1. Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.
2. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.
3. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.
53. Виконання спеціального завдання із запобігання чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації: поняття та основний кримінально правовий зміст.
Стаття 43. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації
1. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.
2. Особа, зазначена у частині першій цієї статті, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.
3. Особа, яка вчинила злочин, що передбачений частиною другою цієї статті, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.
Згідно з КК України, організованою злочинною групою визнаються три чи більше особи, що попередньо зорганізувалися в стійке об'єднання для вчинення одного чи більшої кількості злочинів і які об'єднані єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи (ч. 3 ст. 28 КК України).
Злочинна організація - стійке ієрархічне об'єднання п’ятьох чи більше осіб, члени або структурні елементи якого зорганізувалися за попередньою змовою для спільної діяльності з метою скоєння тяжких чи особливо тяжких злочинів або керівництва чи координації злочинної організації, або забезпечення функціонування як власне злочинної організації, так й інших злочинних груп (ч. 4 ст. 28 України).
Спеціальне завдання - особливий вид завдання з попередження чи розкриття діяльності організованої групи або злочинної організації, виконати яке можливо лише беручи участь у злочинній діяльності вказаних угруповань для входження в довіру й отримання необхідної інформації.
Кримінальний кодекс визнає такі підстави, за наявності яких особа, що виконувала спеціальне завдання, підлягає кримінальній відповідальності:
по-перше, це скоєння особою у складі організованої групи чи злочинної організації умисного, поєднаного з насильством над потерпілим особливо тяжкого злочину, за яке передбачено покарання понад десять років або довічне позбавлення волі;
по-друге, скоєння умисного, пов'язаного із завданням потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, чи настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків, тяжкого злочину, за який передбачено покарання.
54. Поняття кримінальної відповідальності.
Кримінальна відповідальність - це форма юридичної відповідальності, передбачена законом за скоєння злочину, що наступає для обличчя, яка його вчинила, після вироку суду і реалізована в тому чи іншому вигляді покарання.
Від інших форм юридичної відповідальності кримінальна відрізняється більшою суворістю.
Засудження у кримінальній справі завжди виходить від імені держави, а вплив при цьому відбувається у вигляді певних істотних позбавлень особистого ймайнового характеру.
Кримінальна відповідальність тягне судимість, що зберігається за особою і після відбуття покарання і здійснюється в рамках кримінально-правових відносин.
Кримінально-правові відносини -це суспільні відносини, що регулюються законом, між особою, яка вчинила злочин, і державою. Ці відносини виникають у зв'язку з юридичним фактом скоєння злочину.
З цього моменту у особи, яка вчинила злочин, та органів правосуддя, що представляють державу, з'являються права і обов'язки: держава має право застосовувати до винного примусові заходи, що становлять кримінальну відповідальність.
55. Форми кримінальної відповідальності.
Кримінальна відповідальність - це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави. Кримінальна відповідальність реалізується у формах, визначених чинним Кримінальним кодексом.
Основною формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням засудженому відповідного виду та строку покарання, яке особою реально відбувається.
Другою за поширеністю формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням відповідного виду та строку покарання з одночасним застосуванням звільнення від реального його відбування. Ця форма становить 52,9% у загальній масі випадків притягнення до кримінальної відповідальності.
Третю форму становлять випадки засудження винного без призначення покарання і звільненням від покарання на підставі ст. 74 ч. 4 КК у зв'язку із втратою особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки або у зв'язку із зміною обстановки, що привело до втрати діянням суспільно небезпечного характеру.
56. Визначення підстави кримінальної відповідальності в КК України.
Виділяють правову і фактичну підстави кримінальної відповідальності.
Правовою підставою кримінальної відповідальності КК визначає наявність у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні складу злочину, передбаченого КК (ст. 2 КК).
Це означає, що до кримінальної відповідальності може бути притягнута лише та особа, яка є суб'єктом злочину і є винуватою у вчиненні забороненого КК діяння проти охоронюваних законом про кримінальну відповідальність об'єктів.
Фактична підстава кримінальної відповідальності - це вчинення особою діяння, передбаченого в КК, яке містить склад злочину.
Наприклад, особа вчинила крадіжку. Саме факт вчинення особою крадіжки і буде підставою негативної кримінальної відповідальності.
Особа не підлягає відповідальності, якщо діяння вчинене нею за обставин, що виключають його злочинність.
Не може підлягати кримінальній відповідальності й особа, коли вчинене нею діяння не визнається законом про кримінальну відповідальність злочином.
57. Поняття звільнення від кримінальної відповідальності.
Звільнення від кримінальної відповідальності - це наявність законних підстав та певних умов, які обумовлюють звільнення особи, яка вчинила злочин, від її обов'язку піддатися судовому осуду і перетерпіти покарання.
За своїм змістом звільнення від кримінальної відповідальності характеризується трьома моментами:
не відбувається державний осуд особи, яка вчинила злочин (обвинувальний вирок суду не постановляється);
до винного не застосовується покарання;
через відсутність обвинувального вироку звільнена від кримінальної відповідальності особа вважається такою, що не має судимості.
Від кримінальної відповідальності звільняється особа, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що містить склад конкретного злочину, передбаченого КК.
У зв’язку з цим звільнення від кримінальної відповідальності потрібно відрізняти від випадків, коли склад злочину як підстава кримінальної відповідальності взагалі відсутній, що виключає кримінальну відповідальність.
Йдеться про:
1,)дію або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки;
2)добровільну відмову;
3)обставини, що виключають злочинність діяння.
КК передбачає такі види звільнення від кримінальної відповідальності:
у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45);
у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46);
у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 47);
у зв’язку із зміною обстановки (ст. 48);
у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49);
на підставі закону про амністію або акта помилування;
у зв’язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру.
Закон визначає звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, виключною компетенцією суду.
Звільнення від кримінальної відповідальності слід відрізняти від звільнення від покарання. Вказані правові інститути відрізняються один від одного, зокрема, за підставами та умовами застосування, стадіями кримінального процесу.
Якщо від кримінальної відповідальності звільняються підозрюваний, обвинувачений, підсудний, а також особа, чий кримінально-процесуальний статус ще не визначено (у разі відмови в порушенні справи),
то від покарання звільняється засуджений, тобто особа, обвинувальний вирок суду щодо якої набрав чинності.
Звільнення від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання регламентовано різними розділами Загальної частини КК (розділи IX і XII).
58. Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності за КК України.
Звільнення від кримінальної відповідальності - це наявність законних підстав та певних умов, які обумовлюють звільнення особи, яка вчинила злочин, від її обов'язку піддатися судовому осуду і перетерпіти покарання.
За своїм змістом звільнення від кримінальної відповідальності характеризується трьома моментами:
1) не відбувається державний осуд особи, яка вчинила злочин (обвинувальний вирок суду не постановляється);
2) до винного не застосовується покарання;
3) через відсутність обвинувального вироку звільнена від кримінальної відповідальності особа вважається такою, що не має судимості.
Звільнення від кримінальної відповідальності в контексті розглядуваного правового інституту не свідчить про виправдання особи, про визнання її невинною у вчиненні злочину.
2. Від кримінальної відповідальності звільняється особа, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що містить склад конкретного злочину, передбаченого КК. У зв'язку з цим звільнення від кримінальної відповідальності потрібно відрізняти від випадків, коли склад злочину як підстава кримінальної відповідальності взагалі відсутній, що виключає кримінальну відповідальність.
Йдеться про:
1) дію або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-
якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через ма лозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11);
2) добровільну відмову (ст, 17);
3) обставини, що виключають злочинність діяння (ст. ст. 36-43).
3. КК передбачає такі види звільнення від кримінальної відповідальності:
1) у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45);
2) у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46);
3) у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47);
4) у зв'язку із зміною обстановки (ст. 48);
5) у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49);
6) на підставі закону про амністію або акта помилування;
7) у зв'язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру.
4. Закон визначає звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, виключною компетенцією суду (ч. 2 ст. 44).
5. Звільнення від кримінальної відповідальності слід відрізняти від звільнення від покарання. Вказані правові інститути відрізняються один від одного, зокрема, за підставами та умовами застосування, стадіями кримінального процесу.
Якщо від кримінальної відповідальності звільняються підозрюваний, обвинувачений, підсудний, а також особа, чий кримінально-процесуальний статус ще не визначено (у разі відмови в порушенні справи), то від покарання звільняється засуджений, тобто особа, обвинувальний вирок суду щодо якої набрав чинності. Звільнення від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання регламентовано різними розділами Загальної частини КК.
59. Поняття покарання за КК України. Ознаки покарання. Покарання в системі заходів кримінально правового впливу.
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 ст. 50 КК України),
Ознаки покарання:
1) є заходом примусу;
2) застосовується від імені держави;
3) застосовується лише за вироком суду;
4) застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;
5) полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.
Метою покарання є:
а) кара за вчинений злочин;
б) виправлення та перевиховування засуджених;
в) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.
Особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України).
Згідно зі ст. 52 КК України, покарання поділяють на три групи:
1) основні — громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний термін, довічне позбавлення волі;
2) додаткові — позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна;
3) такі, що можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові — штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Чинне кримінальне законодавство України передбачає ряд заходів кримінадьно-правового впливу.
Вони можуть застосовуватись як до особи, яка вчинила злочин, так і до особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що не є злочином.
Серед цих заходів провідну роль відіграє покарання.
Його місце в системі заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що:
а) покарання — це захід кримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи;
б) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи;
в) за своїм змістом покарання є (має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності.
60. Мета покарання за КК України. Спірні питання щодо мети (цілей) покарання в науці кримінального права.
Мета покарання - це той кінцевий наслідок, до якого прагне держава, щодо ресоціалізації засудженого та запобігання вчиненню злочинів.
Закон (ч. 2 ст. 50 КК) за мету покарання визнає:
1) кару за вчинений злочин;
2) виправлення засуджених;
3) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Зазначені види мети покарання органічно пов'язані між собою і зумовлюють одна одну.
При цьому один із різновидів мети покарання в одному випадку є головною, а в другому - підпорядкованою властивістю покарання.
Такі різновиди мети покарання, як кара, з одного боку, і виправлення засуджених - з іншого, виявляються по-різному, залежно від тяжкості
вчиненого злочину та особистих властивостей того, хто вчинив злочин.
Щодо вчинення злочину, то тут діє таке правило: чим тяжчий злочин, тим повніше має зазнати кару злочинець.
Але це правило діє не само по собі, а в органічній єдності з іншим - урахуванням особистих властивостей злочинця.
Кара за злочин - це примушування особи з боку держави до покори (закону) відповідно до виду та розміру призначеного покарання за вчинений злочин, з одного боку, та спокута засудженого перед окремими людьми, суспільством та державою і його розплата за злочин своїми особистими благами та правами - з другого.
Мета виправлення засуджених. Виправлення засуджених як мета покарання передбачає досягнення певних зміну їхній особистій поведінці стосовно утримання від вчинення нових злочинів.
Для цього використовується передбачений Кримінально-виконавчим кодексом України та іншими правовими нормами комплекс різних заходів впливу на внутрішній світ та вчинки засуджених, спрямований на зміну їхньої поведінки щодо додержання норм закону, поваги до людей і суспільства, вироблення потреби в праці; все це має спонукати засуджених змінити або переглянути властиві їм погляди та переконання.
Метою покарання є також запобігання вчиненню злочинів. Держава запобігає вчиненню злочинів, з одного боку, погрозою покарання, а з другого - шляхом виконання покарання.
У зв'язку з цим у теорії кримінального права запобігання вчиненню злочинів (превенцію) прийнято поділяти на два види - загальне і спеціальне.
Загальне запобігання злочинам полягає в тому, що воно впливає на все суспільство, загрожуючи його членам покаранням у разі скоєння будь-ким з них злочину.
Цей вплив ґрунтується не лише і не стільки на одній суворості кари за вчинений злочин, а головним чином на принципі невідворотності і неминучості покарання, тобто осуду судом від імені держави самого злочину й кожного, хто його вчинив.
Спеціальне запобігання злочинам - це запобігання можливості вчинення засудженим нових злочинів і досягається шляхом створення для засуджених таких умов, які виключають або значно обмежують можливість злочинної діяльності, що й утримує засуджених від вчинення нових злочинів.
Разом з тим на засуджених діє погроза більш суворим покаранням за вчинення нового злочину особою, яка раніше була засуджена за вчинений злочин.
61. Система видів покарання в кримінальному праві.
Система покарань - це визначені у кримінальному законі види покарань, які розташовані відповідно до ступеня їхньої тяжкості (суворості).
Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.
З цього визначення видно, що поняття системи покарань містить у собі низку ознак, а саме:
а) система покарань встановлюється тільки законом. Жодне покарання не може визначатися довільно, його вид, розміри, порядок і підстави застосування можуть бути зазначені тільки в законі;
б) перелік покарань, що утворюють систему, обов'язковий для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є застосування покарання, не має права відступити від цієї системи;
в) перелік покарань, що утворюють систему, є вичерпним. Це означає, що з погляду закону на даний момент система покарань є закінченою, завершеною. Коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік, то мають на увазі ту систему, той їх перелік, що наведений у ст. 51 КК. Тому за злочин, вчинений на території України, неможливо, наприклад, застосувати таке покарання, як тюремне ув'язнення, заслання чи звільнення від посади, тому що КК таких покарань не передбачає;
г) система покарань передбачає їх розміщення у певному порядку за ступенем їх суворості. У ст. 51 КК вони розташовані починаючи від менш суворих до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, «сходи» покарань дають можливість суду вирішувати, яке з покарань є більш чи, навпаки, менш суворим. Ці питання виникають при зміні вироку в касаційній чи наглядовій інстанції, призначенні покарання в порядку ст. 69 КК чи заміні покарання більш м'яким (ст. 82 КК),
2. Система покарань, встановлена в ст. 51 КК, містить в собі такі види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Отже, КК передбачає 12 видів покарань.
62. Види покарань за КК України.
До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані лише такі види покараны
1) штраф;
2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
4) громадські роботи;
5) виправні роботи;
6) службові обмеження для військовослужбовців;
7} конфіскація майна;
8)арешт;
9) обмеження волі;
10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
11) позбавлення волі на певний строк;
12) довічне позбавлення волі.
1. Ст. 57 визначає систему покарань - вичерпний, загальнообов'язковий перелік визначених за змістом видів покарань, що характеризуються внутрішньою єдністю та узгодженістю.
Система конкретно визначених за змістом покарань дає суду можливість при застосуванні покарання здійснити його індивідуалізацію, врахувавши ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Вказану систему складають дванадцять покарань. Чотири із них - громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі - є новелами, які не були відомі раніше діючому кримінальному законодавству України.
2. На відміну від КК 1960 р. в основу побудови системи покарань в КК 2001 р. покладено критерій порівняльної суворості видів покарань і застосовано принцип н побудови "від менш суворого до більш суворого покарання". Такий же підхід застосовано і при конструюванні санкцій норм Особливої частини КК. Орієнтуючи суди на порівняно більш м'які покарання, цей підхід-має сприяти подальшій гуманізації правозастосовчої практики, застосуванню справедливого покарання, необхідного і достатнього для виправлення особи та попередження нових злочинів.
3. Система покарань, встановлених ст. 51, є вичерпною. Вона може бути змінена лише шляхом прийняття відповідного закону.
Система покарань має загальнообов'язковий характер, який проявляється у тому, що
а) покарання, які входять до неї, можуть застосовуватися як правило до всіх засуджених (винятки встановлено, зокрема, щодо неповнолітніх, для яких закон (ст. ст. 98- 108) встановлює окрему систему покарань);
б) ці покарання є обов'язковими для суду, правоохоронних та інших органів держави, юридичних і фізичних осіб.
63. Призначення покарання як специфічний етап застосування кримінально правових норм.
Призначення покарання як специфічний етап застосування кримінально-правових норм. Відповідно до пунктів 4, 7 ст. 324 КПК, постановляючи вирок, суд має вирішити, зокрема, такі питання:
а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;
б) яка саме міра покарання має бути призначена підсудному, і чи повинен він її відбувати.
Отже, призначення покарання — це один із етапів застосування кримінально-правових норм, який характеризується такими особливостями:
1. Призначення покарання мохе здійснюватися лише судом в обвинувальному вироку.
2. Призначення покарання відбувається лише після визнання особи винною у вчиненні злочину.
3. Призначення покарання за своєю юридичною природою є різновидом так званого індивідуального піднор-мативного регулювання кримінально-правових відносин.
Воно полягає в обранні конкретної міри покарання конкретній особі.
За своїм змістом обрання конкретної міри покарання означає, що суд визначає і вказує у вироку:
а) яке основне покарання призначається особі, що вчинила злочин, а у певних випадках — який його розмір та інші показники (наприклад, строк позбавлення волі, вид виправно-трудової установи, процент відрахування із заробітку засудженого);
б) чи призначається особі додаткове покарання, якщо ж призначається, то який його вид, а у певних випадках — розмір.
64. Загальні засади призначення покарання, їх юридична природа та загальний зміст.
Загальні засади призначення покарання - це встановлені кримінальним законом правила, якими керується суд, постановлюючи вироку кримінальній справі та обираючи винному міру покарання.
КК визначає три основні засади, якими повинен керуватись суд при обранні покарання.
«Суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання».
65. Загальна характеристика обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання.
Обставини, які пом'якшують та обтяжують, мають велике значення при призначенні покарання.
Врахування обставин, які пом'якшують, дає суду право:
а) призначити покарання ближче до мінімуму санкції статті КК, за якого кваліфікований злочин;
б) при альтернативній санкції призначити менш суворий вид покарання, передбачений в ній;
в) виходячи зі ст. 69, застосувати покарання більш м'яке, ніж передбачено законом.
Наявність обставин, які обтяжують, навпаки, надає суду можливість:
а) призначити покарання, рівне максимуму санкції статгі КК або наближене до цього максимуму;
б) при альтернативній санкції призначити більш суворе з зазначених видів покарання;
в) виключити застосування ст. 69.
У статті 66 визначені обставини, які пом'якшують покарання:
1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
3) вчинення злочину неповнолітнім;
4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних або інших обставин;
6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених в КК.
Суд не може не враховувати зазначені в законі обставини, які пом'якшують покарання.
Так, наприклад, суд не може не врахувати як обставину, яка пом'якшує, щире каяття винного. Це прямо передбачено п. 1 ч. 1 ст. 66.
Обставини, які обтяжують покарання, перераховані в ст. 67. Це:
1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;
3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;
5) тяжкі наслідки, завдані злочином;
6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
8) вчинення злочину щодо особи, яка перебувала в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;
10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;
11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
13) вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
66. Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті.
Призначення покарання за незакінчений злочин. У цьому випадку суд при призначенні покарання має враховувати такі положення:
1) загальні засади призначення покарання викладені в ст. 65 КК: зокрема, покарання має бути призначено у межах, установлених у санкції статті, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. І також у межах положення Загальної частини Кодексу з урахуванням способу та мотиву дій винного, характеру і розміру заподіяної шкоди;
2) обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання, що визначені, відповідно, у ст. 66 і ст. 67 КК. При цьому мають бути враховані як перші, так і другі обставини при їх одночасній наявності.
Наприклад, особа вчинила замах на крадіжку майна з використанням умов надзвичайного стану (обтяжуюча обставини) внаслідок збігу тяжких матеріальних обставин (пом'якшуюча обставина). Суд при призначенні покарання має врахувати обидві ці обставини;
3) ступінь тяжкості вчиненого особою діяння та ступінь здійснення злочинного наміру. Нагадаємо, що незакінчений злочин має дві стадії - готування до злочину та замах на вчинення злочину.
Ці стадії злочинної діяльності різняться між собою як за фактичними обставинами, так і за тяжкістю вчиненого.
Тому, призначаючи покарання, суд має враховувати, що готування до злочину є його початкова стадія і вважається менш небезпечною відносно стадії замаху на злочин. У даному випадку має значення і те, що готування до злочину невеликої тяжкості, відповідно до ч. 2 ст. 14 КК, не тягне за собою кримінальної відповідальності;
4) при призначенні покарання суд має враховувати і причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. Злочинний намір може не здійснитися за однієї з кількох причин:
а) з причини, не залежної від волі винного. Наприклад, дії злочинця було припинено органами влади;
б) з причини об'єктивної неможливості з боку злочинця досягти своєї мети (наприклад, винний не влучив при пострілі в свою жертву; сейф виявився надійно закритим, і злочинець не зміг проникнути в його середину;
в) злочинець відмовився від доведення злочину до кінця при можливості досягнення мети злочину, наприклад, злочинець злякався відповідальності за вчинене, отямився і відступився від свого наміру тощо.
За вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК.
За вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК.
2. Призначення покарання за злочин, вчинений у співучасті. Суд, призначаючи покарання співучасникам злочину, має керуватися положеннями, викладеними у ст. 65-67 та ч. 2 ст. 68 КК, щодо характеру та ступені участі кожного із співучасників у вчиненні злочину. Така участь залежить від ролі того або іншого співучасника злочину в досягненні загальної мети злочину і його безпосереднього впливу на розмір заподіяної шкоди.
Вид і розмір покарання за злочин, вчинений у співучасті, залежить головним чином від тієї ролі, яку виконував кожний із співучасників злочину: був він виконавцем чи організатором злочину, підбурювачем чи пособником злочину.
Більш небезпечним серед співучасників вважається виконавець та організатор злочину, а найбільшу небезпеку для благ людини і соціальних цінностей створює групова та організована (кланова) злочинність. Активні учасники таких груп і особливо організатори злочинних організацій мають зазнавати з боку суду найбільшої і найсуворішої кари.
Отже, обрання кожному підсудному конкретної міри покарання за вчинений ним злочин має ґрунтуватися на додержанні судом загальних засад призначення покарання та аналізі усіх фактично встановлених обставин справи.
Така оцінка здійснюється судом на підставі правосвідомості суду, тобто безпосереднього, неупередженого застосування закону на основі високого професіоналізму, правової і загальнолюдської культури. Якщо судді мають всі ці складові правосвідомості, то шлях до справедливого покарання є найбільш можливим.
67. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.
Покарання більш м'яке, ніж передбачено законом, може бути призначено (ч. 1 ст. 69 КК):
1) за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, наприклад, вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання та збігу тяжких особистих чи сімейних обставин або вчинення тяжкого злочину вперше і добровільне відшкодування завданого збитку;
2) за наявності даних про особу винного, які свідчать про її відносно невелику суспільну небезпечність (винний добровільно з'явився із зізнанням, вважається сумлінним працівником і порядною людиною в колективі).
За наявності цих обставин у їх поєднанні суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) за даний злочин, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за вчинений злочин. У цьому випадку суд не має права призначати покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині КК.
Наприклад, суд розглядає справу про вчинення контрабанди, яка за ч. 1 ст. 201 КК, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років. У цьому випадку нижчою межею покарання за такий злочин є три роки позбавлення волі.
Якщо суд на підставі вищезазначених обставин дійде висновку про можливість призначення винному в контрабанді покарання у вигляді позбавлення волі, то він може призначити таке покарання, але не нижче одного року (найнижча межа покарання у вигляді позбавлення волі, що встановлена в ч. 2 ст. 63 КК).
На підставі зазначених обставин суд може не призначати додаткового покарання, що передбачено в санкції даної статті (санкції частини статті) як обов'язкове.
68. Призначення покарання за сукупністю злочинів. Межі остаточного покарання, що призначається за сукупністю злочинів.
Призначення покарання за сукупністю злочинів проходить дві стадії:
1) суд призначає покарання окремо за кожен злочин;
2) суд призначає остаточне покарання за їх сукупністю.
Цей підхід
а) сприяє досягненню мети кримінального покарання.
б) він забезпечує апеляційній з касаційній інстанціям можливість перевірки винесеного вироку, полегшує розгляд справ у разі, коли йдеться про зміну чи скасування вироку в частині засудження за один із злочинів;
в) це дає змогу правильно застосовувати положення кримінального закону про його зворотну дію в часі;
г) у разі прийняття закону про амністію він надає можливість чітко визначити злочин, що підпадає під амністію.
За загальним правилом, встановленим ч. 2 ст. 70, остаточне покарання визначається в межах, встановлених нормою Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання.
Виняток з цього правила становить ситуація, коли хоча б один із злочинів є умисним тяжким чи особливо тяжким.
У такому випадку суд вправі призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК.
Передбачені законом правила призначення покарання за сукупністю злочинів застосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами однієї статті кримінального закону, якими передбачена відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції.
Повною мірою це стосується також дій, одні з яких кваліфікуються як закінчений злочин, а інші - як готування, замах або співучасть у злочині. Однак за окремими пунктами статті КК, які не мають самостійних санкцій, покарання за сукупністю злочинів не призначається.
При виборі принципу призначення покарання (поглинення менш суворого покарання більш суворим або повного чи часткового складання призначених покарань) суд повинен враховувати, крім даних про особу винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, також кількість злочинів, що входять в сукупність, форму вини і мотиви вчинення кожного з них, вид сукупності (реальна чи ідеальна), тяжкість наслідків кожного злочину окремо та іх сукупності тощо.
3. До остаточного визначеного покарання можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винного.
За правилами, визначеними в ч. ч. 1-3 ст, 70, призначення покарання застосовується і в тих випадках, коли після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, який вчинено до постановлення попереднього вироку. За таких обставин до строку остаточно призначеного покарання зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими ст. 72,
У цьому випадку процес призначення покарання проходить три стадії:
1) призначення покарання за розкритий злочин;
2) визначення остаточного покарання за сукупність злочинів;
3) зарахування в строк остаточного покарання повністю чи частково відбутого покарання за попереднім вироком.
Усі названі стадії відображаються в резолютивній частині вироку.
При цьому остаточне покарання не може бути нижчим від покарання, призначеного за попереднім вироком, оскільки в таких випадках при поглиненні або складанні покарань суд має виходити з розміру всього покарання, призначеного за попереднім вироком, а не з його невідбутої частини.
69. Призначення покарання за сукупністю вироків. Умови, порядок та принципи призначення остаточного покарання за сукупністю вироків. Межі остаточного покарання, що призначається за сукупністю вироків.
Сукупність вироків має місце там, де засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин.
Таким чином, при сукупності вироків:
а) постановлений вирок, яким особа засуджена до певної міри покарання;
б) це покарання ще цілком не відбуте засудженим;
в) новий злочин вчинений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання.
Оскільки при сукупності вироків новий злочин вчиняється після засудження особи за першим вироком, має місце ситуація, що свідчить про підвищену небезпечність винного.
Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років".
Таким чином, на підставі ст. 71 при сукупності вироків суд призначає покарання за такими правилами:
1) насамперед призначається покарання за знов вчинений злочин;
2) до цього покарання суд приєднує повністю або частково невідбуту частину покарання за попереднім вироком;
3) остаточна міра покарання визначається в межах максимуму даного виду покарання.
1) Призначення покарання за знов вчинений злочин відбувається за загальними засадами, тобто в межах санкції статті КК, що передбачає відповідальність за цей злочин.
Причому як обставину, що обтяжує покарання, суд враховує те, що винний вчинив злочин у період відбування покарання (п. 1 ст. 67), тобто має місце рецидив.
2) До призначеного нового покарання суд приєднує повністю або частково невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Таким чином, відбута частина покарання за попереднім вироком взагалі не враховується.
3) Визначення остаточної міри покарання за сукупністю вироків обмежено відповідними межами. Цією межею є максимум даного виду покарання, зазначений у Загальній частині КК. Так, при складанні покарань у виді позбавлення волі остаточне покарання не повинно перевищувати п'ятнадцяти років, а за особливо тяжкий злочин не повинно перевищувати двадцяти п'яти років.
70. Особливості та порядок призначення покарання особі, яка засуджується за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків одночасно.
Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.
При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років.
При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
3. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків. 4. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.
5. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у статті 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у частині другій цієї статті.
71. Правила складання покарань та зарахування попереднього ув’язнення.
Попереднє ув'язнення не є покаранням, оскільки особа відбуває його ще до вироку у справі.
Разом з тим, зрозуміло, що фактично воно означає перебування особи за умов ізоляції від суспільства і за характером обмежень, покладених на особу, так би мовити, прирівнюється до позбавлення волі як виду покарання.
Тому логічним видається рішення законодавця зараховувати попереднє ув'язнення у строк покарання, що призначається судом.
Якщо зарахування попереднього ув'язнення, здійснюване за допомогою співвідношення, вказаного у ч. 5 ст. 72 КК, свідчить, що засуджений фактично відбув призначене йому основне покарання, суд повинен ухвалити рішення про звільнення особи від відбування покарання.
У теорії і на практиці поняття попереднього ув'язнення зазвичай тлумачиться поширювально і не зводиться до тримання особи під вартою як запобіжного заходу, регламентованого статтями 155, 156, 1652 КПК. У строк попереднього ув'язнення, в контексті застосування ч. 5 ст. 72 КК, включаються також:
1) строк затримання особи за підозрою у вчиненні злочину (статті 106, 115 КПК);
2) строк перебування обвинуваченого у стаціонарному медичному закладі при проведенні судово-медичної та судово-психіатричної експертиз (статті 204, 205 КПК);
3) строк перебування у психіатричному закладі особи, яка захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, але одужала до постановлення вироку (статті 93, 94 КК);
4) час перебування військовослужбовця під арештом на гауптвахті у зв'язку з вчиненням злочину.
Із частини 5 ст. 72 КК випливає, що у разі призначення покарання у вигляді штрафу, або позбавлення права обіймати певні посади, або займатися певною діяльністю суд, врахувавши попереднє ув'язнення, може (тобто має право, але не зобов'язаний) пом'якшити покарання або звільнити засудженого від відбування призначеного покарання.
Оскільки законодавець не конкретизує обсяг пом'якшення покарання, а врахування попереднього ув'язнення за своєю юридичною природою не є обставиною, яка пом'якшує покарання, можна дійти висновку, що суд на підставі ч. 5 ст. 72 КК вправі пом'якшити покарання як у межах санкції статті Особливої частини КК, так і з виходом за встановлену цією санкцією мінімальну межу (але з дотриманням мінімальних меж, передбачених для штрафу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, відповідно, у статтях 53 і 55 КК).
72. Обчислення строків покарання.
Строкові покарання обчислюються в різних одиницях, якими виступають:
1) роки (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк),
2) місяці і роки (виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців),
3) місяці (арешт),
4) години (громадські роботи).
У певних випадках може виникнути потреба в обчисленні строкових покарань в одиницях вимірювання, відмінних від перелічених вище, у тому числі у днях.
Відповідно до ст. 73 КК обчислення строків покарання у днях допускається при:
1) заміні покарання іншим (наприклад, статті 82, 85 КК);
2) складанні остаточного покарання (здійснюється, як уже зазначалось, при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів і сукупністю вироків);
3) зарахуванні попереднього ув'язнення у порядку застосування ч. 5 ст. 72 КК.
Насправді необхідність обчислення строку покарання у днях може виникати й в інших випадках, передбачених Загальною частиною КК, зокрема: при зарахуванні у строк покарання часу, протягом якого до особи, звільненої від покарання за хворобою на підставі ч. 1 ст. 84 КК, застосовувались примусові заходи медичного характеру (ч. 4 ст. 84 КК); при зарахуванні у строк відбування покарання часу, протягом якого засуджена жінка (вагітна або жінка, яка має дитину віком до трьох років), не відбувала покарання (ч. 4 ст. 83 КК).
73. Поняття та юридична природа звільнення від покарання та його відбування, його відмінність від звільнення від кримінальної відповідальності
Під звільнення від покарання та його відбування розуміють передбачені в КК випадки незастосування судом до особи, винної у вчиненні злочину, покарання або припинення подальшого його відбування.
види звільнення від покарання та його відбування:
1. Звільнення від покарання без його призначення:
1) у зв'язку з втратою особою суспільної небезпеки;
2) у зв'язку з давністю притягнення до кримінальної відповідальності;
3) у зв'язку із хворобою особи;
4) неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру.
2. Звільнення від подальшого відбування покарання:
1) із випробуванням;
2) із випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років;
3) у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку;
4) умовно-дострокове звільнення;
5) у зв'язку з психічною хворобою;
6) у зв'язку з іншою (не психічною) тяжкою хворобою;
7) вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;
8) у зв'язку із законом про амністію;
9) у зв'язку з декриміналізацією діяння, за яке особу засуджено;
Крім цього, КК передбачає випадки заміни покарання більш м'яким:
а) не відбутої частини покарання;
б) вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років;
в) у зв'язку із законом про амністію;
г) на підставі акта про помилування,
а також пом'якшення покарання:
а) на підставі закону про амністію;
б) якщо призначена засудженому міра покарання перевищує санкцію нового закону.
2. Відмінність звільнення від покарання від звільнення від кримінальної відповідальності. Відповідно до чинного КК звільненою від покарання може бути лише така особа, яку суд обвинувальним вироком визнав винною у вчиненні злочину.
У цьому — одна із відмінностей звільнення від покарання від звільнення від кримінальної відповідальності, котре, як уже зазначалося, може мати місце лише до винесення судом обвинувального вироку і процесуально оформлюється постановою (ухвалою) суду про закриття провадження у справі у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.
Крім того, звільнення особи від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання мають різні правові підстави, передбачені у відповідних статтях розділів ІХ та ХІІ Загальної частини КК.
Нарешті, особа, яка за вчинення злочину була звільнена від кримінальної відповідальності, в усіх випадках визнається такою, що не має судимості. Особа ж, яка звільняється від покарання, у багатьох (однак не в усіх) випадках визнається судимою.
74. Звільнення від покарання особи у зв’язку з втратою нею суспільної небезпеки.
Згідно з ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.
Отже, суд, визнаючи особу винною, звільняє її від покарання при визнанні:
що нею був вчинений злочин тільки невеликої або середньої тяжкості;
що на час розгляду справи в суді особу не можна вважати суспільно небезпечною.
Підставою для такого висновку має бути визнання того, що особа має бездоганну поведінку і сумлінне ставлення до праці на момент постановлення вироку, а отже, цілі, які ставляться перед покаранням, досягнуті й без його призначення.
Час бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці з боку особи може стосуватися періодів як до вчинення злочину, так і після його вчинення. Якщо такі показники характерні для особи тільки після вчинення злочину, то реально це можна оцінити тільки при спливу достатньо значного часу.
Бездоганність поведінки визначається як мінімум відсутністю за досліджуваний час адміністративних та інших правопорушень, а також аморальних вчинків з боку особи. Важливим чинником є і наявність обставин, що пом'якшують покарання, особливо тих, що передбачені в п. 1 і 2 ч. 1 ст. 66 КК.
Сумлінне ставлення до праці визначається як мінімум чесним виконанням своїх трудових і професійних обов'язків. Якщо людина не за своїм бажанням є безробітною, але приймає всі залежні від неї заходи для працевлаштування, це не може бути перепоною для застосування ч. 4 ст. 74 КК при наявності всього сказаного вище.
Особа, звільнена від покарання на підставі ч. 4 ст. 74 КК визнається такою, що не має судимості (ч. 3 ст. 88 КК).
75. Звільнення від покарання особи у зв’язку із закінченням строків давності.
Сутність звільнення від відбування покарання полягає в тому, що держава відмовляється від виконання призначеного засудженому покарання в разі коли з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду минули певні строки.
Застосування даного різновиду звільнення залежить від наявності таких чинників:
а) сплили строки, обчислення яких починається з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду;
б) засуджений не ухиляється від відбування покарання;
в) засуджений не вчиняє протягом строків, новий злочин середньої тяжкості або тяжкий чи особливо тяжкий злочин, що призводить до переривання перебігу давності.
Тривалість строків давності виконання обвинувального вироку диференційована залежно від виду і розміру призначеного покарання, а також тяжкості вчиненого злочину і становить від двох до п'ятнадцяти років.
Таким чином, кримінальний закон передбачає для застосування даного різновиду звільнення від відбування покарання лише факт спливу вказаних вище строків.
Для випадку, коли особа протягом цих строків ухиляється від відбування покарання або вчиняє нові злочини середньої тяжкості, тяжкі чи особливо тяжкі, у ст. 80 КК встановлено зупинення та переривання строків давності виконання обвинувального вироку суду.
Вказаний строк зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування призначеного йому судом покарання.
З моменту, коли особа почала ухилятись від відбування покарання, і до моменту, коли вона з'явилася для відбування покарання або була затримана, перебіг строку давності зупиняється.
Іншими словами, період часу, коли особа ухиляється від відбування призначеного покарання, не враховується при обчисленні загального строку давності виконання обвинувального вироку суду (так би мовити, "вилучається" з нього).
Однак строк, який сплинув до моменту такого ухилення, зберігає своє кримінально-правове значення і разом зі строком, який спливає після "відновлення" строку давності, має враховуватись при обчисленні загального строку давності виконання обвинувального вироку суду.
Перебіг строку давності виконання обвинувального вироку суду переривається у випадках, коли особа протягом строків, вчинить новий злочин середньої тяжкості або тяжкий чи особливо тяжкий злочин.
У даному разі строк давності починає обчислюватися заново, зокрема, з дня вчинення нового злочину. Тобто строк, який вже минув з моменту набрання законної сили вироком суду і до дня вчинення нового злочину, втрачає своє значення для обчислення строків давності виконання обвинувального вироку суду.
При призначенні покарання за сукупністю вироків строк давності виконання обвинувального вироку суду починає обчислюватися залежно від виду і розміру остаточно покарання, призначеного за вчинення таких злочинів.
Не застосовується давність виконання обвинувального вироку до осіб, які вчинили злочини проти миру і безпеки людства.
76. Звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням полягає у звільненні засудженого від основного покарання за умови, що він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.
Висновок суду про те, що для виправлення особи немає необхідності у реальному виконанні покарання, повинен базуватися на:
тяжкості злочину,
особи винного
та інших обставин справи.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням допускається тільки: 1) при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк п'ять років чи менше;
2) з урахуванням тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи. Звільнити з випробуванням засуджену особу від відбування іншого виду покарання або позбавлення волі на строк понад п'ять років суд не вправі.
Неповнолітній може бути звільнений від відбування покарання з випробуванням лише в разі засудження його до позбавлення волі.
Тяжкість злочину визначається характером і ступенем його суспільної небезпеки і формується з об'єктивних і суб'єктивних елементів його складу.
До інших обставин, які можуть враховуватись судом при застосуванні звільнення від відбування покарання з випробуванням, належать: сімейне становище винного, наявність на його утриманні інших осіб, тяжкі захворювання членів сім'ї, громадянство і місце проживання винного тощо.
2. Умовами, за яких випробування буде вважатися успішним (ч. 2 ст. 75, ч. 2 ст. 78), є:
1) невчинення засудженим нового злочину протягом визначеного судом іспитового строку;
2) виконання протягом цього ж строку покладених на нього;
3) невчинення засудженим систематично правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення.
Дотримання зазначених умов свідчить про те, що засуджений довів своє виправлення.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням завжди пов'язано з встановленням у вироку іспитового строку, що є невід'ємною його ознакою.
Іспитовий строк —це певний проміжок часу, протягом якого здійснюється контроль за засудженим і останній під загрозою реального відбування призначеного покарання зобов'язаний виконувати покладені на нього обов'язки та інші умови випробування.
Значення іспитового строку полягає і в тому; що тільки протягом цього строку особа визнається судимою і за нею здійснюється контроль з боку органів виконання покарання.
Далі, іспитовий строк дисциплінує засудженого, привчає його до додержання законів, нагадує йому, що він не виправданий, а проходить випробування, від результату якого залежить його подальша доля — звільнення від відбування призначеної основної міри покарання або реальне її відбування.
Тривалість іспитового строку встановлена ч. З ст. 75 КК у межах від одного року до трьох років.
Критерієм його тривалості в кожному випадку має бути час, необхідний для того, щоб засуджений довів своє виправлення без реального відбування основного покарання.
Цей критерій необхідно визначати з урахуванням характеру і тяжкості вчиненого злочину, виду і строку призначеного покарання, обставин, що характеризують особу засудженого, та ін. Перебіг іспитового строку починається з моменту оголошення вироку, і він не підлягає скороченню в заохочувальному порядку.
77. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років.
Це спеціальний вид звільнення від відбування покарання з випробуванням. Він за багатьма ознаками не відрізняється від звільнення від покарання з випробуванням, але має свої особливості.
Насамперед таке звільнення застосовується лише відносно вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років.
Крім того, таке звільнення можливе щодо жінок, які засуджені до обмеження волі або позбавлення волі, за винятком тих, кому позбавлення волі призначено на строк більше п'яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини.
Серед умов, що створюють підставу такого звільнення, на перший план виступає вагітність засудженої або наявність у неї дітей віком до семи років.
Необхідно також відзначити, що закон надає суду право звільнити таку засуджену від відбування не тільки основного, а й додаткового покарання у разі, якщо воно було призначено.
Тривалість іспитового строку теж має свої особливості. Вона визначається в межах строку, на який жінка відповідно до закону (ст. 179 КЗпП) може бути звільнена від роботи в зв'язку з вагітністю, пологами і доглядом за дитиною до досягнення нею семирічного віку.
Мають свої особливості і правові наслідки такого звільнення. Вони можуть бути сприятливими і несприятливими.
Сприятливі наслідки полягають у звільненні засудженої від відбування основного і додаткового покарання і погашенні судимості, якщо іспитовий строк минув успішно.
Несприятливі наслідки можуть бути двох видів. Перший із них полягає в тому, що суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену для відбування покарання згідно з вироком суду.
Це може мати місце тоді, коли жінка відмовилася від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не виконує покладених на неї судом обов'язків, систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення.
Другий вид несприятливих наслідків — це вчинення жінкою протягом іспитового строку нового злочину.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 45 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |