Студопедия
Главная страница | Контакты | Случайная страница | Спросить на ВикиКак

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Ялтинські домовленості між Україною та РФ і проблема «двовладдя» у командуванні ЧФ.

Читайте также:
  1. II.2. Глобальная демографическая проблема
  2. II.3. Глобальная продовольственная проблема
  3. III кисәк. Кешелекнең хәзерге глобаль проблемалары
  4. IV Позиция России в отношении двух концепций: проблема диалога
  5. А теперь хотелосьбы сказать о ПРОБЛЕМАХ ОБРАЗОВАНИЯ В РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ, В ТАВДИНСКОМ ГОРОДСКОМ ОКРУГЕ
  6. А) Проблема смертной казни
  7. Азақ-ң әлеу. экол.проблемалары табиғи орта-ң бұзылу процесі.
  8. Азақстан экономикасына шетелдік капиталды тарту проблемалары
  9. Азіргі заманғы ғаламдық экологиялық және экономикалық проблемалар, олардың Қазақстандағы ерекшеліктері
  10. Актуальность и проблематика детектирования NO, продуцируемого в организме. Спектральные свойства NO, требуемые аналитические параметры и выбор аналитического диапазона.

Після закінчення дагомиських переговорів боротьба за флот розгорілася з новою силою. Тепер це була вже не лише боротьба усередині офіцерського складу ЧФ, але і між командуванням де-факто російського флоту і військово-морських Сил України. Ще 6 квітня був підписаний Указ президента України про призначення командуючим ВМС контр-адмірала Бориса Кожина, колишнього командира Кримською ВМБ, який почав формування нового українського з'єднання.[29] Вже через декілька днів після підписання дагомиських угод сталися нові інциденти, що стали причиною взаємних звинувачень сторін в порушенні домовленостей. На прес-конференції 1 липня 1992 року І. Касатонов звинуватив МО і Командування ВМС України в тому, що воно схиляє особовий склад частин і підрозділів до прийняття української присяги, чинячи при цьому тиск на військовослужбовці. У свою чергу Б. Кожин заявив про порушення Росією порядку комплектування ЧФ за допомогою більшого заклику військовослужбовців з Росії. За словами Б. Кожина, загальна чисельність призивників з РФ замість 2,5 тисяч склала 4 тисячі. Окрім цього, українська сторона звинуватила командування ЧФ в "репресіях" проти офіцерів і матросів, що прийняли українську присягу.[30] У кінці червня Міністерство оборони України зробило спробу перепідпорядкувати ВМСУ тральщик "Сигнальник", в липні ж був приведений до присяги України 816 артилерійський полк берегової оборони і деякі інші підрозділи. В середині липня виник інцидент навколо севастопольської комендатури, начальник якої прийняв українську присягу і був відсторонений від виконання своїх обов'язків командування ЧФ, причому була загроза застосування зброї.

Піком же нового витка протистояння став самовільний відхід з Донузлава в Одесу під українським прапором сторожового корабля СКР - 112, тут же охрещеного журналістами "броненосцем "Потемкин" і "Авророю" українського флоту. Командир судна пояснював свої дії "протестом" проти "нестерпних умов служби", які створювалися для українських моряків на флоті. Слід сказати, що аналогічний випадок, правда, за участю супротивників української присяги мав місце 5 квітня 1992 року, коли з Донузлава в Севастополь був відведений МПК-116. Кораблі ЧФ організували переслідування бунтівного українського судна, проте йому вдалося благополучно дістатися до Одеси. Командування флоту оцінило цей інцидент як "провокацію, влаштовану Міністерством Оборони України, на декілька порядків небезпечнішою за попередні".[31] МЗС Росії направило МЗС України спеціальну ноту, де виразило занепокоєння у зв'язку з інцидентом і зажадало повернення корабля на базу ЧФ.

Інцидент із СКР- 112 змусив Б. Єльцина і Л. Кравчука знову зустрітися для переговорів про долю ЧФ. Цього разу приймала українська сторона. Зустріч проходила в Криму, в Мухалатці біля Ялти. У делегацію України увійшли міністр закордонних справ А. Зленко, міністр оборони К. Морозов, заст. голови ВС В. Дурдинець і голова ВС Криму М. Багров. У російську - заст. голови ВС Ю. Ярів, голова комітету з СНД В. Машиц, міністр оборони П. Грачев і міністр закордонних справ А. Козирев.

В результаті переговорів було підписано так звану Ялтинську угоду, покликану уточнити і деталізувати попередні домовленості. Згідно з ним було підтверджено, що флот підлягає розділу між договірними сторонами, встановлювався трирічний перехідний період (до 1995 року), впродовж якого флот зберігався єдиним під об'єднаним командуванням, перших осіб якого призначали і звільняли особисто президенти Росії і України (ЧФ виводився таким чином зі складу стратегічних сил СНД). Сторони домовилися про спільне базування флоту, а також про те, що призив матросів здійснюватиметься Україною і Росією в рівній пропорції (50 % на 50 %). Було підтверджено рішення про те, що на перехідний період військовослужбовці двох країн повинні були приймати присягу тієї держави, громадянами якої вони є. Сторони брали на себе відповідальність за рівне фінансування флоту.[32]

Окрім домовленостей президентів, в Мухалатці міністри закордонних справ двох країн А. Козирев і А. Зленко підписали дві угоди: про розділ зарубіжного майна і про безвізовий проїзд між країнами. На зустрічі були також вироблені основні принципи майбутнього широкомасштабного договору між Росією і Україною.[33]

Угоди по ЧФ повинні були набути чинності 1 жовтня 1992 року. До початку перехідного періоду сторони не проявляли великої активності. Україна завершила процес перепідпорядкування собі військових училищ Севастополя, а так само формування на базі організаційної групи ВМС України повного штабу українських морських сил, їх фінансових і інших органів. Восени 1992 року кораблі флоту брали участь в операції в районі Сухумі, в зоні грузино-абхазського конфлікту, за результатами якої командування ЧФ отримало вдячність Міністрів оборони Росії і України.

Реалізація Ялтинських домовленостей була неможлива через перебування на посту адмірала Касатонова, особистість якого не сприймав Києв. Восени 1992 року він був призначений першим заступником Головкому ВМФ Росії і в грудні 1992 року відбув в Москву. Новим командуючим флотом президенти Росії і України призначили за пропозицією російської сторони 15 січня 1993 року адмірала Едуарда Балтина.

Загрузка...

Як і дагомиські угоди, Ялтинські домовленості про відстрочення розділу флоту не поклали край суперечці. Залишалися не "прописаними" багато нюансів майбутнього розділу, такі як доля берегової інфраструктури, сухопутних частин ЧФ, питання громадянства військовослужбовців флоту. Окрім цього, здійснення "двовладдя" таїло в собі величезні складнощі, тим паче, що це "двовладдя" носило чисто номінальний характер. Разом з "спільно керованим" ЧФ, вже існували структури ВМС України, які продовжували розвиватися, з іншого боку, незважаючи на рішення про рівноправну участь сторін в управлінні ЧФ, реальні важелі зберігалися під контролем Москви, а не Києва.

Це показали вже події в Абхазії восени 1992 - весною 1993 років. Якщо перші операції ЧФ в зоні грузино-абхазського конфлікту проходили з санкції обох президентів, то дуже скоро положення змінилося і кораблі флоту стали використовуватися командуванням ВМФ Росії самостійно (згідно з повідомленнями Головного штабу ЧФ підрозділу флоту здійснювали гуманітарні акції - порятунок біженців, доставку продовольства в постраждалі від конфлікту райони і т. д.[34]

Це викликало досить різку реакцію Міністерства Оборони України. 2 квітня було поширено заяву МО, в якому командування ЧФ звинувачувалося у використанні "військовослужбовців, - громадян України" для вирішення "невідомих завдань" в зоні конфлікту. Через деякий час 87 парламентарів України, що представляли переважно праве крило Верховної Ради, поширили відкритого листа президентові України і інші документи, в яких звинуватили командування флоту в постачанні російських частин в Абхазії паливом, узятим зі складів, що належали Україні, а також в тому, що ряд кораблів ЧФ перешкоджали висадці грузинського десанту в Гагри. Окрім цього українські парламентарі оприлюднили у ВС України документ, що є переліком наказів і директив Міністерства оборони і Головного штабу ВМФ Росії по управлінню в односторонньому порядку ЧФ, в коментарі до якого командування флотом звинувачувалося в самовільній, без узгодження з Україною, передислокації кораблів і підрозділів (у тому числі в зону грузино-абхазського конфлікту), виданні наказу про недопущення українських офіцерів на кораблі ЧФ, приведенні морської піхоти флоту в стан підвищеної бойової готовності і т. д. Використання підрозділів флоту без згоди Києва викликали неодноразові загрози з боку України денонсації Ялтинських угод.

Нове загострення суперечки навколо флоту багато в чому було пов'язане з посиленням Росією своєї позиції відносно вивезення з території України ядерної зброї. 5 квітня було оприлюднено заяву російського уряду, в якому українська сторона була звинувачена в умисному затягуванні ратифікації договору СТАРТ- 1 і приєднання до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. "Оскільки, - писав оглядач Незалежної Газети, - Україна прямо звинувачена в порушенні раніше взятих зобов'язань відносно ядерної зброї, то цілком можливо, що частина українських політиків хоче у відповідь звинуватити Росію в порушенні підписаних документів". Враховуючи, що поширені документи містили матеріали про події піврічної даності, ця версія може вважатися такою, що заслуговує на увагу.

У свою чергу Міністерство оборони України і командування ВМСУ прагнули встановити контроль над "своєю" частиною флоту, не чекаючи кінця перехідного періоду. Згідно з матеріалами, поширеними МО Росії, українська сторона провела зміну начальників гарнізонів в приморських містах, де дислокувалися частини ЧФ і зробила кроки по односторонньому перепідпорядкуванню берегових баз.[35] У березні Міністерство оборони України оголосило усі судна допоміжного флоту ЧФ власністю України, а наприкінці квітня включило до складу ВМСУ сторожовий корабель "Здатний" і танкер "Єльня", екіпажі яких прийняли українську присягу. Це було розцінено командуванням ЧФ як грубе порушення домовленостей. Головний штаб ВМФ назвав неспроможними докори української сторони у втручанні ЧФ в грузино-абхазський конфлікт. Командування флоту спростувало інформацію про участь кораблів у бойових діях, підтвердивши лише гуманітарні акції ЧФ.[36]

 

Переговорний процес навколо питання базування ЧФ РФ.

 

На початку 1993 року стала очевидною проблема розділу берегової інфраструктури флоту. Це питання обговорювалося на черговому раунді російсько-українських переговорів 11 квітня 93 року. Сторони у черговий раз по-різному трактували умови домовленостей. Українська делегація відмовлялася включати в переговори берегову інфраструктуру, яка, на думку української сторони, повинна була комплектуватися призивниками тільки з України. У подальшому, наполягали українські представники, розділу підлягають тільки кораблі, але не інфраструктура, яка належить Україні. На 4 з'їзді Союзу офіцерів України 10 квітня Міністр оборони Морозов заявив, що "треба швидше поділити бойові кораблі ЧФ і вивести російську частину з українських портів і баз і ні в якому разі не погоджуватися на оренду Росією української території. І якщо за розділ ЧФ російська сторона вимагає саме таку ціну, то буде поставлено питання про виведення з України усього Чорноморського флоту".[37]

Однією з істотних причин розбіжностей стало питання про фінансування флоту. Як вказували оглядачі, спочатку Україна і Росія влаштували свого роду змагання, хто більше дасть грошей флоту. Спочатку лідером виявилася Україна, виділивши 350 млн. крб, Росія - 250 млн. крб., у той час курс купона по відношенню до російського рубля був практично рівним. Згідно з ялтинськими домовленостями флот повинен був фінансуватися з розрахунку 50 на 50 %. В першому кварталі 1993 року Україна виділила 10 млрд. карбованців, Росія 4 млрд. рублів. В умовах стрімкого знецінення української грошової одиниці, частка України в змісті флоту неухильно скорочувалася.

У квітні 1993 року Б. Єльцин підписав Указ про підвищення грошового постачання військовослужбовцем ЧФ. Це завдало серйозного удару по ВМС України, де грошовий зміст залишався тим самим (за деякими даними заробітна плата офіцерів ЧФ складала тоді 31,25 дол. в рублевому еквіваленті, тоді як заробітна плата українських військовослужбовок складала 12,5 дол. в купонах). Оскільки фінансування флоту здійснювалося через банківські структури України, українська військова влада спробувала втрутитися в процес розподілу засобів, одночасно значно скоротивши свою фінансову участь в змісті флоту. Як повідомила 13 квітня прес-служба Міноборони України, генерал-полковник К. Морозов розпорядився скоротити виплату російським військовослужбовкам на ЧФ зарплати в переразрахунку з російських рублів на українські купони, наказав робити фінансування житла для військовослужбовок тільки через управління військово-морських сил України і відмовився виділяти кошти на утримання флотської газети Прапор батьківщини, яка була рупором командування ЧФ.[38]

Багато в чому саме цією обставиною був викликаний великий демарш, що послідував незабаром на ЧФ. 18 травня на кораблях дивізіону судів забезпечення кримської військово-морської бази були підняті андріївські прапори ВМФ Росії. Як повідомив прес-центр ЧФ "Приводом для цього послужив спровокований підйом українського прапора і викрадення катера(ПЖК - 38). з м. Очаків на острів Травневий 15 травня того року". Офіційне командування ЧФ відмежувалося від акції підйому прапорів, яка, таким чином, виглядала як стихійна ініціатива суднових команд, проте і не зробило спроб зупинити її.

У свою чергу демарші України також переважно можуть бути пояснені інтересами, зовсім не пов'язаними з турботою про свою територіальну цілісність. Непоступливість Києва стосовно питання про флот нерідко також виступала засобом тиску на Москву для того, щоб добитися від Росії поступок в питаннях постачання енергоносіїв, торгівлі, кредитів і т. д. Так посилення позиції України в питанні про флот в 1996 році занадто очевидно співпадає з введенням Росією ряду обмежувальних заходів в торгівлі з Україною - ПДВ на імпортні товари, квот на ввезення цукру і спирту і т. д., щоб виключити існування тут певного зв'язку.

До 20 травня Андріївські прапори були підняті вже на 86 вимпелах флоту, до 24 травня на 115. 1 червня більше 200 кораблів ЧФ стояли на рейдах Севастополя під російськими військово-морськими прапорами. Підйом російських прапорів тривав увесь червень. Для України склалася дійсно загрозлива ситуація. Ряд українських націоналістичних організацій висунули вимогу, щоб кораблі під російським прапором покинули територію України, інакше Україна повинна припинити дію Дагомиських і ялтинських домовленостей. У аналогічному ж дусі висловився на сторінках української військової газети «Народна Армія» міністр оборони, який сказав, що Київ не виплачуватиме заробітну плату екіпажам кораблів, що підняли російські прапори. Проте вплинути на ситуацію Київ не міг. Фактично Україна виявилася перед загрозою втрати Чорноморського Флоту. Київська влада була не спроможна завадити цьому процесу, передусім тому, що до цього часу Україна опинилася в катастрофічному економічному стані. В першу чергу це торкалося її енергетичного комплексу.

Основна частина нафтопродуктів і газу поступала в Україну з Росії. Підвищення Росією цін на енергоносії до рівня світових привело до гострої кризи неплатежів України за постачання російської нафти і газу. Частково це пояснювалося структурою ціноутворення в колишньому СРСР. У 1990 році, за оцінками фахівців, ціни на енергоресурси складали близько 3 % від світового рівня, а на продукцію українських підприємств-експортерів - 8-30 %. В результаті, до 1993 року Росія мала лаг перевищення цін в 33 рази, а Україна тільки в 9-12 разів. Економічні труднощі породили велику соціальну напруженість. У травні-червні 1993 року вибухнули потужні страйки шахтарів. Окрім цього, почався конфлікт усередині вищого українського керівництва.

Ліві сили в парламенті усе більш різко критикували внутрішню і зовнішню політику Президента Леоніда Кравчука. У травні Верховна Рада України оголосила про призначення на 26 вересня 1993 року всеукраїнського референдуму про довіру обом гілкам влади. В результаті, як вказувала Незалежна Газета, Єльцин і Кравчук як би помінялися місцями. "Ще нещодавно, - стверджував оглядач, - в Києві не могли вирішити, наскільки серйозні владні повноваження російських співрозмовників, - навесні у розпалі був конфлікт Єльцина і Державної Думи. Зате після референдуму Єльцину вдалося перехопити ініціативу, Українські ж шахтарі послали в політичний нокдаун Кравчука. Президент України, як колись президент Росії, виявився один проти усіх. Саме. очікування колапсу української економіки тепер дозволяє Росії говорити з Україною зовсім інакше, ніж ще кілька днів тому".[39] Саме на цьому фоні пройшла чергова російсько-українська зустріч на вищому рівні.

18 червня Президенти зустрілися в Москві (Завидово), вони підтвердили рішення про майбутній розділ ЧФ за схемою 50 на 50 впродовж 1993-1995 років включно і підписали угоду про розділ не лише кораблів, але і берегової інфраструктури. Тим самим було підтверджено те, що Росія зберігає за собою базу в Севастополі. Ніяких інших конкретних рішень прийнято не було, проте, ряд російських видань оцінили її як успіх єльцинської дипломатії мабуть, тому, що йшлося також про український борг Росії за енергоносії. Услід за візитом Кравчука в Москву в Київ відправився російський прем'єр В. Черномирдін для обговорення питань, пов'язаних з постачаннями нафти в Україну. Росія погодилася надати Україні кредит у розмірі 250 млрд. крб., були підписані договори про митну співпрацю, розвиток нафтогазової промисловості та ін.

Попри те, що московські рішення не вносили практично нічого нового в порівнянні з ялтинськими в процес рішення проблеми, вони були зустрінуті на флоті і в Криму, якщо не з обуренням, то явно без жодного ентузіазму. Конференція офіцерів ЧФ, яка відбулася 28 червня, виразила протест проти розділу флоту, і призвала командування підняти над кораблями російський андріївський прапор. Верховна Рада Криму зайняла багато в чому схожу позицію, призвавши до збереження єдиного флоту як "загального бойового з'єднання".[40]

Переговори російського і українського президентів, як вже говорилося, проходили в атмосфері жорсткого політичного протистояння між Парламентом Росії і главою виконавчої влади. Деякі аналітики в Незалежній Газеті висловлювали думку, що саме успіхи російського президента, до яких вони віднесли зустріч з Л. Кравчуком в Завидово, підштовхнули Верховну Раду РФ до "альтернативних дій".[91]

9 липня 1993 року Верховний Суд Росії розглянув питання про Севастополь і прийняв Постанову про статус міста, в якому оголосив про перехід його під російську юрисдикцію.

Наступна зустріч президентів з приводу проблеми флоту відбулася 3 серпня в кримському містечку Массандра (Ялта). Напередодні зустрічі більшість оглядачів, що займалися темою україно-російських відносин, не чекали чогось принципово нового від масандрівської зустрічі. Як вказував у своїх мемуарах тодішній спікер кримського парламенту М. Багров, що незмінно брав участь в російсько-українських переговорах з ЧФ: "все розпочалося не з проблеми флоту, а з боргів України за нафту і газ. Оскільки тоді переконливі відповіді українському керівництву дати було важко, виникла ідея - заплатити за борги частиною флоту. Ми усі, - пише далі Н. Багрів, - до цього виявилися не готові, і Л. Кучма, який очолював делегацію, заявив, В. Черномирдіну, що таке питання він без президента не уповноважений вирішувати. Запросили президентів, і тоді Б. Єльцин сказав, що готовий купувати Чорноморський Флот, а Л. Кравчук - що продавати".[41]

Сторони досягли угоди про те, що велика частина української половини ЧФ буде "викуплена" Росією (порядку 30 % української частки). Цей викуп зв'язувався з постачаннями енергоносіїв Україні, проте, ні про порядок, ні про терміни "викупу" не йшлося. Було досягнуто лише попередня угода, яка підлягала не лише уточненню, але і ратифікації двома парламентами. На зустрічі обговорювалося також питання про ядерну зброю, що знаходилася на території України. Було вирішено, що Україна передасть ядерну зброю Росії. Угода викликала бурхливу реакцію як в Росії і Україні, так і у світі і породило безліч суперечливих інтерпретацій. Б. Єльцин повідомив пресу про угоду як про домовленість, яка вирішить усі проблеми. Міністр оборони РФ Павло Грачев на прес-конференції назвав масандрівське рішення "доленосними". Він заявив, що досягнуте фундаментальне рішення з проблеми ЧФ, відповідно до якого флот, як сказав Грачев, "з усією своєю інфраструктурою в Криму використовуватиметься Росією, кораблі нестимуть російський прапор". Прес-секретар російського президента В. Костиков дав зрозуміти, що "тріумфальні" інтерпретації підсумків массандрівської зустрічі мали багато в чому внутрішньополітичний сенс. Ця зустріч, сказав Костиков, продемонструвала, що Єльцин більшою мірою, ніж націоналісти і консервативна опозиція, здатний "реалістично і ефективно відстоювати інтереси Росії".

Українські офіційні особи малювали дещо іншу картину того, що сталося. Як вказує Богдан Нахайло: "Згідно Л. Кравчуку не сталося фундаментальної зміни української позиції: вона все ще розглядає себе як власника її частини флоту і ядерної зброї, що знаходиться на її території. В той же час, на прес-конференції 6 вересня Л. Кравчук сказав, що українській стороні на переговорах фактично був поставлений ультиматум: або Україна знаходить шлях і починає погашення свого боргу, що налічував близько 2 млрд. доларів, або Росія урізає постачання нафти і газу, від яких залежить Україна".

Деякі українські оглядачі звинувачували російську сторону в залякуванні і "економічному диктаті", що йде "поза цивілізованими методами". Ряд націоналістичних і націонал-демократичних організацій, зокрема Рух, інкримінували Л. Кравчуку навіть "зраду" національним інтересам. Багато українських політиків висловлювалися в тому сенсі, що масандрівські домовленості ніколи не будуть ратифіковані парламентом України.

Як показали подальші події, відомий скепсис відносно подібних висновків не був позбавлений основи. Якщо для України результати Масандри і виглядали як "капітуляція", то Росія зі свого боку не отримувала реальних переваг. Де-факто Чорноморський флот і без того залишався російським, будучи швидше тягарем, ніж надбанням, тим паче, що вирішення проблеми його базування анітрохи не зрушилося з мертвої точки, тобто попереду всіх учасників цих процесів чекали нові труднощі.

Як би не виглядали результати Масандрівської зустрічі в очах міжнародного співтовариства, в Севастополі і на ЧФ їх оцінили з урахуванням уроків Дагомису, Ялти і Москви. Згідно з проведеним серед військовослужбовців ЧФ соціологічному опитуванню 65 % відповіли, що не вважають, що нові угоди поставлять точку в питанні про флот. Так насправді і сталося, хоча спочатку здавалося, що Масандра додасть конструктивізму у взаємовідносини командування ЧФ і ВМС України. Зважаючи на наполегливі вимоги, українська сторона вимушена була змінити командувача своїми ВМС. 7 жовтня 1993 року контр-адмірал Б. Кожин, подібно до того, як колись його суперник адмірал І. Касатонов, "пішов на підвищення" в Київ, а його місце зайняв адмірал Володимир Бескаравайний.

Восени 1993 року флот вирішував свої бойові завдання вже не оглядаючись на Київ. Це були також місії на Кавказькому узбережжі, але цього разу в зоні бойових дій між прибічниками поваленого грузинського президента Звиада Гамсахурдиа і нового лідера Грузії Едуарда Шеварнадзе. На відміну від грузино-абхазського конфлікту цього разу підрозділи флоту діяли в інтересах Тбілісі. Згідно з офіційними повідомленнями командування ЧФ кораблі флоту були відправлені до берегів Західної Грузії для охорони комунікацій, по яких в Грузію поступає продовольство з Росії. 3 листопада 1993 року судна були обстріляні військами екс-президента Звиада Гамсахурдії. У відповідь з кораблів був відкритий вогонь. Через декілька годин з великих десантних судів "Костянтин Ольшанский" і "Цезарь Куников" був висаджений артилерійський десант.[43]

Ситуація навколо флоту тим часом залишалася надзвичайно складною. Газети час від часу повідомляли про різні інциденти, пов'язані з розподілом флотського майна, відповідальність за які сторони покладали одна на одну.

18 грудня невідомими був убитий начальник прес-центру ЧФ Андрій Лазебников. Журналісти не поскупилися на версії розгадки цього злочину, в основу яких клалися і політичні і кримінальні мотиви. У пресі вказувалося також на можливу причетність до вбивства українських спецслужб.[44]

Як вказує Устина Маркус в статті про ЧФ в журналі "Transition": невеликий прогрес, що "Послідував за масандрівським самітом, в переговорах з флоту тривав більше півроку, аж до того, як нова криза спровокувала чергову угоду". Це була криза, пов'язана з розвідувальним кораблем ЧФ "Челекен". 9 квітня 1994 року флотський корабель "Челекен" мав намір покинути одеський порт. На борту "Челекена" знаходилося дороге навігаційне устаткування, яке перевозилося з Одеси в Севастополь. Оскільки українська влада вважала усе військове майно, що знаходиться на території держави своїм, одеське військове начальство угледіло в цьому нелегальне захоплення української власності. Спроба зупинити "Челекен" трохи не привела до кровопролиття: коли на борт судна спробував проникнути український патруль, командир "Челекена" привів озброєну охорону в стан бойової готовності. "Хоча, - як пише Маркус, - патруль не відкрив вогонь, інцидент виявився досить серйозним для того, щоб вселити Єльцину і Кравчуку думку організувати нову зустріч 15 квітня, на якій вони домовилися, що Україна поступиться великою частиною своєї половини флоту в рахунок погашення її боргу". Через тиждень міністр оборони Росії П. Грачев зустрівся зі своїм українським колегою Віталієм Радецьким для розробки конкретних пунктів угоди. 833 судна ЧФ розподілялися таким чином: Україна отримувала 164 кораблі, Росія - решту. П. Грачев наполягав на тому, що Севастополь повинен залишатися базою Російського ЧФ і висловлював думку про те, що українські ВМС не повинні базуватися в цьому порту "і навіть, - як вказує Маркус, - в Криму". Українська сторона відкинула таке рішення і запропонувала проект спільного базування флотів в Севастополі. Переговори закінчилися без якого-небудь успіху в цьому питанні.

Таким чином, сторони безпосередньо підійшли до чергового "підводного каменю" в їх взаємовідносинах. Встановлення Росією фактичного контролю над ЧФ як би зняло з порядку денного долю кораблів і підрозділів флоту і зробило явною ту проблему, яка так чи інакше увесь час стояла за суперечками навколо кораблів, - проблему базування ЧФ, проблему Севастополя. Тепер, коли спільному управлінню флотом прийшов кінець, загострилася проблема його бази і статусу флоту на території іншої держави.

Окрім труднощів, загальних в рішенні такого роду проблем, у разі Севастополя були і додаткові обставини. Місто було закладене відразу ж після приєднання Криму до Росії в 1783 році як головна база російського Чорноморського флоту. У Російській імперії місто-фортеця, яким був Севастополь, адміністративно не підкорялося губернаторові Таврійської губернії і утворювало спеціальну одиницю - градоначальство. У 1854-55 роках і в 1941-42 і 1944 роках Севастополь ставав ареною запеклих битв російських військ з військами англо-французької коаліції і німецько-фашистськими арміями. Ці події закріпили за ним у свідомості росіян символ міста "Російської слави" і "міста російських моряків". Севастополь як адміністративно-територіальна одиниця є містом з великим округом, що займає 79,4 тис. га (більше тільки м. Москва), з населенням 416,2 тис. чоловік (дані на 01.01.94.). Виробнича сфера представлена 215 промисловими підприємствами. З них близько 40 - великі виробництва ВПК - морський завод, концерн "Мусон", приладобудівний завод "Вітрило". Згідно з деякими джерелами 90 % обсягів міського виробництва приходилось на підприємства ВПК, де було зайнято 60 % працюючих.[45] Національний склад населення міста за даними перепису 1989 року виглядав таким чином: з 393.015 тис. чол. росіян було 292.605 тис.(74,5 %), українців - 81.141 тис.(20,6 %), з них російську мову вважали рідною 85,7 % населення.[46]

Згідно Постанови Ради міністрів СРСР від 25 жовтня 1948 року і Указу Президії Верховного Суду Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки від 29 жовтня 1948 року м. Севастополь був виділений у "самостійний адміністративно-господарський центр зі своїм особливим бюджетом" і віднесений "до категорії міст республіканського підпорядкування"(РРФСР). Порядок фінансування міського бюджету визначався відповідною постановою Ради Міністрів РРФСР № 1082. Документи про передачу Криму зі складу Росії до складу України не згадують про Севастополь, хоча голова Севастопольської міської Ради був присутнім на церемонії передачі Криму разом з головою кримської обласної Ради. Відсутність належної чіткості в документах про передачу Криму залишає сумніви в тому, чи передавався Севастополь разом з Кримом Україні в 1954 році. В той же час відомо, що ще довгий час після 1954 року Севастополь фінансувався з бюджету Російської Федерації. Саме після цього Указом ВС УРСР 1968 року, м. Севастополь оголошувався містом "Республіканського підпорядкування"(УРСР). У Конституції УРСР 1978 року Севастополь був позначений як складова частина Української республіки, в той же час Конституція РРФСР 1978 року про Севастополь не згадує. Депутати від міста представляли населення Севастополя у Верховній Раді УРСР, але не РРФСР.

Окрім заплутаності питання про передачу міста однією республікою іншій, система управління вже після 1968 року була украй складною. Будучи містом республіканського підпорядкування і замикаючись безпосередньо на Києві, Севастополь одночасно був головною базою Чорноморського флоту і з усіх питань, що торкалися його як міста-бази, рішення по Севастополю приймалися в Москві, звідси ж йшло фінансування цілого ряду статей міського бюджету. Одночасно по ряду аспектів міського життя Севастополь підкорявся Кримській обласній владі, наприклад, міліція, прокуратура, районні суди, податкова інспекція, митниця, райвійськкомати, служба статистики, органи соціального забезпечення і багато інших органів державного управління були підрозділами відповідних обласних структур. Це ж торкається і місця першої особи міста в партійній ієрархії. Окрім цього, депутати від Севастополя обиралися також в обласну раду, і лише в 80-х роках ця практика зупинилась. Легко собі уявити, яке завдання задавав політикам і військовим Севастополь в умовах розпаду СРСР і процесу відтворення кримської автономії.[47]

20 січня 1991 року севастопольці, як і інші кримчани, взяли участь в референдумі про статус Криму. Як і в цілому на півострові, в Севастополі ідея відтворення автономної республіки зустріла підтримку абсолютної більшості виборців. Окрім цього, в Севастополі одночасно із загальнокримським пройшов і міський референдум з питання "Ви за статус Севастополя як головної бази Чорноморського флоту і міста союзно-республіканського підпорядкування" за що висловилося 93 % севастопольців. Таким чином більшість городян виступали за подвійне підпорядкування міста Москві і Києву при збереженні його у складі Криму.

Референдум 17 березня 1991 року так само як і в цілому по Криму, продемонстрував бажання більшості людей зберегти союзну державу. Говорячи про громадську атмосферу в місті, слід мати на увазі, що вона мала ряд особливостей в порівнянні із загальнокримською. У Криму в цілому громадський рух до 1991 року був незначним, в Севастополі ж, як у військовому місті, яке з 1984 року було закритим для в'їзду, по суті, не було і особливих умов для її виникнення.

У громадському житті міста домінували військові круги з їх традиційним консерватизмом. Цим консерватизмом була пронизана і діяльність органів міського управління. Ситуація змінилась після серпня 91-го. Попри те, що кількість російського населення тут була більшою, ніж у будь-якому іншому місті Криму(76 %), в Севастополі спочатку не виникло, на відміну від Сімферополя, ніякого проросійського або республіканського цивільного руху. Для військових кругів "демократи", що прийшли до влади в Москві, були ще менш привабливі, чим українські націоналісти. Окрім цього, українська влада, на відміну від московської, із самого початку проявила активну увагу до флоту. Враховуючи окрім цього, що до грудня 1991 офіційний Київ неодноразово виражав підтримку ідеї СНД, стає зрозумілим, чому Севастополь і флот на референдумі 1 грудня проголосували за незалежність України. Результати референдуму по Севастополю свідчили про велику невизначеність в умонастрої людей. Такою ж невизначеністю відрізнялася і політика міської влади.

Опинившись після розпаду СРСР в досить складному становищі, міська влада звернулася за допомогою в Київ. На початку 1992 року севастопольська делегація на чолі з головою міськради Іваном Єрмаковим побувала в столиці України, де була прийнята президентом Кравчуком. Певна фінансова допомога місту була надана, а 11 березня з'явився указ президента України "Про органи державної виконавчої влади м. Севастополя". Цим указом, по-перше, усі міські органи державної виконавчої влади м. Севастополя підкорялися безпосередньо центральним органам державної виконавчої влади України, по-друге, встановлювалося, що компетенція міської влади визначається відповідно до їх статусу державних органів міста республіканського підпорядкування. Незабаром, 20 березня, був введений в дію Указ Л. Кравчука "Про представника президента України в м. Севастополі", яким був призначений І. Єрмаков. Це рішення дуже погано узгоджувалося з тим, що лише рік тому Севастополь став частиною політичної системи Криму. Новий представник Президента стверджував, що "Севастополь був і буде в Республіці Крим, проте конституція Криму на нього поширюватися не буде", це не завадило йому, втім, згодом не лише брати участь в обговоренні Конституції і Законів Криму, але і займати пост заступника голови Верховної Ради Криму і навіть балотуватися на пост президента Криму в 1994 році.

Що стосується підходу республіканського парламенту до Севастополя, то в "Декларації про державний суверенітет Криму" від 4 вересня 1991 року за Севастополем, як за частиною Криму, закріплювався "особливий статус", а в Конституції Криму від 6 травня 1992 року було записано, що "Особливий статус м. Севастополя як невід'ємної частини Криму визначається відповідними законодавчими актами і не може бути змінений без згоди його громадян". Тут же вказувалося, що "Стосунки між ВС і Урядом Криму з Севастопольською міськрадою і адміністрацією будуються на основі договору".[48] Невизначеність правового і політичного положення міста, нечітка політика місцевої адміністрації стали згодом істотними причинами його відторгнення центральною українською владою від адміністративної системи іншого Криму.

В 1992 році міський опозиційний громадський рух також був досить специфічним. Потужний поштовх його розвитку дали події, що розгорнулися навколо Чорноморського флоту, і особливо візит в Севастополь на початку березня 1992 року так званого "потягу Дружби" з бойовиками екстремістської організації із Західних регіонів України УНА-УНСО. Впродовж 1992 року в Севастополі виникло декілька громадських організацій, що виступили за перегляд існуючого статусу Севастополя і Криму в цілому. Це були: міська організація Республіканського руху Криму, Російська Партія, Всекримський рух виборців за Республіку Крим.

Разом з цим нестримно політизувалися рухи і групи, що не мали спочатку аналогічної спрямованості - Рада ветеранів, Комітет захисту прав Людини, асоціація "Екологія і життя" та ін. На відміну від подібних організацій іншого Криму, в ідеології севастопольських груп був більше виражений не "республіканський", а "проросійський" вектор. Велику роль в розвитку севастопольського руху зіграли депутати ВС Криму і Севастопольської міськради і передусім 72-річний Олександр Круглов, що підтримував тісні зв'язки з російською національно-патріотичною опозицією. Восени 1992 року він об'єднав багато груп в Севастопольське відділення російського Фронту Національного Порятунку(ФНС), єдину в Криму організацію, що була безпосередньо частиною політичного руху Росії.

Певною мірою севастопольські радикали спиралися на підтримку командування ЧФ, яке, поза сумнівом, співчутливо відносилося до ідей, які відстоювалися, проте флотське керівництво, особливо після призначення командуючим флотом Едуарда Балтина, намагалося не втручатися в політичне життя міста безпосередньо. "Флот не займається політичними іграми", - неодноразово заявляв Балтин. Дійсно, нам не відомо жодного випадку, коли б командування флоту увійшло б до конфронтації з севастопольською міською адміністрацією.

В ході суперечок про долю ЧФ сторонам дуже скоро стало ясно, що спірною точкою є не стільки кораблі, скільки інфраструктура флоту, а оскільки вона надзвичайно тісно зрослася з міським господарством, зрештою в центрі протиріч опиняється доля Севастополя. Вже О. Руцький під час свого візиту в місто, в квітні 1992 року, висловився в тому сенсі, що Севастополь повинен залишитися фортецею Росії на берегах Чорного моря. Влітку 1992 року в Севастополі знаходилася делегація ВС РФ на чолі з Є. Пудовкіним, У своєму інтерв'ю Пудовкін сформулював погляд російської сторони на проблему Севастополя: "Це славне місто є і буде базою російського флоту".[49] Проте усі ці заяви досить важко кваліфікувати як "висунення територіальних претензій до України", оскільки з них не було ясно, чи розглядають їх автори Севастополь як російське місто, або мають на увазі лише майбутнє використання Севастополя як базу російського флоту на території України. Російська делегація на переговорах з флоту жодного разу не піднімала проблему Севастополя.

Ініціаторами боротьби за російський статус Севастополя стали радикальні організації міста на чолі з О. Кругловим.[50] Саме він звернувся 4 вересня 1992 року до голови ВС Росії Р. Хасбулатову із запитом, чи був скасований Указ Уряду РРФСР від 29 жовтня 1948 року "Про виділення Севастополя в самостійний адміністративно-господарський центр". 25 вересня 1992 року він отримав відповідь, підписаний зав. юридичним відділом ВС Росії Р. М. Цевелевим, що "цей указ при передачі в 1954 році Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР не був визнаний недійсним". Цей факт дав основу ряду кримських і російських політиків говорити про те, що Севастополь на законній підставі ніколи не передавався Росією Україні і тому володіння останньої містом є протиправним. Після цього О. Круглов розгорнув широку діяльність, підсумком якої повинне було стати "відновлення історичної справедливості". Група О. Круглова готувала спеціальні документи для інформування Верховного Суду Росії, організувала компанію в Кримській пресі з метою роз'яснення і пропаганди своєї позиції, а також провела в Севастополі декілька мітингів своїх прибічників.

Ініціативи енергійного депутата Севастопольської міськради і Верховного Суду Криму знайшли підтримку у "націонал-патріотичній" частині депутатів Верховного Суду Росії, таких як С. Бабурин, К. Затулин, Є. Пудовкин, В. Ісаков та ін. Великим успіхом цього гурту стала постановка питання про Севастополь у Верховному Суді Росії на 7 з'їзді в грудні 1992 року. За пропозицією Р. Хасбулатова, 7 з'їзд народних депутатів доручив розглянути це питання на черговій сесії російського парламенту.

Українська сторона відгукнулася на це рішення заявою Президії Верховного Суда України 9 грудня 1992 року, в якій розцінила його як "чергову відверту спробу висунення територіальних претензій до України, грубе порушення духу і букви ратифікованих ВС Росії угод". У заяві констатувалося, що "місто Севастополь є невід'ємною частиною України".[51]

До 1993 року економічний стан України серйозно погіршав, що вплинуло на добробут кримчан і привело до різкого підйому кримського політичного руху, який саме в цей період поступово набуває відомої проросійської спрямованості. Остання тенденція особливо яскраво відчувалася в Севастополі, населення якого було завжди дуже тісно пов'язано з Росією. Взимку і восени 1993 року в Севастополі пройшли мітинги, що зібрали, за оцінками їх організаторів і преси, від 1000 до 10.000 людей (особливо великим був мітинг 17 січня, в якому, за деякими даними, брало участь 12 тис. чоловік). Мітинги проходили під гаслами: "Севастополь - Крим - Росія", "Севастополю - статус головної бази ЧФ", "Представник Президента України - геть з Севастополя". Учасники мітингів вимагали повернення України в "рублеву зону", надання російській мові статусу другої державної мови, забезпечення права на подвійне громадянство. Одночасно інтерес до міста стали проявляти і українські націоналістичні і націонал-демократичні організації поза межами Криму, які мали намір провести в місті низку своїх заходів. Щоб уникнути можливих зіткнень міська рада мала навіть ввести на деякий час мораторій на будь-які політичні акції.

У міру загострення обстановки в Севастополі і на Чорноморському флоті все більшу активність почав проявляти і Російський парламент, конфронтація якого з Президентом Б. Єльциним поступово досягала свого апогею. 9 липня 1993 року Верховний Суд Росії розглянув доручений йому 7-м з'їздом народних депутатів питання про статус Севастополя і прийняв відповідну постанову, в якій: підтвердив "російський статус Севастополя", доручив уряду РФ в найкоротші терміни розробити державну програму забезпечення статусу м. Севастополя, дав доручення Центробанку РФ передбачити фінансування відповідних статей міського бюджету, а також доручив комітету Верховного Суду із законодавства розробити відповідний закон. У постанові містилася також пропозиція до уряду України "відкликати передислоковані в район міста Севастополь військові підрозділи".[52]

Рішення Верховного Суду Росії про Севастополь викликало досить різку реакцію України, Посол в Росії Крижановський порівняв рішення з пострілом Г. Принципу в Сараєво.[53] Президент України зробив спеціальну заяву, в якій засудив рішення найвищого законодавчого органу РФ.

В той же час і президент Росії Б. Єльцин критично і негативно розцінив рішення парламентарів по Севастополю. "Мені соромно за це рішення, - сказав він. - Потрібно. послідовно і спокійно вирішувати проблеми ЧФ і його міста-бази".

16 липня на севастопольській площі імені адмірала Нахимова відбулося так зване "Народне віче Севастополя", організоване відділенням ФНС. У нім взяло участь, за даними міліції, до 8 тис. чоловік. Віче прийняло звернення до ВС Росії, уряду і президента Єльцина, в якому вимагало "негайно призначити в місто Севастополь прокурора, начальника служби безпеки і внутрішніх справ, припинити діяльність депутатів Верховного Суду України від Севастополя, провести вибори у Верховному Суді Російської федерації і т. д". Віче обрало Народну Раду м. Севастополя, до нього увійшли, за даними преси, представники ФНС, ПЭВК, Союзу Трудящих і інших партій. Очолив Раду О. Круглов. Майже щодня в місті проходили мітинги прибічників ФНС. Як повідомлялося в пресі, в ці дні була помічена передислокація українських військових підрозділів в районі міста. Позиція міської влади залишалася невизначеною. Надзвичайна сесія міської Ради розглянула питання про ситуацію в Севастополі. Лише 7 з 144-х депутатів підтримали пропозицію схвалити рішення Верховного Суду Росії. В той же час, переважна більшість проголосувала проти притягнення організаторів Віче до адміністративної відповідальності. Сесія міськради констатувала в підсумковій заяві, що "Севастополь, флот, жителі міста. фактично стали заручниками у великій політичній грі керівників України і РФ". Депутати звернулися до президентів двох країн з пропозицією припинити формування на території Севастополя нових військових підрозділів. І. Єрмаков засудив "односторонні рішення Верховного Суду Росії", проте фактично визнав існування проблеми і висловився за рішення її за допомогою переговорів.

Атмосфера очікувань і політичного бродіння тривала аж до трагічних подій 3-4 жовтня в Москві, коли був розстріляний "Білий дім" і російський парламент припинив своє існування, проте і після цього загальні настрої в місті не змінилися. У кінці року навіть мер Севастополя І. Єрмаков виступив з листом, в якому різко критикував позицію вищої української влади відносно політики у рамках СНД, російської мови і подвійного громадянства.[56] Радикалізація позиції "першої особи" Севастополя була пов'язана з висуненням ним своєї кандидатури на президентських виборах в Криму, проте це не принесло йому бажаного успіху у виборців, які у більшості підтримали лідера передвиборного блоку, що утворився в Сімферополі, "Росія" Юрія Мешкова. За нього на виборах на початку 1994 року віддали свої голоси понад 80 % городян. Севастопольські прибічники блоку "Росія" перемогли також на виборах до парламенту Криму і виборах в міську Раду. Головою міської Ради став Віктор Семенов, що заявив у своїй передвиборній програмі про намір "привести в Севастополь Росію". Під час першого туру виборів президента України в Севастополі місцевою владою було проведено опитування населення. Городянам належало висловити своє відношення до розміщення в місті головної бази ЧФ. За це висловилося 89,3% жителів міста(всього взяло участь в опитуванні 187.714 чол.), що підтвердило і тісний зв'язок міського життя з флотом, і підтримку більшістю населення позиції командування ЧФ.

У свій час в колах, близьких до Ю. Мешкова, серйозно обговорювалося питання про перенесення в Севастополь центру (у 1993 році) політичної активності, кримської столиці. Проте "севастопольська версія" загальнокримського політичного руху продовжувала зберігати свої особливості і відому відособленість. Тоді як після перемоги на виборах Ю. Мешкову фактично довелося згорнути своє гасло "назад в Росію", в Севастополі він продовжував зберігати усю свою привабливість серед політиків. 24 серпня 1994 року в день Незалежності України сесія міської ради прийняла рішення про підтвердження "російського статусу Севастополя", яке підписав голова міськради В. Семенов. Так само як і рішення Верховного Суду Росії, "севастопольський крок" не мав реальних політичних наслідків. З цієї миті почалася стрімка деградація місцевого опозиційного руху. Не бачачи дієвої підтримки з боку російських політиків, і в той же час зважаючи на відсутність реального супротивника, до занепаду прийшли громадські організації; обрані в органи влади лідери зайнялися внутрішньополітичною боротьбою; між тим, Київ поступово зміцнив свій вплив на керівництво міської адміністрації.

В результаті, коли 17 березня 1995 року Законом України про "Автономну республіку Крим" Севастополь був відторгнутий від території автономії, це не викликало ніякої організованої протидії з боку громадських організацій і населення міста. Напередодні приїзду в Севастополь 22 серпня 1995 року Л. Кучми після дебатів в міськраді з його будівлі був знятий кримський прапор, який розвивався поряд з прапором України.[57]

Проте, спроба Києва остаточно "додавити" опозиційний рух в Севастополі потерпіла невдачу. У серпні 1995 року прокурор Севастополя І. Вернидубов подав заяву до севастопольського міського суду про примусовий розпуск т. н. "Російської общини Севастополя" і закритті її газети. Общині ставилася за провину "ініціація процесів, спрямованих на відторгнення Севастополя від України", а також "розпалювання національної і расової неприязні". Члени РІС заперечували звинувачення, кажучи, що виступають лише на захист своїх прав: за відновлення російського телемовлення, ведення діловодства російською мовою і т. д. 30 жовтня в Севастополі почався суд над керівниками РІС. Інтереси Общини представляв московський адвокат Б. Кузнєцов. Будівлю пікетували прибічники організації. Позиції захисту виявилися сильніші, і суд відхилив позов прокурора.[58]

Масандрівські і подальші угоди не вирішували конкретних питань про терміни, параметри розділу Чорноморського флоту. Залишалися відкритими як проблема базування ЧФ, так і його майбутній статус. ЗМІ Росії і України неодноразово повідомляли в 1994-95 роках про те, що неврегульовані питання, можливо, будуть вирішені в ході обговорення договору про Дружбу і співпрацю між країнами, проте до підготовки проекту подібного договору справа так і не дійшла.

Тепер основні розбіжності торкалися безпосередньо Севастополя: російська сторона висунула принцип роздільного базування флотів, у відповідність з яким український флот і штаб ВМС не могли розміщуватися в Севастополі, що залишався головною базою лише російського ЧФ. Київ розглядав Севастополь як українське місто і готовий був лише надати Росії частину інфраструктури (Ще в 1994 р. Л. Кучма сказав в одному з перших інтерв'ю на посту Президента: "База російського Чорноморського флоту повинна знаходитися в Севастополі. Росія з Севастополя не піде - це ясно усім. Проте Україна може передати тільки військово-морську базу, але не місто".).[59] До того ж, українські політики і військові не погоджувалися залишити Севастополь лише для російських кораблів і мали намір розмістити в місті підрозділи ВМС України.

Слід сказати, що до літа 1995 року загальнополітична ситуація навколо флоту зазнала істотних змін. До цього часу впродовж півроку Росія вела великомасштабні військові дії в Чечні, що послабляло увагу відповідних державних інститутів до проблеми флоту і Севастополя. Поза сумнівом, російські політики повинні були зважати на дружню позицію України в чеченському питанні, лідери якої неодноразово підкреслювали, що Чечня - це внутрішня справа Росії, сподіваючись на позицію у відповідь російських політиків відносно Криму. Ще більшого значення мало те, що Київ у березні 1995 року встановив свій повний контроль за ситуацією на півострові і передусім за діяльністю місцевої виконавчої влади. Усе це, поза сумнівом, відбилося на характері підписаних 9 червня 1995 року в Сочі нових домовленостях між президентами двох держав.

Підсумковий документ сочинської зустрічі - "Угода між РФ і Україною по Чорноморському флоту" констатував "збіг інтересів двох держав у басейні Чорного моря". Сторони підтверджували раніше прийняте рішення створити на базі ЧФ два флоти : Росії передавалося 81,7 % кораблів і судів ЧФ, Україні - 18,3 % (при розділі сторони виходили із стану на 3 серпня 1992 року). Стаття 2 угоди визначала, що "Основна база ЧФ Російської федерації з розміщенням в ній штабу ЧФ РФ знаходиться в Севастополі", "РФ - говорилося в ній, - використовує об'єкти ЧФ в м. Севастополь і інші пункти базування у Криму". Ст.8 встановлювала що "РФ бере участь в розвитку соціально-економічної сфери м. Севастополь і інших населених пунктів, де дислокуватиметься ЧФ Російської федерації".[60] Інші статті угоди визначали для офіцерів флоту вільне визначення своєї подальшої долі.

Ухвалювалося, що сторони продовжать подальші переговори, що відносяться до ЧФ, в тому числі, розробку правового статусу і умов перебування ЧФ на території України, порядок визначення взаєморозрахунків, пов'язаних з врегулюванням проблем ЧФ, і з інших питань. Для спостереження за виконанням домовленостей по ЧФ створювалася змішана російсько-українська комісія у складі державних делегацій РФ і України по переговорах про флот. Попри те, що в пресі обох столиць не скупилися на фрази типу: "Дев'ятого червня в Сочі президенти Росії і України погоджували документ, що регламентує розділ ЧФ. Отже, "чорноморська заноза" видалена", по суті, в документі не знайшла відображення ціла низка дуже важливих запитань, що стало надалі причиною нових ускладнень у взаємовідносинах двох країн.

 


Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2017 год. (0.344 сек.)