Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Історія формування та географія Східної української діаспори

Читайте также:
  1. Акт відновлення Української держави (30 червня 1941 року).
  2. Акт проголошення незалежності української держави (1941р.) та його значення.
  3. Актуальність соціальної роботи у світлі реформування пенітенціарної системи України.
  4. В.О.Сухомлинський про формування гуманної особистості
  5. Введення аналогових сигналів і формування дискретних статичних сигналів
  6. Взаємозв’язок у навчанні української та російської мов
  7. Вибори- це встановлена законодавством процедура формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування безпосередньо виборцями шляхом голосування.
  8. Виникнення та формування концепції системного підходу.
  9. Відновлення української державності як гарантії забезпечення усіх прав українського народу.
  10. Відродження української національної свідомості у першій половині 19ст. Діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

Східна діаспора, яка виникла в країнах СНД, формувалася в кілька етапів:

1) до XIX ст.;

2) кінець XIX — початок XX ст.;

3) середина 20–х — повоєнні роки;

4) післявоєнні роки — до розпаду Радянського Союзу;

5) сучасний – після 1991 року.

В першому етапі доцільно виділити:

а) переміщення українців з Чернігівщини на Курщину і Воронежчину у XV – XVI ст. у зв'язку з боротьбою між Великим князівством Литовським та Москвою за українські землі;

б) формування української колонії на московських землях під час Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького та підписання договору 1654 р.;

в) XVIII ст. відзначилося тим, що до Російської імперії прибували українські козаки (особливо після заборони Катериною II Запорозької Січі) та діячі мистецтва й культури. Наприкінці XVIII ст, крім Москви, помітні осідки українства виникають у Центрально-Землеробському районі, Нижньому Поволжі та на Північному Кавказі.

Другий етап характеризується освоєнням нових місць переселення. Основна маса українців у Росії опинилася внаслідок освоєння вільної території Російської імперії, особливо під час реформи П. А.Столипіна. Це насамперед Сибір, Далекий Схід, Казахстан та Середня Азія. Впродовж двох-трьох десятиліть кількість вихідців із України зросла у названих регіонах на кілька відсотків. Саме в цей час формуються, так звані «клини» – території компактного проживання українців: сірий, зелений, жовтий та малиновий.(додаток В).

На третьому етапі етапи особливо помітний слід у переселенських рухах залишили кампанії розкуркулення українського селянства (20–30-і рр.) та депортація учасників боротьби проти радянського режиму на західноукраїнських землях й членів їхніх сімей. На 1 березня 1945 р. з 6 західних областей було виселено близько 18 тис. чол. (члени підпілля ОУН), тих, хто ухилявся від служби у Червоній армії – понад 13 тис. (станом на 1 червня 1945).

Після війни українці емігрували в різні регіони колишнього Радянського Союзу під час так званої кампаній освоєння цілинних земель, російського Нечорнозем'я, Тюмені, у складі робочої сили, яка спрямовувалася, зокрема, в країни Прибалтики після їхнього приєднання до СРСР.

На сучасному етапі громадяни України залишають материнські землі перш за все за соціально-економічними мотивами, у основі яких лежать глибокі розчарування нинішньою складною економічною ситуацією в Україні. Водночас, кількість української діаспори в країнах колишнього Радянського Союзу зменшилась, здебільшого, внаслідок повернення українців на Батьківщину після проголошення незалежності та асиміляції українського населення.

Сьогодні доводиться практично починати з нуля відродження української етнічності на терені колишнього Радянського Союзу. Зовнішні чинники певною мірою сприяють цьому процесові, передусім йдеться про виникнення нових незалежних держав й початку демократизації суспільства нових країн. Про відродження етнічності українців східної діаспори свідчить діяльність більше 120 товариств, функціонування недільних та кафедр української мови в університетах; українська етнічність підтримується також періодичними і неперіодичними газетам, постійним (Таллінн, Нижньовартівськ, Кишинів) та спорадичним радіо – та телепередачам. Перспективи подальшого збереження української етнічності залежать від подальшого розвитку демократії у цих країнах та змогою України захищати права українських етнічних меншин поза її межами.

На сьогодні, кількість українців в Східній діаспорі становить 3395,7 тис. чоловік, що значно менше, ніж було в 90–х роках (6767,1 тис.). Найчисельніша українська діаспора у Російській Федерації (табл. 2.3, 2.4).

Таблиця 2.3

Динаміка чисельності та географія сучасного розселення українців та осіб українського походження в країнах Східної діаспори

Країна Чисельність українців та осіб українського походження (тис. чол.) % до 90–х років Основні регіони компактного проживання українців та осіб українського походження
на кінець 90–х років на сучасному етапі
1. Росія 4362,9 1928,0 44,2 Москва та Московська обл., Ханти–Мансійський АО, Краснодарський та Приморський край, Ростовська, Саратовська, Воронезька, Самарська, Омська, Оренбурзька, обл., Башкортостан,
2. Казахстан 896,9 547,1 61,0 Костанайська, Карагандинська, Павлодарська, Акмолинська, Північно–Казахстанська області
3. Молдавія 600,4 442,4 73,7 Кишинів, Бєльці, Бричанський, Окницький, Єдинецький, Ришканський райони; Тирасполь, Рибницький район
4. Білорусь 291,0 158,7 54,5 Берестейська, Брестська, Вітебська, Гомельська, Мінська, Гродненська, Могільовська області, Мінськ
5. Узбекистан 153,2 70,2 45,8 Самаркандська, Бухарська, Ферганська області, Ташкент
6. Киргизстан 108,3 50,4 46,5 Чуйська область,Бішкек
7. Латвія 92,1 52,9 57,4 Рига, Лієпая, Даугавпілс, Вентспілс
8. Грузія 52,4 7,0 13,4 Тбілісі, Батумі, Руставі, Абхазія: Сухумі, Гагра
9. Естонія 48,3 22,6 46,8 Гар'юмаа, Таллінн, Іда–Вірумаа
10. Литва 44,8 22,5 50,2 Вільнюс, Клайпеда, Каунас
11. Таджикистан 41,3 1,1 2,6  
12. Туркменістан 35,6 ~10 28,1 Ашгабат
13. Азербайджан 32,3 21,5 66,6 Баку
14. Вірменія 8,3 1,2 14,5 м. Єреван, марзи Ширак, Лорі
  Всього 6767,1 3395,7    

За даними Всеросійського перепису 2010 p., у Російській Федерації обліковувалось 1928,0 тис. осіб, що віднесли себе до українців. Це на 2434,9 тис. менше, ніж за переписом 1989 р. (4362,9 тис). Отже, зменшення українців у Російській Федерації становило 55,8%. Як засвідчують дані (табл. 2.4), скорочення чисельності українців властиве для всіх регіонів Росії, виключення становить Москва та Московська область, де спостерігається збільшення українців майже в 1,5 рази за рахунок трудових мігрантів. Регіони, де чисельність українців скоротилася найменше (35 – 45%) порівняно з 1989 роком:Ленінградська, Тюменська області, Ханти-мансійський та Ямало-Ненецький округ. В більшості областях рівень скорочення відповідає середньоросійським показникам (45–60%): Самарська, Саратовська, Волгоградська, Челябінська, Свердловська, Оренбурзька, Калінінградська, Ростовська, Омська, Новосибірська області, Республіка Башкорстан, м. Санкт–Петербург, Краснодарський, Ставропольський, Алтайський край. Високе скорочення (60 – 75%) спостерігаємо у Воронезькій, Мурманській, Архангельській, Кемеровській, Іркутській, Камчатській та Сахалінській областях, республіках Комі та Саха, Красноярському, Приморському краї. Максимальне скорочення (більше 75 %) спостерігається в Магаданській та Амурській областях, Хабаровському краї. У Магаданській області число українців зменшилось майже в 10 разів.

Очевидно, що в цій області велика кількість українців до 1989 р. проживали не добровільно, а за певними приписами режиму. І коли останні послабились, відбувався великий механічний відлив населення з області.

Велике скорочення чисельності українців в Приморському та Хабаровському краях і в Амурській області, як і в решті регіонів Росії, ймовірно, пов'язане з тим, що серед українського населення, переважали українці в другому – четвертому поколінні, які при переписі населення вказували приналежність до росіян, тобто – за місцем народження, а не за національністю батьків. Крім того, у низці випадків навіть на офіційному рівні мали місце вказівки записувати росіянами всіх тих, хто народився у Росії, незалежно від національності батьків.

Таблиця 2.4.

Негативна динаміка руху українського населення в областях, республіках і краях Росії, в яких у 1989 р. число українців перевищувало 40 тис. осіб

Адміністративна одиниця Чисель– ність українців у 1989 р. Чисельність українців у 2002 р. Чисель–ність українців у 2010 р. % до 1989 р. % україн–ців у за–гальній чи–сельності населення
Московська обл. Бєлгородська обл. Воронезька обл. Самарська обл. Саратовська обл. Волгоградська обл. Челябінська обл. Свердловська обл. Оренбурзька обл. Республіка Башкорстан Калінінградська обл. м. Санкт–Петербург Ленінградська обл. Республіка Комі Мурманська обл. Архангельська обл. Ростовська обл. Краснодарський край Ставропольський край Омська обл. Новосибірська обл. Алтайський край Красноярський край Кемеровська обл. Іркутська обл. Тюменська обл., Ханти–Мансійський округ Ямало–Ненецький округ Приморський край Хабаровський край Амурська обл. Магаданська обл. Республіка Саха Камчатська обл. Сахалінська обл. 185 359 75 145 122 622 81 720 101 832 78 931 109 615 82 215 102 017 74 990 62 750 150 982 49 182 104 170 105 079 53 428 178 803 195 883 69 189 104 630 51 027 76 738 118 763 62 245 97 405 260 203 148 317 85 022 185 091 112 586 70 759 85 772 77 114 43 014 46 216 147 808 57 846 73 716 60 727 67 257 56 281 76 994 55 478 76 921 55 249 47 229 87 119 41 842 62 115 56 845 26 529 118 486 131 774 45 892 77 884 33 793 52 700 65 689 37 622 52 331 211 372 123 238 66 080 94 058 48 622 31 475 18 068 34 633 19 841 21 831 41942 35607 147,59 55,78 35,11 51,60 41,19 45,11 45,69 43,26 48,63 53,17 52,22 42,68 64,60 34,64 32,61 31,77 43,51 42,75 43,9 49,55 43,31 42,0 32,0 35,6 31,65 60,45 61,57 57,61 26,99 23,81 23,51 11,49 26,38 26,71 26,3 1,0 2,7 1,8 1,3 1,7 3,5 1,4 0,8 2,4 1,0 3,5 1,3 1,9 4,0 4,3 6,3 1,8 1,6 1,1 2,6 0,8 1,3 1,3 0,8 1,3 4,6 6,0 9,4 2,6 2,0 2,0 6,3 2,1 3,6 2,4

По абсолютній чисельності українців (рис. 2) лідирують Москва та Санкт-Петербург, Московська область, Тюменська, Омська, Челябінська та Ростовська області, Краснодарський та Приморський край, Ханти-мансійський автономний округ, така концентрація українців пов’язана з особливостями розселення українців в Росії ще за часів Радянського Союзу, коли українці тяжіли до нафтових, газових промислів, районів розвитку важкої індустрії або займались сільським господарством в чорноземнім районі Росії. Рис. 2.2. Розселення української діаспори в Росії за даними перепису 2010 року.

Найменше українців зосереджено в Бурятії, Хакасії, Курганській, костромській областях, Чувашії, Калмикії, Адигеї, Північній Осетії, Карачаєво – Черкесії, тощо.

Що ж стосується частки українців в загальній чисельності населення (табл. 2.4), найвищий відсоток спостерігаємо у Волгоградській, Калінінградській, Мурманській, архангельській, Тюменській, Магаданській, Камчатській областях, республіці Комі, Ханти-мансійському та Ямало–Ненецькому округах.

Історія громадських організацій вирізняється своєю не одно спрямованістю. Так, за часи радянської влади національні форми українського громадського життя в Росії були зведені до мінімуму. Не діяли українські школи, національні просвітні товариства, преса. Всі сектори життя людини поза сім'єю здійснювались на російськомовній основі. Здобуття державної незалежності України 1991 р. у багатьох українців Росії викликало певне духовне захоплення і слугувало стимулом до створення різних громадських культурних товариств, видання газет і часописів рідною мовою, організації недільних українських шкіл та ін. Уже 1989 р. у Москві та Ленінграді було отримано дозвіл на реєстрацію національних товариств громадського характеру, культури, мови. У Москві виникло товариство української культури "Славутич". З 1991 р. під його егідою почала виходити газета "Український кур'єр" (1991—1996 pp.). Тоді ж, наприкінці 80–х років, у Москві був створений Український молодіжний клуб, відновила роботу Державна бібліотека української літератури тощо. У 1993 р. різні українські товариства створили Об'єднання українців Росії (ОУР), згодом — Раду українських організацій Росії. У Москві 1995 р. почав діяти Український історичний клуб (УІК), який видавав "Українську історичну газету Росії" (1996—1997 рр.), а також "Науковий вісник УІК". Наприкінці 2000 р. було засновано Український університет у Москві, що з часом створив свої представництва у Владивостоці, Петрозаводську і Єкатеринбурзі. Український університет у Москві діє дотепер. Він має характер радше наукового, аніж навчального закладу. В Оренбурзькій області створено Оренбурзьку обласну українську культурно-просвітницьку суспільну організацію імені Т. Г. Шевченка, Башкорстані – Національно-культурний центр "Кобзар", ансамблі "Червона калина", "Барвінок" та ін. Чимало громадсько-культурних товариств створили українці Калінінградської області: "Мрія", "Родина", "Думка", "Віночок", "Добродія", Союз українців Калінінградської області. Достатньо жваве громадське життя українців Петербурга. У 1999 р. тут зареєстровано Українське національно-культурне об'єднання ім. Т. Г. Шевченка, а також Фонд української культури Санкт-Петербурга і Ленінградської області, діють суспільне об'єднання "Союз українок", періодичні українські видання.

Сьогодні в регіонах РФ нараховується понад 100 українських громадських організацій, основними напрямами діяльності яких є збереження та розвиток української культури, освіти, мови та традицій. Більшість цих об’єднань входить до загальноросійської національно-культурної організації «Український Конгрес Росії» (УКР). На сьогоднішній день триває процес правового оформлення діяльності УКР. Однак спостерігаються і негативні явища, такі як закриті російським урядом ОУР (Об'єднання українців Росії) і ФНКА «УР» (Федеральна національно–культурна автономія «Українці Росії»). Останні політичні події в Україні та анексія Кримського півострова, дозволяє припустити погіршення стану українських громадських організацій в Росії.

За соціальним становищем українці Росії особливо не вирізняються. Вони є серед усіх соціальних категорій російського населення: робітників, інженерно-технічних працівників; освітньої, медичної, творчої інтелігенції, кадрових військових, чиновників та ін.

Треба зауважити, що аналіз української діаспори в Росії спирався виключно на офіційні дані. Але, окрім українців, громадян Росії, у наші дні в Росії перебуває чимало українських заробітчан, громадян України. За даними перепису 2010 р., у Росії обліковувалось 280 тис. українських громадян – легальних заробітчан. Вважається, що крім легальних українських заробітчан, у Росії перебуває ще втричі більше українських нелегалів, точна статистика чисельності яких невідома.

За роки незалежності України відбулося скорочення чисельності українців в Казахстані (тут і надалі табл. 2.3) з 896,9 тис. до 547,1 тис (на 39%). як за рахунок повернення до України або переїзду до РФ, інших країн СНД і далекого зарубіжжя. Місця компактного проживання етнічних українців – Костанайськая (102,4 тис.), Акмолінська (біля 46,0 тис.), Карагандинська (61,6 тис.), Павлодарська (48,0 тис.), Північно–Казахстанська (35,6 тис.) області. Серед етнічних українців переважають люди пенсійного віку (більше 55%). Це категорія людей, які колись були репресовані і вислані до Казахстану (залишилося близько 18%, середній вік – 70–80 років), або прибули на освоєння цілинних земель (35%, вік – 60–70 років). Кількість молодшого покоління етнічних українців складає приблизно 35%. Діють два республіканських громадських об'єднання етнічних українців: «Рада українців Казахстану», в яку входять 11 обласних українських національно-культурних центрів, та Асоціація «Українці Казахстану» (у складі 4 обласних українських національно-культурних центрів), товариство української культури «Ватра». У деяких регіонах місцева влада сприяє трансляції тематичних радіо - і телепередач українською мовою (Костанайська, Павлодарська області). Майже при кожній українській громаді діють недільні школи або українські класи, що фінансуються державою.

Українське населення у Молдові, по суті було автохтонним поряд з молдаванами. За даними перепису населення 1989 р., у Молдавській РСР обліковувалось 600,4 тис. українців, що становило 13,8% населення всієї республіки. Сучасна чисельність скоротилася до 442,4 тис. (на 26,3%). Як відомо, тепер українська меншина адміністративно роз'єднана між власне Молдовою і Молдовською Придністровською республікою. З огляду на узурпацію влади в останній групою зрусифікованих чиновників національне життя українців Придністров'я має суперечливий характер.

Особливість розселення українців і у Молдові, і у Молдовській Придністровській Республіці та, що велика їх частина проживає компактними громадами – окремими українськими селами і групами сусідніх між собою сіл і містечок. Наприклад, українці становлять більшість у 18 з 39 населених пунктів Бричанського району, у 6 з 34 населених пунктів Дрокієвського, у 20 з 75 Фалештського району, у 8 з 34 Глоденського, в 17 з 56 населених пунктів Ришканського району та ін. Усього, як визнано офіційно, у Республіці Молдова налічують 200 сіл і три міста, де українці становлять більшість. В Молдові діють українські громадські та культурні товариства й об'єднання. На території Республіки Молдова діють 52 навчальні заклади, де вивчається українська мова, з них 5 у м. Кишинів. У Придністров’ї діє 6 учбових закладів, де викладання здійснюється українською мовою. Існують українські програми – "Світанок" і "Відродження" на телебаченні та радіо. Українські товариства створені у загально молдовському масштабі: Українська громада, Союз українців, Товариство української культури, Товариство "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка, Благодійний фонд "Відродження", Товариство українок. Відповідні місцеві товариства створені у м. Бєльці, Кишиневі, містах Молдовської Придністровської Республіки – Тирасполі, Бендерах, Рибниці.

Відносно чисельна українська меншина в Білорусі. Перепис 1989 р. обчислював 291 008 українців у Білорусі; білоруській перепис 2009 р. – 158 700 осіб (скоротилися на 45,5 %). Виділяють українців – автохтонних і українців – діаспорних. На Поліссі (Берестейська та Гомельська область) живуть українці – автохтони, їх найбільше (40 тис.) в Берестейській області. Інші місця компактного проживання: Брестська область – близько 40 тис. чоловік; Вітебська – 15 тис.; Гомельська – 31 тис.; Гродненська – 15 тис.; Мінська – 28 тис.; Могильовська – 13 тис., а також м. Мінськ – 18 тис. На сьогодні у Білорусі діють 14 громадських організацій українців. Дев’ять з них входять до Республіканського Білоруського громадського об’єднання українців (БГОУ) «Ватра», три є членами Української Всесвітньої Координаційної Ради (Мінське міське культурно-просвітницьке товариство «Центр української культури «Січ», Гродненське міське культурно–просвітницьке товариство «Барвінок» та Українська науково–педагогічна спілка «Берегиня»). Українська мова у Білорусі викладається у 14 навчальних осередках, серед яких основними є такі: Білоруський державний університет; Брестський державний університет ім. О.С.Пушкіна, тощо. У деяких регіонах Білорусі функціонують школи вихідного дня (Брест, Вітебськ, Гродно, Могильов, Гомель). В Республіці Білорусь функціонує 12 публічних бібліотек з відділами української літератури у всіх шести областях країни. БГОУ «Ватра» видає газету «Українець в Бєларусі» та бюлетень «Ватра». Мовна близькість з росіянами і білорусами, русифікація суспільного життя в сучасній Білорусі створює легкі передумови асиміляції українців у білоруському середовищі, але не білорусифікації, а власне русифікації. Сьогодні більше 40% українців Білорусі назвали рідною російську мову.

Українська діаспора в Узбекистані сформувалася в основному в XX ст., переважно після Другої світової війни. За переписом населення 1989 р., в Узбекистані мешкало 153 197 українців. Сучасна чисельність становить близько 70,2 тис. чоловік. Найбільше українців проживає в Ташкенті, Самаркандській, Бухарській та Ферганській областях. За радянських часів умов для національно-культурного розвитку українців в Узбекистані не було. Ситуація стала змінюватися в 1990–х роках після розпаду СРСР і здобуття Узбекистаном незалежності, саме в цей час в країні з’явилися українські громадські організації, найвпливовіші серед яких – республіканський український культурний центр “Славутич”, створений у 2001 році у м. Ташкенті, який об’єднує і координує діяльність усіх українських культурних центрів Республіки Узбекистан.

У Киргизстані, за переписом населення 2010 р., зменшення українців було ще разючішим порівняно з 1989 р. і становило 53,5% (скоротилось з 108,3 тис. осіб до 50,4 тис.). Українці розміщуються в містах, найбільше їх – у Бішкеку.

Ще різкіше зменшення українців у Таджикистані: з 41,3 тис. у 1989 р. до 1,1 тис. осіб у 2010 р., аж на 97,4%.

Аналогічна динаміка переміщення українців з Туркменістану. У 1989 р. тут числилось 35,6 тис. українців, а сьогодні – близько 10 тис. Як і в Киргизстані основна маса українців розміщується в столиці країни.

Надзвичайно інтенсивне зменшення чисельності українців у Казахстані й у середньоазійських республіках після розвалу Радянського Союзу зумовлене низкою причин, породжених ще в умовах радянської дійсності. Безумне пропагування ролі російської мови, як мови міжнаціонального спілкування, практична освітня, громадська й інша політика, спрямована на задоволення суспільних потреб росіян, українців, білорусів, німців, татар та інших національних меншин у цих країнах лише на російськомовній основі, до початку 90–х років дуже гальмувала громадську і культурну інтеграцію представників згаданих етносів у суспільство місцевих народів. Навіть нащадки тих українців, які прибули до Середньої Азії ще на початку XX ст., не лише не налаштовувались на культурно-побутове зближення з корінними етносами, а навпаки, штучно ізольовувались від них, виховувались в дусі певної "російськомовної" зверхності над ними. І коли на початку 90–х років корінні народи Казахстану та Середньої Азії здобули національну державність і відповідно їх мови стали виконувати головну функціональну роль у сферах політичного і громадського життя, економіці, культурі, освіті, на транспорті, – росіяни, українці, білоруси й інші національні меншини раптово виявилися у суспільствах цих країн чужими і неадаптованими. Наскільки великою була мовна відчуженість немісцевих етносів від етносів місцевих засвідчили і певні статистичні дані. У 1999 р. лише 14,9% росіян у Казахстані знали казахську мову. Таких українців було ще менше – лише 12,6%. Крім мовного бар'єру, який диференціював тут місцеві та немісцеві етноси, вигнання зі суспільного життя штучно нав'язаного атеїзму стимульовало вибух мусульманських цінностей у побуті місцевих етносів, що в свою чергу надавало чужинних ознак для українців, росіян і білорусів у середньо азійських суспільствах. На сьогодення відродженню самобутності українського етносу сприяють українські громадські організації, яки з’явились в регіоні останнім часом, хоча вони і не є багато чисельними, а в Таджикистані відсутні взагалі. (додаток Б).

Певні особливості після початку 90–х років XX ст. мав рух українського населення у державах Закавказзя. В Азербайджані перепис 1999 р. виявив лише незначне скорочення чисельності українців порівняно з 1989 p.: з 32345 осіб до 29 тис., усього на 10%. Це явище певною мірою інтригуюче на тому тлі, що за названий період кількість росіян в Азербайджані скоротилась з 392304 до 141687 осіб, або на 63,88%. Негативні явища в соціальному і культурному житті корінної азербайджанської нації за радянського часу, які почали чітко усвідомлюватися азербайджанцями на час здобуття державної незалежності, у суспільній свідомості пов'язувалися насамперед з національною політикою Москви, а отже, і російського народу. Психологічне сприйняття росіян у суспільстві Азербайджану від початку 90–х років виявилося гіршим, ніж українців, що, очевидно, позначилося і на їх особливо інтенсивній еміграції з Азербайджану. З 2000 р. кількість українців в Азербайджані продовжувала скорочуватися і сьогодні складає 21,5 тис. чол., так сумарне скорочення, починаючи з 1989 року становить 33,4%. Як і в середньо азійських республіках, українська діаспора в своїй більшості зосереджена в столиці. В країні працюють українські громадські організації: товариство азербайджансько-української дружби створене в Баку; Українська громада ім. Тараса Шевченка; в Сумгаїті працює Центр української культури ім. Лесі Українки.

Невелика українська етнічна група у Вірменії у 90–х роках і до сьогодні зазнала дуже різкого скорочення – на 7,1 тис. осіб (85,5 %). Вірменський перепис 2001 р. фіксував в країні всього 1633 українця, на сучасний час вважається, що у Вірменії мешкає 1,2 тис. українців. Таке різке скорочення зумовлене низкою соціально-психологічних умов проживання, коли фактично раптово, штучно підтримуване владою домінування російської мови у більшості сфер суспільного життя припинилося, і російськомовні українці, як і росіяни, виявилися у явно чужому суспільному середовищі. За даними досліджень, близько 50% сучасних українців мають вищу освіту. З них на сьогоднішній день роботою забезпечені лише 10%. Значна кількість етнічних українців – пенсіонери та люди похилого віку. Близько 30% українців – спеціалісти із середньою технічною освітою. Рівень їх зайнятості низький, більшість з них працюють не за спеціальностями, на мало оплачуваних роботах. Для Вірменії характерне дисперсне проживання етнічних українців, що пов’язане з їх малочисельністю. Однак можна виділити такі міста як Єреван, де проживає більшість етнічних українців, а також Ванадзор, Гюмрі, Раздан, Іджеван та Севан. Незважаючи на скорочення чисельності українців у державах Закавказзя, та Вірменії зокрема, в країнах працювали українські національні товариства, асоціації, ради та ін. Так, у Вірменії, де число українців одне з найменших, існує Федерація українців Вірменії, Товариство дружби "Вірменія — Україна".

У Грузії, за даними радянського перепису 1989 p., українська меншина була значно чисельнішою, ніж в Азербайджані та Вірменії, і становила 52,4 тис. осіб (без врахування Абхазії та Південної Осетії – 40 788 осіб). Після 1991 року спостерігається відтік українців з держави, що пояснюється, в першу чергу, складною соціально-політичною ситуацією. Останній офіційний перепис населення (січень 2002 року) зафіксував значне зменшення чисельності українців, яких зараз налічується лише 7 тис. або 0,2 % населення. Українці входять в першу десятку етнічних груп, які проживають на території Грузії. Переважну більшість (70%) української діаспори становлять люди похилого віку та жінки. Наші співвітчизники, як правило, володіють грузинською мовою та беруть участь у суспільному житті країни. У той же час, за даними опитувань, проведених українськими організаціями, більше половини українців Грузії (53,4 %) вважає українську мову своєю рідною, у тому числі в Аджарії – 55,3%, Тбілісі – 42,6%, Кутаїсі –49,3%. Багато українських товариств та інших інституцій діє в Грузії: Асоціація українців – мешканців Грузії у 2003 р. об'єднувала 2,5 тис. українців. Діють Асоціація українців м. Кутаїсі "Дружба", Товариство українців м. Каспі "Червона Калина"; в Батумі – Грузинсько-українське культурно-просвітнє товариство м. Батумі ім. Лесі Українки. Існують українські громадські інституції в містах Поті, Ланчхуті, Ткібулі, Зугдіді, Гардабані, Болнісі, Квемо–Картлі, Сухумі, Цхінвалі та ін.

Для демографічного руху українських меншин у прибалтійських країнах Естонії, Латвії та Литві, подібно до інших країн, властиве велике скорочення чисельності: відповідно на 43,2%, 42,6 і 49,8%.

В Естонії українці є третьою за чисельністю етнічною групою населення після естонців і росіян. За даними останнього перепису населення, проведеного в 2011 році, нині в країні мешкають більше 22 тисяч вихідців з України, більше 4 000 осіб мають українське громадянство. У переважній більшості – це люди робітничих спеціальностей. Розселення українців в Естонії – явище головно радянського часу. Місцями їх компактного проживання є міста Нарва, Сілламяе, Кохтла–Ярве, Йихві (північно-східний регіон Естонії), куди за радянських часів направлялися на роботу фахівці хімічної промисловості, шахтарі з України. Також українці проживають в мм. Таллінн, Тарту, Маарду, Пярну. Зазначимо, що в Естонії в останні десятиріччя зменшувалась абсолютна кількість не лише українців, а й самих естонців через низьку народжуваність. Зменшення абсолютної чисельності й частки серед населення українців зумовлена не лише зміною пріоритетності російської мови у житті суспільства, а й деякими цілеспрямованими урядовими заходами, покликаними захистити естонців від асиміляції і поглинання могутнім сусідом. Громадянство надане лише тим неестонцям, які самі або їх предки мешкали в Естонії до 16 червня 1940 р. Іншим дозволено отримувати громадянство лише через так звану натуралізацію, головний компонент якої – умова оволодіння естонською мовою, знання естонської історії, традицій, конституції.

Організаційне оформлення сучасної української громади в Латвійській Республіці розпочалося в 1991 році після відновлення незалежності Латвії та реєстрації в Ризі першого українського культурно-просвітницького товариства «Дніпро». На той час у Латвії за даними перепису населення 1989 року проживало понад 92 тисячі українців. Впродовж першої половини 90–х років спостерігався досить інтенсивний від’їзд представників національних меншин із Латвії в основному до Росії, серед них була й значна кількість українців.

На сьогодні українська громада Латвії є однією з найбільших етнічних груп (четвертою за чисельністю після латиської, російської та білоруської), українці складають 2,5 % усіх жителів. Загальна кількість українців – 52869 чол., з яких майже 60% не мають громадянства Латвії.

Характерною особливістю української діаспори є те, що вона почала формуватися після Великої Вітчизняної війни. За статистичними даними в Латвії до 1940 року проживало лише 1,5 тис. етнічних українців. Отже, переважна більшість українців приїхала до Латвії упродовж 50–80 років. Це, насамперед, молоді спеціалісти, які після завершення навчання в Україні отримували призначення для роботи на підприємствах промисловості й транспорту Латвії, в освітніх і навчальних закладах тощо.

Друга група – військові пенсіонери, які після завершення служби в лавах колишньої Радянської Армії залишалися на постійне місце проживання в місцях дислокації військових частин.

Третя – це ті українці (як правило, чоловіки), що прибули в 1960–70 роках в основному із Західної України на сезонні роботи (сільське господарство, заготовлення деревини тощо) та з часом одружувалися й залишалися на постійне проживання в Латвії.

Четверту групу становлять етнічні українці, які в 50–х роках були депортовані з України до Сибіру, а в 60–70–х роках після повернення до європейської частини колишнього СРСР оселилися в прибалтійських республіках, у т. ч. і в Латвії.

Зазначені вище обставини визначають низку відмінностей української діаспори від інших етнічних груп. По-перше, лише незначна частина представників української діаспори мають статус громадянина Латвійської Республіки. Відповідно до чинного законодавства після відновлення в 1991 р. незалежності Латвії громадянство автоматично отримали лише особи (їхні нащадки), які мали громадянство до 1941 року. Утисків з боку владних структур щодо набуття громадянства за національною ознакою не спостерігається. Більше того, навіть латиші (їхні нащадки), які до 1940 року проживали поза межами Латвійської Республіки, як і представники відповідної категорії нацменшин, мали складати іспити зі знання латиської мови та історії з метою набуття громадянства після 1991 року.

По-друге, характерною рисою української діаспори є її неоднорідність, зокрема, висока питома вага пенсіонерів та колишніх військових.

Понад 30 тис. вихідців з України мешкають у Ризі, тобто половина загальної чисельності українців Латвії. Близько 5–ти тисяч українців проживають у м. Лієпая. Це переважно сім’ї військових пенсіонерів, які свого часу служили там на базі військово-морського флоту колишнього СРСР. Третім за чисельністю центром зосередження українців у Латвії є м. Даугавпілс, де мешкає близько 2,5 тис. українців, більшість з яких ще за радянських часів приїхала працювати на підприємства хімічної промисловості міста. Висока концентрація українців у Вентспілсі, в якому проживає приблизно 2,3 тисячі, зумовлена їх участю у створенні, функціонуванні та розвитку Вентспілського нафто терміналу та торгового порту. Певна частка українців Латвії мешкає в селах і хуторах. На відміну від великих міст Латвії, їх характеризує більш високий рівень мовної та родинної інтеграції в латвійське суспільство. Майже для третини українців ця країна є місцем їхнього народження, тому вони пов’язують із нею своє майбутнє. Водночас зберігаються їхні етнічні ознаки, посилюються прагнення до знання рідної мови, знайомства з українською культурою.

На даний час українці – четверта за величиною національна меншина Литви (близько 22,5 тис.). Після відновлення незалежності Литви майже всі українці стали громадянами Литовської Республіки. Після входження Литовської Республіки до СРСР у 1940 році та після закінчення Другої світової війни кількість українців в Литовській Республіці значно зросла: якщо за переписом 1959 року їх число становило 17 692 особи, то у 1989 – 44789. Різке зростання українського прошарку населення Литви пояснюється в основному так званою «виробничою міграцією» у зв’язку з індустріалізацією республіки. Після 1961 року до Литви прибувають представники переважно інженерно-технічної інтелігенції України. Саме тому українці серед інших національних меншин, що проживають у Литві, відрізняються високим показником вищої освіти. Більшість українців працювала на об’єктах енергетичної, хімічної, важкої, риболовецької промисловості. Прибулі походили як зі східних, так і західних регіонів України. Загалом у сімдесяті-вісімдесяті роки відсоток українців серед прибулих до Литви складав в середньому 11 %. Після відновлення незалежності близько 7 тисяч виїхали на Батьківщину. Українці переважно мешкають в містах: Вільнюсі, Клайпеді Каунасі, Шяуляї, Вісагінасі, Йонаві. Серед сільського населення українці складають близько 0,4 % всіх жителів. Соціальний склад українців Литви – люди з доходами середніми або нижче середніх, багато людей пенсійного віку.

Незважаючи на відносно малу чисельність українських громад у прибалтійських державах, національне життя корінних народів тут дуже стимулювало українців до пошанування власних національних цінностей. Внаслідок такого впливу в усіх прибалтійських державах від початку 90–х років виникали українські громадсько-культурні товариства, асоціації, україномовна періодика, недільні школи. В Естонії діє Асоціація українських організацій в Естонії, яка об’єднує: осередок української культури в Естонії “Просвіта”; українське земляцтво м. Сілламяе „Водограй”; культурно-просвітнє товариство “Орфей” м. Тапа; українське товариство „Вітчизна” м. Пярну; спілку української молоді в Естонії; творче об’єднання “Койт” м. Тапа; українське земляцтво м. Пайде “Спогад”; працюють чисельні мистецькі студії. При організаціях АУОЕ діють академічний хор "Україна", жіночий вокальний гурт "Сусідки" та хор “Мрія”, ансамбль "Кумасі".

У Латвії діють чисельні у країнські культурно–просвітні товариства «Дніпро», «Водограй», «Кобзар», «Світанок», «Мрія», «Явір»,«Джерело», «Ятрань»,«Черемшина», «Смерека»; Спілка українців Латвії (СУЛ); Об’єднання українок Латвії;Спілка українців «Родина»;Український центр дітей і молоді Латвії;Об’єднання українських товариств Латвії. Тут організовувався великий гала-фестиваль українських художніх колективів "Балтійська трембіта". Українці краю щорічно урочисто відзначають дні народження Тараса Шевченка.

Аналогічні громадські та культурні об'єднання діють у Литві, провідна серед них – Громада українців Литви. Під її егідою проводить культурно-громадську роботу Суботня школа ім. Т. Шевченка, дитячий ансамбль "Веселка", сімейний ансамбль "Світлиця", програма на телебаченні "Трембіта", радіопередача "Калинові грона". В республіці є Центр культури українців Литви, український національний культурний Центр "Барвінок", виходили українські газети "Гомін Литви", "Українська світлиця", інші видання.

Як бачимо, майже в усіх країнах Східної діаспори, за виключенням Таджикистану, працюють українські громадські організації, які сприяють збереженню української етнічної самобутності та перешкоджають остаточній асиміляції українців.

 




Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 80 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.013 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав