Читайте также:
|
Утвердження абсолютної монархії в Росії
Абсолютизм розуміють як ніким і нічим необмежену монархію. Тому важливою формально-юридичною ознакою його становлення в Росії є припинення діяльності Земських соборів (останній був скликаний у 1653р.). Отже, окремі риси абсолютизму в Росії проявлялися вже з середини XVIIст.
Але тільки з часу правління Петра І (1689-1725рр.) самодержавна монархія стала абсолютною.
Абсолютна монархія характеризується наявністю сильного, розгалуженого, професійного бюрократичного апарату, сильної постійної армії, ліквідацією всіх станово-представницьких органів. Всі ці ознаки властиві і російському абсолютизму.
Водночас у нього були й суттєві особливості. По-перше, абсолютна монархія у Європі складалась в умовах розвитку капіталістичних відносин і скасування старих феодальних інститутів (особливо кріпосного права), а абсолютизм в Росії співпав із розвитком кріпосництва. По-друге, соціальною базою західноєвропейського абсолютизму був союз дворянства з містами, а російський абсолютизм опирався в основному на кріпосне дворянство. По-третє, утвердження російського абсолютизму відбувалось пізніше як у Західній Європі.
Встановлення абсолютизму в Росії супроводжувалось широкою експансією держави, її втручанням у всі сфери суспільного, корпоративного і приватного життя. Експансіоністські плани проявились перш за все у прагненні до розширення території, виходу до морів. Ще одним напрямом експансії держави стала політика подальшого закріпачення, яка набула особливо жорстоких форм у XVIII ст. посилення ролі держави проявилося і в детальній регламентації прав і обов’язків окремих станів і соціальних груп.
Із різних феодальних верств сформувався стан дворянства. Правовий статус дворянства був закріплений Указом про єдиноспадкування 1714р. Цей указ перетворив помістя у спадкове землеволодіння, прирівнявши його юридично до вотчини. А обмеження кола спадкоємців заставляло дворян служити за платню. Дуже швидко почали формуватися численний бюрократичний апарат і професійний офіцерський корпус.
Логічним продовженням Указу про єдиноспадкування став Табель про ранги (1722р.). В ньому була сформульована нова система чинів і посад. Військова служба урівнювалась з цивільною. І там, і там принцип вислуги підпорядковував собі принцип аристократичний (походження).
В результаті реформ склалася система центральних (Сенат, Синод, Колегії) і місцевих (губернатори, воєводи, комісари) державних органів.
На чолі цієї піраміди стояв монарх з необмеженою владою. У 1721р. Петро І отримав титул імператора. Росія стала імперією. В 1722р. був виданий Указ про спадкування престолу. Монарх отримав право призначати свого наступника. Воля імператора стає єдиним юридичним джерелом закону. Законодавчі акти видавались або самим імператором, або від його імені Сенатом.
Імператор – джерело всієї влади і глава всіх державних установ. Він затверджував всі основні посадові призначення, присвоєння чинів. Був верховним суддею і джерелом всієї судової влади.
2. Розвиток державної системи Росії в першій половині ХІХ ст.
Еволюція державної системи, реформованої в петровську епоху (перша чверть XVIIIст.), відбувалася протягом всього XVIII століття. Для неї характерна подальша централізація і бюрократизація державного апарату і паралельне поглиблення спеціалізації окремих органів влади і управління.
В 1801р., коли на престол вступив Олександр І, суспільні відносини суттєво змінились. На той час вже сформувався капіталістичний уклад в економіці. З Європи після Великої французької революції в Росію проникли ідеї індивідуальної і політичної свободи, рівності. Необхідність реформ була очевидною. І вони були здійснені у 1801-1811рр.
Суть і значення цих реформ полягає в тому, що вони пристосували політичний лад Росії до капіталістичних відносин, зміцнили центральні органи влади і управління, тісніше зв’язали їх з місцевими установами.
Помітну роль у підготовці і проведенні реформ відіграв так званий негласний (неофіційний) комітет (1801-1803рр.). З осені 1803р. Олександр І став розглядати найважливіші питання державного управління в Комітеті міністрів, створеному 8 вересня 1810р. Тоді ж відповідно до “Маніфесту про заснування міністерств“ було створено 8 міністерств: військових сухопутних сил, морських сил, іноземних справ, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, комерції, народної освіти. Міністерська реформа завершилась у 1811р. Склалась єдина структура міністерств. Міністри призначались імператором і були відповідальні перед ним.
У 1810р. була створена Державна рада – вищий законодорадчий орган.
Сформувались більш чіткі етапи законодавчого процесу Російської імперії: законодавча ініціатива належала виключно імператору і верхам бюрократії, розробка законопроектів відбувалась у міністерських колегіях, обговорення законопроектів проводилось у Державній раді або Комітеті міністрів. Після царської санкції законопроект ставав законом.
Після створення нових центральних органів управління остаточно визначилась роль Сенату. Він утвердився як вищий судовий орган держави.
Відбулись переміни у місцевому управлінні. На початку ХІХ ст. число губерній виросло до 50. Главами місцевих адміністрацій були губернатори. Свою діяльність вони здійснювали через канцелярії, правління, комісії, комітети і т. д. Всі губернатори підпорядковувались комітету внутрішніх справ.
Особливе управління зберігалося на окраїнах Росії: в царстві Польському і на Кавказі. Інститут генерал-губернаторства діяв у Фінляндії, Сибіру, Прибалтиці, Новоросійську і столицях – Петербурзі і Москві.
3. Кодифікація російського права в першій половині ХІХ ст.
Реформи центральних органів влади і управління супроводжувалися кодифікацією діючого права. Основні напрями кодифікаційних робіт визначались ще за Катерини ІІ. У 1810р. директором кодифікаційної комісії був призначений Михайло Михайлович Сперанський (у 1826р. ця комісія була реорганізована у друге відділення імператорської канцелярії).
В ході кодифікації були зібрані і розташовані в хронологічному порядку більше 31000 указів, регламентів, уложень і т.д. Вони склали Повне зібрання законів, із якого потім був сформований звід законів. Із різноманітних узаконень відбиралися лише положення, придатні для застосування, з них формувалися короткі статті, які розташовувались в систематичному порядку, утворюючи окремі статути.
4. Державні реформи 60-70рр. ХІХ ст.
Правління імператора Олександра ІІ (1855-1881) стало періодом радикальних перетворень російського суспільства. Інтереси політичного й історичного розвитку країни вимагали докорінних змін основних державних інститутів, здійснення комплексної модернізації суспільства, в якому зростало усвідомлення того, що Росія відстає від передових західноєвропейських країн.
Серед здійснених заходів найважливішим стало скасування кріпосного права. 19 лютого 1861р. цар підписав відповідний Маніфест, а також “ Загальне положення про селян, які звільнилися від кріпацької залежності” й інші акти про селянську реформу (загалом 17 документів). За цими документами, поміщикам заборонялося продавати селян, купувати, дарувати як річ, насильно одружувати чи видавати заміж, переселяти з місця на місце та самочинно карати. Селянам надавалися особисті й майнові права, зокрема й на укладання договорів і зобов’язань із приватними особами та зі скарбницею, вільне ведення торгівлі й підприємництва, своїх судових справ, участь у роботі органів самоврядування, вступ на службу, навчання, придбання рухомого та нерухомого майна.
Юридично вільне селянство не мало справжньої громадянської рівності із іншими верствами суспільства. Воно, як і раніше, залишалося нижчим, податним станом – селяни отримували паспорт лише на рік, виконували рекрутську повинність, перебували в залежності від поміщика доти, доки не викуплять у власність землі. Зберігалися також тілесні покарання різками. Реформа проводилась за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп.
У 1864р. було проведено земську реформу, що передбачала створення виборних місцевих органів самоврядування – земств. Такими органами були обрані на три роки губернські та повітові збори (розпорядчі органи) та управи (виконавчі органи). Члени цих установ називалися гласними. Усі виборці поділялись на три курії (групи): землевласників, мешканців міст, представників від сільських громад.
Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполучення. Кошти земства отримували від самообкладання населення з кожної десятини.
За зразком земських установ у 1870 р. було створено всестанові органи міського самоврядування. Згідно з “Міським положенням”, городяни відповідно до свого майнового стану обирали терміном на чотири роки міські думи(розпорядчі органи), що створювали виконавчі органи – міські управи, очолювані міським головою. У виборах до міських дум мали право брати участь лише платники податків, що поділялися на три групи. До першої групи належали найзаможніші платники, які разом відраховували до казни третину від усіх міських податків. Другу групу становили особи з меншими прибутками, вони вносили другу третину податків. Третю групу утворювали решта міста, з яких ледве стягували останню третину податків.
20 листопада 1864р. були затверджені й набрали чинності судові статути – основні акти судової реформи: про заснування судових установлень; статути кримінального та цивільного судочинства; статути про покарання, що накладалися мировими суддями.
У цих документах проголошувалися нові принципи судоустрою та судочинства: відокремлення суду від адміністрації; створення чіткої системи судових інстанцій; розмежування досудового слідства й судового; незмінність суддів і слідчих; створення всестанових судових органів; рівність усіх перед судом: заснування суду присяжних; введення прокурорського нагляду.
Реформа запроваджувала також такі принципи буржуазного процесу, як: усність, гласність,змагальність, право обвинувачуваного на захист, презумпцію невинуватості, апеляцію та касацію.
Судова система складалася з місцевих і загальних судових органів. Існували також духовні, комерційні та військові суди. До місцевих судових органів належали мирові судді та з’їзди мирових суддів. Мирових суддів обирали повітові земські зібрання та міські думи строком на три роки.
До загальних судових органів належали окружні суди та судові палати. Окружні суди створювалися на декілька повітів. До їхнього складу належали голова та члени суду, яких призначав імператор за поданням міністра юстиції.
Судові палати створювались як апеляційна інстанція зі справ, які розглядав окружний суд без участі присяжних засідателів, і як суд першої інстанції з найбільш важливих справ (державні, посадові, релігійні й інші злочини). Палати складалися з двох департаментів – цивільного та кримінального, - котрі очолювали голови.
Вищою судовою інстанцією імперії залишився Сенат. Він був касаційною інстанцією для всіх судових органів, а також судом першої інстанції зі справ особливого значення.
Судовою реформою запроваджувалася адвокатура (присяжні та приватні повірені) й нотаріат.
Було проведено військову реформу. Розпочато її в 1864р.: був скорочений строк служби рекрутів до 15 років, поліпшено технічне оснащення армії тощо. Та рекрутська повинність, як і раніше, залишалася способом комплектування армії. 1 січня 1874р. було прийнято Статут про військову повинність. Замість станової рекрутської повинності запроваджувалась загальна військова повинність для всього чоловічого населення. Призов на військову службу здійснювався щорічно за жеребом серед осіб, яким виповнився 21 рік. Той, хто не витягував жереба, зараховувався до ополчення і брав участь тільки в навчальних зборах. Термін служби в піхоті встановлювався в шість років, на флоті – до семи років.
У 60-х рр.. ХІХ ст. в Росії були здійснені перетворення у фінансовій сфері, що спрямовувались на її прилаштування до розвитку капіталістичних відносин. У зв’язку з підготовкою та проведенням селянської реформи були створені Селянський і Дворянський банки, а в 1860р. – Державний банк і мережа комерційних банків. Відбувалося впорядкування державних фінансів: запроваджувався єдиний загальнодержавний бюджет. Усі гроші держави зосереджувались у Державному банку, що приймав вклади, надавав кредити, вів облік векселів тощо. Був скасований подушний податок із селян і міщан, ліквідовані винні відкупи й уведено вільний продаж горілки, але зі сплатою до казни акцизи.
До кінця ХІХ ст. здійснювалися заходи, спрямовані на зміцнення грошової системи. Зокрема, було введено золотий стандарт, тобто вільний обмін карбованця на золото (запроваджено золоті карбованці).
УПРАВЛЕНИЕ СТРОИТЕЛЬСТВОМ ПО СЕТЕВЫМ ГРАФИКАМ.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 36 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |