Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ТВОРЧІСТЬ О. ГОНЧАРА. ТЕМА ВІЙНИ, ПРОБЛЕМА ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ В РОМАНАХ

Читайте также:
  1. III. Проблема реконструкции индоевропейского праязыка.
  2. А) налоги — объективная необходимость, но их пределы — проблема, поскольку они непосредственно сказываются на эффективности частного бизнеса;
  3. Аксиологическая проблематика в философии. Специфика ценностного отношения. Проблема ценностей. Ценностный мир человека.
  4. Аксиологические проблемы филсоофии. Проблема ценности, ее субъективно-объективный характер.
  5. АКТУАЛЬНАЯ ПРОБЛЕМА
  6. Античная филисофия: истоки и общая характеристика.Диалектика материи и идеи-основная проблема античной философию
  7. Антропология как раздел философского знания. Проблема сущности человека и смысла его существования.
  8. Артикль, проблема статуса артикля. Различные подходы к количеству артиклей в английском языке и их происхождение. Проблема нулевого артикля.
  9. Бесплодие как социальная и медицинская проблема. Бесплодный брак. Женское и мужское бесплодие. Роль социальных работников в профилактике бесплодия.
  10. Бессознательное как философская проблема. Трактовка генезиса содержания и функций бессознательного в классическом психоанализе.

На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману «Прапороносці» («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

 

Роман «Собор» Олеся Гончара – твір багато проблемний, але основна – це проблема історичної пам'яті народу, така давня і традиційна в художній літературі. Вона пов'язана з назвою роману. Собор у «Соборі» безпосередньо впливає на хід подій; є не просто історичним пам'ятником, а виступає символом культурних цінностей народу: духовної єдності поколінь, незнищенності народної пам'яті. Він пережив усілякі лихоліття, його зуміли зберегти і в страшні роки більшовицької руйнації, і в роки Великої Вітчизняної війни. Собор вистояв не в одній воєнній круговерті, як безсмертний і незнищенний дух народу.

Собор у романі – це єдність поколінь – минулого і сучасного, це історична пам'ять народу, котра не має права на загибель, бо небезпечно для суспільства, якщо воно плодить безбатченків. Той, хто нищить пам'ять народу, перекреслює по-своєму його історію, той зречеться в ім'я свого благополуччя батька, матері, Вітчизни.
Собор виразніше окреслює минуле, діла чорні і праведні, добро і зло, руйначів і будівельників.

Підтвердженням є руйнівна діяльність Володьки Лободи, що «сидить на культурі» і водночас руйнує її. Замахнувся він і на витвір-диво рук козацьких зодчих – зачіплянський собор. Замахнувся, бо нюхом уловлював дух руйнівної системи, прислухався, що скажуть зверху. На якійсь нараді нібито було сказано: навіщо нам десятки пам'яток із вісімнадцятого сторіччя? Чому не залишити по одній від сторіччя, а решту… Може, й справді там настрій такий?

 

Тим часом Олесь Гончар устами своїх героїв розпочинав дуже важливу розмову про дух і бездуховність, пам'ять і безпам'ятство, про творення і руйнування… Аналізуючи минуле й сучасне, герої «Собору» переконуються: на шляху до свободи людина завжди стикалася з руїнництвом, яке призводило до нищення найцінніших витворів людських рук, розуму й натхнення

Автор стверджує, що є якась колективна свідомість у народу, в людства – повинна ж вона передаватись у майбутнє, повинна ж у пам'яті прийдешніх зберегтись.

 

65. ТЕМА РОДУ, ЖИТТЯ І СМЕРТІ, ВІЙНИ У ТВОРЧОСТІ О. ДОВЖЕНКА (НА ОСНОВІ КІНОПОВІСТЕЙ «ЗЕМЛЯ», «УКРАЇНА В ОГНІ», «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»)

«УКРАЇНА В ОГНІ». Один з найкращих творів про війну був написаний у часи Великої Вітчизняної. Це кіноповість О. Довженка «Україна огні».

«Україна в огні» — кіноповість — трагедія. Автор створив сценарій про людей простих звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесла найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів.

Вірний правді життя і власним гуманістичним ідеалам Довженко чи не єдиний в усій тогочасній літературі порушив проблему простої людини. Свої гуманістичні ідеї письменник реалізував передусім через трагічну долю дівчини-полонянки, жінки в окупації, наголошуючи, що «у війні не жіноче обличчя». Героїчні кіноповісті Олеся Запорожець і Христя Хуторна не стають на шлях активної боротьби, але в тій страшній круговерті насильства й аморальності, яка випала на їхню долю, зберігають у душах ще не витоптані до кінця природні людські почуття. Жорстока сили обставин виявилася сильнішою за їхні бажання й можливості, понівечила душі, то чи варто судити їх ще й судом визволителів, чи не «найбільша мудрість в таких гірких ділах — слідувати за правдою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі?» Устами Лавріна Запорожця Довженко закликав якщо й судити людей, то «по закону народного лиха». А в кульмінаційну мить герой говорить; звертаючись до народних месників з терпкою гіркотою: «Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?..» Страшна правда цих слів торкнулася найглибших куточків сердець. Перед духовним зором партизан «виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких суперечливих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!»

О. Довженко створив трагедійний портрет нашого безсмертного народу. Герої твору — це живі люди, плоть від плоті народу, патріоти своєї землі, які розуміють, що над їхнім життям і долею майбутніх поколінь нависла смертельна загроза фашистською рабства. Багато шкоди завдало довголітнє витоптування гуманістичних моральних принципів, але не вибило їх зовсім з душі народу, тому й уживаються мирно не тільки на покуті над білою скатертиною стола, а й у душі простої людини образи легендарних національних героїв — Мамая Георгія Побідоносця, і сучасників — Ворошилова і Будьонного. Така складність і неоднозначність людської особистості. Це тільки збагачує людину.

«Прекрасна людина в бою за Батьківщину», Малюючи чорну трагічну реальність, Довженко звеличує вірних синів народу, що в пекельній пожежі, коли Україна в огні, коли все згоріло в «полум'ї страшного німецького суду», не втрачають впевненості в невмирущості і нездоланності нашого народу. Довженко — патріот наголошує на ідеї: наші воїни «герої великого грізного часу»; перемога над німецькими загарбниками — «це буде велика горда правда на множестві століть».

 

«ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА». Пpиваблює і зацікавлює у твоpчості О.Довженка пpоцес твоpення обpазу людини, що тісно пов'язаний із соціальними змінами. Але життєдіяльність суспільства pозкpивається чеpез відобpаження спpийняття окpемої людини, конкpетного індивіда. Цей шлях пізнання світу - зобpаження соціально-культуpного, національно - істоpичного кpізь індивідуальне спpийняття стає домінуючим у твоpчості О.Довженка.

Моpальна кpаса і духовна велич - це найвагоміші якості, які хоче бачити в людині кіноповістяp. Саме це він спpомігся висвітлити у "Зачаpованій Десні", яка глибоко вpізається у свідомість, пpоникає до сеpця, зачіпає найтонші, найвpазливіші стpуни душі читача.

Кого б Олександp Довженко не змалював: діда, схожого на білобоpодого Бога, чи пpабабу, що буде за свої гpіхи в пеклі за язика підвішана, батька, найкpащу людину в світі, чи матіp, вмілі та pоботящі pуки якої плекали pозкішний гоpод біля хати, чи свого віpного Піpата, що ділив з ним всі пеpеживання дитинства, - завжди відчувається і теплота, і гоpдість, і любов людини до свого неспокійного pоду, що дав йому життя. Спогади дитинства, що лягли в основу кіноповісті, ствоpюють дивовижний світ людей, наpоджених для добpа, пpаці і любові.

Пpоймаєшся захопленням до кожного із виведених у твоpі пеpсонажів. Так глибоко могли pозуміти світ навколо себе тільки дуже талановиті люди. Вічний бpак гаpмонії в людських стосунках зникав зpазу ж, як тільки вони опинялися наодинці з пpиpодою. Тут панували інші закони й інші цінності.

А малий Сашко - головний геpой кіноповісті - то дитя пpиpоди. Каpтини його дитинства - то сама пpиpода, то світ малої дитини, яка ще не встигла спізнатися з цим світом. Допитливий малюк, мpійливий, з неабиякою уявою, пізнаючи світ, поpинав у нього з головою. У всьому, що поставало пеpед дитиною, бачилась гаpмонія. Тpави, деpева, зоpі, Десна - усе було олюднене, мало свої втіхи і смутки. Все жило в очах дитини подвійним життям, все, навіть потвоpне, містило в собі частинку пpекpасного: хоча б ті худі коні, що постають в уяві кpасивими і сильними, а бабині пpокльони - то "твоpчість її палкої, темної, пеpестаpілої душі", а батькові походи до шинку не шкодять його величі... От де спpавжнє втілення кpаси пpиpоди.

Єдність людини з пpиpодою, із світлом пpи наpодженні ­основне, що визначає світогляд цієї людини в майбутньому, саме це ствеpджує письменник обpазом Сашка у кіноповісті "Зачаpована Десна". Всі pідні, з якими нас знайомить головний геpой, - то єдиний обpаз наpоду, складовою якого є і сам Довженко.

 

66. УКРАЇНСЬКІ ШІСТДЕСЯТНИКИ (І. ДРАЧ, В. СИМОНЕНКО, Д. ПАВЛИЧКО, Л. КОСТЕНКО, М. ВІНГРАНОВСЬКИЙ)

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко.

Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Микола Холодний, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський Б. Мамайсур та інші. На початку близько до шістдесятників стояв Віталій Коротич. До шістдесятників відносять також поета Івана Коваленка, хоча за віком він був старшим за більшість із них.

Для поезії шістдесятників характеристичне було оновлення заштампованої соцреалістичною догматикою поетики, інтелектуалізм, замилування в ускладненій метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі — звільнене від соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором (оповідання Григорія Тютюнника), а то й у гостро сатиричному плані («Катастрофа», «Маслини» Володимира Дрозда), витончені мотивації поведінки героїв, зацікавлення історичною тематикою (Валерій Шевчук).

Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.

Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм «соціалістичного реалізму», підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів. Формування світогляду Шістдесятників відбувалося під впливом гуманістичної культури Заходу, ознайомлення з якою сприяло зростанню зацікавлення до надбань власної культури, історії та традицій українського народу. Шістдесятники у своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство.

Із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Шістдесятників, насамперед у націоналізмі. Влада розгорнула кампанію цькування Шістдесятників у пресі, на засіданнях спілок та різноманітних зібраннях. Партійні та карні органи забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори Шістдесятників, закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість Шістдесятників була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовувалися провокації.

Деякі шістдесятники під тиском влади пристосувалися до нових умов і перейшли на офіційні позиції. Проте більшість Шістдесятників не змирилася і мужньо відстоювала свої переконання, їхні твори продовжували з'являтися у самвидаві, та вже замість суто культурологічних проблем усе частіше аналізувалися питання суспільно-політичного життя, зокрема колоніального становища республіки у складі СРСР та необхідності створення організованого визвольного руху.

Із середини 1960-х шістдесятники розпочали формування політичної опозиції комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками дисидентського руху в Україні, зокрема як члени Української гельсінської групи.

67. ТВОРЧІСТЬ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА («ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ», «ОДДАВАЛИ КАТРЮ», «ДЕРЕВІЙ»)

«ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ». Символічним втіленням добра, людяності, мудрості постають герої новели Григора Тютюнника "Три зозулі з поклоном". Цей трагічний, щемливо ліричний твір має присвяту: "Любові Всевишній присвячується". Епітет "Всевишній", який в українській мові вживається лише у сполученні зі словом Бог, підкреслює велич найбільшого людського почуття - кохання. Золотоволоса Марфа сильно, пристрасно, жагуче любила Михайла, серцем вгадувала день, коли приходив лист від нього. Випросивши листа, "пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу...". От тільки листи були адресовані Софії. В одному з листів Михайло просив дружину: "Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном..." Михайло, як і більшість українців, вірив не лише у приворотне зілля й приворотні замовляння, а й у відворотні зілля та замовляння. Щоб позбавити мук палко закохану людину, якій не могли відповісти взаємністю, передавали своєрідне привітання: "Три зозулі з поклоном". Таке привітання означало: забудь, покинь, залиш мене, відпусти. Відомо, зозуля гнізда не мостить, тож людина повинна була зрозуміти, що її кохання приречене, не матиме у відповідь такого ж почуття. Михайло хоче хоча б у сні побачити дружину і малого сина, тому і просить Софію сходити до Марфи. Хай не ходить біля нього її нещасна душа: "Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку", - сподівається Михайло, краючись серцем у далекому Сибіру. Новела "Три зозулі з поклоном" - згадка про батька, якого як ворога народу було заарештовано 1937 року. Заарештовано і героя новели Михайла. І Марфа, яка кохала чужого чоловіка, і Софія, яка чекала на повернення чоловіка із заслання, і Михайло, який бажав повернутися до родини, думаю, сподівалися на щастя і кохання марно. До всіх них линули зозулі з поклонами.

Оповідання Григора Тютюнника «Оддавали Катрю» присвячене болючій проблемі українського суспільства середини ХХ століття - масовій міграції селян до міста. В пошуках кращої долі жителі села зривалися з рідних гнізд, але що їх чекало далі - не знав ніхто.

Донька хутірського крамаря Степана Безверхого вирішила виходити заміж за хлопця з Донбасу. В селі молодих неодружених парубків немає, тож батьки «мусять оддавати» Катрю за городянина. Мусять… І цим все сказано. Мусять об’єднати долі зрусифікованого безбатченка і вихованої в кращих традиціях української педагогіки молодшої донечки… Мусять штовхнути Катрю у страшний вир буремного, жорстокого, а головне - невідомого, незнаного міського життя, адже доньці пішов уже тридцятий рік. Автор оповідання через змалювання характерів, вчинків своїх персонажів порушив низку, серйозних, актуальних і нині, у ХХІ столітті, проблем. Найболючіша - зубожілий стан українського села. Адже з подібними Катрями, що випурхують, мов голубки, з рідних хат, від’їжджають до міста, ламаються одвічні українські звичаї, у безодні часу губляться традиції рідного народу, врешті, калічаться душі поколінь прийдешніх. Бо чому ж може навчити матір й батько своє дитя, якщо вони самі покинули напризволяще своїх літніх батьків на забутих Богом хуторах?

Григір Тютюнник намагається довести своєму читачу, що духовні цінності рідного народу - найсвятіше, що є у людини. І на доказ цього автор до найменшої деталі змальовує Катрине весілля. Сполохана наречена забуває про свій страх перед майбутнім, коли чує рідну пісню. Ці чарівні звуки знімають у нареченого маску зверхності й пихатості і виявляється, що «… сміх у нього тихий, м’який…» Під час виконання української пісні «здавалося, не десятки людей співало…, а одна много-гласна душа». В цих рядках - мрія письменника об’єднати український народ, адже сила - в громаді. Катря інстинктивно відчуває, що захистити її від суворих реалій міського життя може лише любов рідних людей. Символом цієї любові, цього оберегу Катриної душі в оповіданні є старенька бабусина хустка, в яку дівчина вмотується, немов у кокон, бажаючи захиститися, відгородитися від чужого ока. А може, Катря витягла зі скрині хустку, аби зігріти своє дитя, що носила під серцем, душевним теплом її предків? На ці питання Григір Тютюнник відповіді не дав. І читачу лише залишається сподіватися, що останній Катрин сумний погляд на рідну домівку - запорука того, що ця жінка все ж таки залишається українкою…

У 1968 р «Литературная газета» оголо­сила всесоюзний конкурс на краще опо­відання. Гр. Тютюннику було присудже­но премію за оповідання «Деревій», герой якого уособлює етичні й естетичні уподо­бання письменника, живучи задля вищо­го, духовного, що творить людину в лю­дині. Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.




Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 95 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.01 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав