Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Виконання наказу або розпорядження

Читайте также:
  1. Алгоритм виконання курсової роботи
  2. Алгоритм виконання практичного навику №10
  3. Алгоритм виконання практичного навику №4
  4. Алгоритм виконання практичної навички
  5. Алгоритм виконання практичної навички
  6. Алгоритм виконання практичної навички
  7. Аналіз виконання договірних зобов’язань
  8. Аналіз виконання договірних зобов’язань
  9. Аналіз виконання договірних зобов’язань
  10. Визнання та виконання міжнародного комерційного арбітраж­но­го рішення

Відповідно до ч. 1 ст. 41 КК дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається право­мірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного на­казу або розпорядження. Особа, яка одержала законний наказ, зобов’язана його виконати. За своєю юридичною природою виконання законного наказу – це виконання особою свого юридичного обов’язку. Відмова від вико­нання такого наказу, його невиконання або неналежне виконання є правопорушенням, у тому числі –злочином (наприклад, для війсь­ковослужбовця передбачена кримінальна відповідальність за непо­кору (ст. 402 КК) та невиконання наказу (ст. 403 КК)).

Таким чином, виконання законного наказу як обставина, що виключає злочинність діяння,це правомірне заподіяння шко­ди правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави особою, зобов’язаною виконати цей наказ.

Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам під час вико­нання наказу можливе лише за наявності відповідної підстави. Такою підставою відповідно до ч. 1 ст. 41 і є законний наказ. Цей наказ – необхідна і достатня підстава відповідної дії або бездіяльності, якщо у особи існувала реальна можливість його виконання.

Перший елемент підстави, що аналізується, – це наявність законного наказу або розпорядження. Відомо, що терміни “наказ” і “розпорядження” фактично є синонімами. Крім того, вже визнано, що термін “наказ” є родовим щодо інших актів управління (розпо­рядження, вказівка тощо). Щодо обставини, що виключає злочин­ність діяння, наказце акт управління, виданий уповноваженою службовою особою, який приписує певній особі (групі осіб) вчинити дію або бездіяльність, пов'язану із заподіянням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони.

За своїм змістом наказ повинен відповідати повноваженням осо­би, яка видала його. Крім того, він повинен приписувати вчинення діянь, що за зовнішніми (об'єктивними) своїми ознакам збігають­ся з фактичними ознаками якогось злочину. Інший наказ не є пред­метом КК. Крім того, наказ не повинен суперечити чинному законо­давству і не може бути пов’язаний з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 41 КК). Чинне зако­нодавство – це не тільки закони, а й підзаконні акти. Наказ, що не відповідає закону або цим актам, визнається незаконним. Виконан­ня такого наказу, пов’язане з заподіянням шкоди об’єктам кримінально-правової охорони, не виключає кримінальної відповідальності за заподіяну шкоду.

Конституційні права та свободи людини і громадянина, що їх не повинен порушувати наказ, передбачені в розділі II Конституції України (статті 21-64). Наказ, що порушує зазначені права і свобо­ди, визнається незаконним. Його виконання, що заподіює шкоду пра­воохоронюваним інтересам людини і громадянина, не виключає зло­чинності вчиненого.

Для того щоб відповідати вимогам законності, наказ повинен бути виданий у належному порядку. Цей порядок може передбача­ти, наприклад, попереднє узгодження положень наказу з певними органами і особами, видання наказу в письмовій або усній формі, доведення його до виконавця шляхом використання певних засобів зв’язку тощо.

Другий елемент, що характеризує підставу виконання закон­ного наказу, – це наявність у особи, зобов'язаної виконати такий наказ, реальної можливості для цього. Якщо така можливість була відсутня, наприклад, через хворобу виконавця, відсутність відповід­ної кваліфікації, досвіду тощо, то особа не підлягає відповідальності за невиконання обов'язкового для нього наказу.

Ознаки виконання наказу, що передбачені в ч. 1 ст. 41 КК, визна­чають його як акт правомірного заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам. Ці ознаки характеризують: суб’єкт виконання наказу; його мету; об’єкт заподіяння шкоди; характер дії (бездіяльності) виконавця наказу. Крім того, варто виділити ще дві ознаки, а саме: своєчасність виконання наказу і межі заподіяння шкоди при виконанні наказу.

Суб’єкт виконання наказу. Відповідно до ст. 41 таким суб’єк­том повинна визнаватися особа, що зобов’язана виконати законний наказ. Це може бути як підпорядкована по службі особа (наприклад, військовослужбовець, працівник або службовець підприємства, уста­нови або організації), так і особа, яка хоч і не перебуває у відноси­нах підпорядкованості, проте згідно з законом зобов’язана викона­ти звернений до неї законний наказ (наприклад, особа, до якої звер­нене законне розпорядження представника влади).

Мета визначена в ч. 1 ст. 41 КК і полягає в тому,що дія абобездіяльність особи повинна бути підпорядкована меті виконання законного наказу. Для визнання заподіяння шкоди правомірним до­статньо, щоб воно було підпорядковано цій меті і зовсім не обов’яз­ково, щоб ця мета фактично була досягнена (наприклад, особа на­магалася знищити будівлю на виконання наказу, але це їй не вдало­ся). Якщо ж особа керувалася іншими цілями (наприклад, заподіяння шкоди для досягнення особистих цілей), то вона підлягає криміна­льній відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах.

Об'єкт заподіяння шкоди це правоохоронювані інтереси осо­би, суспільства або держави життя та здоров’я людини, її особиста свобода, власність, недоторканність житла, громадська безпека, громад­ський порядок, природне середовище, недоторканність кордонів, авто­ритет органів державної влади, інтереси внутрішньої безпеки тощо

Характер дії або бездіяльності особи, яка виконала наказ, може бути як активним, так і пасивним, на що прямо вказується в ч. 1 ст. 41 КК, причому дія або бездіяльність у будь-якому разі із зовніш­ньої фактичної сторони повинні підпадати під ознаки якогось діяння, передбаченого КК (наприклад, вбивства, заподіяння тілесних пошкод­жень, позбавлення волі людини, знищення або пошкодження майна, зловживання службовим становищем, перевищення влади тощо).

Своєчасність виконання наказу. Відомо, що одним з обов’яз­кових ознак змісту законного наказу є вказівка на час, протягом якого він повинен бути виконаний. Тому заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам повинно визнаватися правомірним, якщо виконан­ня законного наказу мало місце протягом часу, визначеного в цьому наказі.

Межі заподіяння шкоди. Шкода, що заподіюється правоохоронюваним інтересам при виконанні наказу, не може бути безмеж­ною її межі визначаються змістом даного наказу. Заподіяння шко­ди лише в цих межах і визнається правомірним.

Перевищення меж заподіяння шкоди при виконанні законного наказу свідчить про так званий ексцес виконання наказу (наприклад, заподіяння явно надмірної шкоди, ніж це передбачалося наказом). Якщо ексцес мав місце, наприклад, з боку службової особи, то за наявності всіх інших ознак її дії необхідно розглядати як перевищен­ня влади або службових повноважень.

Виконання явно злочинного наказу або розпорядження. Зло­чинним визнається наказ, що передбачає вчинення злочину. Таким визнається не тільки діяння, передбачене КК, але і діяння, що є зло­чином відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілі­зованими націями (ч. 2 ст. 7 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини).

У частині 3 ст. 41 КК зазначено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження. Це положення цілком відповідає ст. 60 Конституції України, в якій передбачено, що ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юри­дична відповідальність.

Особа, яка виконала злочинний наказ, підлягає кримінальній відповідальності, як і особа, що віддала такий наказ. Так, службова особа, що віддала злочинний наказ, підлягає відповідальності за зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК) і за підбурювання (організацію) вчинення злочину, передбаченого в наказі. Відповідальність особи, яка виконала такий наказ, залежить від того, чи усвідомлювала вона злочинний характер наказу.

Очевидно, що в цьому випадку особа повинна оцінити одержа­ний нею наказ, виходячи з його злочинності або незлочинності. Якщо для особи очевидно, що наказ є злочинним, і вона, проте, ви­конала такий наказ, то така особа підлягає кримінальній відповідаль­ності за вчинення злочину на загальних підставах як виконавець злочину. Це положення сформульоване в ч. 4 ст. 41 КК “Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчи­нені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах”. При цьому суд може визнати вчинення злочину на виконання такого наказу об­ставиною, яка пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

Особа, яка одержала злочинний наказ, може і не усвідомлювати його злочинного характеру. Проте якщо за обставинами справи вона повин­на була і могла це усвідомлювати, то вчинене розглядається як нео­бережний злочин, якщо, звичайно, таке діяння передбачене в КК як зло­чинне. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювані злочин­ного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження (ч. 5 ст. 41). У цьому випадку особа, яка виконала наказ, є своєрідним зна­ряддям в руках того, хто віддав злочинний наказ (так зване опосеред­коване заподіяння). Останній підлягає відповідальності як виконавець тою умисного злочину, вчинення якого передбачалося в наказі і який він вчинив “руками” невинного “виконавця” (ч. 2 ст. 27 КК).

 

7. Діяння, пов’язане з ризиком (виправданий ризик)

У кримінальному праві проблема ризику виникає лише у разі, якщо ризиковане діяння пов’язане з небезпекою правоохоронюваним інтересам або із заподіянням їм шкоди. Обставиною, що виключає в такому випадку кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду, є виправданий ризик.

Відповідно до ст. 42 КК виправданий ризик як обставина, що виключає злочинність діяння,це вчинення діяння (дії або без­діяльності), пов’язаного із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави для досягнення значної суспільно корисної мети, якщо ця мета у даній обстановці не мог­ла бути досягнута неризикованою дією (бездіяльністю) і вжиті осо­бою запобіжні заходи давали достатні підстави розраховувати на відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

Вчинення діяння, пов’язаного з ризиком (ризикованого діяння), є субсидіарним (додатковим) правом. Ним суб’єкт може скориста­тися лише в обстановці, при якій досягнення значної суспільно ко­рисної мети без ризикованого діяння є неможливим.

Виправданий ризик має свої підстави та ознаки. Цими підста­вами є: 1) наявність об’єктивної ситуації, що свідчить про необхід­ність досягнення значної суспільно корисної мети; 2) неможливість досягнення цієї мети неризикованим діянням; 3) прийняття особою запобіжних заходів для відвернення шкоди правоохоронюваним інте­ресам. Лише у своїй єдності вони виправдовують вчинення особою діяння, пов’язаного з ризиком.

Об’єктивна ситуація, що викликає необхідність досягнення значної суспільно корисної мети, в одних випадках може полягати в наявності небезпеки (наприклад, загроза життю хворого при лікарсь­кому ризику; небезпека захоплення території супротивником при вій­ськовому ризику тощо), а в інших – в необхідності одержання нових знань (при дослідницькому ризику) або недопущенні великих збит­ків чи одержанні значної вигоди (при господарському ризику) тощо.

Для ризику потрібно встановити неможливість для даної особи в обстановці, що склалася, досягти поставленої мети нери­зикованим діянням. Якщо, наприклад, ситуація потребує порятунку життя хворого, недопущення господарських збитків, одержання майнової вигоди тощо, то звернення до ризикованого діяння можливе лише за відсутності інших, неризикованих засобів досягнення зазна­чених цілей. Якщо буде встановлено, що особа, яка вчинила дане діяння, мала реальну можливість (і вона це усвідомлювала) досяг­ти поставленої мети неризикованими діями, але вона цією можли­вістю не скористалася і заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вона підлягає відповідальності за цю шкоду на загальних під­ставах.

Здійснення ризикованого діяння припускає вжиття особою не­обхідних запобіжних заходів, що давали їй достатні підстави об­ґрунтовано розраховувати на відвернення шкоди правоохоронюва­ним інтересам. Такі заходи залежать від характеру ризикованої дії (бездіяльності), сфери її поширення, реальних можливостей суб’єкта тощо (наприклад, підготовка й інструктаж обслуговуючого персона­лу при дослідницькому ризику, виготовлення або установка необхід­ного устаткування, організація охорони тощо). Ці заходи повинні бути достатніми (з погляду суб’єкта) для відвернення шкоди право­охоронюваним інтересам.

Нарешті, вжиті запобіжні заходи повинні дозволяти особі обґрунтовано, а не легковажно (самовпевнено) розраховувати на від­вернення шкоди. Це означає, що виправданими можуть визнаватися лише такі ризиковані дії, що не спричиняють з неминучістю заподі­яння шкоди. Особливість ризику в тому і полягає, що його вчинен­ня завжди містить можливість заподіяння шкоди правоохоронюва­ним інтересам, проте ступінь такої можливості при обгрунтованому ризику в будь-якому разі не повинна досягати неминучості заподі­яння шкоди. Якщо ж для особи очевидно, що, незважаючи на вжиті запобіжні заходи, ризиковані дії неминуче призведуть до заподіян­ня шкоди, виправданість ризику виключається.

Ознаками діяння, пов’язаного з ризиком, визнаються: 1) його мета; 2) об’єкт заподіяння шкоди; 3) характер діяння; 4) його своє­часність і 5) межі заподіяння шкоди.

Мета. Частина 1 ст. 42 КК передбачає, що ризиковане діяння повинно бути вчинене для досягнення значної суспільно корисної мети. Такою метою може бути, наприклад, запобігання техногенній аварії, одержання нових знань, порятунок хворого тощо. Якщо ж особа, запо­діюючи шкоду правоохоронюваним інтересам, прагне досягти вузькоегоїстичних, кар’єристських або інших подібних цілей, позбавлених суспільно корисного характеру, такий ризик виправданим не вважається.

При виправданому ризику поставлена суспільно корисна мета повинна бути значною. Поняття значущості такої мети є оці­ночним. Проте в будь-якому випадку вона повинна бути настільки високозначимою, щоб бути співрозмірною зі шкодою, що заподію­ється об’єкту кримінально-правової охорони. Ризиковані дії для до­сягнення незначної, хоча б і суспільно корисної мети, правомірними не є. Нарешті, правомірний характер такому діянню надає сама наявність зазначеної мети, незалежно від того, чи вдалося особі цю мету досягти.

Об'єктом заподіяння шкоди при виправданому ризику є правоохоронювані інтереси особи (наприклад, її життя, здоров’я або власність), суспільні інтереси (наприклад, громадська безпека, гро­мадський порядок, безпека руху транспорту) або інтереси держави (наприклад, недоторканність державних кордонів, збереження дер­жавної таємниці, авторитет влади, порядок управління).

Характер діяння. Виправданий ризик із зовнішньої сторони збігається з фактичними ознаками якогось злочину, передбаченого КК (наприклад, вбивства, нанесення тілесних ушкоджень, залишен­ня в небезпеці, знищення або пошкодження майна, видача держав­ної таємниці, порушення правил пожежної безпеки тощо). Відпові­дно до ч. 1 ст. 42 ризиковане діяння може виражатися як в активній (дія), так і в пасивній (бездіяльність) поведінці. Таке діяння, нарешті, повинно заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам. Ця шкода може бути двох видів: 1) поставлення об’єкта кримінально-правової охорони в небезпеку заподіяння шкоди або 2) фактичне заподіяння йому шкоди.

Своєчасність ризикованого діяння полягає в тому, що воно повинно бути вчинено лише протягом часу існування його підстави (умов виправданого ризику). Якщо ця підстава ще не виникнула або, навпаки, уже минула, то вчинення ризикованого діяння, що спри­чинило заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, може тяг­ти відповідальність на загальних підставах.

Межі заподіяння шкоди в ст. 42 КК прямо не визначені. Вод­ночас висновок про такі межі можна зробити на основі ч. 3 ст. 42, де вказується, що ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу еколо­гічної катастрофи чи інших надзвичайних подій. Звідси випливає, що поставлення в небезпеку інших цінностей або фактичне заподі­яння їм шкоди повинно визнаватися правомірним, якщо така шкода відповідала вимогам, закріпленим у ч. 1 ст. 42 (наприклад, заподі­яння шкоди здоров’ю декількох осіб при дослідницькому ризику з метою одержання високоефективних ліків для лікування небезпеч­ної хвороби або заподіяння значного матеріального збитку акціоне­рам підприємства в умовах виправданого господарського ризику з метою одержання великого прибутку тощо).

Перевищення меж заподіяння шкоди (ексцес ризикованого діяння) можливе лише за наявності підстав для вчинення ризикова­ного діяння, тобто в умовах (у стані) виправданого ризику. Ексцес ризикованого діяння – це заподіяння правоохоронюваним інтере­сам шкоди, явно не відповідної значимості тієї суспільно корисної мети, до досягнення якої прагнула особа, що ризикувала. У будь-якому разі таким ексцесом визнається завідоме створення загрози для життя інших людей або загрози екологічної катастрофи або інших надзвичайних подій (ч. 3 ст. 42 КК). Таким чином, закон до­пускає ситуації, коли особа своїми діями може явно створювати за­грозу і для свого життя, але не допускає, щоб така погроза була ство­рена для життя інших людей. При цьому, як життя, так і здоров’я інших осіб можуть бути об'єктом ризикованих дій лише за згодою цих осіб. Це випливає з ч. 3 ст. 28 Конституції України, відповідно до якої жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана ме­дичним, науковим чи іншим дослідам. Загрозою екологічної катас­трофи визнається загроза стійких і незворотних негативних змін в довкіллі, спроможних призвести до неможливості проживання на­селення і ведення господарської діяльності на певній території. За­гроза надзвичайної події – це загроза аварії, катастрофи, поширення епідемії, епізоотії, епіфітотії, великої пожежі, засобів ураження тощо, що можуть призвести до людських або матеріальних втрат.

Ексцес ризикованого діяння підлягає кваліфікації за статтями КК, які передбачають відповідальність за умисне або необережне заподі­яння шкоди різноманітним об’єктам кримінально-правової охорони.

 

8. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації

Згідно з ст. 43 КК визнається правомірним і, отже, не є зло­чинним вимушене заподіяння певної шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній органі­зації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

Підставою заподіяння шкоди виступає її вимушеність. Вона має місце, коли в особи, яка входить до складу злочинної групи, виникла необхідність брати участь у вчиненні злочину (наприклад, че­рез примус з боку ватажка злочинної організації), і була відсутня реа­льна можливість (без ризику розкрити свій зв’язок із правоохоронни­ми органами і тим самим піддати себе небезпеці) відмовитися від участі в підготовці або вчиненні злочину в складі такої групи.

Заподіяння шкоди на підставі ст. 43 має ознаки, що характе­ризують: 1) суб’єкт заподіяння шкоди; 2) його об’єкт; 3) характер дії (бездіяльності); 4) межі заподіяння шкоди.

Суб’єкт заподіяння шкоди. Це лише особи, які відповідно до чинного закону виконують спеціальне завдання в складі організова­ної групи або злочинної організації. До них належать: 1) негласні працівники оперативних підрозділів або особи, які співробітнича­ють з ними, що проникли до злочинної групи (п. 8 ч. 1 ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”); 2) штатні і поза­штатні негласні працівники спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, введені під легендою прикриття в ор­ганізоване злочинне угруповання (ст. 13 ч. 3 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинні­стю”); 3) учасники організованих злочинних угруповань, притягнуті до співробітництва спеціальними підрозділами по боротьбі з орга­нізованою злочинністю (ст. 14 цього Закону).

Об’єкт заподіяння шкоди інтереси особи, суспільства, дер­жави, що охороняються кримінальним законом (наприклад, недотор­каність громадянина, його власність, громадська безпека, порядок управління, державна таємниця тощо).

За своїм характером дії (бездіяльність) особи, яка заподіює шкоду в складі організованої групи або злочинної організації, повин­ні збігатися з ознаками якогось злочину, за винятком тих, що перед­бачені в ч. 2 ст. 43 КК (наприклад, особа може вчинити крадіжку, вимагання, завдати потерпілому побоїв тощо).

Межі заподіяння шкоди визначаються ч. 2 ст. 43 КК. Особа може, беручи участь у злочинній організації, заподіяти будь-яку шкоду, тобто навіть вчинити злочин (наприклад, заподіяти потерпі­лому середньої тяжкості тілесні ушкодження або брати участь у контрабанді, у розкраданні чужого майна тощо). Виняток складають три види злочинів, вчинення яких свідчить про перевищення допу­стимих меж.

Перевищення меж заподіяння шкоди це вчинення особою в складі організованої групи або злочинної організації одного з трьох видів злочинів: 1) умисного особливо тяжкого злочину, поєднаного насильством над потерпілим (наприклад, умисне убивство); 2) умис­ного тяжкого злочину, пов'язаного з спричиненням тяжкого тілесно­го ушкодження потерпілому (наприклад, умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження); 3) умисного особливо тяжкого і тяжкого зло­чину, пов'язаного з настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків (мова йдеться про наслідки, які законодавець ставить в один ряд із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень потерпілому).

Відповідальність за перевищення меж заподіяння шкоди ви­значена в ч. 3 ст. 43 КК. Насамперед, особі ні за яких умов не може бути призначене покарання у виді довічного позбавлення волі. Якщо такій особі призначається позбавлення волі на певний строк, то його розмір не може перевищувати половини максимальної санкції, пе­редбаченої за вчинення злочину (наприклад, якщо санкція за умис­не убивство за ч. 2 ст. 115 КК передбачає позбавлення волі на строк від 10 до 15 років, то суд не може призначити позбавлення волі на строк понад 7 років і 6 місяців). Але навіть у цьому випадку вико­нання спеціального завдання розглядається як обставина, яка пом'як­шує покарання (п. 9 ч. 1 ст. 66 КК).


 




Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 68 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.012 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав