господарства.

Тобто Катон один із перших в історії економічної думки стародавнього світу порушив проблему підвищення ефективності ведення господарства, пов'язуючи її з організацією виробництва й обміну, сформувавши також деякі ідеї менеджменту і маркетингу. На його думку, бажання якісно здійснювати господарство мало опиратися на раціональне використання усіх факторів виробництва, до яких він відносив працю, землю та засоби її обробітку.

Розробку питань латифундистського господарства у І ст. до н. е. продовжив римський учений Варрон (116—27 pp. до н. е.). Його погляди викладені у трактаті "Про сільське господарство”, У своїх працях автор відобразив, з одного боку, розвиненіші форми рабовласництва, вищий ступінь розвитку великих рабовласницьких економік, з іншого — нові явища соціально-економічної ситуації, пов'язані з поглибленням суперечностей, котрі все більше пронизували економіку Римської рабовласницької держави.

У творі автор висловив занепокоєння долею рабовласницьких господарств. Він звинуватив рабовласників у тому, що вони відійшли від справ, жили у містах, переклавши обов'язки організації виробництва у латифундіях на управляючих; шукав шляхи зміцнення економіки не лише у розвитку землеробства, але і тваринництва, у застосуванні агрономічних наук, збільшенні інтенсивності виробництва, вдосконаленні методів експлуатації рабів, використанні матеріальної заінтересованості та ін. Його турбота пов'язана не тільки зі збереженням натурального характеру рабовласницьких латифундій, але й з підвищенням їх прибутковості, поліпшенням ефективності виробництва. У визначенні місця і ролі проблеми, пов'язаної з ефективністю виробництва, Варрон визначальну роль відводив ринковій ситуації, адже саме ринок суттєво впливав на організацію господарського життя. У сучасному розумінні — це кон'юнктура ринку, яка справді є головним чинником ефективного розвитку підприємництва. Надаючи важливого значення товарно-грошовим відносинам, учений рекомендував розвивати домогосподарство, тобто бджільництво, птахівництво, рибальство тощо.

Письменник зазначав, що потрібно особливу увагу звертати на спілкування з рабами, форми їх експлуатації. Він стверджував, що раби належать до одного з трьох видів сільськогосподарських знарядь — такого, що розмовляє. Два інші види знарядь, за його класифікацією, — це німі (інвентар) і ті, хто відтворював нечленороздільні звуки (робочі тварини).

Розвиток сільського господарства у II—І ст. до н. е. пов'язаний із трьома чинниками:

1) широке запровадження рабства;

2) встановлення ринкових зв'язків між містом і селом, які мали потребу в продукції один одного;

3) перехід від незначного до великого землеробства.

Збільшення чисельності селян зумовило могутній рух вільного громадянства за демократичні аграрні реформи. Його очолювали брати Тіберій (163—132 рр. до н. е.) і Гай (153—121 рр. до н. е.) Гракхи. Вимагаючи обмеження великого землеволодіння і надання землі безземельним і малоземельним селянам, вони прагнули здійснити таку реформу в межах рабовласницького устрою і таким шляхом зміцнити його. Мета реформ полягала у відновленні селянства на основі нового розподілу громадських земель. Брати Гракхи запропонували збільшивши максимум землеволодіння із 500 до 1000 югерів. Надлишкову землю мали відбирати і роздавати біднякам, обсяг ділянок яких становив по 30 югерів.

Незважаючи на прийняття "хлібних" законів, за якими біднякам хліб продавали за нижчими цінами за рахунок держави, закони Гракхів не підтримали, особливо серед нобілітету. Це негативно вплинуло і на розвиток нових галузей землеробства — маслинові сади і виноградники, що були несумісними з умовами і тимчасовим користуванням землі.

По суті, Гракхи намагалися утримати процес економічного розвитку, зберегти общинні принципи та селянські господарства, засновані на них. Поразка братів показала, що збереження стійкості натурального господарства як основи армії в умовах поширення ринкових відносин було неможливим.

За рахунок узаконеної експлуатації провінцій (сплата податків і нерівноправна торгівля), які вважали "маєтками римського народу", швидко розвивалися ремесла. Римляни винайшли бетон (II ст. до н. е.), відкрили метод дуття скла (І ст. до н. е.). Визначилася спеціалізація різних видів ремесел, виникли ремісничі центри: у Путеолах виготовляли вироби із заліза, у Капуї — з бронзи й свинцю, у Калах і Минтуріях — сільськогосподарські знаряддя, Арреції — кераміку, Таренті — шерстяні вироби, у Північній Італії — лляні тканини. Ремісники створювали колегії за професіями, в які приймали також вільновідпущеників і рабів.

Водночас спостерігався розвиток торгівлі. Великими торговими центрами були Рим, Путеоли, Сиракузи. Поширювалося суднобудування — споруджували судна вантажопідйомністю до 200 т, удосконалювали рульові весла, зводили маяки. Міста Італії мали статус муніципій (самоуправління) — майбутніх муніципалітетів. До міст належали сільські території з привілеями повноправного римського міста.

Внутрішньо-італійська торгівля набувала великого значення, чому сприяло створення мережі міцних, прямих, якісно вимощених, без великих підйомів і спусків доріг. Уже в IV ст. до н. е. римляни почали будувати дороги з твердим покриттям. Донині збереглася, і нею користуються, Аппієва дорога, прокладена в IV ст. до н. е. між Римом і Капуєю (350 км); у 224 р. до н. е. доведена до Брундізія. На ній установлені дороговкази. Зводили мости (найбільший — через Дунай, його довжина — 1070 м, ширина перегону — 50—60 м), прокопували тунелі, складали дорожні карти та путівники, відкривали заїжджі двори (їх використовували не лише з військовою, а й з торговою метою).

Інтенсифікація торгівлі зумовила розвиток грошового обігу. Римські срібні монети — динарій і сестерцій — вважали головною валютою Середземномор'я. Функціонування різних грошових систем, різноманітність золотих, срібних і бронзових грошей сприяли поширенню міняльної справи, лихварства (міняйл називали аргентаріями, вони стежили за грошовим курсом, перевіряли справжність монет, обмінювали гроші та надавали позики). Позиковий процент в Італії не перевищував 6 % за рік, але у провінціях таку умову порушували і він становив до 48 %, причому в лихварських операціях, унаслідок яких розорювались міста, брала участь римська знать. Проте торговий капітал не фінансував і не організовував виробництва, що свідчило про відносно низький рівень економічного розвитку суспільства.

Найбільших успіхів Римська імперія досягла у І—II ст. н. е. Це була перша в історії світова держава, їй належали (або потрапили у залежність) усі відомі тоді території Західної та Південної Європи, Близького Сходу і Малої Азії, Північної Африки й Аравійського півострова, частини Середньої Азії. Активно розвивалась економіка провінцій, почали вирощувати нові сорти зернових, використовували мінеральні добрива. Удосконалювали техніку, наприклад у Галлії застосовували такі складні пристосування, як галльська жатка, винайшли колісний плуг, використовували водяні млини. Єгипет став житницею імперії. Щороку з нього доставляли 5 млн. бушелів (один англійський бушель становить приблизно 36,4 куб. дм) хліба з метою забезпечення римлян (майже 10 млн бушелів отримували від інших провінцій).

Ознаки кризи рабовласницького сільського господарства спостерігалися в самій Італії. Середні інтенсивні господарства змінювали великі маєтки, території котрих займали кілька тисяч югерів. Сформувалися такі типи латифундій (великих земельних володінь):

1) централізована рабська, якою управляли з центру, її обробляли раби;

2) децентралізована з колонами (колон — вільна людина, вільновідпущеник, або раб, котрий отримував у пекуліум (власність) ділянку землі й інвентар);

3) змішана, коли всю латифундію поділяли на дві частини: одну обробляли раби, другу, в свою чергу, поділяли на частки і здавали в оренду колонам.

Кризу рабовласництва відобразив у своєму творі "Про сільське господарство” Колумелла (І ст.). У трактаті, до якого входили 12 книг, детально розглянуто становище рабовласницьких латифундій. Автор особливу увагу звернув на те, що надто низькою була продуктивність рабовласницької праці, раби завдавали полям значних збитків, погано ставилися до роботи, утримання тварин, інвентарю, крали у землевласників, обманювали та ін. Така ситуація свідчила про занепад сільського господарства, про те, що економіка рабовласницького суспільства вже перебувала у стані кризи, що продовжувала поглиблюватися. За словами Колумелли, " латифундії знищили Італію ".

Шукаючи вихід із кризи, римський письменник надає перевагу продуктивнішій праці вільних виробників, ставить питання про потребу відмовитися від праці рабів, радить використовувати колонів (у Стародавньому Римі — орендар невеликої ділянки у великого землевласника). З метою підвищення продуктивності праці рабів він пропонував підвищувати роль людського фактора шляхом:

— поділу праці між рабами, тобто поглиблення спеціалізації діяльності, надання дозволу їм навіть "скаржитися";

— рівномірного поділу рабів для різних видів робіт, запровадження посади раба-спеціаліста для точнішої координації та організації роботи;

— матеріального і морального заохочення рабів.

На фоні занепаду сільського господарства в І—II ст. продовжували розвиватися ремесла. Вони ставали спеціалізованими, особливо в Римі. Відомі навіть такі майстри рідкісних професій, як майстер варіння клею для виробів зі слонової кістки, ремісники, котрі робили очі для статуй. У ІІ ст. ремесла поширились і в провінціях, особливо в галльських містах. Власне, в Італії центри ремесел перемістилися з півострова в Північну Італію (Мілан, Аквілен), ближче до джерел сировини. Виникають ремесла в латифундіях.

Зміцнення економічних зв'язків у провінціях сприяло розвитку торгівлі. У кожному місті функціонували торговельні крамниці та склади, а в Римі на початку II ст. збудували грандіозний п'ятиповерховий Траянів ринок, який нараховував майже 150 крамниць для продажу різних товарів. Саме в цей період в імперії ввели золоту монету високої проби — ауреус. Збільшився обсяг морської торгівлі. Кораблі вантажопідйомністю до 500 і навіть до 1000 т перевозили до 600 пасажирів, вони були рівноцінними кораблям ХVІІ— початку XVIII ст. Окрім того, торгівля часто була спеціалізованою, наприклад відомі корпорації трансальпійських і цизальпійських купців, колегії виноторговців, торговців вазами, зерном, олією. Торгували також за межами імперії — з германськими племенами, Індією, навіть із племенами Африки та Далекого Сходу, куди через Аравію прямували каравани.

На межі III і II тис. до н. е. в Месопотамії досить значну роль відігравали купці, в обігу перебувала срібна монета, існували кредитні відносини і кредитні інститути. Цікаво, що кредитні операції іпотечного зразка започаткували храми, беручи у заставу землю. Протягом II тис. до н. е. товарно-грошові відносини поширилися по всьому Стародавньому Сходу. Уже в XVI—XV ст. до н. е. на Сході функціонували професійні торговці. До початку І тис. до н. е. на Близькому Сході виник торговельний народ — фінікійці, яких пізніше замінили греки, вірмени, євреї.

На Стародавньому Сході торгівлю і кредит вважали другорядним заняттям, що перебувало під адміністративним контролем деспотичного правителя і приносило йому значні доходи. Інша ситуація спостерігалася в Європі: в умовах формування приватновласницького господарства ринок стає нормальним, повсякденним фактором розвитку. Римляни і греки підняли торговельну діяльність до рівня виробничої. Для останніх торгівля як національний промисел мала і має визначальне значення в усі періоди Середньовіччя, нового і новітнього періоду.

В останнє десятиліття II ст. у римському суспільстві з'явилися труднощі, що в ІІІ ст. переросли у загальну кризу. Таке становище призвело до того, що Римській імперії загрожував розпад. Соціально-економічні зміни зумовили криза рабовласницького виробництва, вичерпання закладених у ньому потенційних можливостей. Наслідками економічного спаду були: скорочення робочої сили у результаті епідемій, мобілізацій в армію; запустіння посівних ділянок; зменшення рівнів урожайності; відмова від інтенсивних культур винограду і маслин на користь екстенсивного хліборобства; погіршення якості ремісничих виробів тощо. Однак це не варто розглядати як катастрофу, адже рівень розвитку ремесел і землеробства перевищував рівень раннього середньовіччя.

Нову епоху розвитку та кінець кризи пов'язують із приходом до влади Діоклетіана (284 р.), її називають періодом пізньої Римської імперії (IV— V ст.), коли відбувалися розпад і переродження античної господарської структури, формувались протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного устрою.

По-перше, поступово закріплювалися окремі категорії населення за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміні системи збирання податків, велику частину яких почали стягувати не грошима, а натурою. З метою точної розкладки податків здійснили загальний перепис населення, після чого ввели подушну подать. Для всіх, за винятком жителів Рима, звільнених від податків, встановили їх обсяги і методи стягнення. Мешканці села платили податки з розрахунку кількості та якості обробленої землі та худоби. Ремісники, торговці платили подушний податок. За надходження податків із колонів та квазіколонів відповідав землевласник, за податки міських жителів — куріали — члени міських управ (курій). Пізніше жителям заборонили переселятися з рідного міста, їхні обов'язки були довічними й передавались у спадщину. У 317 р. за професією закріпили майстрів монетної справи, потім — зброярів, шкіряників, ткачів, теслярів, пекарів та ін.

По-друге, поширилася на державних, муніципальних і приватних землях оренда, але з довгострокової вона перетворилась на вічну, так звану емфітевзичну. Власник отримав права, подібні до права власності. Емфітевз вносив незначну фіксовану плату власникові, платив податки і міг вільно розпоряджатися землею аж до моменту продажу. Емфітевзами були, як правило, великі землевласники, що свідчило про феодалізацію пануючого класу.

По-третє, нових ознак набула невелика оренда. Відбулася еволюція так званого пекулія. Якщо спочатку пекуліст не відбував повинності на користь власника і його могли прогнати із землі у будь-який час, то у IV—V ст. пекулій став довгостроковим, обумовлювався платежами, письмовими домовленостями, що потребувало оформлення залежності від земельного власника. Пекулій фактично став своєрідною формою умовного землеволодіння, самостійним господарством.

По-четверте, поширився патронат — самовіддання одних громадян під покровительство інших, більш забезпечених і впливових. Таке явище називали комендацією. Особа, яка перебувала під патронатом, втрачала право власності на землю і перетворювалася на її держателя, проте уникала державного й муніципального впливу.

Завершенням Стародавнього світу і початком періоду європейської історії вважають 476 рік. Разом із тим антична цивілізація відіграла значну роль у становленні європейської — це були перші цивілізації на Європейському континенті: і греки, і римляни перейняли досягнення культури критян, ахейців, етрусків і поширили їх на інші підкорені європейські території; металеві гроші майже одночасно з'явилися у Греції, Римі та Китаї (VI—ІV ст. до н. е.), що сприяло розвитку товарно-грошових відносин і в Європі; вигідне географічне становище зумовило розвиток торгівлі: утверджувалась приватна власність, банківська справа; у Римі виникли перші біржі (ринок продажів); на території цих держав організували майстерні з простою кооперацією праці та поширились елементи складнішої кооперації — ергастерії (з гр. — робоче місце, ремісничі майстерні), котрі до кінця V ст. н. е. за організацією виробництва нагадували мануфактури. Як відомо, в Європі мануфактури з'являться через декілька століть. На гірничодобувних розробках створювали підприємства, подібні яким в Європі пізніше називали централізованими мануфактурами. У них працювало майже 1000 осіб. Робочим надавали інструменти та деяке оснащення. Такі підприємства функціонували з метою виробництва металовиробів, кераміки, меблів, текстилю; у Римі діяли колегії — прообрази цехових організацій у середньовічній Європі; подібні до римських латифундій (початок І тис. до н. е.) в Європі через віки створюватимуть "маєтки", "сеньйорії" та ін.; винайдення водяного млина започаткувало перехід до другого етапу світової енергетичної бази (вода, пара); формуються основи цивілізаційного життя міста — споруджують 3—4-поверхові будинки, водогони із мідних труб, віадуки і терми, спортивні корти, красиві храми тощо; держава стала гарантом і захисником приватної власності (закони Солона і "XII таблиць"); греки і римляни перші у світі пішли шляхом демократії; значних успіхів досягли у галузях науки, поезії, філософії, історії та географії, образотворчого мистецтва і скульптури. Реанімувалися досягнення європейської цивілізації лише в епоху Відродження.

У працях старогрецьких мислителів (Ксенофонта, Платона, Арістотеля та ін.) знаходимо перші узагальнення в галузі досліджень поділу фізичного і вартісного багатства, натурального і грошово-нагромаджувального господарства, теоретичних основ обміну, соціальних наслідків суспільного поділу праці та ін. Застосовували аналіз за допомогою абстракції та систематизації, нормативний і позитивний підходи. За позитивного підходу об'єкт дослідження — домашнє господарство — розглядався "як він є", а за нормативного — "яким він має бути". За нормативного підходу старогрецькі мислителі застосовували поняття "природний порядок", тобто суспільний порядок, закладений у природі (сутності) людини. (Концепцію "природного порядку" застосовували і на пізніх етапах розвитку економічної думки). Праці старогрецьких мислителів містять також визначення таких ключових економічних понять, як "товар", "гроші", "споживна" і "мінова" вартості, "поділ праці" і перший досвід систематизації економічних відносин у вченні Арістотеля про економіку та хрематистику (від гр. хрема — збагачення, нагромадження багатства).

Римські письменники (Катон, Варрон, Колумелла та ін.) в галузі економічної думки завдяки своєму прагматизмові створили перші концепції управління великими господарськими одиницями (на прикладі латифундій).

Крізь призму віків, починаючи з грецької та римської античності, центр філософської, а разом із нею й економічної думки, на багато віків утверджується в Європі.

 

 




Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 42 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.013 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав