Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Чи потрібна філософія?

А й справді, чи потрібна філософія? Чи витримала б філософія тест на корисність? Чи виправдала б вона себе перед нашим сьогоденням, коли орієнтація на корисність, доцільність, ефективність, ба навіть вульгарну вигідність, стає дедалі одвертішою й стійкішою? Отож, звернімося до вашої уяви, шановний читачу.
Уявімо собі поважну комісію, яка піддає випробуванню на потрібність різні науки, а разом з ними й їхніх дітей - відповідні навчальні дисципліни. Членами комісії є Влада, Здоровий Глузд, Масовий Читач, Пересічний Студент та інші, як то кажуть, зацікавлені особи. З Математикою, теоретичною Механікою, навіть з Екологією ніяких ускладнень немає. Власне, ніхто до них особливо й не дослухається.
Аж от надходить черга Філософії.
- Чому - питають її, - Ви наполягаєте, щоб Ваша дочка залишилася жити на правах поважного члена дружної родини Вищої Школи?
- Тут якесь непорозуміння, - відповідає Філософія. -
Досі моя донечка не мала належних прав у Вищій Школі. Вона тільки зрідка заходила туди, а часом просто прокрадалась. А та, яку шанували мов навчальну дисципліну й яка називалася нашим іменем, то дочка моєї далекої родички Ідеології.
Хоч би як воно було, а Вам належить тепер довести свою потрібність людям, отже, й те, що знайомство з Вашою дочкою буде для студентської молоді справді корисним.
Даруйте мені, - ніяковіє Філософія, - але я маю спочатку дещо з'ясувати. Я не дуже розумію, що таке потрібність і що таке корисність.
- Ото сказанула, - заходиться реготом Здоровий Глузд.
- Адже ж це знає кожний, чи не так? - підштовхує він до розмови Масового Читача.
Той мовчки знизує плечима, а Філософія продовжує:
- Чи завжди те, чого людина конче потребує, без чого вона нібито зовсім не може обійтися, справді їй потрібне? Візьміть, наприклад, солодощі, цигарки, алкоголь... А чи завжди вільно визначають люди те, чого вони потребують? Чи не намагаються вони часом подолати стан втоми зайвою годиною сну, тоді як насправді їм потрібні чисте повітря й певне фізичне навантаження? Щоб справді знати, що нам потрібно, ми повинні з певністю знати, по-перше, наші реальні (а не уявні) нестачі, по-друге, переживати їх дошкуль­ність для нас, по-третє, бути певними, що ліквідація цих нестач справді полегшить нам життя, буде для нас справді корисним. Тільки коли виникає конча потреба спілкуватися з іноземцями, ми вважаємо корисним для себе вивчати іноземну мову.
- От бачите, - втручається Освіта. - Ви вже самі пояснили, що таке корисне. Гадаю, це вже один бал на вашу користь. Принаймні тут Ви виявилися потрібною нам.
- Але ж ми ще не з'ясували достеменно, що таке корисне. Ми щойно взялися до цього, та й то тільки тому, що почали визначати, що таке потрібність...
- Годі, годі! - подала голос Влада. - Нехай краще скаже, яку користь мають від спілкування з нею її вірні лицарі - ті, кого звуть філософами.
- Ну що ж, - мовила Філософія. - Розумію, на що Ви натякаєте. Справді, далеко не всі мої лицарі дістали земних благ або навіть визнання. Але ж чи того вони прагнули, йдучи за мною? Отож, наведу кілька свідчень. Пригадую, на пи­тання, чого навчила його філософія, один з учнів Сократа Антісфен відповів, що він навчився вести бесіду із собою. Арістотель зазначав, що користь йому від філософії полягає в тому, що він навчився добровільно робити те, що інші роблять зі страху перед законом. А ще один з учнів Сократа Арістіпп стверджував, що філософія зробила його здатним сміливо розмовляти з ким завгодно...
- Досить, - перебиває її Влада. - Така користь від філософії нам видається сумнівною й навіть дещо підозрілою.
- Справді підозріло, - підтримує Здоровий Глузд. - Виходить так, буцімто нормальні громадяни виконують за­кони тільки тому, що бояться покарання. Чи не надто високої про себе думки й сама філософія, й її лицарі? Чи не криється за їхньою пихою нездатність до справжнього діла?
- Або прихований непослух і небажання чесно служити існуючим інституціям, - додає Влада.
- Зачекайте, - мовить Філософія. - Я розповім усе докладно. Й почну саме з ваших, добродії, побоювань.
- Послухаємо її, - кажуть разом Освіта й Пересічний Студент.
І далі комісія уважно слухає. Будьмо ж уважними й ми.

1.1.1. Філософія під підозрою
На початку 50-х років XIX сторіччя в університетах Росії було заборонено викладання філософії. Пояснюючи причини цього заходу професорам Московського університету, тодішній міністр освіти заявив: "Користь філософії ще ніким не доведена, а от шкода від неї вийти може". Така позиція багато в чому пояснює ту підозру до філософії, яка супроводжує її впродовж усього її історичного життя. Підозру, яку більшою чи меншою мірою виявляють до філософії й владні структури, й пересічні люди, просто собі мешканці, ладні за будь-що уникнути неспокою думки й сумління.
У творі Платона (427 - 347 до н.е.) "Апологія Сократа" докладно розповідається про суд над цим найвідомішим на той час філософом (збереглася легенда, за якою на питання, хто наймудріший з-поміж греків, Дельфійський оракул назвав саме ім'я Сократа). Його було звинувачено в одному з най­тяжчих злочинів - в нечесті. Стверджувалося, що він нехтує старими державними богами й прагне впровадити нових. Він сіє сумнів і непослух, бентежить розум і сумління, а отже, розбещує молодь і цим усім становить загрозу для рідного міста. Сам же Сократ у своїй промові визнав тільки те, що він справді чинить неспокій своїми бесідами й філософськими розмірковуваннями й цим бентежить своїх співгро­мадян. Але саме в цьому вбачав він свою заслугу перед афінянами. Він навіть назвав себе ґедзем, якого боги наслали людям, щоб не давати їм впасти в байдужість і лінивий спокій. Це справжнє призначення філософа, стверджував Сократ, - будити у людей духовні інтереси, допомагати їх духовним шуканням і духовному піднесенню, тобто допомагати людям дбати про свою душу.
За свідченням Платона, Ксенофонта та інших сучасників, саме промова Сократа вирішальне вплинула на винесення йому смертного вироку. Суддям вона видалася надто зухвалою. Та й справді, слова Сократа про неспокій людського духу як одвічне людське покликання повинні були сприйматися пересічними афінянами як виклик звичному для них способу життя, як осуд усталеного соціального порядку. Але, визнавши шкідливою філософську діяльність Сократа, вони тим самим визнали дієвість і соціальну значущість філософської думки взагалі.
Отже, ще коли філософська думка щойно набирала силу, вже тоді люди почали потроху усвідомлювати, яку користь вони можуть мати від філософії. Й хоч як це парадоксально (а парадокс дослівно з давньогрецької - це те, що перебуває поза "доксою", тобто поза повсякденним уявленням або віруванням), корисність філософії полягає саме в тій шкоді, Якої вона завдає байдужості, самовдоволеності, некритичності, бездумній вірі, остраху перед новим і невідомим. Щоправда, корисність критичного судження, послідовного розгляду питань, яких люди хотіли б уникнути, порушення й висвітлення проблем, які вони воліли б приховати, - корис­ність цих та інших виявів філософської діяльності визнається людьми далеко не зразу. Частіше філософія могла розраховувати на визнання й виправдання лише з часом. Звичайно ж ЇЇ долею серед сучасників були якщо не переслідування, то опір, якщо не опір, то підозра, якщо не підозра, то здивоване нерозуміння або глузування. Досить згадати страченого Джордано Бруно, всіляко переслідуваних французьких філософів XVIII сторіччя, приречених на ізоляцію та глум Бене­дикта Спінозу й Серена Кіркегора та ін. Навіть Фома Аквінський (1224- 1275), котрий присвятив життя філософському обгрунтуванню й захисту доктрини католицької церкви, а згодом по смерті був прилучений до сонму святих, за життя не дістав належної підтримки й визнання. Деякий час його вчення було навіть під забороною.
Але ці героїчно-стражденні, навіть мученицькі риси про­ступають в образі філософії тоді, коли ми прагнемо бачити в ній саме порив до нового, незадоволеність "рослинним" і "тваринним" у людському бутті, віру в здатність людини до самозростання й самозвершення. Поруч з цим у філософії завжди було зовнішнє вгараздіння, спрямованість на впорядкування та осмислення вже набутого. Але й така філософська діяльність сприймалася часом несхвальне. Мабуть, було від­чуття, що без неї, як без свого ґрунту, неспокій філософської думки та її поривання не мали б енергії та справжньої сили. З огляду на все це російський філософ Микола Бердяев (1874 - 1948) виголосив тезу, що філософія є найбільш незахищеною галуззю культури.
Й справді, сумніви щодо потрібності філософії, байдуже або підозріле нерозуміння не мали б для неї такого суттєвого значення, якби вона могла спертися на відповідні соціальні інституції на зразок того, як релігія спирається на церкву, має її за своє "соціальне тіло". Філософія ж за всю свою історію так і не здобула такого "соціального тіла", яке б гарантувало їй певний статус у суспільстві, а окремим філософам - захист їхніх фахових прав. Упродовж сторіч філософія існувала поза державними структурами або напівофіційно. Та й то в остан­ньому випадку лише за умови прирівнення її до теології або до науки. Тільки так вона здобувала право на викладання в європейських університетах. В античному ж суспільстві й на Сході філософські ідеї творилися й передавалися переважно в межах особливого соціального простору, в процесі духовно­го спілкування Вчителя зі своїми учнями, що здійснювалося ми берегах ніби у проміжках існуючих соціальних структур, попри дії різних соціальних установ, попри виникнення та знищення цілих державних утворень. Чи не тому філософські Інколи Платона, Арістотеля, Епікура, Конфуція, Лао-цзи та Інших жили й діяли впродовж багатьох сторіч?
Таким чином, ми знову перед парадоксом: з одного боку, безперечним фактом є відсутність у філософії відповідних соціальних інституцій; й це додає розвиткові філософії, її реальному функціюванню в суспільстві додаткових трудно­щі». З іншого ж боку, відсутність жорсткої прив'язаності філософії до певних соціальних структур забезпечує їй наявність певного "простору свободи", без якого вона втрачає щось для неї справді суттєве. Досить згадати наш нещодавній досвід, коли філософію намагалися ототожнити з ідеологією й у такий спосіб жорстко включити до системи державно-партійного регулювання духовного життя суспільства.
Але хоч би то як було - чи у пов'язаності з офіційними інституціями а чи ж у певній незалежності від них, - філософія все ж залишається справою неповсякденною, незвичай­ною й дивною. Зануреній у свої повсякденні турботи людині її зв'язок з життям видається принаймні проблематичним. На простий розсуд, філософія зосереджується на речах зарозумілих і надто далеких від реального життя (скінченність чи нескінченність світу, сутність часу, єдність чи множинність істини, природа знання тощо) або з надзвичайною серйоз­ністю займається речами всім відомими, заплутуючи очевидне й тим самим обтяжуючи людей непотрібними питан­нями, а отже, невиправдано ускладнюючи їм життя. Вона здебільшого уникає розгляду конкретних ситуацій і не від­гукується на звертання до неї про конкретні поради. А свою безвідповідальність і практичну немічність вона прикриває складними мислительними побудовами, оформленими якоюсь незграбною й часом зовсім незрозумілою мовою.
Отак нерідко виглядає філософія з позиції звичайної буденної свідомості, безпосередньо включеної в повсякденне людське життя, й такий недовірливий, ба навіть підозрілий погляд на все, що прагне піднятися над повсякденням, під­дати його самоочевидності сумнівові, - такий погляд є для буденної свідомості природним і навіть певною мірою необ­хідним. Бо умовою її життєспроможності є тісне поєднання з повсякденним досвідом і практичною дією, беззастережне прийняття й реалізація усталених життєвих орієнтирів і стан­дартів. Будь-який сумнів, спроба проблематизувати життєво-практичну ситуацію, спроба побачити її з іншого боку завдали б шкоди цілісності буденної свідомості, завадили б людям у здійсненні їхніх повсякденних обов'язків. З огляду на це підозра щодо філософії з боку повсякдення є виправданою.
Та повсякденне життя за тими самими орієнтирами, ке­роване тими самими нормами дещо нагадує рух по рейках, які прокладені по широкій зеленій долині (чи уздовж долини ачи ж упоперек неї - це вже залежить від зовнішніх обставин). Звісно, рухатися по рейках легше. Але ж скільки можливостей ми втрачаємо, залишаючися назавжди на цих рейках! Так само як рейкова колія є спрощенням шляху, а шлях є певним спрощенням простору, так само наші буденні уявлення про світ і наше життя в ньому є певним спрощенням людської духовності взагалі. А будь-яке спрощення, згідно із слушним твердженням уславленого іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гассета (1883 - 1955), є різновидом на­сильства. Отож, виходить, що, протидіючи спрощенню та схематизуванню у різних їхніх виявах, філософія виступає з високою місією захисниці й визволительки. Вона захищає в людині саме її людське єство, додає їй свободи, розширює "простір свободи" в усьому людському бутті. Багато хто з мислителів минулого саме в цьому вбачав найголовніше при­значення філософії. Зокрема, цей погляд на філософію по­діляв і Григорій Сковорода (1722 - 1794). А давньогрецький філософ Епікур (341 - 270 до н.е.) прямо називав себе рятівником людства, посилаючися на те, що він позбавив людей страху перед богами, перед смертю та перед життєвими стражданнями.
Слід зазначити, що роз'єднаність філософії й повсякдення має свої коріння в нашому недалекому минулому. З одного боку, тут дається взнаки відчуженість від офіційної філософії, аж надто прилученої до ідеології, а з іншого - сам спосіб світосприйняття й спосіб мислення, так званий радянський менталітет, зорієнтований на безпроблемність; нечутливість >•» протиріччя дійсності та її духовного відтворення. Ця установка на безпроблемність життя та думки про нього була певним механізмом колективного психологічного самозахисту. Все, що могло якось цьому зашкодити, нехтувалося, підкидалося, піддавалося висміюванню чи прямому осуду. Таке звичне: "Кінчай філософствувати!", "Філософію розвели..." - це ніщо інше, як намагання уникнути необхідності бачити й обдумувати реальні проблеми, дослухатися до чужої думки, зіставляти різні думки, зважувати на міру їхньої істинності чи хибності. Власне, це намагання убезпечити свій звичний "рейковий" шлях від необхідності його переробки чи переспрямування.
Та не будемо аж надто протиставляти філософію та повсякдення, філософське мислення та буденні уявлення людей. За найнесприятливіших умов філософія живиться із загальнолюдського духовного досвіду, підґрунтям якого є безпосередній життєво-практичний досвід людей. Щодо нього заслуговує на увагу свідчення М.Горького. У своїй автобіографічній повісті "Мої університети" він зазначає: "Згодом я не зустрічав у книжках думок, яких би не чув до того в житті". Разом з тим ідеї, розроблені у межах філософії, в гой чи той спосіб стають надбанням повсякденної життєвої практики. Згадаємо, наприклад, ідею автономії особистості, ідею прав і свобод людини, ідею діяльності як субстанції людського світу, а згодом на противагу до неї - ідею самообмеження людини як дійсного способу її ствердження в універсумі. Ці й багато ще які суто філософські ідеї так чи так увійшли до широкого вжитку в духовному житті сучасного людства. Простежимо ж дещо конкретніше взаємозв'язок філософії з повсякденним життям людей.

1.1.2. Життєвий ґрунт і життєве призначення філософії
Хоч би як ми уникали всіляких усклад­нень, хоч би як убезпечували свою життєву "колію", рано чи пізно з тих чи тих причин у перебігу життєвих подій виникають "розриви", утворюються певні "порожнини" - зони відсутності смислу. Й от тоді перед нами постають питання, на які немає готових відповідей у нашому повсякденному досвіді: "Хто я такий?", "Як я живу?", "Чи можу я бути кращим?", "Що для цього потрібно?", "Чому є зло?", "Чому світ усталений так, що всі люди не можуть бути добрими?", "Що таке сам світ?", "Що є вічність?", "Що є людина перед лицем світу й вічності?", "Що означає бути людиною?". Й низка таких питань може бути легко продовжена. До того ж кожне з них має здатність до розгалуження, може дати початок кільком лініям таких питань. Відповідно до обставин життя, духовної структури особистості тощо питання ці мають для людей різну вагу, є для них більш чи менш важливими. Але загалом обминути їх не може ніхто.
Власне, всі ми вже мали певний досвід зустрічі з такими небуденними життєвими питаннями. Згадаймо, як ми (або наші брати-сестри) дивували, ба навіть дратували дорослих своїми запитаннями: "Звідки я взявся?", "Де я був, коли не було тата й мами?", "Звідки беруться думки?". Чи не в цих дитячих запитаннях, які, здавалося б, нічим конкретно не викликані, й перебуває початок філософського мислення? Чи не в цьому наївному небажанні знати межі можливостей свого розуміння? Чи не в цьому природному потязі до перевершення своїх можливостей? Чи не з цього щирого здивування перед відкритістю світу назустріч відкритості людського розуму? Адже казав колись Арістотель (384 - 322 до н.е.), що філософія починається із здивування. А вже в нашому сто­річчі німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889 - 1976) висловив думку, що сутність філософії становить саме запитування: запитування світу людиною й людини світом.
Так, саме людина й світ в їхній пов'язаності й становлять той смисловий стрижень, який поєднує всі ті питання, які, прориваючи межу повсякденності, ставлять людину перед лицем того принадного й застерігаючого, близького й утаємниченого, - перед лицем народжуваного сенсу. Відношення "людина - світ" стає тим смисловим центром, навколо якого формується в певну цілісність той духовний зміст, що його набуває людина, відшукуючи відповіді на ті питання, націлені на здобуття нового смислу. Цю духовну цілісність звуть світоглядом.
Далеко не у кожного його світогляд є результатом напру­жених духовних шукань, свідомих зусиль по ствердженню життєвих смислів. У більшості потяг до запитування світу й себе самого гальмується ще в дитинстві. А потреба в нових смислах, а головне - в їх упорядкуванні, задовольняється
Через усталені життєві стандарти, через трансльовані мораллю, мистецтвом, системою освіти й виховання схеми світосприйняття й світорозуміння. Звичайно ж, зазначені способи формування світогляду являють собою лише головні варіанти. Між ними спостерігається чимало перехідних форм, коли Поруч із прилученням до традиційних поглядів, вірувань і Переконань помітну роль у становленні світогляду відіграють і власні духовні зусилля людини. Але хоч би в який спосіб було набуто світогляд - традиційний чи індивідуально-пошуковий, світогляд є світогляд. Тобто він виконує щодо життєдіяльності людини певні сталі (інваріантні, як сказали б математики й фізики) функції.
Світогляд становить духовне ядро особистості. Він дає ґрунт для наших намірів і планів. З нього проростає наша віра й надія. Саме він постачає нам найбільш вагомі життєві смисли - цінності, на яких ми вибудовуємо нашу лінію поведінки, а потім і нашу життєву "колію", яка не завжди збігається з нашим справжнім життєвим шляхом. Власне, світогляд надає вагомості нам самим. Він надає нам змогу засвідчити свою позицію в світі: огляд світу, дослухання світу, ствердження своє в світі. Це та точка відліку, без якої кожний із нас втратить орієнтацію - й у світі, й у конкретній життєвій ситуації.
Ця надзвичайна "потрібність", безперечна дієвість світо­гляду пояснюється кількома обставинами. По-перше, як уже зазначалося, світогляд являє собою певну духовну цілісність. Його складають різні вияви людського духу, поєднані єдиним смислом. При докладнішому розгляді світогляду в ньому можна виявити й знання різного типу, й переживання, норми, цінності, й похідні від них "смакові" вподобання, імперативи тощо. Але все це "матеріал" для формування світоглядної форми вияву духовного змісту - переконання. Саме наяв­ність переконань у структурі світогляду забезпечує йому сис­темний характер. Бо інші його елементи дістають своє виправ­дання лишень як такі, що забезпечують виникнення, устален­ня й функціювання переконань. Сама ж системність світогляду може бути різною відповідно до його спрямування та його якісного складу. Приміром, світогляд малоосвіченої віруючої людини за способом упорядкування своїх складових значно відрізняється від світогляду, де поєднуються сучасні наукові знання з релігійними віруваннями. Та й у віруючих людей внутрішні системні зв'язки будуть відмінними від­повідно до їхньої конфесійної приналежності та рівня їхньої релігійності.
По-друге, світогляд є такий зміст духовного життя людини, який безпосередньо сполучений з її буттям, має в бутті людини свого відповідника, свого "партнера". Це - досвід. Саме життєвий досвід відфільтровує все, що безпосередньо не відповідає життєвим інтересам людини, полишаючи "чужі" або "нейтральні" знання, погляди, норми, цінності тощо в загальному духовному просторі свідомості на зразок космічного пилу у Всесвіті, з якого можуть виникнути, а можуть і не виникнути нові планети. Все ж "своє" підлягає переробці життєвими смислами в цілісну систему світогляду. Щоправда, людський досвід можна й "обдурити", нав'язавши людині штучно вироблені життєві смисли, як це робиться через пропаганду, інші форми духовного впливу. Але щоб у резуль­таті мати світогляд, без досвіду не обійтися. Просто життєво-практичний досвід тією чи тією мірою заміщений досвідом взаємодії з певною уявною реальністю за умови, що вона сприймається як справжня дійсність. Отож, світогляд може бути вибудований на дійсних смислах або на їхніх сурогатах. Звідси відповідальність людини за свій світогляд. Усім зміс­том свого життя, його кінцевим смислом платить вона за спокусу духовного комфорту, за нехіть до зусиль щодо по­глиблення практичного й життєвого досвіду. Саме здатність до духовного зусилля надає світогляду людини широти й відкритості. Саме за цих умов питання, що перевищують рівень повсякденних інтересів (а це, власне, й є світоглядні питання), не завдають людині духовної травми, не калічать її життя, а, навпаки, сповнюють життя додатковим смислом. Саме прагнення прилучитися до процесу породжен­ня нових смислів, його усвідомлення, спроба переконатися в істинності цього процесу і в достотності породжуваних смис­лів - оце й є те, що звуть філософуванням. Без нього - бодай у найпростіших його формах - людська особистість не була б завершеною. Філософське міркування над світом, над життям, над шляхами вдосконалення людини додає осо­бистості нового виміру, без якого певні життєві смисли не мали б де ствердитися. Ввіходячи в духовне життя людини, філософія допомагає їй бути самою собою. Філософія виявляє й розвиває притаманну нам здатність Що самоусвідомлення, до свідомого регулювання наших думок, почуттів, вольових порухів - те, що називають рефлексією. Завдяки послідовній і тривкій рефлексії наше "я" поглиблюється й розширюється. Воно позбавляється небез­пеки бути поглиненим тими випадковими змінами, що їх нав'язує нам життєвий процес. Отже, через рефлексію, розгорнене філософське міркування самототожність людинидістає свій справжній ґрунт, набирає рис необхідності, безумовної дійсності. Зменшується чи навіть зовсім зникає тінь необов’язковості, що супроводить людське буття. Спеціалізуючи рефлексивну здатність людини, постійно дбаючи про її подальше вдосконалення, філософія спрямовує рефлексії передусім до розгляду тих питань і проблем, що їх ми визначили як світоглядні. При цьому матеріалом рефлексивної діяльності є не стільки індивідуальний життєвий досвід, скільки загальнокультурний досвід людей - досвід перебування й самозростання їх у культурі. Й справді, щоб рефлексія, філософське міркування могли відбутися, потрібно мати в духовному просторі щось стале, визнаване за достотне та істинне, з чим можна було б співвіднести свої мінливі думки й переживання. Спираючися на такі сталі духовні структури (вірогідні знання, принципи, ідеали тощо), |рефлексивне мислення досягає свого вищого рівня, функціює вже як теоретичне мислення. Тому філософське міркування як таке тяжіє до теоретичного розгляду світоглядних проблем. Воно прагне обґрунтувати загальну орієнтацію людини у світі теоретичними засобами, щоб надати своїм висновкам дійсної загальнозначущості. Отже, у своїх розвинених формах філо­софія являє собою теоретично обґрунтований, раціоналізований світогляд. Можна сказати, що це теоретична добудова світогляду. Але через свою рефлексивну природу філософія є разом з тим усвідомленням меж світогляду, а тому - Пориванням до його перевершення. Коли ж філософія втра­ти це поривання, вона перетворюється на ідеологію, міф або | на інші нерефлексивні різновиди суспільної самосвідомості.
Звісно, як спосіб теоретичного обгрунтування світогляду філософія вимагає певної підготовки, передбачає наявність особливих здібностей. Тому поряд з духовними шуканнями На грунті життєво-практичного досвіду історично визначалася особлива галузь культурної творчості - філософська діяльність, яка набула рис професійності. Та чи може така філософія чимось зарадити пересічній людині, не обізнаній з її професійними тонкощами? Чи має вона життєвий смисл? Так, може. Так, має. Через низку опосередковуючих ланок (література, мистецтво, система освіти тощо) філософія просичує наш світогляд додатковими смислами. Засобами послідовного рефлексивного мислення вона обґрунтовує одні норми й цінності та заперечує інші. Цим вона допомагає розрізняти важливе та неважливе, дійсне та належне в перебігу подій. У такий спосіб вона сприяє свідомій вибудові нашої життєвої стратегії. Філософія, таким чином, виступає дієвим засобом самопроектування людини і його смисловим забезпеченням. Цим самим вона доповнює сама себе як спосіб ствердження людської самототожності. Отже, філо­софія збільшує і сталість, і осмислену змінність людини. Вона суттєво розширює можливості людини як до цілісного поєд­нання життєвих смислів, так і до руху їх у просторі свободи. Іншими словами, філософія підносить людину до нового щабля, вищого, ніж той, на якому вона живе в межах повсяк­денності.
Тепер проілюструємо сказане на прикладі. Подивимося, як виглядає праця філософської думки, застосованої до роз­гляду суто життєвих проблем.
Візьмемо книжку всесвітньо відомого вченого-філолога й філософа Олексія Федоровича Лосева (1893 - 1988), яка 'має знаменну назву "Дерзання духу". В ній вміщено жур­нальні публікації останніх років життя філософа. Серед них - інтерв'ю одному з популярних молодіжних видань. Журналістка звернулася до Лосева з проханням визначити своє життєве кредо. Ось його думки з цього приводу, у стислому викладі.
До того, як говорити про моє життєве кредо, зауважує О.Ф. Лосєв, спочатку з'ясуємо, що таке життєве кредо взагалі. Але спочатку спробуємо усвідомити, що таке життя. Мабуть, слід погодитися з тим, що життя обов'язково є становлення. А становлення - це безперервна зміна, суцільний потік без визначення того, що саме змінюється й спливає. В цьому полягає трагізм життя. Як чисте становлення, життя не несе в собі ознак того, що в цьому процесі безперервних змін установлюється. Нічого не відомо ні про його початок, ні про його теперішній стан, ні про те, до чого воно прямує. Тому чистий життєвий процес є повна безглуздість. Але у такому чистому вигляді життя, звичайно, не існує. Я не можу знати, чим я зараз є, але об'єктивно все ж чимось є. Справжній трагізм життя полягає в тому, що люди можуть не знати, звідки вони, що вони зараз таке й чим вони будуть завтра, але реально з ними щось відбувається, реально існує їхнє минуле й настане їхнє майбутнє. Трагізм тут пов'язаний саме з неусвідомленістю життя.
Але знову ж таки, не буває абсолютно не усвідомленого життя. Життя - це не тільки становлення життя, а й саме життя, зокрема людське життя. А те, що протистоїть у люд­ському житті безперервній плинності, - це особистість.
Особистість - це така однинність, неповторність, яка є не тільки носієм свідомості, мислення, почування тощо, але взагалі є суб'єктом, який сам себе співвідносить з собою та з усім довколишнім. Та чи існує цей суб'єкт реально ачи ж дійсним є лишень його внутрішнє життя? Так, він існує реально, тобто він є водночас і об'єктом. Отже, особистість являє собою тотожність суб'єкта та об'єкта. Бо особистість є остільки, оскільки існують інші особистості, від яких вона відрізняється і з якими вона пов'язана певними стосунками. Інакше сама особистість залишиться для нас непізнаваною.
Пов'язаність особистостей становить суспільство. При­чому це не проста їх сукупність, а певний носій певних нових Якостей. А суспільство не існує без історії, яка є ніщо інше, як становлення різних соціально-особистісних стосунків. От­же, й життя самої особистості є становлення такого зв'язку внутрішнього та зовнішнього, суб'єктивного та об'єктивного, Поли життя визначається як результат, згусток соціально-історичних співвідношень.
Осмислене життя особистості на тлі історії неможливе без Ідеалу. Будь-який ідеал взагалі є щось безумовне, владне. Це завжди певна історична вимога, зумовлена обставинами життя особистості в суспільстві. Проте, з іншого боку, в ідеалі завжди присутнє, своєрідно закріплене прагнення особисто вільної повноти. Ідеал для особистості - це те, чого вона вільно досягає й що відповідає її пориванням до самостверд­ження.
Життєво-особистісний ідеал є поєднання історичного ім­перативу й вільного, становлення особистості. Прилученість до певного ідеалу, переконаність в його здійсненні - це й ё життєве кредо.
Але будь-який соціально-історичний імператив є віднос­ний. Та говорити про відносність чогось можна лише в тому иипадку, якщо передбачається й щось абсолютне. Абсолют­ною ж межею для нас і для будь-яких соціально-історичних Імперативів буде загальний і вільний людський добробут. Моє життєве кредо й полягає в тому, щоб будь-якими засобами, нехай і відносними та обмеженими, здійснювати ідеал загаль­ного й вільного людського добробуту. Здійснювати щоденно, и найбуденніших діях і вчинках.
Сподіваюся, наведені міркування О Ф Лосева дали вам змогу переконатися в тому, що філософія міцно пов'язана з життям і має свої можливості для того, щоб бути життєво значущою для людей.

Загрузка...

Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2018 год. (0.009 сек.)