Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ПОРІВНЯЛЬНЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО, ЙОГО ГАЛУЗІ

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

Виконала:

студентка 5 курсу

філологічного фак..

групи 8.23312

Купрієць І.О.

ЗАПОРІЖЖЯ

План

1. Предмет порівняльноо літературознавства

2. Стуктура, завдання і статус компаративістики

3. Взаємини із суміжними галузями

Висновки

Список використаної літератури

1. Предмет порівняльного літературознавства

У традиційному уявленні порівняльне літературознавство - це галузь науки про красне письменство, яка займається зіставленням еволюційних тенденцій національних літератур, вивченням безпосередніх та опосередкованих взаємин між ними, їхніх подібностей і відмінностей. Згідно з визначенням польського дослідника Генрика Маркевича, порів­няльне літературознавство має справу з різноманітними літературними явищами: як окремими творами, їхніми фрагментами чи певними аспекта­ми, так і сукупними комплексами мистецьких творів, як-от творчість письменника, літературний жанр, стильовий напрям тощо; однак на відмі­ну від історіографічного дослідження, яке має монографічний характер, об'єкт порівняльного дослідження є, як мінімум, бінарним, тобто скла­дається з двох співвідносних складових, котрі можуть бути не лише рівно­великими («Нова Елоїза» Руссо і «Страждання молодого Вертера» Ґете), а й неоднаковими за обсягом (наприклад, «Пісні Оссіана» Макферсона і французький романтизм), проте мають належати до різномовних літера­тур чи одномовних, але різнонаціональних

Розвиваючись упродовж останнього півстоліття в напрямі культуро­логії та інтердисциплінарних студій, літературна компаративістика значно розширила свою дослідну царину, охопивши такі зіставні аспек­ти, як «література й інші мистецтва», «література і фольклор», «чоловіче і жіноче письмо» тощо. Вже у 1961 р. відомий американський германіст і компаративіст Генрі Ремак запропонував розширене визначення:

Порівняльне літературознавство - це дослідження літератури, що вихо­дить поза межі окремої країни, а також вивчення зв'язків між літературою, з одного боку, й іншими царинами знання і свідомості, такими, як мистец­тво (наприклад, малярство, скульптура, архітектура, музика), філософія, історія, гуманітарні дисципліни (наприклад, політика, економіка, соціоло­гія), наука, релігія тощо - з другого боку. Тобто це порівняння однієї літера­тури з іншою або іншими і зіставлення літератури з іншими сферами люд­ського вираження

Паралельно з назвою порівняльне літературознавство в українській мові вживають термін літературна компаративістика (і точніший його варіант літературознавча компаративістика), що походить від лат. comparativus - порівняльний. Поширений термін littérature comparée (порівняльна література) виник у XVIII ст. у Франції і закріпився як назва наукової дисципліни в середині наступного століття, коли почала форму­ватися нова наука. Це не означає, що термін був одностайно прийнятий. Навколо нього точилися суперечки, а спроби замінити його на точніший не увінчалися успіхом, і в літературознавстві остаточно утвердилася калька з французького варіанта littérature comparée: в італійській мові - letteratura comparata, іспанській - literatura comparada, англійській - comparative literature, польській - komparatystyka literacka, японській - hikaku bungaku. Німці вживають розгорнуте й точніше формулювання - vergleichende Literaturwissenschaft (порівняльне літературознавство), або vergleichende Literaturgeschichte (порівняльна історія літератури). Звідси походять відповідники - український (порівняльне літературознав­ство), російський (сравнительное литературоведение) та білоруський (параунальнае літаратуразнауства).

Як наукова галузь порівняльне літературознавство виникло з потре­би досліджувати національне письменство в поза(між)національному просторі - спершу в культурних контекстах, близьких мовно або геогра­фічно, а відтак - у світовому масштабі. Таке порушення кордонів зроби­ло компаративістику, за образним висловом французького вченого Симона Жена, митником, який стежить за переходом книг через «держав­ний кордон» і тримає в полі зору безпосередні та опосередковані взаємини між літературами.

Традиційна проблематика компаративістики зосереджена передо­всім у царині міжлітературних зв'язків і взаємодії. Ці зв'язки почи­наються переважно від безпосереднього впливу одного письменника на іншого. Так, аналізуючи «ліричну драму» І. Франка «Зів'яле листя», жод­ний дослідник не омине впливу на українського поета роману Й.-В. Ґете «Страждання молодого Вертера». Цей вплив був би виявлений і тоді, якби Франко не цитував у передмові слів Ґете «Sei ein Mann und folge mir nicht nach!» («Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом!»). Степан Тудор ніде не зазначив, що він був обізнаний з романом Дж. Джойса «Улісс», але сама назва його роману «День отця Сойки» і деякі компози­ційні особливості вказують на такий вплив. А поеми болгарина Петка Славейкова «Бойка-воєвода», «Милена», «Джерело Білоногої» позна­чені знайомством із творчою манерою Шевченка. В усіх трьох наведе­них прикладах міжлітературний зв'язок охоплює різні аспекти: у першо­му - едейно-філософський, у другому - структурний, у третьому - сти­льовий, але скрізь він виявляється доволі виразно як наслідок безпосереднього впливу одного твору на інший.

Зазвичай порівняльне літературознавство дефініціюють як вивчення літератури з інтернаціональної перспективи. З методологічного погляду, це зобов'язує залучати до компаративних студій тексти, написані різни­ми (двома і більше) мовами. Однак це не означає, що поза увагою зали­шаються взаємини внутрішньолітєратурного характеру, позаяк без порівняльного висвітлення процесів і явищ національної літератури не­можливе дослідження її історії. Адже розвиток будь-якого письменства позначений конфліктною зміною літературних епох, коли кожне молоде покоління критично ставиться до спадщини попередників, висуває нові гасла і виробляє власний стиль. Скажімо, українську літературу XIX ст. неможливо досліджувати без урахування могутнього впливу на подальший її розвиток спершу І. Котляревського, а відтак Т. Шевченка. З одного боку, ці впливи стимулювали оновлення і збагачення літератури, а з дру­гого - затримували її поступ, бо перетворювалися в жанрово-стильову і тематичну інерцію («котляревщина» як бурлескно-травестійний пласт розважального чтива в першій половині століття, епігонство Шевченко- вої манери в пошевченківську епоху), з-під якої важко було звільнитися навіть таким обдарованим митцям, як Павло Білецький-Носенко, Петро Гулак-Артемовський, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович.

А на зламі XIX і XX століть у кризовій ситуації зламу опинилася спад­щина видатних представників класичного реалізму. В цьому контексті була закономірною поява статті Миколи Євшана «Боротьба генерацій і українська література» (1911), пронизаної турботою автора про те, аби українське письменство в добу світоглядно-естетичної переорієнтації не опинилося на узбіччі загальноєвропейського літературного процесу.

Однак у процесі такої переорієнтації, зміни семіозису важливо не втратити національного обличчя літератури, тому первень материнський, автохтонний, за термінологією Ю. Лотмана, часто вступає в супереч­ність із запозиченим, «імпортованим» елементом, породжуючи внутріш­ню конфліктність тексту. Зміна семіозису в українській літературі почат­ку XX ст. спричинила протистояння не тільки між традиціоналізмом (С. Єфремов) і модернізмом (М. Євшан), а й усередині українського модернізму - помітно розійшлися позиції «Молодої Музи», відвертіше орієнтованої на космополітичне «мистецтво для мистецтва», і «Української Хати», засади якої можна визначити як національний модернізм.

Наголос на тому чи іншому аспекті літературного процесу залежить від рівня розвитку літератури певної історичної епохи. Період станов­лення національної літератури характеризується рецепцією і трансфор­мацією різнорідних за походженням текстів і мистецьких форм (напри­клад, травестія, переклад і переспів у творчості І. Котляревського, П. Гу- лака-Артемовського, Л. Боровиковського, П. Білецького-Носенка та ін­ших зачинателів новочасної літератури). Упродовж свого жанрового і стильового розвитку національне письменство вступає в активний кон­такт з літературою близьких і віддалених регіонів, не тільки сприймаючи мистецькі цінності, а й постачаючи їх на світовий літературний ринок.

Не заперечуючи можливості порівняльних характеристик у рамках однієї літератури, американські вчені Р. Веллек та О. Воррен стверджу­ють, що порівняльне літературознавство охоплює зв'язок однієї чи кіль­кох літератур, але відзначають суперечність такого розуміння. Бо якщо лише зіставляти різні твори чи досліджувати вплив одного автора на іншого, то обсяг поняття «порівняльне літературознавство» непомірно звужується, якщо ж трактувати предмет цієї галузі як «світову літературу», то обсяг стає зашироким, оскільки поняття «світова література» може означати літературу всього світу (за Ґете), або ж надбання світово­го мистецького досвіду, синтез найвидатніших здобутків.

2. Структура, завдання і статус компаративістики

Як наукова дисципліна компаративістика складається з багатьох компонентів, причому різні вчені класифікують їх неоднаково. Дмитро Наливайко ^[1] виділив кілька класифікацій, але всі вони так чи інакше охоплюють такі проблеми: літературні зв'язки та впливи, аналогії і роз­біжності в галузі тематики і проблематики; типологія літературних напрямів і жанрів; національне й інтернаціональне. Крім того, останнім часом набувають актуальності порівняно нові компаративістичні галузі: імагологія, постколоніальні студії тощо.

Отож можна виокремити такі основні розділи (дослідні напрями чи галузі) сучасної літературної компаративістики:

- порівняльно-історичне літературознавство (вивчення генетичних і контактних зв'язків);

- рецептивна естетика, зокрема критична рецепція і перекладознавство;

- типологічне дослідження літератури;

- інтертекстуальні студії;

- інтермедіальні студії (міжмистецьке порівняння - висвітлення зв'язків літератури з іншими видами мистецтва);

- інтеркультуральні студії, зокрема постколоніальні студії, а також імаго­логія (розділ компаративістики, що вивчає образи народів у літератур­ній рецепції інших етносів та регіонів).

Компаративістика ставить собі за мету вивчення літературних явищ (твору чи літературної спадщини письменника, жанру і стилю) через вихід за межі окремого національного письменства. Зіставляючи таким чином національні літератури, компаративістика прагне глибше пізнати як їхні спільні і самобутні риси, так і закономірності світового літера­турного процесу, проектуючи їх відтак на широкі мистецькі, культурні, історичні, ідеологічні, етнічні контексти минувшини і сучасності.

Статус літературної компаративістики, тобто її місце серед інших гуманітарних дисциплін, - питання дискусійне. Традиційний погляд трактує компаративістику як галузь, яка зі своєю методикою і методоло­гією є розділом літературознавства. Жан-Марі Kappe, Франк Вольман, Діониз Дюришин розглядали компаративістику ще вужче - як частину історії літератури. Рене Веллек та Остін Воррен вважали її методоло­гією, тоді як Віктор Жирмунський відносив її до методики, а не методо­логії - це, мовляв, методичний засіб історичного дослідження, який може бути застосований з різною метою в рамках різних методів.

Автори праці «Що таке порівняльне літературознавство?» П'єр Брюнель, Клод Пішуа та Андре-Мішель Руссо ладні трактувати компаративістику як самостійну галузь науки про літературу, бо переконані, що роз­чинення серед інших літературознавчих підходів прирече її на вимирання.

Проте таку думку поділяють не всі. Польський учений Боґуслав Бакула (а ще раніше, у першій половині XX ст., таке ж міркування висловлю­вав італієць Бенедетто Кроче) вважає компаративістику не самостійною дисципліною, а галуззю історії літератури, її частиною. Він стверджує, що важко назвати специфічні методи дослідження, які були б властиві тільки їй. І коли на ґрунті теорії такі методи можна було б висунути, то для аналізу тексту дослідник змушений користуватися інструментарієм, загальноприйнятим у різних галузях літературознавства. Тому польсь­кий учений трактує літературну компаративістику як метатеорію. Він виходить з того, що підставою для порівняльної характеристики є не рецепція (звідси неможливість спиратися на феноменологію чи рецеп­тивну поетику, включно з Яуссовим горизонтом сподівань), а опертя на предмет дослідження, знаходження того, що справді можна порівнюва­ти для з'ясування спільного й відмінного.

Через те що в останні десятиліття посилилися тенденції розширення методологічних обріїв і дослідних царин, літературну компаративістику часто розглядають не в контексті літературознавчих дисциплін, а шир­ше - як частину порівняльних культурних студій (Ст. Тотосі де Зепетнек та ін.). Скажімо, Петер Зіма, також трактуючи компаративістику як метатеорію, виходить із міжкультурного та міждисциплінарного харак­теру цієї галузі, котра активно взаємодіє з різними царинами наукового досліду.

3. Взаємини із суміжними галузями

Порівняльне літературознавство, за загальним визнанням, стає сьогодні, у час зближення культур, однією з найперспективніших галузей науки про літературу. Безперечно, компаративістика тісно зв'язана з іс­торією національного письменства та світової літератури і теорією літе­ратури, займаючи проміжне, опосередковане місце між цими спорідне­ними галузями.

Обопільним є, наприклад, зв'язок компаративістики з історією й теорією літератури, адже дослідження внутрішньо- і міжлітератур- них закономірностей дає матеріал для теоретичних узагальнень, а теоретико-літературні категорії служать аналітичним інструментарієм для компаративних студій. У цьому плані порівняльне літературознавство найближче підходить до завдань, які стоять перед теорією літератури: не раз важливі теоретичні поняття й концепції народжуються і відточу­ються в царині компаративістики (як-от поняття стилю, інтертекстуаль- ності тощо).

Важливими є стосунки компаративістики з історією світової літератури. Обидві дисципліни між собою тісно пов'язані, та все ж кожна має власне окреслення. Поняття світова література утвердилося в XIX ст. Ужив його вперше Йоганн-Вольфґанґ Ґете, задекларувавши у 1827 р., що на перший план висувається тепер саме «світова література».

Уже протягом тривалого часу зусилля найкращих поетів і тих, хто пише на естетичні теми, з усією очевидністю скеровуються на загальнолюдське. В кожному окремому явищі - історичному, міфологічному чи легендарно­му, цілком чи частково витвореному свавільною уявою, можемо спостеріга­ли, як оце загальне дедалі помітніше просвічує і проступає через національ­не й особисте

Однак великий митець мав на увазі не злиття національних літератур у якусь «одну всесвітню» (саме таку утопічну ідею в «Маніфесті Ко­муністичної партії» 1845 р. виснували Маркс і Енґельс із реальних про­цесів посилення міжнаціональних зв'язків), а навпаки - піклувався про налагодження міжкультурного спілкування задля кращого взаєморо­зуміння і духовного збагачення народів:

Нам треба спізнати особливості кожної нації, щоб визнати її право на них, щоб саме завдяки їм спілкуватися з нею; адже особливі риси, притаманні нації, подібно до її мови й карбованих нею монет, полегшують спілкування, навіть більше: тільки вони й роблять його по-справжньому можливим. Воістину загальної терпимості найпевніше можна добитися тоді, коли ми полишимо кожному індивідові й кожній народності їхні особливості, однак при цьому ні на крок не відступимося від переконання, що істинною заслу­гою є лише та, котра належить усьому людству.

Твердження Ґете засвідчило, що в цей час, тобто на початку XIX ст., відбувається обмін духовними цінностями, зокрема цінностями євро­пейської та інших світових культур (свідченням того стала поетична книжка «Західно-східний диван» самого Ґете). Поява категорії світової літератури започаткувала новий етап у розвитку письменства в тому сенсі, що це поняття констатувало певну універсалізацію мистецького мислення. Відтоді кожну національну літературу критики почали розглядати не лише у власних рамках, а й у більш чи менш широкому міжлітературному контексті: дослідження літературних напрямів, жанрів, образів, сюжетів переступило національні кордони, поширювалося в літературному просторі й часі і, мандруючи від одного літературного контексту до іншого, збагачувало уявлення про рідне письменство.

Отже, світова література не заперечує національних літератур і не протистоїть їм. Вона включає у своє річище не тільки літератури великих, а й менш чисельних націй, які ще не мали значних історичних тради­цій. Універсальне чи інтернаціональне аж ніяк не безнаціональне, воно виражається через національні характери, образи, типи. Суть у тому, щоб ці національні особливості підняти до рівня загальнолюдських ідей.

З-поміж численних спроб осягнути і сформулювати цю непросту «діалектику» й сьогодні привертає увагу образне, але влучне окреслення Івана Франка:

«Кождий чільний сучасний писатель - чи він слов'янин, чи німець, чи фран­цуз, чи скандінавець, - являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якмога глибше і міцніше в свій рідний національний ґрунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних ін­тересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій люд­ськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільш відповіда­ла його національній вдачі. І тільки такий писатель буде рівночасно зро­зумілий і цікавий не тільки для своїх найближчих земляків, але й для ціло­го цивілізованого світу, бо всі знайдуть у його творах, хоч і яка була би не­звичайна та ориґінально-національна їх форма (візьмемо для прикладу твори нашого Шевченка, англічанина Діккенса, американця Марка Твена, мадяра Міксата або чорногорця Йововича), ті самі чуття, сумніви, страж­дання, симпатії та антипатії, що становлять суть душі сучасного освіченого чоловіка».

Отож між обома спорідненими галузями - історією світового письменства і літературною компаративістикою - спостерігаємо певні відмінності, а саме:

Історія світової літератури:

- розглядає типологічні збіги як вияв подібності (магічний реалізм і сміхова культура);

- трактує національну своєрід­ність як один із аспектів універсальності (романтизм у німець­кій, французькій, англійській, іспанській, польській, українській літературах);

- вивчає вершинні, класичні твори переважно тих літератур, які здобули статус «світових»;

- досліджує літературні явища в межах красного письменства;

Порівняльне літературознавство:

- акцентує на відмінних способах, які реалізують це сміхове начало (магічний реалізм - химерна про­за);

- з'ясовує національні прикмети (європейський романтизм зорієнтований на універсальні кате­горії, а слов'янський торкається ще й проблем національної само­свідомості);

- зіставляє будь-які явища найріз­номанітніших літератур, в тому числі й «маргінальних»;

- висвітлює взаємини літератури з іншими мистецтвами, фолькло­ром, філософією.

Окрім літературознавчих галузей, компаративістичні дослідження зв'язані з іншими гуманітарними царинами, зокрема культурологією, бо ж відкривають доступ до виявлення тих внутрішніх і зовнішніх зв'язків національної літератури, які формують самототожність нації та її культури. Порівняння процесів, що розгортаються в рідній літературі, з процесами, які відбуваються в іншій, дає можливість виявити спільне й відмінне, побачити власне обличчя у, так би мовити, чужому дзеркалі.

Одним із завдань сучасної компаративістики, - пише Марія Делапер'є, - є пошуки відповіді на питання [...] про культурну самототожність. [...] Сьогодні вже відомо, що вирішення питання «ким я є» змушує вийти за межі влас­ного «я», піддати його порівняльним процедурам. Отже, висунути тезу, що пошуки власної самототожності рівнозначні пошукам власної відмінності

З культурологією та історією національних культур споріднені постколоніальні студії, які зруйнували китайський мур європоцентризму (переважного зосередження дослідницької уваги на літературі Заходу) і впровадили в поле компаративного дослідження проблематику «малих народів», міжлітературних взаємин постколоніальних та ексімперських культур, мультикультуралізму тощо.

Висновки

У сьогоднішньому порівняльному літературознавстві спостерігаємо не лише постійну зміну теоретико-методологічних позицій, а й певну спадкоємність. Одночасно співіснують (звісно, видозмінені, модернізо­вані, розташовані в нових контекстах) методологічні підходи, що виник­ли на основі комбінації часових і пізнавальних планів на різних етапах розвитку літературної компаративістики:

- порівняльно-історичний (генетично-контактний) підхід, заснований на поєднанні діахронічного (історичного) й детерміністичного (причи­ново-наслідкового) планів; зіставний, зокрема типологічний, підхід, який ґрунтується на поєд­нанні синхронічного і структурного планів;

- інтертекстуальний, а також інтердисциплінарний, зокрема культу­рологічний, підходи, для яких притаманне поєднання панхронічного (всеохоплюючого, не обмеженого часом) і функціонального планів.

Порівняльно-історичний підхід зорієнтований на діахронні причиново-наслідкові міжлітературні зв'язки; зіставний підхід має метадетер- міністичний характер, бо виявляє структурно-функціональні збіги у різ­норідних літературних явищах на синхронічному рівні; інтертекстуаль­ний та інтердисциплінарний підходи, що ґрунтуються на зіставних методиках широкого діапазону, виходять за межі внутрішньолітератур- них порівнянь у функціональну сферу культури, історії, політики і мають мультидетерміністичний характер.

Для чіткішого розуміння цієї проблематики варто розрізнити понят­тя «предмет (об'єкт) дослідження» і «дослідна методика».

Будь-яке літературне явище, що стає об'єктом компаративістики, має певну генезу, контактує з мистецьким довкіллям, виявляє ті чи ті ознаки, спільні для низки інших явищ, і здатність до перегуків із шир­шим чи вужчим літературним і позалітературним часопростором. З різноаспектних властивостей і відношень об'єкта компаративістики можна виділити ті його окремі аспекти, які становитимуть предмет конкрет­ного дослідження, і застосувати до них відповідний методологічний апарат - генетично-контактний, типологічний, інтертекстуальний чи культурологічн ий.

І генетично-контактному, і типологічному, й інтертекстуальному, і культурологічному аналізові можуть підлягати літературні об'єкти не­залежно від їхньої спорідненості, характеру спілкування, наявності структурних збігів чи інтертекстуальних перегуків. Скажімо, генетич­но-контактний підхід з усього спектра подібностей вибірково зосере­джується на тих, які спричинені спорідненістю (генезою) або спілкуван­ням (контактом), абстрагуючись од інших властивостей і відношень об'єкта. Натомість типологічний підхід «просіює» крізь власну методо­логію літературні явища, в тому числі й ті, які перебувають у генетичних чи контактних зв'язках. І, відповідно, багатоаспектне зіставлення проектує свій об'єкт на інтертекстуальну мережу літературного та культур­ного часопростору.

Таким чином, сучасна компаративістика володіє широким діапазо­ном методологій. Оскільки змінюється література, її текстуальна струк­тура (гіпертекстуальність) і статус у добу мультимедійності, коли теле­бачення та інтернет вийшли на перший план, остільки змінюються літе­ратурознавчі підходи до неї і статус самого літературознавства. Наука про літературу диференціюється на вузькоспеціалізовані галузі (як-от стилістика, наратологія, тематологія) і водночас інтегрується з іншими гуманітарними дисциплінами, переймаючи від них термінологічний ін­струментарій і методологічний досвід.

У палких дискусіях, що спалахують з цього приводу, можна почути супротивні заклики - з одного боку, до повернення ad fontes, тобто до джерел класичної методології, а з другого - до рішучого озброєння но­вими методологіями і безоглядного розвідування нових територій.

Скажімо, Гарольд Блум нарікає на міждисциплінарність, через яку «наші студенти перетворюються на аматорів політології, на неграмот­них соціологів, некомпетентних антропологів, посередніх філософів та зіпсутих детермінізмом істориків культури...» а Станіслав Росовець- кий взагалі не визнає ні типології, ані інтертекстуальних, рецептивно-естетичних чи міжмистецьких студій: ...тільки повернення до генетичних і контактних досліджень дасть змогу досягти справжнього оновлення української компаративістики.

Справді, кризові тенденції, котрі проявилися ще в середині XX ст., не зникли, а, навпаки, посилюються. Як дисципліна методологічно мінли­ва, концептуально еклектична, що перебуває під перехресним вогнем багатьох суперечливих теоретичних та міждисциплінарних упливів, лі­тературна компаративістика опинилася перед загрозою поглинання культурними студіями. Однак навіть песимістичні оцінки сьогодніш­нього стану компаративістики поєднуються, як правило, зі спробами сформулювати більш-менш оптимістичні, хоча й дискусійні, прогнози дальшого її розвитку. Звісно, багатьом дослідникам ідеться про збере­ження статус-кво цієї літературознавчої галузі. Так, Джонатан Каллер обстоює помірковану співпрацю з іншими галузями, за якої компара­тивістика зберігатиме літературоцентричну свою спрямованість.

Хоча, правду кажучи, оптимістичні голоси належать переважно прихильникам культуральної компаративістики Зокрема, Сюзен Баснет, котра дотримується думки, що «сьогодні літературна компара­тивістика в певному розумінні мертва», у сьомому розділі своєї книж­ки «Порівняльне літературознавство» доводить, що академічна дис­ципліна може бути відроджена культуральними і перекладацькими студіями.

Багато хто великі надії покладає на оновлюючу силу постколоніальних студій. Стверджуючи, що традиційна європоцентрична компара­тивістика перебуває в занепаді, Ґ. Ч. Співак висловила передбачення, що нова літературна компаративістика ("new comparative literature") буде змушена вийти за межі однієї лише західної літератури і суспільства, змінивши своє розташування у планетарному контексті, а її місія полягатиме в тому, щоби «підірвати і відмінити» ("under­mine and undo") прагнення панівних культур підпорядковувати інші культури.

Притім із середини XX ст. спостерігаємо дедалі інтенсивніший розвиток порівняльної галузі в наукових і навчальних установах різних країн та континентів і дедалі мозаїчніше врізноманітнення теоретико-методологічних її засад. Навіть довготривалі дискусії навколо стану дисципліни вселяють упевненість у її перспективах, бо засвідчують, що компаративістика усвідомлює відносність не лише здобутих знань, а й рівня власної науковості та об'єктивності взагалі.

Як дисципліна літературна компаративістика завжди була специфічною. У багатьох відношеннях не так дисципліна, як інтердисципліна чи трансдисципліна, якщо не метадисципліна, чи, можливо, поєднуючи всі три іпостасі, вона не має ані чітко визначеного предмета, ані чіткої методології, ані навіть окресленого корпусу текстів.

Досвід еволюційного розвитку порівняльної галузі переконує, що універсальної методології не існує. Кожна концепція має свій предмет, своє пояснення. Кожна має ті чи ті вади, обмеження. І все ж є певні підстави, загальні принципи чи методологічні стратегії, на яких може базуватися сучасне порівняльне дослідження. Це фахові до­сліди в обраній галузі, які не заперечують визнання методологічного плюралізму і відмову від замикання у вузькій спеціалізації на користь міждисциплінарного підходу, тобто практично необмежених контексту­альних і культуральних студій.

Тому перспективними в сучасній науці є не стабільні структури і громіздкі таксономії, а мобільні поняття, гнучкі й комбіновані методики, які оперативно.

Література:

1. Бакула Б. Кілька міркувань на тему інтегральної компаративістики// Слово і час. - 2002. - № 3. - С. 50-58.

2. Денисова T. H. Наука «компаративістика» в сучасному потрактуванні // Літе­ратурна компаративістика. - Вип. І. - К.: ПЦ Фоліант, 2005. - С. 10-26.

3. Касперський Е. Про теорію компаративістики // Література. Теорія. Ме­тодологія / Упоряд. і наук. ред. Данути Уліцької; пер. з польськ. С. Яковенка. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. - С. 518-540.

4. Літературна компаративістика. - К.: ПЦ Фоліант, 2005. - Вип. І. - 363с.; Вип. II. - 362 с.

5. Літературознавча енциклопедія: У 2 т. / Автор-укладач Ю. І. Ковалів. - К.: ВЦ «Академія», 2007. - Т. 1. - 608 е.; Т. 2. - 624 с.

6. Наливайко Д. Стан і завдання українського порівняльного літературознавства // Літературознавство / Міжнародна асоціація україністів. - Кн.2. - К.: Обереги, 2000. - С. 42-50.

7. Папуша І. До методології літературознавчої компаративістики // Літературознавча компаративістика: Навч. посібник / Наук. ред. P. T. Гром'як; Упоряд. P. T. Гром'як, І. В. Папуша. - Тернопіль: Ред.-вид. відділ ТДПУ, 2002. - С.6- 20, 250-256.