Читайте также:
|
1. Буяльский Б.А. Курс на мастерство. – К., 1974. – С. 37-39.
2. Василенко Ю. С. О голосе педагога // Сов. Педагогика. – 1972. - № 7.- С. 86-92.
3. Габдреева Г.Ш. Самоуправление психическим состоянием. – Казань, 1981. – С. 21-24.
4. Головин Б.Н. Основы культуры речи. – М., 1988. – С.41-122, 164-226.
5. Кан-Калик В.А. Учителю с педагогическом общении. – М., 1987. – С. 46-61, 101-105.
6. Карнеги Д. Как вырабатывать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично. – М., 1989. – С. 367-383, 403-436.
7. Ладыженская Т.А. Живое слово. Устная речь как средство и предмет обучения. – М., 1986. – С. 6-52, 96-108.
8. Леви В. Искусство быть другим. – М., 1986. – С. 83-93.
9. Мова тіла вчителя на уроці // Шкільний світ. – 1998. - № 22. – С. 2-3.
10. Ни кольская С.Т. Техника речи. – М., 1978. – С. 9-14.
11. Педагогічна майстерність: Підручник / За ред. І.А. Зязюна. – К., 1997. – С. 27-44.
12. Педагогічність майстерність: Тексти. – Полтава, 2001. – С. 51-82.
13. Пиз А. Язык телодвижений: Как читать мысли людей по их жестам. – Н. Новгород, 1992. – 262 с.
14. Синиця І.О. Педагогічний такт і майстерність учителя. – К., 1981. – С. 18-115.
15. Словник термінології з педагогічної майстерності. – Полтава, 1995. – 64 с.
16. Станиславский К.С. Работа актера над собой // Собр. соч.: В 8 т. – М., 1954. – Т.2. – С. 332-347.
17. Сухомлинський В.О. Як виховати справжню людину // Вибр. твори: В 5 т. – К., 1976. – Т. 2. – С. 206-208, 296-306, 399-402, 414-416.
18. Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання // Твори: В 6 т. – К., 1952. – Т. 4. – С. 43-45, 47.
19. Чихачев В.П. Культура и техника речи учителя // Учителю о педагогической технике. – М., 1987. – С. 73-84.
20. Юсупов И.М. Психологи взаимопонимания. – Казань, 1991. – С.15-25, 81-84.
РОЗДІЛ VІІ. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДІТЕЙ З МОВЛЕННЄВИМИ ПОРУШЕННЯМИ
Загальні уявлення про порушення мовлення та їх причини
Мовлення – найважливіша психічна функція, яка властива тільки людині. На основі мовлення та її смислової одиниці – слова формуються і розвиваються такі психічні процеси, як сприйняття, уявлення, пам’ять, мислення. Мовлення є основою комунікативної функції, яка здійснюється за допомогою тієї або іншої мови.
У тих випадках, коли у дитини збережений слух, не порушений інтелект, але є значні мовленнєві порушення, які не можуть не позначитися на формуванні всієї її психіки, говорять про особливу категорію дітей з порушеннями у розвитку – дітей з мовленнєвими порушеннями. Мовленнєві порушення, які виникнули під впливом якого-небудь патогенного чинника, самі не зникають і без спеціально організованої корекційної роботи можуть негативно позначитися на всьому подальшому розвитку дитини. У зв’язку з цим слід розрізняти патологічні порушення мовлення і мовленнєві відхилення від норми, які викликані віковими особливостями формування мовлення або умовами зовнішнього середовища, до числа яких відносяться деякі мовленнєві особливості батьків, двомовність у родині і т.ін.
Серед причин, які викликають порушення мовлення, розрізняють біологічні та соціальні чинники ризику. Біологічні причини розвитку мовленнєвих порушень є патогенними чинниками, які впливають у період внутрішньоутробного розвитку та пологів (гіпоксія плоду, родові травми і т.ін.), а також на перших місяцях життя після народження (мозкові інфекції, травми і т.ін.).
Соціально-психологічні чинники ризику пов’язані головним чином з психічною депривацією дітей. Особливе значення має недостатність емоційного і мовленнєвого спілкування дитини з дорослими. Негативну дію на мовленнєвий розвиток також можуть надавати необхідність засвоєння дитиною молодшого дошкільного віку одночасно двох мовних систем, зайва стимуляція мовленнєвого розвитку дитини, неправильний тип виховання дитини, педагогічна занедбаність, тобто відсутність належної уваги до розвитку мовлення дитини, а також дефекти мовлення оточуючих. В результаті дії цих причин у дитини можуть формуватися порушення розвитку різних сторін мовлення.
При мовленнєвих порушеннях спостерігається обмежена рухливість органів мовлення. Нечіткість в артикуляції звуків мовлення викликають недоліки вимови, які призводять до обмеження мовленнєвої активності. Дитина, яка побоюється насмішок оточуючих, обмежує коло свого мовленнєвого спілкування, що, природно, призводить до зниження активного та пасивного словарного запасу.
Вивченням, попередженням та корекцією мовленнєвих порушень займається галузь дефектології – логопедія.
До органічних причин порушення мовлення (за М.Є. Хватцевим) віднесені недорозвинення і ураження мозку у внутрішньоутробному періоді, у момент пологів або після народження, а також різні органічні порушення периферійних органів мовлення. Їм були виділені органічні центральні (ураження мозку) і органічні периферійні причини (ураження органу слуху, розщеплювання піднебіння та інші морфологічні зміни апарату артикуляції).
Функціональні причини (порушення співвідношення процесів збудження та гальмування в центральній нервовій системі).
Психоневрологічні причини (розумова відсталість, порушення пам’яті, уваги та інші розлади психічних функцій).
Соціально-психологічні причини (різні несприятливі впливи навколишнього середовища).
Під причиною порушень мовлення розуміють дію на організм зовнішніх (екзогенні) або внутрішніх (ендогенні) шкідливих чинників або їх взаємодії, які визначають специфіку мовленнєвого розладу і без яких останнє не може виникнути.
У виникненні мовленнєвих розладів велика роль належить екзогенно-органічним чинникам. Під ними розуміють різні несприятливі дії (інфекції, травми, інтоксикації та ін.) на центральну нервову систему дитини і на її організм вцілому. Залежно від часу дії цих чинників виділяють внутрішньоутробну патологію; ушкодження при пологах і дія різних шкідливих чинників після народження.
Внутрішньоутробна патологія часто поєднується з ушкодженням нервової системи дитини при пологах. Це поєднання в сучасній медичній літературі позначається терміном „перинатальна патологія”. Вона може бути обумовлена захворюваннями матері під час вагітності, інфекціями, інтоксикаціями, токсикозом вагітності, а також різноманітною акушерською патологією. Мають значення також акушерські маніпуляції, які можуть пошкодити нервову систему плоду.
Провідне місце в перинатальній патології нервової системи займають асфіксія і родова травма.
Виникненню внутрішньочерепної родової травми та асфіксії (кисневого голодування плоду в момент пологів) сприяє порушення внутрішньоутробного розвитку плоду. Родова травма призводить до внутрішньочерепних крововиливів та загибелі нервових клітин. Внутрішньочерепні крововиливи можуть захоплювати і мовленнєві зони кори головного мозку, що спричиняє за собою різні порушення мовлення (алалія).
В етіології мовленнєвих порушень у дітей певну роль може виконувати імунологічна несумісність крові матері та плоду (за резус-чинником).
У дітей з аномаліями та вадами розвитку мозку часто спостерігаються асиметрія черепа, аномалія піднебіння (високе „готичне” піднебіння, сплющене піднебіння, роздвоєна губа), дефекти розвитку верхньої та нижньої щелепи та ін.
Порушення внутрішньоутробного розвитку плоду – ембріопатії – можуть виникати у зв’язку із вірусними захворюваннями, прийомом лікарських препаратів, іонізуючою радіацією, вібрацією, алкоголізмом та палінням під час вагітності.
Певне значення в етіології мовленнєвих порушень у дітей мають і спадкові чинники. Часто вони є умовами, що привертають, які реалізуються в мовленнєву патологію під впливом навіть незначних несприятливих дій.
Спадково-дегенеративні захворювання нервової системи обумовлені змінами генетичної інформації. В їх основі лежать генні мутації, які ведуть до порушення синтезу певних структурних білків або ферментів, що викликає різні порушення.
Найчастіше зустрічається поєднання спадкової схильності, несприятливого оточення та ушкодження або порушення дозрівання мозку під впливом різних несприятливих чинників.
Аналіз етіології мовленнєвих порушень допомагає розмежуванню „первинних” мовленнєвих розладів, які пов’язані з ураженням або дисфункцією мовленнєвих механізмів, від „вторинних”, які спостерігаються у дітей з порушеннями інтелекту або сенсорними дефектами, а також при різних захворюваннях центральної нервової системи.
При оцінці порушень мовлення у дітей важливо враховувати критичні періоди, коли відбувається найбільш інтенсивний розвиток тих або інших ланок мовленнєвої системи.
Перший період в розвитку мовленнєвої функції (1-2 рік життя), коли формуються передумови мовлення і починається мовленнєвий розвиток, складаються основи комунікативної поведінки і рушійною її силою стає потреба у спілкуванні.
Другий критичний період (3 роки), коли інтенсивно розвивається зв’язне мовлення, відбувається перехід від ситуативного мовлення до контекстного, що вимагає великої узгодженості в роботі центральної нервової системи (мовленнєворухового механізму, уваги, пам’яті).
Третій критичний період (6-7 років) – початок розвитку письмового мовлення. Зростає навантаження на центральну нервову систему дитини. При пред’явленні підвищених вимог можуть відбуватися „зриви” нервової діяльності з виникненням заїкання.
Критичні періоди розвитку мовлення можуть мати як самостійне значення, так і поєднуватися з іншими несприятливими чинниками – генетичними, загальною ослабленістю дитини, дисфункцією з боку нервової системи і т.ін.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 319 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |