Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Історія формування та географія Західної української діаспори

1) Этапы всемирной эволюции производительных сил

2) Критерии рациональности поведения современных людей

3) Разнообразие общественных благ и особенности их потребления

4) Природные ресурсы России: объемы запасов и особенности размещения

5) Природные ресурсы нашего региона и их место в экономической системе России

6) Современные тенденции и перспективы формирования трудовых ресурсов России

7) Национальное богатство России: экономическое наследие и современные тенденции формирования

8) Развитие экономики России за последние 100 лет: обзор тенденций

9) Предпринимательская способность как особый фактор производства

РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ ТА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Історія формування та географія Західної української діаспори

За типологією українська діаспора поділяється на: Східну українську діаспору – нові незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі (Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, країни Середньої Азії, Закавказзя, Балтії); Західну українську діаспору – Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Аргентина, Бразилія, інші країни), Австралія, Західна Європа (Великобританія, Німеччина, Франція, Італія тощо), Центральна і Східна Європа (Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія тощо), Азія за межами колишнього СРСР (Китай, Туреччина, інші країни). Формування західноукраїнської діаспори, як і східної, відбувалося завдяки еміграційним процесам, причини яких значно різнилися в різні часи формування української державності. Західноукраїнська діаспора розпочала утворюватися в кінці XIX ст., коли із Західної України став масово емігрувати трудовий люд, котрий намагався врятуватися від утисків з боку австро-угорських і польських поміщиків та капіталістів, її бурхливий і широкий потік прямував до американського континенту, головним чином до США і Канади, уряди які були зацікавлені у дешевій робочий силі.

Перша хвиля масової еміграції українців за кордон почалася із Закарпаття у 70–х роках ХІХ століття. Вже дещо пізніше еміграція охопила Лемківщину, Гуцульщину, Бойківщину, Східну Галичину, Буковину. З 1880 по 1914 рр., наприклад, з цих регіонів виїхало приблизно 800 тис. людей, з них у США поселилося за цей період майже 360 тис. українців.

Друга хвиля співпала зі складним соціально-політичним становищем в українських землях у 1917–1920 рр., що знову викликало еміграції українського населення, але вже з різних регіонів нашої держави. Це була переважно політична еміграція. За 4 роки до Західної Європи та ін. країн світу виїхало понад 300 тис. людей. Друга хвиля масової української еміграції виявилася також у формі переселення за океан тих груп українців із Галичини, Буковини, Закарпаття, частково Волині, які вирушали туди на заробітки. Хоча і в даному випадку не можна не брати до уваги певних політичних мотивів.

Третя хвиля масового переміщення населення з України припадає на закінчення Другої світової війни. За період окупації фашистською Німеччиною України з її етнічної території на примусові роботи у Західну Європу було вивезено 4,2 млн. громадян. Вони являли собою переважно молодих людей, котрі, залишившись живими, знову повернулися на батьківщину. Проте близько 310 тис. людей залишилося в Західній Європі, а вже звідти понад 240 тис. людей переселилися в інші країни світу: США і Канаду – 175 тис., Аргентину і Бразилію – 35–40 тис. чол., Австралію – 30 тис. людей.

Четверта хвиля триває і по сьогодення, хоча пік її активності в минулому. Починаючи від 90–х років XX ст., в Україні активізувалась тимчасова заробіткова еміграція в Росію та країни Європи й Америки. Її активізація зумовлена багатьма внутрішніми причинами, а також зміною міжнародних умов міграційних рухів. До внутрішніх українських причин, що стимулювали заробіткову еміграцію, належать:

– радикальна реорганізація соціалістичних економічних відносин на відносини ринкового господарства, що зумовило занепад низки галузей промисловості і раптово спричинило значне зростання безробіття;

– криза "соціалістичних" колективних і державних форм організації сільськогосподарського виробництва, що призвела до появи значної частини незайнятого сільського населення;

– зменшення фінансово–економічних можливостей молодої незалежної Української держави у справі утримання системи народної освіти, охорони здоров'я, соціальної сфери, що призвело до скорочення доходів великої частини інтелігенції, безробіття її певної частини;

– зростання соціальних потреб населення України, пов'язаних із запровадженням в умовах ринкової економіки платних форм освіти, медичного обслуговування, дрібного власного підприємництва, зростання оплати житлових потреб та ін.

Таким чином, внутрішні українські економічні причини були дуже сильними. В середині 90–х років вони зумовили активну човникову міграцію, що незабаром почала трансформуватись у заробіткову. І човникова, і заробіткова міграція стала можливою у зв'язку з послабленням режиму перетину кордонів, оформленням туристичних поїздок, поїздок, пов'язаних з певними видами міждержавних господарських зв'язків.

За даними Інституту соціології НАН України, тимчасова трудова еміграція за кордон охопила 10,2% українських сімей, а в Україні налічується близько 15 млн. сімей, отже, з метою заробітку за кордон виїжджали, принаймні, 2–2,5 млн. осіб. Дипломатичні представництва України за кордоном наводять таку кількість українських заробітчан у зарубіжних країнах: у Польщі – 300 тис., Італії та Чехії – по 200 тис., Португалії – 150 тис., Іспанії – 100 тис., Туреччині – 35 тис., США – 20 тис., Угорщині – 9 тис., Росії – 1 млн. осіб. В інших країнах (Греції, Словаччині, Німеччині тощо) кількість українських заробітчан менша. Заробивши бажану суму грошей, одні заробітчани повертаються додому, на їх місце прибувають інші, але є і така частина, яка залишається за кордоном на постійне місце мешкання, що також впливає на формування сучасної української діаспори. Всі ці хвилі і сформували Західноукраїнську діаспору, однак в кожній окремо взятій країні їх інтенсивність в різних країнах була не однакова.

Як видно з таблиць 1, 2, сьогодні значно змінилася не тільки чисельність західної діаспори (4023,5 тис. чол. проти 3353 тис. на кінець 90–х років), а й її географія. Поряд з традиційними країнами, так званої «старої» діаспори (США, Канада, Бразилія, Аргентина, тощо) з’явились нові країни (Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Туреччина, тощо), в яких українська діаспора почала інтенсивно формуватись після здобуття Україною незалежності. Таке формування пов’язане з інтенсифікацією потоків трудових мігрантів з України до цих країн. Слід зауважити, що реальна чисельність західноукраїнської діаспори коливається на рівні 5 – 5,5 млн. за рахунок нелегальних мігрантів.

Найчисельнішою українська діаспора залишається в Канаді (1251,2 тис. чол.) та США (1110,1 тис. чол.) (тут і надалі табл. 2.1). В Канаді вона сформувалась за наступних етапів:

· 1812–1890–ті рр. – період поодинокої епізодичної імміграції українців.

· 1891–1914 рр. – «перша хвиля» масової трудової імміграції та початок формування української етнічної групи. вперше з'явилися 1892 р. Того ж року в квітні у місцевості Една–Стар, 50 км на північний захід від Едмонтона провінції Альберта, була заснована перша українська колонія. Впродовж 90–х років XIX ст. до Канади переважно із Галичини і Буковини прибуло понад 30 тис. українців, а від 1900 р. до Першої світової війни – ще близько 140 тис. Українська еміграція в Канаді до 1914 р. досягла близько 170 тис. осіб. Це була перша хвиля еміграції, що рекрутувалася головно з українських земель у складі Австро-Угорщини.

· 1920–1941 рр. – «друга хвиля» масової трудової імміграції та консолідація етнічної групи. Вона становила 68 тис. осіб. У той період до Канади їхали емігранти із Галичини, а також із Західної Волині.

· 1950–1960 рр. – «третя хвиля» імміграції з переміщених осіб. Після Другої світової війни до Канади прибули ще близько 33 тис. українців. Переважно це були переміщені особи із вивезеної на примусові роботи до Німеччини української молоді, що після закінчення війни опинилася у західних зонах окупації, та частини радянських військовополонених і учасників українського національно-визвольного руху, котрі після 1945 р. теж опинилися в західних зонах Німеччини.

Таблиця 2.1.

Динаміка чисельності та географія сучасного розселення українців країнах Західної діаспори Америки, Австралії та Азії

· з 1960–1991 рр. – розвиток української етнічної групи Канади в умовах відсутності поповнень з України.

Сьогодні українців найбільше в провінціях Онтаріо, Альберта, Британська Колумбія, Манітоба, Саскачеван, Квебек. За характером зайнятості, соціальним складом, професійним поділом українці повністю інтегровані в канадське суспільство. В Канаді існує понад 1000 етнічних українських організацій (тут і надалі додаток А), найвагоміша з яких Конгрес українців Канади (КУК). Також Торонто, є місцем перебування штаб-квартири Світового конгресу українців (СКУ) та місцем розміщення головного офісу Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО), яка об’єднує 23 неприбуткових організації з 12 країн світу. СФУЖО підтримує культурні, освітні, гуманітарні та соціальні програми. СФУЖО має консультативний статус в Економічній та Соціальній раді ООН та в ЮНІСЕФ.

Перша хвиля української еміграції в США почалася в 1880–х роках. Її основу складали вихідці із Закарпаття, Галичини і Буковини. Ця хвиля мала масовий характер з 1890–х років і до початку 1–ї світової війни. Спочатку більшість новоприбулих знаходили роботу на вугільних шахтах і металургійних заводах штату Пенсільванія, тому цей регіон і став осередком перших українських іммігрантів. Решта влаштовувались на заводах на Північному Сході США – у Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Коннектикуті.

Друга хвиля української імміграції до США припала на міжвоєнний період (20–30–ті роки ХХ століття) і суттєво відрізнялась від довоєнної. По-перше, різко зменшилась кількість іммігрантів, що було пов’язано з періодом Великої депресії у США, а також запровадженням американськими властями заходів з обмеження імміграції. По-друге, серед українців з’явились перші політичні емігранти – учасники визвольних змагань в Україні 1918–1920 років.

Переважна частина українців з третьої хвилі імміграції прибула до Сполучених Штатів протягом 1947–1951 рр. і належала до категорії так званих «переміщених осіб», які після Другої світової війни перебували у таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розвиткові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі. Цих іммігрантів об’єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави.

Початком четвертої хвилі імміграції до США (так званої «економічної імміграції») можна вважати середину 1980–х років. Спочатку сюди прибули декілька тисяч українців з Польщі. А вже потім чимало українців, користуючись можливістю відвідати родичів в Америці, залишались тут на постійне проживання.

Українці мешкають досить компактно, причому близько половини їх загальної кількості припадає на північно-східні промислові штати Пенсільванія, Нью-Джерсі та Нью-Йорк, де вони мешкають виключно в містах. Розподіл українців за соціальними та професійними характеристиками в основному відповідає загально американським пропорціям. В Америці діють десятки українських громадсько-політичних і громадсько-культурних організацій, товариств, об'єднань. З-поміж них – масовий Український народний союз, членами якого є понад 80 тис. осіб і який має понад 50 місцевих відділків. У США сформувалися відомі центри українського наукового життя. Це Українська вільна академія наук, Український науковий центр Гарвардського університету, Український стоматологічний інститут в Нью-Йорку, Українська академія мистецтв і наук, Інститути української мови і літератури, Українське історичне товариство. Винятково розгалужена і широкопрофільна українська періодика у США.

Країнами значного зосередження української діаспори є південноамериканські Бразилія, Аргентина, Парагвай, Уругвай, Венесуела. Перша хвиля української еміграції, головно з Галичини, привела до формування у Бразилії української діаспори – близько 44 тис. осіб. Найбільше українців – 33,5 тис. – розселилось у штаті Парана, близько 2250 – у штаті Ріу–Гранді–ду–Сул та ін. У міжвоєнні роки українську діаспору в Бразилії поповнило близько 9 тис. вихідців з Волині та Полісся. Нарешті, після Другої світової війни в цю країну прибуло ще 7 тис. українців. На відміну від США, більшість українців Бразилії – близько 85% – розселена у сільській місцевості й 80% їх зайняті у сільському господарстві. Вирощують "старокрайові" культури: жито, пшеницю, картоплю, льон, гречку, а також місцеві: чорну квасолю, каву, маніоку, рис, чай, цитрусові. Лише 20% українців зайнято в промисловості, торгівлі, освіті, сфері управління. Сільське населення краще зберігає українську мову, міське підпадає інтенсивній асиміляції. У галузі освіти і науки найбільш вагомим є прийняття закону про право навчання української мови в урядових школах, де навчаються діти українського походження, а також робота українського відділення в університеті Ріо-де-Жанейро. В країні працюють українські громадські організації, найбільш масовими є Українсько-Бразильська Центральна Репрезентація та Українське Товариство Бразилії.

Еміграція до А ргентини розпочалася в 90–х роках XIX ст. і мала декілька хвиль. Друга припала на міжвоєнний період, коли до Аргентини прибуло понад 40 тис. українців. Завдяки природному приросту кількість українських іммігрантів в Аргентині на 1933 р. досягла близько 100 тис. осіб. Третя хвиля української еміграції припала на 1946–1950 pp. і становила кілька тисяч осіб, головно інтелігентних людей з учасників національно-визвольного руху, яким довелося залишити батьківщину. На сучасному етапі кількість аргентинців українського походження становить 300 тисяч осіб, найбільше з яких зосереджено у столиці й провінції Буенос–Айрес, у провінціях Місьйонес, Чако, Тукман, Формова, Коррієнтес, Санта–Фе, Мендоса, Кардоба. Приблизно половина українців зайняті у монокультурних видах сільського господарства, що спеціалізуються на продукції чаю, тютюну, рису, сої, цитрусових, бавовни, винограду, овочів та інших видів продукції. Зайняті у сільському господарстві українці краще зберігають рідну мову і спілкуються нею. Натомість українці міст послуговуються переважно іспанською. Серед громадських організацій лідирує Українська Центральна Репрезентація – створена 1947 року, об'єднує понад 30 товариств української діаспори.

Відносно масова українська діаспора у Парагваї та Уругваї. Тут вона почала формуватися з 20–х років XX ст., коли сюди почали прибувати селяни із Західної України та із Закарпаття і Буковини, а також частково переселятися з Аргентини. За роки незалежності України кількість українців в цих країнах значно зменшилася з багатьох причин: повернення на батьківщину, виїзд до інших, більш розвинутих країн, асиміляція. Сьогодні Парагвай налічує 6,8 тис. громадян українського походження, Уругвай – 6 тис. осіб. Більшість українців Парагваю проживає у м. Енкарнасіон, хоча чимало мешкає у сільських поселеннях, окремі з яких мають українські назви: Нова Україна, Нова Волинь, Богданівка, Тарасівка, Перевертівка, Морозенка, Сибір, Кавказ, Зелений Клин та ін. Більшість українців Уругваю проживають у містах, у тому числі столиці країни Монтевідео. В країнах діють поодинокі українські громадські організації.

Венесуела. Перша українська етнічна група утворилася у цій країні біля 1947 року з числа трьох тисяч переміщених з Німеччини осіб. Треба зазначити, що число її представників до сьогодні суттєво не збільшилося: понад чотири тисячі осіб українського походження зараз проживають у містах Каракасі, Валенсії, Маракайо та Пуерто Кабальо. Не дивлячись на відсутність спеціальних освітніх закладів з українською мовою, рівень користування нею досить високий, так само як і високим є інтерес до української національної та сучасної культури.

Українці вперше з'явилися в Австралії та Новій Зеландії після Другої світової війни з хвилею біженців з Європи, перша частина якої досягла зеленого континенту в 1948 році. Сьогодні старша генерація, яку можна назвати засновниками українського життя в Австралії, поступово вимирає, а покоління, народжене в цій країні, має інші інтереси. Тепер в Австралії немає жодного українського театру, а громади в деяких провінційних містах перестали взагалі існувати. Українці проживають виключно у великих містах, там же діє головна громадська організація Союз українських організацій Австралії (СУОА). За даними перепису населення Нової Зеландії у 2006 році, 1152 резиденти країни заявили Україну місцем свого народження. Українцями, за етнічною ознакою, вважають себе 672 мешканця. В червні 2007 року було офіційно зареєстроване Об’єднання українців Нової Зеландії, що свідчить про продовження формування української діаспори.

Формування української діаспори в Китаї має довгу історію. Українці, які переселялися як з України, так і з інших територій Російської імперії, зокрема з близького до Маньчжурії Далекого Сходу (Зеленого Клину). Головним регіоном зосередження українських емігрантів була Маньчжурія, Харбін, Шанхай. Вони працювали, переважно, на східно-китайській залізниці, вздовж якої виникали осередки громадського життя. Організоване українське життя в Маньчжурії припинилося у 1945 році із вступом туди радянської армії, а у інших частинах Китаю – на початку 1949 року, перед падінням гоміньданівської влади. Більшість українців в Маньчжурії було заарештовано і вивезено до СРСР, мешканці інших регіонів емігрували до Австралії, Аргентини, Канади і США. Сьогодні в Китаї проживає приблизно 20 тис. осіб українського походження, всі вони цілком асимілювалися й інтегрувалися в суспільне життя цієї країни. Однак, цілком ймовірно, що на сучасному етапі збільшиться кількість трудових емігрантів. Вже сьогодні українці їдуть працювати в Китай вчителями англійської та російської мов, танцівницями, співаками, персоналом для ресторанів, зварювальниками та слюсарями. Цілком можливо, що саме зараз відбувається новий етап формування української діаспори в Китаї.

За експертними оцінками, в Туреччині нараховується приблизно 20 тис. українців, які мешкають або тимчасово перебувають на її території. Більшість українців у Туреччині концентруються в Стамбулі та Антальї та зайняті у сфері послуг. Поступово продовжує зростати трудова міграція з України, яка і формує діаспору. У травні 2008 року було створено Українське культурне товариство в Стамбулі, а в червні 2009 року – організацію «Українська родина» в Антальї. При Українському культурному товаристві функціонує Міжнародний ліцей ім. Т.Шевченка, де навчаються як українці, так і представники інших національностей, які виявили бажання отримати український документ про освіту державного зразка. Навчальний процес у ліцеї проходить за державними програмами українських загальноосвітніх шкіл. Велика увага в ліцеї приділяється вивченню української мови та літератури, а також історії України.

Західна українська діаспора в країнах Європи вирізняється своєю строкатістю. Найбільша чисельність сконцентрована в Італії, Німеччині та Іспанії (тут і надалі рис. 2.1, табл. 2.2).

Формування діаспори в цих країнах відбулося зі здобуттям Україною незалежності та активізацією потоків трудових мігрантів, виключення становить Німеччина, де діаспора почала формуватися з 19 століття. Сумарно в регіоні сконцентровано 400 тис. офіційно зареєстрованих українців хоча реальна кількість в декілька разів більша. В структурі їх зайнятості переважає будівництво, сфера послуг та промисловість, відповідно в розселенні тяжіють до великих міст. У Німеччині проживає більше 120 тисяч українців, утім, великих українських організацій тут немає на відміну від Італії, де існує більше 50 громадських організацій та Іспанії.

Таблиця 2.2

Динаміка чисельності та географія сучасного розселення українців в країнах Західної діаспори Європи

* За даними Об'єднання українців у Польщі, кількість українців становить 250–500 тис. На території Польщі перебуває до 800 тис. українських заробітчан.

** За підрахунками Союзу українців у Румунії, кількість українців становить 250–500 тис.

267* Збільшення в Польщі українців з урахуванням даних об’єднання українців в Польщі.

200* Збільшення в Румунії українців з урахуванням даних Союзу українців в Румунії.

За офіційними даними у Польщі, Чехії, Румунії та Португалії зареєстровано близько 400 тис. українців, однак за дослідженнями українських громадських організацій тільки в Польщі та Румунії знаходяться близько 1,3 млн. українців. Історія розселення українців на польських землях ведеться від часів Київської Русі.

Територіально українська меншина розташована, в основному, у північних і західних регіонах країни: у Вармінсько–Мазурському воєводстві з центром у м.Ольштин, у Дольношльонзькому (м.Вроцлав), Західно–Поморському (м.Щецін), Підкарпатському (м.Жешув), Поморському (м. Гданськ), Малопольському, Підляському.та великих містах – Варшаві та Кракові, причому українці мешкають як в сільській, так і міській місцевості. Організація, яка єднає українців Польщі, – Об'єднання українців Польщі, постійно видаються газета "Наше слово", журнал "Рідна мова". Оскільки українці й поляки протягом віків жили поряд і часто входили до спільних державних утворень, сьогодні важко провести кордон між територіями, де одвічно мешкали два етноси.

Рис. 2.1. Західна українська діаспора в країнах Європи

Разом з тим історичні події розміну польських територій після Другої світової війни зумовили напруженість офіційних польсько-українських відносин і суттєво утруднили життя української діаспори (операція "Вісла"). Освітніми і культурними надбаннями української спільноти в Польщі є численні школи і ліцеї з українською мовою навчання, кафедри української філології у Варшавському та Ягеллонському університетах.

Румунія. Як і в ситуації з Польщею, так і з Румунією Україні непросто точно визначити лінію, де проходять етнічні кордони. На території Румунії проживають 51,7 тис. етнічних українців. (За альтернативними підрахунками Союзу українців Румунії, українська громада країни налічує понад 200 тисяч осіб.). Переважна більшість етнічних українців Румунії є автохтонним населенням, яке компактно проживає у прикордонних з Україною повітах, що свого часу частково входили до складу ранньосередньовічної держави Київська Русь та Галицько-Волинського князівства. До таких повітів відносяться Марамуреш, Сучава Тімиш. Українці становлять більшість у муніципалітетах Бистра, Великий Бичків, Руська Поляна, Ремета, Кривий, Вишня Рівня, Рускова, Балківці, Ульма, Ізвори, Щука та Копечеле.

Процес становлення української діаспори в Чехії умовно можна поділити на чотири періоди.

1. До подій 1917 року більшість еміграції становили представники інтелігенції та студентство.

2. Нова, велика «хвиля» української еміграції припадає на початок 20–х років минулого століття. Вона пов’язана з поразкою у боротьбі за незалежну Україну (інтелігенція, військові біженці). Однак, після другої світової війни, значна частина української інтелігенції під загрозою репресій з боку місцевої комуністичної влади та СРСР була змушена від’їхати далі на Захід.

3. Після завершення другої світової війни, до Чехії прибували військовослужбовці сформованого в СРСР 1–го Чехословацького армійського корпусу, в якому переважали жителі Закарпатської України.

4. До четвертої, сучасної «хвилі» українських мігрантів належать наші співвітчизники, які почали прибувати в пошуках роботи до цієї країни з початку 90–х років минулого століття.

На сьогодні в Чехії мешкає більше 53 тис. українців, зареєстровано близько 135 тисяч українських трудових мігрантів, частина з яких одержала дозвіл на проживання в країні на 10 і більше років, переважна більшість з них створила чесько-українські сім’ї і прагне якомога швидше асимілюватися до оточуючого соціального середовища.

Португалія – найлояльніша європейська країна до емігрантів. До Португалії, яку називали «задвірком Європи» трудові мігранти з України почали їхати з кінця 90–х. Нова хвиля української міграції в Португалію була зафіксована в 2001 році. Вона була пов’язана з поліпшенням процесу легалізації працюючих мігрантів в Португалії, але вже в 2005 році, у зв'язку з ситуацію на ринку будівництва нерухомості, почався зворотний процес вибуття українців з Португалії. На теперішній час Українці зосереджені в Лісабоні, Лейрії, Порту, Авейру, Сантарені, Сетубалі, Бразі, Коїмбрі та їх передмістях, на півдні – в адміністративному окрузі Фару, додавши до міського розселення і сільське. У Португалії діють шість українських громадських організацій, найчисельнішою і найвпливовішою загальнонаціоною вважається Спілка Українців у Португалії.

Наступну групу країн складають Великобританія та Франція. У наш час українці – майже на 90% мешканці міст Парижа і його приміських зон: Меца, Страсбурга, Нансі, Орлеана, Ліона, Тулузи, Марселя, Бордо та ін. Працюють робітниками в промисловості, понад 10% зайняті у сільському господарстві; крім того, серед українців є і дрібні підприємці, а також працівники інтелігентних професій. Хоч українці Франції підпадають асиміляції, багато родин прагне навчати дітей української мови, головно по четвергах, які у французькій системі шкільної освіти є вихідними. Українську викладають в університетах Париж–I, Париж–II, Париж–IV, Бордо та Пуатьє, а також в Інституті східних мов, де створена кафедра української мови та українознавства. Центр культурного життя української діаспори – Париж. З 2004 р. при Посольстві України у Франції працює Український культурно-інформаційний центр.

Офіційна статистика щодо кількості та соціального складу етнічних українців у Великобританії відсутня. На думку керівників українських громадських організацій чисельність української громади сьогодні становить близько 30 тисяч осіб. В основному, це представники першого та другого покоління повоєнної еміграції. За останні кілька років українська громада Великобританії збільшилась за рахунок трудових мігрантів, значна кількість яких перебуває у Великобританії нелегально. На території Великобританії зафіксовано майже 70 місць компактного проживання українців. Найчисельніші громади в Лондоні, Манчестері, Бредфорді та Ноттінгемі. Союз українців у Великій Британії є найчисельнішою українською громадською організацією, до його складу входять 42 відділи та 16 осередків.

Доволі значною є українська діаспора в Греції та Сербії. Українці – п'ята за чисельністю національна громада Греції. За офіційною статистикою, чисельність української громади – 19 785 осіб, однак, фактично офіційна статистика не відповідає правдивій ситуації, інші джерела називають цифру від 30 до 120 тисяч осіб. Особливістю української громади Греції з однієї сторони є її гендерний склад – більшість мігрантів становлять жінки. Інша особливість – абсолютна більшість її становлять емігранти останньої хвилі – періоду 90–х років. Останнім часом, проте, спостерігається тенденція до скорочення кількості новоприбулих. Причини зменшення напливу українців пов'язують із кризовими явищами в економіці Греції. Зайняті українці переважно у сфері послуг, на будівництві, а тому мешкають, як правило, у великих містах: Афінах, Піреї, Салоніках и Петрі. Українська діаспора розвивається динамічно, з’явився цілий ряд українських громадських організацій (додаток А).

В усіх колишніх країнах Югославії присутня українська діаспора але вона небагаточисельна, найменше українців мешкає в Словенії – 0,5 тис. осіб, в Хорватії, Боснії та Герцоговині, Македонії їх чисельність коливається від 3 до 5 тис. Найбільше ж українців в Сербії – 20 тис. Сюди окремі ченці переселялися з України ще в XV столітті. Нова хвиля переселення на простір колишньої Югославії починається в 1890 р. із західних областей України – Галичини, Закарпаття та північної Буковини – територій, які були у складі Австро-Угорщини, переселялися вони до Боснії і частково Хорватії. Далі, після Жовтневої революції починаються масові переселення білих емігрантів до Королівства сербів, хорватів і словенців. Після Другої світової війни почалася колонізація Воєводини, що спричинило утворення там української національної меншини. Сьогодні регіоном компактного проживання меншини є Автономний край Воєводина, зокрема, адміністративний центр автономії Новий Сад та міста Врбас, Кула, Сремська Митровиця, Інджія, Белград. В усіх зазначених країнах, окрім Чорногорії, працюють українські громадські організації, які забезпечують зв'язок з Україною.

Формування порівняно невеликих українських громад в Австрії, Швеції (по 6–7 тис.), Угорщини (3,5 тис.) та Болгарії (3,1 тис.) розпочалося з 18 століття і мало декілька етапів, які відповідають хвилям міграцій до західноукраїнської діаспори. Сьогодні українці мешкають переважно в містах (табл. 2), виключення становить Угорщина, де українці розселені в селах уздовж середньої течії річки Тиса.

Формування української діаспори в Бельгії мало певні відмінності. До Першої світової війни в Бельгії проживала лише незначна кількість українських робітників та студентів. Під час Другої світової війни більшість українців залишили територію Бельгії. В перші післявоєнні роки до Бельгії переїхало із Німеччини близько 2 тисяч українців, які були туди вивезені на примусові роботи. Кількість українців зросла до 10 тис. за рахунок осіб, які, перебуваючи у таборах для переміщених осіб, уклали контракти на працевлаштування в Бельгії терміном на 2 роки. На сьогодні в Бельгії за офіційними даними мешкає близько 2,5 тис. осіб, які мають українське походження. Більшість із них проживає в м. Генк, м. Льєж та м. Брюссель. За 60 років перебування в Бельгії українські організації накопичили значний досвід громадської та мистецької діяльності, направленої на консолідацію культурної ідентичності, шляхом популяризації українського фольклору, української історії та мови, що сприяло збереженню їх національної і етнічної ідентичності.