Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Підстави та джерела виникнення зобов’язань

Особливістю будь-яких правовідносин, в тому числі і зобов’язальних, є їх виникнення на підставі юридичних фактів, які закріплені у відповідних правових приписах і породжують різні форми зобов’язальних відносин (договірних, позадоговірних тощо), що виступають джерелами зобов’язань. За допомогою такої конструкції як юридичні факти здійснюється функціонування правових норм та виникнення, зміна і припинення правовідносин.

Юридичний факт (facta juridica) можна визначити як будь-яке явище, що має юридичне значення у зв’язку із закріпленням його у нормах права, яке призводить до виникнення, зміни та припинення зобов’язальних та інших правовідносин. Юридичний факт є тією правовою категорією, яка притаманна не тільки зобов’язальним правовідносинам, а і будь-яким іншим. Однак розглядати зобов’язання без підстав їх виникнення було б недоцільним, оскільки сутність зобов’язання, його внутрішній зміст, динаміка багато в чому залежить від особливостей та різновидів тих юридичних фактів на підставі яких вони виникають, змінюються та припиняються. Юридичні факти, які виступали підставою виникнення відносин володіння та власності називають речовоправовими, а юридичні факти, що утворювали зобов’язальні відносини, називають особистоправовими.

Традиційно юридичні факти поділяються на два основні види: події та дії.

Події (facta naturalia) – це явища зовнішнього світу (обумовлені, як правило, законами природи та всесвіту тощо), які не залежать від волі людей (настання певного строку, стихійні лиха, зміна речей під впливом законів природи тощо). На підставі подій зобов’язання виникали у тих випадках, коли такий факт як юридичний був встановлений законом. Дії (акти) (facta humana) - це свідоме діяння людини у певній сфері суспільної та іншої діяльності (укладення договору, дарування речі, заподіяння шкоди тощо). Події та дії виступали тими правовими підставами, що встановлювали зв’язок між кредитором і боржником у зобов’язанні.

Зобов’язання могли виникати як на підставі юридичних фактів – подій, так і на підставі юридичних фактів – дій. Виходячи із правової природи зобов’язальних відносин у Стародавньому Римі, зобов’язання виникали, як правило, із юридичних фактів дій, які могли бути як правомірними, так і неправомірними.

Правомірні дії є тими діяннями, що спрямовані на досягнення певного право­вого результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків) і призводять до того результату, що відповідає волі особи. Правомірні дії називаються правочинами, і їх сутність полягає у визнанні правовими приписами волевиявлення суб’єкта зобов’язання. Правочини поділяли на односторонні,двосторонні і багатосторонні. Якщо права і обов’язки у зобов’язанні виникали у однієї із сторін зобов’язання (або у однієї сторони виникали лише права, а у іншої лише обов’язки) і для їх встановлення достатньо було волевиявлення однієї сторони, то це були односторонні правочини (negotia juridica unilateralia). Якщо права і обов’язки у зобов’язанні виникали у двох сторін зобов’язання і для їх встановлення вимагалася воля також обох сторін, то це були двосторонні правочини (negotia bilateralia). Якщо права і обов’язки у зобов’язанні виникали у всіх сторін зобов’язання і для їх встановлення вимагалося волевиявлення не менше трьох осіб, то це були багатосторонні правочини (negotia multilateralia).

Односторонні правочини не передбачали укладення угоди між двома сторонами, але здійснення правової дії однією особою (стороною зобов’язання) могло породжувати певні права та обов’язки щодо іншої особи (другої сторони зобов’язання). Прикладом одностороннього правочину є заповіт, який складений однією особою, а інша особа – спадкоємець за заповітом, стає власником майна незалежно від своєї волі. Двосторонні правочини є найбільш розповсюдженим видом юридичних фактів-дій, що є підставами виникнення зобов’язань. Двосторонній правочин визначається кількістю сторін у зобов’язанні, у такому правочині сторонами виступають боржник і кредитор, а кількість учасників на кожній стороні зобов’язання може бути більшою. Прикладом двостороннього правочину є договір (договір купівлі-продажу, позики, зберігання, найму тощо). Багатосторонні правочини передбачали необхідність узгодження волевиявлення всіх учасників зобов’язання. Сутність такого узгодження передбачає досягнення згоди по всіх умовах зобов’язання всіма учасниками. Прикладом багатостороннього правочину є договір товариства.

Двосторонні та багатосторонні правові акти також мали назву договорів (contractus). Вони породжували взаємні права та обов’язки у обох сторін зобов’язання. Окрім взаємного волевиявлення, для їх укладення вимагалася наявність правоздатності та дієздатності у сторін зобов’язання; здійснення вираження волі повинно відбуватися у встановленій законом формі та у визначений законом спосіб; вимагалася наявність предмета зобов’язання тощо.

Неправомірні дії є тими діяннями, які, як правило, суперечать волі майбутніх учасників зобов’язання та визнаються неправомірними приписами правових норм. Неправомірна дія тягне за собою погіршення правової ситуації не тільки для особи, яка її скоїла, а і для інших суб’єктів права. Якщо неправомірні діяння приватної особи стосуються порушення інтересів держави, то саме держава і займається припиненням неправомірних дій правопорушника та ліквідацією їх негативних наслідків. Зазначені правопорушення мають публічний характер і мають назву кримінальних правопорушень (crimina). Правопорушення у приватній сфері мали назву цивільних правопорушень (delicta). Отже, неправомірні дії можнаподілити на два види: 1) приватні порушення; 2) публічні проступки та злочини. Нас цікавлять саме приватні правопорушення, тобто ті, що порушують договірні відносини або норми приватного права. Приватне правопорушення, як неправомірна дія-акт, що порушує договір, називається договірним приватним правопорушен­ням ( наприклад, відмова від уплати оренд­ної плати, не передання за договором купівлі-продажу предмету договору тощо). Приватне правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не перебуває у до­говірних відносинах, називається позадоговірним (де­ліктним) приватним правопорушенням (наприклад, заподіяння майнової шкоди однією особою іншій особі, які не перебували одна з одною у договірних відносинах тощо).

Досліджуючи праці римських юристів слід звернути увагу, що джерелами виникнення зобов’язань в основному вважалися контракти та делікти. Зобов’язання на підставі договорів (контрактів) передбачали досягнення узгодженого сторонами правового результату. Зобов’язання на підставі деліктів передбачали перш за все здійснення покарання правопорушника, стягнення з нього штрафу, відшкодування збитків тощо. У зв’язку з цим зобов’язання із договорів переходили у спадок, а деліктні зобов’язання у більшості випадків спадкоємцям не передавалися.

З часом, римські юристи почали помічати, що договори та правопорушення не є вичерпними підставами виникнення зобов’язань. Виникали випадки, коли зобов’язання дійсно виникало, однак підстави його виникнення не можна було визнати ні договором, ні правопорушенням. У працях Гая зустрічається поділ джерел зобов’язань на договори, делікти та інші способи, що обумовлені різноманітними причинами. В Інституціях Юстиніана визначено, що «зобов’язання виникають або із договору, або із квазі-договору, або із делікту, або із квазі-делікту» [2]. Всі підстави виникнення зобов’язань, що були певним чином прив’язані до договору, але виникали не із договору римські юристи назвали зобов’язаннями ніби із договору (квазі-договору), відповідно, всі підстави виникнення зобов’язань, що були пов’язані із правопорушеннями, але виникали не із правопорушень, стали називаться зобов’язаннями ніби із делікту (квазі-делікту).