Читайте также:
|
Характер ставлення білоруського президента до проблем дотримання законності та демократичних процедур яскраво характеризують його слова: „Та хіба я дивитимуся на якісь закони, якщо поруч страждає людина? У мене чверть території сьогодні в чорнобильському бруді – а я буду з якоюсь демократією гратися?”.
Олександр Лукашенко – політик, який вже тривалий час керує білоруською державою. Його постійно критикують опоненти всередині країни, його вкрай негативно сприймає Захід, але він впевнено контролює ситуацію в країні та демонструє здатність істотно впливати на загальний розвиток подій на пострадянському просторі. Олександр Лукашенко є політиком нової пострадянської генерації, що не належала до партійно-господарської номенклатури. На відміну від більшості політиків, що почали свою кар’єру в цей час, він став непримиренним супротивником номенклатури, боровся і бореться з ліберальною демократією західного зразка. О. Лукашенко з ентузіазмом зустрів горбачовську перебудову, що збіглася з його приходом на самостійну керівну роботу – його призначили директором радгоспу. Як практична людина, він швидко зрозумів, що настав його час, і відразу ж опинився на передньому краї економічних перетворень. Як людина прагматична, „від землі”, він зрозумів. що процеси перебудови, демократизації дають можливість без ризику обходити жорсткі номенклатурні правила гри і сприяють швидкому кар’єрному сходженню. Новачку, що вперше втрутився в політичну боротьбу, довелося випробувати на собі всю міць адміністративно-командної системи. Його попереджали, всіляко заважали, про нього поширювалися чутки, прагнули дискредитувати тощо. Але до виборчої парламентської кампанії в Білорусі 1990 року О. Лукашенко прийшов випробуваним бійцем. Політика стала для нього найбільшою пристрастю. О. Лукашенка висунули кандидатом у народні депутати БРСР по Шкловському виборчому округу № 310 на зборах уповноважених колгоспу „Маяк”. Він переміг у другому турі, отримавши 68 відсотків голосів виборців. І це була його перша перемога над партрадянською номенклатурою.
Надзвичайно розвинена політична інтуїція допомагала йому орієнтуватися відповідно до нових умов. Вже в травні 1990 року з трибуни сесії О. Лукашенко звинуватив ЦК КПБ і особисто першого секретаря ЦК С. Соколова в тому, що його політика спрямована на захист власних корпоративних інтересів. В останній рік існування СРСР О. Лукашенко стверджував, що заперечення суверенітету буде продовженням „наших мук”. Саме він вніс до зали засідань Верховної Ради біло-червоно-білий прапор (символ національно-демократичної опозиції), що тоді саме став державним прапором Республіки Бєларусь. Так почав створюватися стійкий образ чесного, щирого і справедливого політика, захисника народу. Молодий депутат напрочуд швидко знайшов свою політичну нішу між парламентською більшістю й опозицією – став своєрідним посередником, який закликав до компромісів в інтересах спільної справи.
Необхідно звернути увагу на разючу відмінність його тодішніх від нинішніх поглядів. Радянський режим він оцінював однозначно негативно, характеризував його як хибний, неефективний, недемократичний. Тепер увесь пропагандистський талант він спрямовує на підсилення в суспільстві ностальгії за минулим, шкодує про руйнацію колишньої системи, і по-справжньому закликає відновити (спробувати це практикувати) певні її складові. Якщо на початку 1990-х років він стверджував, що на селі утворилася кріпосницька, феодальна, командно-адміністративна система врядування, що люди „бояться висловити свою думку”, то сьогодні білоруський президент твердо захищає колгоспно-радгоспний лад, переслідуючи тих, хто наважився висловитися „проти”. Якщо раніше з основних політичних питань він голосував у Верховній Раді разом з опозицією, то згодом почав підтримувати керівну більшість, а з низки питань опинився в одному таборі з комуністами.
Зміна позиції О. Лукашенка почалася з того, що він став позитивно ставитися до уряду В. Кебича, що всіляко гальмував ринкові реформи, і включився у критику С. Шушкевича, який асоціювався з демократами. Змінилося також ставлення О. Лукашенка до приватизації. Спочатку він критикував її за те, що вона виродилася в „прихватизацію”, але вже в січні 1993 року він закликав голову комісії ВР з економічної реформи Л. Козика виявити громадянську мужність і зняти з порядку денного сесії законопроект про роздержавлення та приватизацію державного майна. О. Лукашенко підтримав рішення ВР про скасування своєї постанови про припинення діяльності КПБ-КПРС, прийнятої через кілька днів після краху московського путчу 19-21 серпня 1991 року. Згодом він негативно поставився і до розпаду СРСР. Вже в листопаді 1991 року О. Лукашенко голосував проти створення Білоруссю власних Збройних Сил. Потім у ході запеклої парламентської боротьби він проголосував за приєднання РБ до Ташкентського договору про колективну безпеку. Широко відомий міф, дотепер поширюваний самим О. Лукашенком, що він був єдиним депутатом ВР Білорусі, що голосував проти Біловезьких угод. Зміни у позиції відбиваються і на практичних діях політика. В серпні 1993 року, в розпал політичної конфронтації між виконавчою та законодавчою гілками влади в Росії, О. Лукашенко в складі делегації з чотирьох впливових депутатів Верховної Ради їде до Москви. Там відбулися переговори про політичний союз Білорусі і Росії з Р. Хасбулатовим та його оточенням.
Нові можливості відкрилися для майбутнього президента з обранням його на посаду керівника парламентської антикорупційної комісії. Під тиском опозиції та громадськості проурядова більшість у парламенті на початку червня 1993 року була змушена погодитися на створення „Тимчасової комісії Верховної Ради Республіки Білорусь для вивчення діяльності комерційних структур, які діють при республіканських і місцевих органах влади і врядування”.
О. Лукашенко максимально скористався новою посадою. Впродовж роботи комісії О. Лукашенко роздавав інтерв’ю, гнівно тавруючи загальну корумпованість, багатозначно натякав на сенсаційні викриття, таким чином, провівши ефективну рекламну кампанію своєї діяльності.
О. Лукашенко набув значної популярності. Не заглиблюючись в обґрунтованість звинувачень, більшість населення побачила в ньому сміливого та безкомпромісного борця з корупцією.
Феномен О. Лукашенка став несподіванкою для старої партійно-господарської номенклатури. Білоруська бюрократія вирішила пристосовуватися до нових умов не через вибори нового парламенту, а через президентські вибори 1994 року. Однак, за підсумками виборчої кампанії, вона одержала не керованого нового „генсека”, як того хотіла, а людину, що фактично вислизнула з-під номенклатурного впливу.
Обійнявши найвищу в Білорусі посаду, О. Лукашенко енергійно взявся за втілення своїх передвиборних обіцянок у життя. 1995 року він ініціював республіканський референдум з питаннями: про державну символіку Білорусі, про надання російській мові статусу другої державної мови, про економічну інтеграцію з Росією. Хоча депутати Верховної Ради підтримали тільки третю позицію, після тривалого протистояння президент здобув чергову перемогу. На референдумі 14 травня з усіх питань О. Лукашенка підтримало населення, в тому числі й з питання про право президента розпускати парламент у разі порушення останнім Конституції.
Відчувши підтримку населення, О. Лукашенко в жовтні 1995 року своїм указом ліквідував районні Ради народних депутатів у містах і створив у них місцеві адміністрації, що дало йому змогу посилити жорсткість вертикалі виконавчої влади.
В своїх діях О. Лукашенко не зважав на рамки чинних законодавчих положень. Так, протягом 1995 року Конституційний суд РБ цілком або частково скасував 18 президентських указів. Навіть рішення Конституційного суду не зупинили О. Лукашенка, у відповідь він видав розпорядження про безумовне виконання скасованих Конституційним судом указів „до внесення змін у законодавство”.
Боротьба з ворогами, публічне їхнє викриття, штучне провокування суспільної конфронтації, свідоме нагнітання напруженості, доведення політичної боротьби до ступеня психологічної війни, створення ситуацій, які межують із введенням надзвичайного стану стали улюбленою справою О. Лукашенка, складовою частиною його іміджу, способом його політичного виживання.
О. Лукашенку надзвичайно вдало підійшов образ „людини з народу”, „народного президента”. Він висловлював те, про що люди говорили в своєму буденному житті на кухнях чи стоячи в чергах. Усім виглядом, культурою, вимовою з недосконалими стилістичними зворотами, натиском, демонстрованою рішучістю змінити все на краще, щирістю, поєднаною з цинізмом, який виглядав природно і правдиво, О. Лукашенко виявився найближчим і найзрозумішілим простому народу. Він чудово зіграв роль жертви, що страждає за народ. А білоруське суспільство виявилося не тільки готовим, а й очікувало на прихід такого народного оборонця, „твердої руки”.
І неповноцінність, і внутрішню уразливість та чутливість у О. Лукашенка компенсує відчуттям власної вищості, демонстрацією патерналізму: („Мы, президенты…”, „За мной стоят 11 млн., за них я отвечаю”), тобто програванням ролі батька для тих, хто залежний від нього, включаючи й громадян республіки.
Засобом творення необхідної соціально-політичної ситуації в республіці є „конструювання ворогів”. Неодноразово робилися спроби здійснювати заходи пов’язані з пошуком тих, хто намагався вчинити замах (і ЦРУ також), провадженням опозиційних лідерів за межі республіки, боротьбою з представниками ЗМІ чи вказівкою на віртуальну їхню присутність (щось на зразок „Я знаю, хто за цим...”) тощо. В цьому криється прихований острах перед можливою агресією, що є цінним маркером у визначенні його поведінкових стратегій.
Для посилення владних рис О. Лукашенко вдається до відповідних стереотипів поведінки, характерних для „справжніх” у суспільній думці. Він багато працює, виступає на мітингах, з презирством ставиться до своїх супротивників, робить усе, щоб вони не заважали йому на політичній арені, зважується на вчинки, які нібито характерні сильній особистості, вживає „міцні” слова, а невербальна поведінка включає жести та пози тіла, що трактуються як агресивні: стрімкість ходи, підвищений тон розмови, відповідна міміка тощо. Безсумнівно, така форма зовнішнього виразу, окрім розрахунку, має ще й глибоко компенсаторну природу.
О. Лукашенко має всі характерні риси фанатика. У нього немає близьких друзів, нормальної сім’ї, а є одна мета – влада. Він постійно демонструє, що влада для нього – інструмент. Але його амбіції сягають далі, ніж керівництво Білоруссю. І він завжди шукатиме варіантів для підтримки свого гіпертрофованого, або уявного „Я”, що сприятиме відновленню внутрішньої рівноваги і хоч якось урівноважить його діяльну натуру.
В державне мислення він привніс методи, притаманні рівню „директора радгоспу”, що нерідко ставить у незручне становище багатьох керівників інших країн. Але сьогодні в Білорусі ніхто не може зрівнятися з ним у популярності, що дає йому можливість почуватися впевнено і робити те, на що мало хто зважився б, встановлення, по суті, режиму особистої влади з побудовою наджорсткої її вертикалі.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 44 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |