Читайте также:
|
 |
Антокольская М. В. Семейное право. — М., 2002. —
С. 315—333; Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. — К., 1999. — С. 429—454; Богатых Е. Гражданское и торговое право (От древнеримского к современному российскому). — М., 2000. — С. 274—285; Богуславский М.М. Международное частное право. — М. 1994. — С. 293—319; Гражданское право: Учебник. / Под. ред А.П. Сергеева,
Ю. К. Толстого. — М., 1997. — Ч. 1. — С. 58—75; Гражданское и торговое право капиталистических государств. — М., 1993. — С. 515—530; Золотухина О. Замуж за иностран-
ца. — К., 2001. — С. 168—191, 217—249; Канзафарова И. С. Гражданское и торговое право зарубежных стран: Учебн. пособ. — Харьков, 2003. — С. 14—77, 102—136; Моран-
дьер Ж. де Ла. Гражданское право Франции. — М., 1958. — Т. 1. — С. 323—365; Сімейне право України / За ред. Гопанчука В. С. — К., 2002. — С. 287—294; Цивільне право України / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової — К.: Юрінком Інтер, 2002. — Кн. 1. — С. 51—77; Burgerliches Gesetzbuch/ Zivilrecht: Wirtschaftrecht; Stud—Yur — Nomos — Textausgaben. — 1. Aufl. — Baden — Baden: Nomos — Verl. — Ces., 1992. — S. 228—339.
У зарубіжних правових системах сімейне право не розглядається як окрема галузь права. У країнах романо-германського права воно є складовою цивільного права; норми, які регулюють сімейні відносини, розміщено в цивільних кодексах: книга 4 Німецького цивільного кодексу, титули 5—9 книги 1 і титул 5 книги 3 Французького цивільного кодексу.
У країнах англо-американської правової системи сімейне право становить окремий інститут. Сімейні відносини регулюються нормами загального права, звичаями, спеціальними законами з окремих питань сімейних відносин. Більшість правових норм оформлено законодавчо. Однак і прецеденти, і судова практика також мають важливе значення, оскільки закон у деяких випадках лише визначає фактори, які повинні враховуватися судами під час прийняття рішень, і спрямовує суд на вирішення проблеми за справедливістю. В Англії у цій сфері діють Закони: про майно заміжніх жінок (1964 р.), про сімейний обов’язок (1967 р.), про реформу сімейного права (1969 р.), про недійсність шлюбу (1971 р.) та інші.
У США закони, що регулюють питання сім’ї та шлюбу, знаходяться в компетенції окремих штатів. Майже кожний штат має власні закони в галузі сімейного права. Закони штатів часом суттєво відрізняються за змістом. Схилити штати до прийняття уніфікованих законів у цій сфері досить складно. Разом з тим, федеральне право відіграє дедалі важливішу роль стосовно свободи особистості в сімейних відносинах. Створюються уніфіковані акти, зокрема Уніфікований (Єдиний) закон про шлюб та розлучення. Конгрес США взяв на себе повноваження федерального уряду у деяких питаннях надання допомоги сім’ям та визначення обов’язків батьків щодо утримання дітей.
Інститут сімейного права є одним з найбільш сталих і консервативних правових інститутів, який досить яскраво відображає особливості конкретної нації, її традицій і менталітету, і важко піддається уніфікації.
Норми сімейного права регулюють у зарубіжних країнах особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, а також усиновителями та усиновленими; у деяких випадках під дію цих норм підпадають родинні стосунки чи відносини свояцтва. Основними, звичайно, є норми про шлюб, припинення шлюбу, правовідносини батьків і дітей.
10.1. Поняття та умови укладення шлюбу
в праві зарубіжних країн
Шлюб розглядається зарубіжною доктриною насамперед як договір між чоловіком і жінкою, що укладається у встановленому законом порядку, підкоряється певним вимогам дійсності, має на меті об’єднання чоловіка та дружини в одну сім’ю для спільного життя та взаємного надання підтримки й допомоги.
Існують й інші концепції шлюбу (шлюб-статус, шлюб-партнерство[1]), які оспорюють договірну природу шлюбних відносин. Вони передбачають, що шлюб не може вважатися договором, оскільки, по-перше, у сторін виникають лише передбачені законом права та обов’язки, які не можуть змінюватися за бажанням сторін, тому, що регулюються, переважно, імперативними нормами; по-друге, не допускається представництво ні під час укладення шлюбу, ні в процесі виконання прав та обов’язків, які ґрунтуються на особистих немайнових відносинах; по-третє, шлюбні відносини є безстроковими, безумовними, мають абсолютну силу, а договір передбачає встановлення прав та обов’язків на певний період часу, до настання певної події чи досягнення певної мети.
Умовами дійсності шлюбу в праві зарубіжних країн є дві групи вимог: матеріально-правові та формальні[2]. До матеріально-правових належать: шлюбна дієздатність, відсутність іншого не припиненого офіційно шлюбу, згода осіб (наречених) на укладення шлюбу, відсутність родинних зв’язків між ними, відсутність певних видів захворювань, які за законом є перешкодою до укладення шлюбу, виконання встановлених законом обмежень для вдів і розлучених. До формальних умов належать: оприлюднення шлюбу шляхом публікації, одержання ліцензії чи здійснення заручин, встановлена законом церемонія (цивільна чи церковна), особиста присутність наречених, присутність свідків, реєстрація, видача свідоцтва про шлюб.
Умовою укладення шлюбу в усіх країнах є досягнення шлюбного віку, який встановлено: у Німеччині: для жінок та чоловіків — 18 років; у Франції: для чоловіків — 18 років, для жінок — 15 років; в Англії: для чоловіків і жінок — 16 років. У США вікові вимоги в окремих штатах різні, у середньому вони становлять 16—18 років.
Шлюбна дієздатність передбачає також розумову здатність особи, спроможність її усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. У країнах континентального права, а також в Англії не допускаються шлюби з особами, які не здатні розуміти сутність і наслідки шлюбу. Щодо США, то в юридичній літературі висловлюються різні, а часом й протилежні, погляди щодо оцінювання відповідних норм законодавства про шлюб і сім’ю. Одні автори вважають, що за змістом норм законодавства всіх штатів шлюби з душевнохворими особами не допускаються в жодному разі, відповідальним за це є опікун[3]; інші, навпаки, вважають, що відповідні норми законів окремих штатів США допускають такий шлюб, за умови, що опікун душевнохворого дасть згоду на це.[4] Шлюб із душевнохворим можливий, якщо він, незважаючи на захворювання, здатний висловити свою волю й усвідомити значення та характер укладення шлюбу як правового акту.
Ще однією умовою шлюбу, яка в деяких країнах закріплена на законодавчому рівні, є приналежність осіб, які його укладають, до різної статі. Тобто, членами подружнього союзу повинні бути чоловік і жінка. Якщо наявна певна фізіологічна аномалія, питання щодо можливості укласти шлюб вирішують офіційні органи (суд, прокуратура) на основі медичного висновку. Шлюб між представниками однієї статі в даних країнах не допускається.
Обов’язковим елементом і основним принципом шлюбу, без якого він не може бути укладеним, є взаємна згода осіб, які одружуються. Цей принцип знайшов своє відображення в нормах законодавства майже всіх країн. Найбільш чітко він закріплений
у ФЦК, відповідна норма якого (ст. 146) проголошує, що без згоди немає шлюбу. Згода на шлюб повинна бути виражена зовні: у заяві про реєстрацію шлюбу, висловлена в присутності свідків тощо. Якщо шлюб укладається неповнолітніми, то необхідна згода їхніх батьків чи інших законних представників.
Законодавство про шлюб і сім’ю зарубіжних країн встановлює й перелік обставин, які є перешкодою для реєстрації шлюбу. Насамперед це наявність родинних зв’язків між нареченими. В усіх країнах встановлено заборону на шлюби між родичами прямої лінії родства та рідними братами й сестрами (повнорідні, що мають обох спільних батьків, і неповнорідні, які мають або спільного батька, або спільну матір). Обмеження щодо родичів по боковій лінії в різних країнах різні. У більшості країн континентального права, зокрема у Франції та ФРН, забороняються шлюби з родичами третього ступеня спорідненості включно (дядько та племінниця, тітка та племінник); в англо-американському праві, зокрема в Англії та США, — до четвертого ступеня родства включно (двоюрідні брати та сестри).
В усіх країнах, що розглядаються, за винятком окремих штатів США, не допускаються шлюби між свояками прямої лінії, а за правом Франції — також і між свояками бокової лінії.
Не завжди однаково регулюються законодавчими актами питання щодо реєстрації шлюбу між усиновителями та усиновленими, або з участю їх родичів. У більшості країн забороняються шлюби між усиновителями й усиновленими, між особами, що усиновлені одним усиновителем, а також між усиновленими та рідними дітьми усиновителя. Разом з тим, у деяких країнах такі шлюби можливі, однак вони автоматично припиняють відносини усиновлення та скасовують на майбутнє усі юридичні наслідки усиновлення (ФРН).
Не може бути укладено шлюб, якщо хоча б один з майбутнього подружжя перебуває в іншому офіційно зареєстрованому шлюбі. Для того, щоб укласти новий шлюб, необхідно припинити попередній. Така вимога міститься в законах усіх країн, що свідчить про встановлення принципу моногамії (одношлюбності). Він є одним з фундаментальних принципів шлюбу в зазначених зарубіжних країнах.
У деяких випадках перешкодою до шлюбу може стати певне захворювання, якщо воно створює небезпеку для здоров’я іншого з подружжя, навіть якщо воно не пов’язане з душевною хворобою.
Країни романо-германської правової системи вводять певні заборони на випадки реєстрації повторного шлюбу: вдова чи розлучена жінка не мають право укладати шлюб протягом 300 днів (Франція), або 10 місяців (Німеччина) з моменту смерті чоловіка чи розірвання шлюбу.
В усіх країнах встановлюються вимоги формального характеру, дотримання яких є обов’язковим для дійсності шлюбу. Однією з них є оприлюднення відомостей про намір зареєструвати шлюб шляхом їх публікації, вивішування повідомлення про це в церкві або муніципалітеті. З моменту оголошення такого повідомлення будь-які особи, яким відомо про перешкоди для цього шлюбу, мають змогу повідомити про це офіційним органам. Публікація такого повідомлення застосовується в країнах континентального права (ФРН, Франція). У деяких з них також існує інститут заручин — публічного надання обіцянки укласти шлюб. Заручини зобов’язують сторони відшкодувати витрати, пов’язані з підготовкою до реєстрації шлюбу, у випадку відмови від його укладення однією із сторін. Однак вони не створюють обов’язку зареєструвати шлюб на підставі даної публічно обіцянки, оскільки одним з основних принципів шлюбу є добровільність і взаємна згода осіб. А тому будь-хто з наречених має право відмовитись від укладення шлюбу до його реєстрації.
У країнах англо-американського права (Англія та США) процедуру оприлюднення може бути замінено видачею ліцензії — дозволу на шлюб, який видається церковними установами чи органами влади, що здійснюють реєстрацію шлюбів. Для того, щоб отримати такий дозвіл (ліцензію на шлюб), сторони повинні присягнути священнослужителю або посадовій особі державного органу в тому, що немає перешкод до укладення їхнього шлюбу, принаймні таких, що їм були б відомі.
У кожній країні закріплюються вимоги щодо обов’язкової процедури реєстрації шлюбу. У німецькому та французькому праві встановлено єдину цивільну форму — реєстрацію шлюбу відповідними органами влади, посадовими особами (муніципалітет, мер міста, суддя). В Англії однакові юридичні наслідки зумовлює і цивільна, і церковна процедура укладення шлюбу. У США закони штатів допускають різні форми шлюбу: або тільки цивільну, або тільки церковну, або альтернативно — цивільну чи церковну.
Обов’язковою є особиста присутність чоловіка та жінки, які укладають шлюб, у момент його реєстрації. У Німеччині та Франції за наявності поважних і надзвичайних обставин шлюб може бути зареєстровано за відсутності однієї із сторін з її письмової згоди або через представника, якщо інша сторона присутня особисто.
Реєстрація шлюбу в усіх країнах здійснюється, як правило,
у вигляді урочистої церемонії, мета якої публічно повідомити та відзначити серйозність намірів сторін і наслідків, які виникають для них. Церемонія, окрім офіційних правил, обов’язково супроводжується національними традиціями та обрядами. У Німеччині, наприклад, доріжку, якою наречені виходять з церкви, встилають свіжими сосновими гілками з тим, щоб їх подружнє життя було вдалим, успішним, щоб був добробут і багатство. У Франції, коли подружжя виходить з церкви, їх осипають лавровим листям, а під час весільної вечері (обіду) подружжя повинно випити вино з одного весільного келиха з двома ручками, що символізує єдність подружнього союзу. Подібні ритуали склалися в кожній країні, вони не мають юридичного значення, однак дотримуються як символ, як передумова щасливого подружнього життя й майбутнього добробуту сім’ї.
Шлюби, укладені з порушенням вимог, що встановлені законом, є нікчемними або заперечними, тобто можуть бути оспорені в суді. Нікчемність шлюбу може спричинити, наприклад, нехтування перешкодами до реєстрації шлюбу. У деяких країнах такі наслідки може зумовити порушення правил реєстрації. Так, за правом ФРН, нікчемним є шлюб, під час реєстрації якого посадова особа порушила передбачену законом процедуру з’ясування та прилюдного висловлення нареченими згоди на шлюб. Недоліки волі осіб, які уклали шлюб, у більшості країн, є причиною відносної недійсності шлюбу — можливості оспорювання його в суді. Порушення однієї й тієї ж умови може призводити до абсолютної недійсності шлюбу в одній країні та можливості його оспорювання — в іншій. Так, реєстрація шлюбу з особою, що не досягла шлюбного віку, призводить до його недійсності у ФРН, Франції та Англії, та є підставою для оспорювання його в суді за законами більшості штатів США. У США не може бути дійсним шлюб, якщо під час його укладення мали місце шахрайство, жарт, підробка документів чи якийсь інший прихований мотив, а також фіктивний шлюб. В останньому випадку можуть настати і більш складні наслідки — притягнення до кримінальної відповідальності: таких осіб осудять до сплати штрафу на значну суму або навіть до позбавлення волі.
10.2. Підстави припинення шлюбу
в різних цивільно-правових системах
Припинення шлюбу, як відомо, передбачає припинення прав і обов’язків чоловіка та дружини на майбутнє. Припинення шлюбних правовідносин за законами зарубіжних країн відбувається, насамперед, унаслідок смерті одного з подружжя. У такому разі шлюб припиняється автоматично, інший з подружжя має право укладати новий шлюб. У деяких країнах, як вже зазначалося, існують обмеження щодо термінів реєстрації нового шлюбу жінкою, чоловік якої помер (Франція, Німеччина та інші країни континентальної правової сім’ї). Шлюб припиняється і на підставі визнання одного з подружжя померлим (Німеччина, Англія, США) або безвісно відсутнім (Франція)[5].
За життя подружжя припинення шлюбу можливе шляхом розлучення, тобто розірвання його за певною встановленою законом процедурою. Ставлення до такого акту в різних країнах суттєво змінювалося в різні історичні періоди. Незалежно від того, що в Стародавньому Римі розлучення розглядалося як цивільно-правова угода й не вимагало спеціальної процедури, у країнах романо-германської правової системи, яка формувалася під пріоритетним впливом римського приватного права, погляди на розлучення суттєво відрізнялися. Більшість країн континентальної Європи є католицькими країнами, і, безумовно, на шлюбно-сімейні відносини істотно, вплинуло канонічне (католицьке) право, згідно з уявленнями якого розлучення або взагалі неприпустиме, або дозволяється не інакше, як рішенням церковних органів виключно за наявності суворо обмежених підстав. Сучасне законодавство щодо розлучення певною мірою лібералізоване, однак держава продовжує контролювати процес розлучення подружжя, оскільки вважається, що розпад сім’ї вкрай небажаний для суспільства, негативно на ньому позначається. Разом з тим, ця позиція поступово відступає з міркувань захисту інтересів людської особистості.
Закони зарубіжних країн допускають розірвання шлюбу, переважно, у судовому порядку за наявності певних підстав, основними з яких є безнадійний розпад сім’ї та винна поведінка одного з подружжя, яка дозволяє іншому ініціювати процедуру розлучення.
У деяких країнах розірвання шлюбу можливе за умови взаємної згоди чоловіка та дружини, якщо це не порушує істотних інтересів одного з них чи інтересів неповнолітніх дітей. Дозвіл на розлучення за взаємною згодою чоловіка та дружини теоретично ґрунтується на договірній теорії шлюбу. Якщо основою шлюбу є договір, то слід допустити можливість його припинення в будь-який час за погодженням сторін.
За законодавством ФРН розірвання шлюбу можливе тільки за умови встановлення факту невідворотного розпаду шлюбу. Мотивуючи своє спільне рішення про розлучення, подружжя не зобов’язане пред’являти докази такого розпаду шлюбних відносин. Однак на практиці такими доказами можуть бути: повне припинення шлюбних стосунків, безнадійність їх поновлення, тривале роздільне проживання подружжя. Кожен з подружжя в змозі ініціювати розлучення, якщо інший впродовж 3-х років проживає окремо від сім’ї. Суд може відмовити в розірванні шлюбу, якщо вирішить, що це зашкодить інтересам неповнолітніх дітей або якщо це спричинить істотні труднощі для одного з подружжя.
У Франції Цивільний кодекс допускає три приводи для розірвання шлюбу: взаємну згоду, припинення спільного сімейного життя та винну поведінку одного з подружжя.
Розлучення за взаємною згодою поділяють на розлучення—угоду та розлучення—смирення. У першому випадку ініціаторами припинення шлюбу виступають обидва з подружжя; заяву про розірвання шлюбу суд може прийняти не раніше 6 місяців з дня реєстрації шлюбу; суд надає подружжю строк для
примирення — подання такої заяви не підтвердять свого рішення розлучитися, то заява втрачає силу. Суд вправі відмовити в розірванні шлюбу, якщо дійде висновку, що внаслідок розлучення постраждають інтереси одного з них або інтереси неповнолітніх дітей.
У разі розлучення-смирення заяву подає один з подружжя,
а інший немов би йому не заперечує та змиряється з його рішенням. У заяві про таке розлучення заявник повинен зазначити причини неможливості продовження сімейного життя, а той, що змиряється, — визнати їх наявність і дати згоду на розірвання шлюбу.
До заяви додається проект угоди між подружжям про врегулювання майнових відносин між колишнім подружжям, умови утримання й виховання ними дітей, виплати різноманітних компенсацій і т.ін.
Розлучення у зв’язку з припиненням спільного сімейного життя закон дозволяє у випадку, якщо подружжя протягом 6 років жили зовсім відокремлено один від одного або якщо один з них упродовж такого ж строку страждає душевним захворюванням, через яке відновлення подружнього життя уявляється неможливим.
Розірвання шлюбу внаслідок винної поведінки одного з подружжя можливе, якщо мова йде про вчинення ним подружньої зради чи злочину. Винна сторона буде зобов’язана сплатити іншій компенсацію за майнову та моральну шкоду, спричинену розлученням.
В Англії розірвання шлюбу можливе тільки за таких підстав: якщо шлюб визнано безнадійним, тобто якщо мала місце подружня зрада, або якщо поведінка одного з подружжя завдала іншому фізичної чи моральної шкоди та виключає можливість подальшого спільного проживання, або якщо відповідачем залишено сім’ю на строк не менше 2-х років і він не заперечує проти розлучення за бездоганної поведінки іншої сторони (позивача).
У США шлюб розривається тільки через суд, для звернення до якого необхідно мати ценз осілості, тобто прожити в певний час в одному штаті чи окрузі, а саме — у тому, де подається заява про розірвання шлюбу. Цей період різний у окремих штатах і становить від 6 тижнів до 2 років (найчастіше — 6 місяців). Мета такої вимоги — забезпечити можливість для суду штату об’єктивно розглянути обставини справи та винести справедливе рішення.
Раніше розлучитися у США було можливо тільки за умови винної поведінки однієї із сторін: постійного пияцтва, подружньої невірності, фізичного чи психічного насильства, залишення сім’ї або божевілля одного з подружжя. Після реформ законодавства 1960-х років стало допускатися й так зване «безвинне» розлучення у випадках, якщо доведено, що шлюб невідворотно розпався. Нині на практиці основними причинами для розлучення є: серйозне хронічне захворювання, яке унеможливлює подальше сімейне життя, подружня зрада, скоєння одним із подружжя кримінального злочину, що спричинило ув’язнення на тривалий строк, залишення сім’ї чи так званий невідворотний (безнадійний) розпад шлюбу.
Чоловік і жінка, які розлучаються, найчастіше самостійно досягають певних фінансових та інших домовленостей стосовно поділу майна, аліментних зобов’язань тощо та подають відповідну угоду до суду для розгляду. Суд схвалює таку угоду за умови, що вона виключає будь-який обман чи застосування примусу з боку одного з подружжя, її положення є чесними та достатніми, враховують життєві реалії. Схвалення судом такої угоди часто об’єднується з постановою суду про розірвання шлюбу.
У праві Франції, Англії та США існує так званий інститут сепарації (separation de corps, Separation, separation) — як правило, умовне, безстрокове призупинення дії шлюбу судом та одержання дозволу на роздільне проживання чоловіка і дружини. Іншими словами, подружня пара юридично оформляє роздільне проживання. Дійсність шлюбу не припиняється й чоловік і дружина не в змозі укладати іншого шлюбу, однак можуть наставати наслідки іншого характеру: припиняється обов’язок спільного проживання, не виникає режиму спільності на майно, що набувається за час такого роздільного проживання, та ін. В акті суду про встановлення режиму роздільного проживання врегульовуються питання майна та виховання дітей. Обидві сторони протягом цього періоду однаковою мірою відповідають за утримання дітей. Подружжя може обрати законне роздільне проживання як засіб перевірки того, чи є сенс подавати на розлучення. У багатьох випадках сепарація є попередньою стадією розлучення, хоча може закінчуватися й примиренням подружжя та збереженням сім’ї.
10.3. Права та обов’язки подружжя
в континентальному
та англо-американському праві
Права та обов’язки подружжя (чоловіка та дружини) виникають на підставі офіційно зареєстрованого відповідно до діючого у даній державі порядку шлюбу.
У регулюванні особистих немайнових відносин подружжя сучасне законодавство зарубіжних країн виходить із загального принципу рівності чоловіка та дружини. Хоча ще до порівняно недавнього часу (середина минулого століття) особистий статус чоловіка та жінки в сімейних відносинах визначали положення щодо панівного становища чоловіка, його провідної ролі в сім’ї. Нині в законодавстві цих країн уже немає терміна «глава сім’ї», чоловік і жінка є рівними в правах та обов’язках. Основними питаннями немайнового характеру, які врегульовано законом, є визначення місця проживання, вибір прізвища подружжя, участь у вирішенні справ сім’ї.
Законодавство країн континентальної правової системи (зокрема Франції та ФРН) зобов’язує подружжя взаємно вирішувати всі питання життя сім’ї, здійснювати духовне управління сімейними справами, за взаємною згодою визначати місце проживання сім’ї. Закон (пар. 1353 НЦК, ст.215 ФЦК) зобов’язує чоловіка та дружину проживати разом, а також дозволяє кожному з них самостійно визначати собі рід занять, обирати професію, визначати сферу діяльності. За німецьким законом перевага надається спільному прізвищу подружжя, яке визначається або прізвищем чоловіка, або прізвищем дружини. У Франції дружина має право залишити за собою в шлюбі дівоче прізвище або обрати прізвище чоловіка.
Законодавчі акти кожної держави містять й інші норми щодо особистих немайнових відносин чоловіка та дружини. Одні з них мають суто декларативний характер, за природою є конституційними чи цивільно-правовими, оскільки визначають загальний статус особи. Інші — навпаки, містять конкретні сімейно-правові обов’язки, дотримання яких забезпечується певними санкціями або уповноважує іншу сторону подружжя на певні дії. Зокрема, відповідна норма Французького цивільного кодексу зобов’язує чоловіка та дружину до взаємної вірності, допомоги та підтримки. Якщо один з них порушує ці обов’язки, то інший має право ініціювати розлучення.
У країнах англо-американського права (тут — Англія та США) особисті немайнові відносини подружжя врегульовано дещо інакше. Чоловік і дружина зобов’язуються створити так званий подружній консорціум, обов’язковим елементом якого, зокрема, є обов’язок їх спільного проживання[6], надання одне одному підтримки та певних послуг. Порушення одним з них цього консорціуму дозволяє іншому пред’явити позов про стягнення з винного компенсації (деліктний позов про втрату консорціуму[7]).
Право на прізвище та його зміну врегульовано в Англії та США нормами загального права безвідносно до подружнього (сімейного) статусу: кожна людина вправі обирати собі ім’я та прізвище незалежно від укладення чи припинення шлюбу на власний розсуд; у тому числі це передбачає й можливість узяти прізвище чоловіка (дружини) при реєстрації шлюбу чи під час перебування в шлюбі.
Більш розвиненими в зарубіжному праві є норми, що регулюють майнові відносини подружжя: правовий режим майна чоловіка та дружини у шлюбі, порядок управління майном, утримання сім’ї, порядок надання утримання одним з подружжя іншому.
Відносини подружжя з приводу майна, яке знаходиться в їхньому користуванні й розпорядженні та набувається ними за час шлюбу, регулюються законом (легальний режим майна подружжя) або шлюбним договором (договірний режим майна подружжя).
У шлюбному договорі визначаються права та обов’язки подружжя стосовно майна, яке належало кожному з них до шлюбу, набуте за час шлюбу, порядок поділу його на випадок припинення (розірвання) шлюбу, а також інші майнові відносини: утримання дітей або родичів, інших членів сім’ї, розмір участі кожного у витратах на утримання сім’ї, маєтку тощо. Якщо виникають спірні відносини з приводу майна подружжя, вони будуть вирішуватися на основі положень цього шлюбного договору. Однак договірний порядок регулювання майнових відносин подружжя застосовується громадянами не завжди. Як правило, до нього звертаються більш заможні сім’ї, а більшість громадян у разі укладення шлюбу погоджуються з легальним (законним) режимом їхнього майна.
У практиці США застосовуються дошлюбні угоди — контракти, що укладаються нареченими перед одруженням[8]. У них передбачаються правила поділу майна на випадок розірвання шлюбу або смерті одного з подружжя, зобов’язання чоловіка та/або дружини майнового характеру, зобов’язання щодо існуючих (роздільних) або майбутніх спільних дітей та інші. Найчастіше такі угоди спрямовані на захист спадкових прав нащадків.
Дошлюбні угоди підкоряються вимогам контрактного права. На практиці суди наполягають також на деяких інших умовах, дотримання яких є обов’язковим, інакше може спричинити недійсність такої угоди. Однією з таких вимог є повне розголошення активів і пасивів обох сторін перед укладанням такої угоди. Це дозволяє кожному з подружжя бути обізнаним щодо боргів, зобов’язань іншого, їх кількості й обсягів та усвідомлювати справжній зміст угоди, що укладається. Інша вимога — справедливість і прийнятність для сторін умов дошлюбної угоди, інакше вона не буде користуватися позовним захистом.
Закони різних країн не однаково регулюють майнові відносини подружжя. При цьому немає єдиного підходу, наприклад, для країн континентального права чи англо-американської правової сім’ї. Так, у Франції та деяких штатах США діє законний режим спільності майна подружжя, за якого майно, а також доходи від майна та професійної діяльності, набуті чоловіком і дружиною за час шлюбу, належать їм обом на праві спільної власності. При цьому речі (кошти), які належали кожному з них до шлюбу, або одержані за час шлюбу в дар чи в порядку спадкування, є роздільною власністю кожного з них.
У німецькому, англійському та праві більшості штатів США закріплено принцип роздільності майна подружжя: майно, яке належало кожному з подружжя до шлюбу, а також будь-яке майно придбане в будь-який спосіб під час шлюбу належить кожному з них окремо на праві особистої приватної власності. Для забезпечення інтересів подружжя, особливо інтересів заміжніх жінок, законодавство окремих країн містить певні гарантії. Так, закони Англії та деяких штатів США передбачають можливість визнання за одним з подружжя права на частку в майні іншого, закріплюють принцип справедливого поділу майна, набутого за час шлюбу, відповідно до внесків кожного з подружжя, або встановлюють режим спільності на найбільш важливі види майна, набутого у шлюбі (будинок, земельні ділянки та ін.).
У деяких європейських країнах, зокрема в скандинавських (Швеція, Норвегія, Данія), існує режим відкладеної спільності майна подружжя: у шлюбі все майно, як дошлюбне, так і набуте за час шлюбних відносин, належить чоловікові та дружині на праві роздільної власності; кожен з них розпоряджається ним самостійно. У випадку розлучення майно, набуте за час шлюбу об’єднується й поділяється між ними порівну. Іншими словами, у шлюбі діє режим роздільності, у разі його розірвання — режим спільності.
Проблема утримання сім’ї та утримання чоловіком чи дружиною іншого з подружжя вирішується в зарубіжних країнах неоднаково. За німецьким законодавством на кожного з подружжя покладено обов’язок брати участь в утриманні сім’ї та обов’язок взаємного утримання одне одного. Згідно з законами Франції, Англії та США обов’язок утримання сім’ї покладено на чоловіка, який зобов’язаний, у тому числі матеріально, забезпечувати і свою дружину. Чоловік може претендувати на утримання з боку дружини лише в разі його хвороби, нещасного випадку в побуті чи на виробництві та з досягненням певного віку.
Забезпечується право чоловіка чи дружини на утримання через інститут аліментних зобов’язань[9]: якщо утримання не надається добровільно, то воно стягується в примусовому порядку у вигляді систематичних виплат на користь особи, яка його потребує. Аліменти зазвичай стягуються у вигляді щотижневих чи щомісячних виплат, які має здійснювати один з подружжя на користь іншого задля його матеріальної підтримки протягом певного часу або необмежено. Як правило, смерть платника чи одержувача аліментів припиняє аліментне зобов’язання. Повторний шлюб одержувача, істотні зміни у матеріальному становищі будь-якої із сторін можуть бути підставою для зміни розміру аліментів. Така можливість існує, якщо в судовому рішенні чи ордері про аліменти не буде застережено іншого.
Розмір аліментів законом не встановлюється. Його визначення віддане на розсуд суду, який насамперед буде виходити з можливостей платника аліментів і потреб одержувача та врахує, зокрема, такі обставини: матеріальне становище одержувача аліментів, його спроможність самостійно заробляти собі на життя; час, що потрібен дружині, яка вимагає аліментів, для того, щоб здобути (поновити) освіту та повернутися на ринок праці; рівень життя сім’ї під час шлюбу; тривалість шлюбу; вік обох сторін; фізичний і душевний стан особи, що одержуватиме аліменти; фінансове становище платника аліментів.
У тих штатах США, в яких встановлено режим роздільності майна подружжя, інтереси подружжя, окрім аліментів, можуть забезпечуватися також так званим майновим врегулюванням, суть якого полягає в реалізації згаданого вище принципу справедливого поділу майна подружжя у разі розірвання шлюбу[10]. Критерії такого справедливого поділу шлюбного майна, які повинні враховуватися судом, визначено Уніфікованим законом про шлюб та розлучення. До них віднесено: тривалість шлюбу, попередні шлюби кожної зі сторін, будь-які дошлюбні угоди, вік, стан здоров’я, працездатність, заробіток, зобов’язання та потреби кожної зі сторін, інші види доходів, у тому числі аліменти, які вже одержує сторона, на користь якої присуджується майнове врегулювання.
10.4. Правовідносини батьків і дітей
у зарубіжних цивільно-правових системах
У зарубіжних країнах юридичним фактом, на підставі якого виникають правовідносини батьків і дітей, є відповідно засвідчене природне походження дитини від батьків. Разом тим, у сучасному світі поширюється теорія, згідно з якою батьківські відносини розглядаються не як суто біологічні, а як соціальні; відповідно розвивається концепція соціального материнства і батьківства, яке захищається законом і за якого біологічне походження дитини може мати другорядне значення.
Установлення факту батьківства в усіх країнах має свої особливості. Разом з тим, існують певні загальні підходи до вирішення цієї проблеми. Насамперед за правом усіх країн народження дитини жінкою, яка перебуває в офіційному шлюбі, створює презумпцію, що батьком дитини є чоловік цієї жінки. Встановлюється походження дитини від батьків на підставі їх спільної заяви в момент реєстрації народження. Таке батьківство вважається законним.
Якщо чоловік помирає до народження дитини, то дитина вважається такою, що походить від цього чоловіка, якщо вона народжується протягом 300 (ст. 311 ФЦК) або 302 (пар. 1592 НЦК) днів з дня його смерті.
Юридичний зв’язок між батьком і позашлюбною дитиною встановлюється шляхом легалізації дитини, яка відбувається внаслідок подальшої реєстрації шлюбу батьками дитини, добровільного визнання батьківства, встановлення батьківства в судовому порядку. Добровільне визнання батьківства оформляється відповідною заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини. Інколи можлива навіть більш спрощена процедура. Так, у деяких штатах США достатньо лише заповнити й підписати відповідний бланк в офіційному органі штату (найчастіше в окружного клерка), в окремих штатах достатньо, щоб такий батько просто забрав дитину до себе (визнав її фактично).
Позови про встановлення батьківства найчастіше, звичайно, подаються матір’ю дитини. Якщо суд визнає відповідача батьком, то у відповідному акті суду буде встановлено й обов’язок його утримувати дитину. Визначальним фактором у вирішенні справи будуть інтереси дитини. Ключову роль можуть мати результати медичної (біологічної, генетичної) експертизи. Суди, розглядаючи питання, враховують складність захисту у таких справах і намагаються діяти за принципом відсутності будь-якої підстави для сумніву, хоча в багатьох випадках критерієм може виявитися перевага доказів.[11]
Слід зазначити, що статус дітей, які народжені у шлюбі, та позашлюбних дітей однаковий не в усіх країнах.
Аналогічні до батьківських за змістом правовідносини виникають на підставі акту усиновлення. Правовий статус усиновлених дітей за правом усіх країн прирівнюється до статусу дітей, що народжені у шлюбі.
У регулюванні правовідносин дітей і батьків визначальною є ідея батьківської влади (батьківського авторитету) [12] у країнах романо-германської правової системи та батьківської охорони, під яку потрапляє дитина з моменту народження — в англо-американському праві. Батьківська влада розглядається як сукупність особистих немайнових та майнових прав та обов’язків батьків, а батьківська охорона дитини підрозуміває насамперед сукупність прав батьків стосовно дитини. Батьківська влада (охорона) здійснюється виключно з метою захисту інтересів дитини.
Стосовно законної чи усиновленої дитини батьківська влада (охорона) здійснюється батьком і матір’ю рівною мірою. Правомочності батьківської влади щодо позашлюбної дитини належать тільки матері. Обов’язки батька в такому разі обмежуються утриманням (виплатою аліментів) до досягнення певного віку (найчастіше повноліття).
Батьки здійснюють свої обов’язки стосовно дитини до досягнення нею повноліття, після чого вона набуває повної цивільної дієздатності та є самостійним учасником цивільного обороту. З моменту повноліття відносини між батьками та дітьми регулюються загальними нормами цивільного права та ґрунтуються на звичаях, релігійних нормах, моральних засадах суспільства, конкретної родини. До досягнення дітьми повноліття батьки визначають їхнє місце проживання, вирішують питання майнових прав, дають дозвіл на укладення шлюбу, дозволяють емансипацію неповнолітнього, дають згоду на здійснення певної діяльності та ін.
Батько та мати зобов’язані виховувати дитину; забезпечити її безпеку, належний фізичний і моральний розвиток, дати їй освіту, захищати від посягань третіх осіб на її життя, здоров’я, особистість, майно; забезпечити утримання відповідно до соціального рівня сім’ї; управляти майном, яке належить дитині, в її інтересах; відповідати за шкоду, завдану дитиною, у випадках, якщо вона ще не спроможна нести самостійну відповідальність.
Майнові відносини батьків і дітей, переважно виражаються в утриманні (аліментуванні), яке є обов’язковим у більшості країн до досягнення 18 років. У деяких країнах строк виплати аліментів установлюється судом. Наприклад, в Англії вони можуть призначатися до досягнення дитиною 21 року. У Німеччині серед осіб, на користь яких стягуються аліменти, переважне право на їх отримання мають позашлюбні діти.
[1] Див.: Гражданское и торговое право капиталистических государств... — С. 516—517.
[2] Див. Богатых Е. Гражданское и торговое право… — С. 275—277.
[3] Див.: там само… — С. 276.
[4] Див. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США... — С. 430; Гражданское и торговое право капиталистических государств... — С. 519.
[5] Див. главу 3 «Фізичні особи в цивільному праві зарубіжних країн» даного посібника.
[6] Унаслідок реформ, які пройшли у другій половині минулого століття, законом встановлено самостійний доміцілій (юридичне місце проживання) заміжньої жінки, незалежний від чоловіка.
[7] Див.: Гражданское и торговое право капиталистических государств... —
С. 523—524.
[8]Див.: Бернхем В. Вступ до права та правової системи США... — С. 432—433.
[9] Відомий не всім зарубіжним країнам.
[10] Див.: Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. — К., 1999. — С. 435— 436.
[11] Див.: Бернхем В. Вступ до права та правової системи США… — С. 442—443.
[12] Поняття батьківської влади не слід ототожнювати з поняттям владного впливу на дитину з боку батьків, оскільки мова тут йде виключно про комплекс правомочностей батька та/або матері стосовно дитини.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 165 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |