Читайте также:
|
Ім'я поета Степана Руданського посіло в українській літературі і фольклористиці визначне місце. Довгою і складною була дорога Руданського до шанувальників українського художнього слова. Він народився 1834 року в ніч перед Різдвом у сім'ї священика подільського села Хомутинці. З дитинства батько намітив сину дорогу до когорти духовенства. Однак після закінчення Шаргородської бурси та Кам'янець-Подільської духовної семінарії юнак їде в Петербург, де, наперекір волі батька, вступає до Петербурзької медико-хірургічної академії. Всі шість років навчання в Петербурзі Степана Руданського не покидала ностальгія. На жаль, рідний батько заборонив сину писати листи українською мовою, і він знаходив відраду у тому, що мережив чисті аркуші паперу рядками українських поезій. Особливою честю для студента було побачити свої вірші, опубліковані поряд з творами великого Тараса Шевченка на сторінках першого українського журналу "Основа", виданого 1861 року. Цього ж таки року випускник Петербурзької медико-хірургічної академії Степан Руданський отримує, згідно його клопотання (через захворювання туберкульозом), призначення в Ялту, де восени він і приступить до роботи міським лікарем.
Ялта на ту пору була невеликим містечком, де проживало 364 жителі. Молодий лікар поселився спочатку на вулиці Поштовій безпосередньо в Ялтинському лікарняному відділенні, а згодом отримав квартиру по вулиці Бульварній (тепер вул. Рузвельта). Обов'язки міського лікаря Руданський періодично сполучав з працею повітового лікаря та роботою в лікарняному відділенні. До служби відносився вельми сумлінно, що відразу оцінили мешканці міста, передусім з найбідніших верств, яким він нерідко допомагав ліками і не брав гроші за лікування. З його ініціативи в Ялті була відкрита прийомна кімната для хворих, а також виділені місця у лікарні для жінок і для незаможних хворих.
Восени 1863 року Степан Руданський додатково був прийнятий на посаду лікаря кримських маєтків князя Воронцова. Це дозволило йому трохи покращити свої статки, оскільки платня міського лікаря змушувала його жити, як і в студентські роки, впроголодь. Проте нова робота поглинала чимало часу Степана Руданського і вимагала непередбачуваних витрат. Слід відзначити, що функції лікаря маєтків князя Воронцова дозволили поету познайомитись з непересічними гостями кримського магната, хоч здебільшого ці зустрічі мали трагічне забарвлення. Серед пацієнтів С. Руданського були в останні дні свого життя видатний актор Михайло Щепкін, письменник і вчений Амвросій Метлинський, біля смертного одра якого лікар зустрівся і з Миколою Костомаровим.
З 1864 року Руданському довірили обов'язки карантинного (санітарного) і портового лікаря Південного узбережжя Криму. На цих посадах він проявляв небачену раніше в Ялті принциповість і рішучість. Збереглись десятки актів, які розповідають про тривалу боротьбу лікаря з антисанітарією в маєтках ялтинського вельможі Мордвинова. С. Руданського турбував екологічний стан міста, поширення тут інфекційних хвороб. Він виступив ініціатором влаштування загальноміського фонтану з водою, задля чого пожертвував місту свою приватну землю (про що нагадує назва Фонтанного провулка в Ялті). Громадська діяльність невтомного Руданського отримала схвалення суспільної думки. Він був одним з проектантів нового базару, створив першу медичну бібліотеку на Південному узбережжі Криму, домагався створення в місті пожежної служби, метеорологічної станції, займався вивченням таємниць археологічних розкопок. Про повагу ялтинців до Руданського свідчить обрання його почесним мировим суддею Сімферопольського Ялтинського округу. Проте недоброзичливці лікаря ще з 1867 року шукали можливості для переведення його в інше місто. Така нагода їм випала 1872 року під час епідемії холери. Генерал-губернатор Коцебу, опираючись на безпідставні доноси, які звинувачували С. Руданського у поширенні холери в Ялті, звільняє лікаря з ялтинської посади і переводить у місто Перекоп. Така несправедливість викликала рецидив захворювання С. Руданського, та він продовжував боротьбу за свою честь і гідність. Міська дума виступила на захист прав свого лікаря, але її аргументи були проігноровані.
Степан Руданський так і не покинув Ялту. 3 травня 1873 року після дев'ятимісячної виснажливої хвороби він пішов з життя у розквіті творчих сил. Його старший брат Григорій згадував, що в останні хвилини життя поет наспівував пісню "Україно моя мила…".
Похоронили Руданського за міський кошт на кладовищі Іоанна Златоуста (нині Полікурівський меморіал). Місце на кладовищі дала йому сім'я покійного приятеля Шенебейєра.
Яким же був у житті Степан Руданський? Художник В. Ковальов на початку 70-х років написав його портрет, що став пізніше загальновідомим. Не менш цікавий і вербальний портрет Руданського, залишений Ковальовим: "Степан Васильович був високий на зріст, широкоплечий, на вид поважний, хоч і ходив трохи згорбившись; карі очі його світилися несказанною добротою, що була найкращою признакою його душі. Одягався він завсіди просто, як і жив". Дотепинй і жартівливий, С. Руданський легко збирав навколо себе товариство. У Ялті його близькими приятелями стали священик місцевої церкви Сердюков, поштмейстер П. Падалка, агент російського пароплавного товариства Т. Сіяльський, голова міської управи Пономаренко, управитель маєтків графа Воронцова Л. М. Лазаревський, сім'я якого свого часу підтримувала тісні стосунки з Тарасом Шевченком, земський учитель Гурій Черенков, провізор Е. К. Шенебейєр та інші. У колі товаришів Руданського були люди різних національностей, сам поет зі щирою цікавістю знайомився з мовами жителів багатонаціонального Криму, зокрема вивчав грецьку і кримськотатарську мови.
Серед захоплень Руданського важливе місце посідала археологія. Ознайомившись з розкопками у Партеніті, в маєтку Раєвських, що під Аю-Дагом, С. Руданський написав статтю, яку високо оцінили спеціалісти. Допомагав авторитетному професору з Одеси П. К. Бруно скласти карту Південного берега Криму в генуезький період та визначити околиці Судака. Разом з лікарем Тобіним С. Руданський влітку 1871 року розпочав вивчати стоянку первісної людини на мисі Ай-Тодор.
Та найголовнішою пристрастю у житті С. Руданського, його любов'ю і болем залишалось українське художнє слово. Письменник пробував свої сили у різних жанрах, писав балади, ліричні вірші, гуморески, драми, історичні поеми, займався перекладами. Заслуговують уваги історичні поеми Руданського, у яких лейтмотивом проходить протест проти неволі України, передусім у поемах "Мазепа, гетьман український" та "Іван Скоропадський", які довго не публікувалися. Всі ці твори об'єднує гнів до поневолювачів України і глибока певність у майбутньому воскресінні Батьківщини. Письменник свято вірив у історичні перспективи рідної української мови, яку блискуче знав і тонко відчував. Справжнім майстром слова зарекомендував себе С. Руданський у гумористичних співомовках, популярність яких серед народу можна зрівняти хіба що з Шевченковою поезією.
Більшість співомовок С. Руданського написані в Петербурзі. Опинившись в Криму, поет – прекрасний знавець фольклору – мабуть, часто згадував чумацькі пісні. З давніх-давен чумаки ходили в Крим за сіллю та іншими товарами. На основі цього матеріалу, перебуваючи під впливом драматичних творів І. Котляревського, С. Руданський вирішив написати п'єсу "Чумак".
П'єса складається з чотирьох невеликих дій. Події відбуваються на березі моря. В основі сюжету – любов чумака Гордія та дівчини Ялини і, паралельно, трагедія життя людей, котрі обвінчалися з примусу (доля матері Гордія). Автор засуджує застарілі погляди на шлюб і всі симпатії віддає молодому поколінню, що прагне до любові щирої, без розрахунку і насилля. В драмі тісно переплетені елементи реалізму і романтизму з певними рисами мелодраматизму. Уступки сентименталізму та надмірне захоплення ефектом несподіванки не сприяли успіху п'єси. У 1871 році С. Руданський переробив свій твір, назвавши його дивоспівом. Об'єктивно п'єса нагадувала оперне лібрето, але сценічного втілення не отримала.
Найважливішою літературною справою для С. Руданського в Ялті став переклад "Іліади" Гомера. Це дійсно було подвижництво: в провінційній Ялті Руданський взявся за переклад всесвітньовідомого епосу, маючи тільки текст оригіналу. Поет знав грецьку та латинську мову і був переконаний, що публікація легендарного твору українською мовою буде сприяти входженню української літератури в лоно світового письменства. Найвірогідніше, надихнув на цей подвиг Руданського його друг Петро Ніщинський, який займався перекладами античних творів.
Школа перекладу на ту пору тільки розпочинала своє становлення. Руданський змушений був експериментувати і брати на себе відповідальність піонера у вирішенні складних проблем. Врешті-решт перекладач зупинився на поетичному розмірі, характерному для деяких українських народних пісень, хоч він не давав можливості показати велич оригіналу. Можна поставити в докір поету надмірну українізацію тексту, що було викликано бажанням поширювати свій переклад серед широких верств українського народу. Однак групою дослідників доведена висока точність перекладу, тому цей твір для свого часу є значним кроком поступу перекладної літератури українською мовою. В останні роки життя С. Руданський працював над перекладами "Енеїди" Вергілія та "Війни жаб з мишами" невідомого автора.
Свою місію – місію народного поета України – Степан Руданський відчував завжди. І коли студіював медицину у холодному Петербурзі, і коли лікував недужих під розпеченим небом Ялти. Це глибоке переконання він ховав десь на дні серця, і лише зрідка воно піднімалось на поверхню, як буває на морі під час шторму. Обурений забороною батька писати до нього листи українською мовою, Степан ще студентом пише до брата: "…не слухає батько моєї мови – зате мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців". Мрія Руданського видати книжку – "що-небудь пустити у світ" – не здійснилась за життя письменника. Він неодноразово укладав рукописи до видання. У Петербурзі, наприклад, підготував збірку "Нива". Проте київський цензурний комітет не дав дозволу на друк. Залишились у шухляді автора і три збірки "Співомовок Вінка Руданського" різних років: видавця не знайшлось, а власних коштів на публікацію не вистачало. У Ялті, за лікарськими клопотами, видавничі плани здавались все примарнішими.
Після смерті письменника залишились його рукописи, які передавалися з рук в руки, аж поки не примандрували на Волинь. Мабуть, як ніхто раніше, в рядках ялтинського лікаря-небіжчика Олена Пчілка відчула відчайдушний заклик: "Повій, вітре, на Вкраїну…" Саме вона дала можливість Україні почути цей голос. Упорядкувала рукописи, залучила до фінансування декого із земляків, і врешті-решт перша книжка Степана Руданського під назвою "Співомовки" побачила світ 1880 року в Києві. Кропітку працю видавця Олена Пчілка заховала під псевдонімом "Н. Г. Волинський" (що означало "невеликий гурток волинський). Так почалося тріумфальне повернення на Батьківщину Степана Руданського. До першої виданої збірки увійшло всього 28 поезій. Поступово цей невеликий айсберг завдяки зусиллям Івана Франка, Михайла Комарова, Павла Житецького, Агатангела Кримського, Василя Лукича та інших перетворився у цілий острів на карті вітчизняної літератури.
Цілителі духу, до числа яких, безперечно, відноситься Руданський, отримують право на безсмертя у пам'яті народній. Однак в самій Ялті через кілька десятиліть вже рідко хто з місцевих жителів зміг згадати жертовного лікаря Степана Руданського. Чимало шанувальників його літературного хисту з великими труднощами розшукували могилу поета в місті. Відомий одеський бібліограф Михайло Ковальов ділився ялтинськими враженнями: "…похоронили – і забули. […] І ніхто, окрім дочки Степана Васильовича, не зміг сказати, де і як найти могилу: ні хреста, ні огорожі нема над нею. […] Чи то так воно і навіки останеться?"
У 1891 році повз Ялту проїжджав одеський літератор і видавець Іван Липа, що був родом з Криму. Він захотів обов'язково поклонитися могилі Руданського, яку знайшов за допомогою сторожа під зеленим кипарисом. Відчуття пустки боляче вразило І. Липу і спонукало його написати статтю у львівському журналі "Зоря" з пропозицією до свідомих українців зібрати гроші, щоб привести могилу Руданського в порядок. Зібрані кошти дозволили замовити мармуровий пам'ятник з хрестом і встановити його на могилі. У 1968 році з ініціативи Літфонду УРСР на могилі був споруджений новий пам'ятник з бронзовим горельєфом С. Руданського (скульптор Р. В. Сердюк) і з викарбуваними рядками відомого вірша поета, що став народною піснею:
На могилі не заплаче ніхто в чужині,
Хіба хмаронька заплаче дощем по мені.
Та минають десятиліття, роки, і ім'я Руданського стає невід'ємним від сучасного Криму, зокрема Ялти, де в честь нього названа одна з центральних вулиць міста. Його ім'ям названа народна капела бандуристів при Кримському державному педагогічному інституті під керуванням заслуженого працівника культури України О. Ф. Нирка. Всекримське товариство "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка встановило премію ім. С. Руданського за вклад у розвиток української культури в Криму. Її першим лауреатом став професор Таврійського Національного університету ім. В. Вернадського Петро Киричок. Символічним можна вважати і те, що саме на вулиці Степана Руданського в Ялті була відкрита перша міська школа з українською мовою навчання.
Руданський Степан – Ой ти, калино, ой ти, малино…
Ой ти, калино, ой ти, малино,
Ой чому ти не росла?
Ой либонь-бо тебе, червона калино,
Ой либонь-бо тебе, червона калино,
Бистра вода зайняла.
Ой ти, калино, ой ти, малино,
Ой чому ти не цвіла?
Ой либонь-бо тебе, червона калино,
Ой либонь-бо тебе, червона калино,
Бистра вода занесла.
“Ой вода грала, мене не займала,
Не тим-бо ж я не цвіла.
Не цвіла я з горя, що мого явора
Не цвіла я з горя, що мого явора
Бистра вода зайняла.
Зайняла вода, зайняла бистра,
Покотила на Дунай,
А мені, калині, бідній сиротині,
А мені, калині, бідній сиротині,
Тяжка туга та печаль.
Зайняла вода, зайняла бистра,
Покотила на ріку,
А мені, калині, бідній сиротині,
А мені, калині, бідній сиротині,
Тяжка туга довіку!”
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 33 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |