Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Лікування захворювання

Читайте также:
  1. Види державного соціального страхування від нещасного випадку та професійного захворювання.
  2. Виробничий травматизм професійні захворювання аварії їх розслідування та облік. Розслідування нещасного випадку на виробництві
  3. Виробничий травматизм та професійні захворювання, причини їх виникнення. Стан травматизму в Україні та його оцінка
  4. Виробничий травматизм та професійні захворювання, характерні для галузі.
  5. Виробничі травми та професійнф захворювання
  6. Виробничі травми, професійні захворювання, нещасні випадки виробничого характеру.
  7. Діагностика захворювання
  8. Діагностика захворювання
  9. Догляд за хворими із захворюваннями травмами судин.
  10. ЗАГАЛЬНООБОВ'ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНОГО ВИПАДКУ НА ВИРОБНИЦТВІ ТА ПРОФЕСІЙНОГО ЗАХВОРЮВАННЯ, ЯКІ СПРИЧИНИЛИ ВТРАТУ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ

Основою лікування хворих на дифтерію є етіотропна - специфічна іантибактеріальна - терапія, яка проводиться в комплексі з патогенетичними 5 методами в умовах ізоляції хворого в інфекційний стаціонар і забезпечення необхідного санітарно-гігієнічного, рухового і дієтичного режимів.

Вирішальне значення в лікуванні хворих має рання специфічна, переважно серотерапія з використанням адекватних доз антитоксичної протидифтерійної кінської сироватки (ПДС) "Діаферм" у відповідності з формою і термінами хвороби.

Протидифтерійну антитоксичну сироватку вводять у відповідності з загальними правилами застосування гетерологічних білкових препаратів, спрямованими на попередження анафілактичних реакцій.

Хворим гіпертоксичними, геморагічними і токсичними формами дифтерії ПДС призначають незалежно від результатів визначення чутливості до гетерологічного білку, але у випадках сенсибілізації сироватку вводять на тлі комплексу заходів, попереджувальних розвиток анафілаксії, зокрема анафілактичного шоку.

При локалізованих і поширених формах дифтерії ПДС вводять 1 раз на добу внутрішньом'язово, при субтоксичній формі - двічі на добу з інтервалом 12 годин.

При токсичних, гіпертоксичних і геморагічних формах дифтерії частина добової дози ПДС вводять внутрішньовенно крапельно на тлі глюкокортикостероїдної і дезінтоксикаційної терапії, особливо в умовах відділення реанімації та інтенсивної терапії (ВРІТ).

Лікувальний ефект серотерапії виявляється вже в перші години лікування у вигляді зменшення ступеня набряку тканин, площі нальотів, їх витончення ("підтанення") і(або) зникнення. При розвитку позитивного ефекту, поліпшення стану хворого подальша добова доза ПДС може бути зменшена вдвічі. ПДС скасовують за зникненням нальотів.

Місцево призначають полоскання розчинами антисептичних препаратів фурациліну, риванолу та ін.

Для дезинтоксикації і поліпшення гемодинаміки призначають натівну плазму, неокомпенсан, реополіглюкін, гемодез, 10 % розчин глюкози. Разом з розчинами вводять кокарбоксилазу, аскорбінову кислоту, інсулін. При токсичних формах показані кортикостероїди (гідрокортизон по 5-10 мг/кг, преднізолон по 2-5 мг/кг маси тіла на добу протягом 5-7 днів). Для попередження ДВС-синдрому вводять гепарин. Ефективні плазмаферез, гемосорбція і інші еферентні методи дезинтоксикації.

Поява ознак міокардиту є показанням до призначенням АТФ, кокарбоксилази, антиоксидантів, нестероїдних протизапальних препаратів (індометацин та ін.) і(або) глюкокортикостероїдів. При порушеннях серцевого ритму ефективне застосування кардіостимулятора. При невритах, млявих паралічах з перших днів вводять вітамін В1, стрихнін, прозерин, дібазол. Важкі полірадікулоневрити з порушенням дихання вимагають призначення штучної вентиляції легенів, гормонотерапії.

Хворим необхідний суворий постільний режим протягом 3-4 тижнів при ускладнених токсичних формах і 5-7 тижнів і більше - при розвитку

ускладнень.

Профілактика. Головне місце в профілактиці дифтерії відводиться імунізації.

Особлива увага під час проведення вакцинопрофілактики дифтерії звертається на досягнення достатнього рівня імунного прошарку (90-95%), у першу чергу в організованих колективах (дитячих, студентських, військовослужбових та ін.), оскільки саме ці особи є групами ризику зараження та розповсюдження інфекції. Сучасні методи імунологічного скринінгу дозволяють виявляти серонегативних осіб, які підлягають додатковій вакцинації.

Ангіна

Ангіна (лат.: angina; син.: гострий тонзиліт) — гостра антропонозна інфекційна хвороба, що характеризується запальними змінами у лімфоїдній тканині глотки і регіонарних лімфатичнихвузлах, болем у глотці під час ковтання, явищами загальної інтоксикації, гарячкою.

Етіологія. Спричиняється частіше р-гемолітичними стрепто­коками групи А різноманітних серологічних типів (див. "Скарлатина") та рідше — іншими мікроорганізмами (стафіло­коками, пневмококами, аденовірусами, спірохетами у поєднанні з веретеноподібними паличками тощо).

Епідеміологія. Джерелом інфекції є хворі на ангіну та хронічні тонзиліти, а також хворі на скарлатину і гострі респіраторні захворювання стрептококової етіології. Небезпечні для оточуючих також здорові носії гемолітичних стрептококів. Найвищий рівень захворюваності на цю інфекцію спостеріга­ється серед дітей у віці від 5 до 15 років. Механізм передачі збудника — повітряно-краплинний, частіше реалізується у міс­цях великого скупчення населення і за умови тісного контакту. Іноді можливі спалахи стрептококового тонзиліту, зумовлені вживанням продуктів, забруднених р-гемолітичними стрепто­коками. Носійство стрептококів групи А коливається залежно від регіонів і становить 15—20 % серед школярів; у дорослих цей відсоток значно нижчий. Характерні підйоми захворю­ваності в осінньо-зимовий період. Захворювання на стрептоко­кову ангіну не сприяє створенню імунітету — унаслідок сенсибілізації організму часто виникають повторні випадки.

Клініка. Серед клінічних форм найчастіше розрізняють катаральну, лакунарну, фолікулярну, фібринозну й флегмо­нозну ангіну. За характером збудника ангіни поділяються на стрептококові, стафілококові, пневмококові, вірусні (адено­вірусні, герпетичні, грипозні) та ін.

Інкубаційний період триває від кількох годин до 2—3 днів. Ангіна частіше починається гостро, з появи ознобу, підвищення температури тіла до 38 — 40 °С, першіння, з'являється сухість, явища загальної інтоксикації — загальна слабкість, розбитість, біль у м'язах кінцівок і суглобах, головний біль. Виникає біль у горлі під час ковтання. При значній гіпертрофії мигдаликів порушується вимова звуків, з'являється гугнявий відтінок. Регіонарні лімфатичні вузли збільшуються й стають болючими під час пальпації. У разі значного їхнього збільшенні з'являється болючість під час повороту голови, що зумовлює її вимушене положення. Виникає підвищена салівація, язик обкладений білим нальотом, хворі відчувають неприємний присмак у роті, скаржаться на запах із рота. Рідше можуть спостерігатися біль у животі, діарея, закрепи, збільшення селезінки. У розпал захворювання прискорюється пульс, що відповідає підвищеній температурі, виникає часте дихання, часті неприємні відчуття в ділянці серця. Артеріальний тиск у перші години захворю­вання різко знижується, а надалі нормалізується. У загальному аналізі крові — лейкоцитоз зі зсувом лейкоцитарної формули вліво, токсична зернистість лейкоцитів. ШОЕ збільшується на

—3-й день захворювання, іноді до 50 мм/год. У типових випадках (навіть без призначення етіотропного лікування) тривалість захворювання складає 3—5 днів.

Катаральна ангіна супроводжується значною гіперемією мигдаликів, часто набряком піднебінних дужок. Мигдалики збільшуються, на їх поверхні і в лакунах накопичується ексудат, що складається з лейкоцитів і злущеного епітелію. Це найлегша форма захворювання.

Лакунарна ангіна характеризується появою на гіперемованих і гіпертрофованих мигдаликах нальотів або ексудату, що локалізується в лакунах. Спочатку видно дрібні нальоти жовто- білого кольору, які в подальшому зливаються у плівки, що іноді вкривають весь мигдалик, але не виходять за його межі. Ці нальоти порівняно легко знімаються шпателем.

Фолікулярна ангіна супроводжується появою в товщі мигдаликів біло-жовтих маленьких абсцесів, які згодом прориваються й утворюють після себе дрібні виразки, що швидко загоюються. Фолікулярний тонзиліт може перебігати одночасно з лакунарним або ускладнювати його.

Фібринозна ангіна виникає з фолікулярної чи лакунарної. При цьому окремі дрібні біло-жовті нальоти зливаються у вигляді острівців або повністю вкривають поверхню мигдалика, набуваючи фібринозного характеру. Нальоти порівняно легко (на відміну від дифтерії) знімаються шпателем, залишаючи після себе ерозію. Мигдалики збільшені у розмірах, яскраво гіперемовані.

Флегмонозна ангіна (інтратонзилярний абсцес) — це відокремлений абсцес у товщі мигдаликів, що виникає внаслідок травми стороннім тілом (рибна, м'ясна кістка) з подальшим нагноєнням паренхіми мигдаликів. Найчастіше процес однобічний, супроводжується різким гіульсівним болем у горлі

іррадіацією у вухо, обмеженням відкривання рота, гугнявим

голосом. Мигдалик при цьому значно збільшений у розмірах, болючий під час пальпації, характерна згладженість піднебінної дужки, зміщення язичка у здоровий бік. Абсцес може прорвати у порожнину рота або в клітковину, що оточує мигдалик (у другому випадку виникає паратонзилярний абсцес).

Ангіна Венсана — це самостійне захворювання, яке спричинене симбіозом спірохет порожнини рота з веретено­подібними паличками. Ураження мигдаликів можливе у разі потрапляння збудників іззовні (екзогенна інфекція) чи активації ендогенної інфекції (стоматит, карієс, пародонтоз). Ангіна характеризується появою на поверхні мигдаликів нальотів із сірим або зеленуватим відтінком, що легко знімаються шпателем, залишаючи після себе ерозовану поверхню. У типових випадках самопочуття хворих страждає мало, температура утримується на нормальному або субфебрильному рівні. Без лікування ангіна Венсана має тенденцію до прогресування; протягом 2—3 тиж процес може охопити весь мигдалик і навіть вийти за його межі. У разі приєднання кокової флори клінічна картина різко змінюється й нагадує звичайну ангіну.

У всіх хворих на гострий тонзиліт під час обстеження крові виявляють нейтрофільний лейкоцитоз, збільшену ШОЕ. Можливе виникнення також ангін іншої локалізації — ангіна піднебінного, носо-глоткового, трубного і язикового мигдалика, а також гортанна ангіна.

Ускладнення. Розрізняють загальні й місцеві ускладнен­ня гострого тонзиліту. До загальних ускладнень належать ревма­тизм, міокардит, інфекційний поліартрит, гломерулонефрит, рідше — холецистит, остеомієліт, сепсис, менінгіт тощо. Місцеві ускладнення включають паратонзилярний абсцес, гострий середній отит, ларингіт, набряк гортані, шийний лімфаденіт і флегмону шиї. У випадку виникнення паратонзилярного абсцесу розрізняють три стадії його розвитку: набрякову, інфільтративну й абсцедивну. Характерна клінічна картина виникає у випадку, якщо процес пройшов усі три фази і завершився розвитком абсцесу.

Специфічна діагностика. Для діагностики застосовують бактеріологічні, вірусологічні, бактеріоскопічні, серологічні дослідження. Для діагностики ангіни Венсана ватним тампоном беруть матеріал із поверхні виразки на мигдалику і роблять мазок-відбиток на предметному склі. Межі мазка обводять па протилежній поверхні скла склографом. У лабораторії мазок забарвлюють і піддають мікроскопії для виявлення спірохет і веретеноподібних паличок.

Діагноз стрептококової ангіни підтверджують ретроспектив­но шляхом визначення в сироватці крові протистрептококо в и х антитіл (антистрептолізину-О, стрептокінази та ін.). Для цього беруть кров (3—5 мл), починаючи з другого тижня від початку захворювання.

Догляд. Хворих на ангіну варто направляти до інфекційної лікарні. Домашнє лікування проводять у випадку легкого перебігу захворювання й забезпечення необхідного лікування, а також коли виключена можливість зараження оточуючих. Госпіталізація обов'язкова за епідемічними показаннями — для хворих із гуртожитків і закритих колективів. Усіх хворих на ангіну розміщують або в спеціалізованих лікувальних відділен­нях, або в ізольованих палатах (боксах).

У гострий період хвороби необхідний ліжковий режим. Підводитися з ліжка можна тільки після нормалізації темпера­тури тіла і значного зменшення запальних змін у рото глотці. Забороняється паління, тому що воно сповільнює місцеві й загальні відновні процеси.

Основну увагу приділяють догляду за станом мигдаликів, глотки, ротової порожнини і регіонарних лімфатичних вузлів. Для прискорення розсмоктування запальних вогнищ у мигдаликах, а також вимивання слизу, гною та інших продуктів запалення доцільно проводити часті полоскання слизової оболонки ротової порожнини й глотки. Для полоскань використовують гарячі гіпертонічні 2—3 % розчини натрію гідрокарбонату, натрію хлориду, бури. Для цього ж іноді застосовують відвари рум'янку, шавлії, листків евкаліпта, що діють м'якше і краще переносяться хворими. При виразкових, фібринозних і некротичних тонзилітах використовують дезінфекційні розчини перманганату калію (1:2000) і перекису водню (1—2 столові ложки на 1 склянку води), що мають ще й дезодораційну дію. Температура рідини для полоскання повні і па бути у межах +40... +45 °С — за нижчої температури відбувається звуження судин слизових оболонок, що перешкод­жає досягненню потрібного лікувального ефекту, а розчини вищої температури можуть зумовлювати опік. Якщо темпера-

тура розчину підібрана правильно, пацієнт відчуває під час полоскання помірне відчуття жару. Цю процедуру необхідно проводити часто — через кожні ЗО—60 хв. Після кількох таких полоскань самопочуття хворого поліпшується, а біль у горлі слабшає. При ангіні Венсана полоскання проводять додатково розчином риванолу (1:1000), використовують для змащування виразок 3 % спиртовий розчин йоду, 50 % розчин цукру (у дітей). Застосовувати для полоскань і змащувань мигдаликів розчини антибіотиків і сульфаніламідних препаратів необхідно обережно у зв'язку з частими випадками виникнення грибкових тонзилітів, стоматитів тощо.

Місцево також застосовують сухе тепло, зігрівальні компре­си (водний, спиртовий), грілки на ділянку шиї. Ці заходи забезпечують рівномірне тепло і сприяють швидшому роз­смоктуванню запальних змін у лімфатичних вузлах, особливо якщо вузли різко збільшені й болючі.

Під час догляду за хворим медичний персонал повинен надягати марлеві маски. Пацієнтові виділяють окремий посуд, рушник тощо. Дезінфекцію проводять, як при скарлатині (див. "Скарлатина").

Дієта. У гострий період хвороби призначають стіл № 2. За наявності різкого болю в горлі й утруднення ковтання їжі внаслідок різкого збільшення піднебінних мигдаликів і розвитку паратонзиліту необхідно давати хворому рідку їжу, що наближається за своїм складом до тієї, яку використовують для годування через зонд (необхідність у цьому зникає переважно через 1—2 доби). Після нормалізації температури тіла й зникнення болю в горлі призначають стіл № 15. Рекомендують також вживання великої кількості рідини: чай з лимоном, фруктові соки, особливо з підвищеним умістом аскорбінової кислоти.

Лікування. У хворих на стрептококовий тонзиліт лікування передбачає перш за все профілактику гострого ревматизму, гломерулонефриту і гнійних ускладнень. До препаратів вибору належить бензилпеніцилін (стрептококи групи А високочутливі до нього), який уводять внутрішньом'язово по 500 000 ОД б разів на добу протягом 5—7 діб. При легкому чи середньо- тяжкому перебігу застосовують також одноразове введення внутрішньом'язово біциліну-1 (дітям з масою тіла до ЗО кг — 600 00 0 ОД, більше як ЗО кг і дорослим — 1 200 000 ОД) у поєднанні з бісептолом. У разі алергії до препаратів групи пеніциліну хворого можна лікувати еритроміцином по 0,25— 0,5 г 4 рази на добу (доза для дорослих). Для лікування хворих на ангіну Венсана застосовують також тетрациклін, метро нідазол. Крім етіотропного лікування використовують десенси білізувальні препарати — кальцію глюконат, димедрол, піпольфен, супрастин.

Прогноз при звичайному перебігу тонзиліту сприятливий, але іноді навіть при легкій формі захворювання можуть виникати тяжкі ускладнення — ураження серця, нирок тощо.

Профілактика, Профілактика полягає у ранньому виявленні й ізоляції хворих на ангіну, лікуванні хронічних тонзилітів. Запобіжні заходи повинні бути спрямовані на оздоровлення зовнішнього середовища, зменшення впливу факторів, що знижують захисні сили організму (запиленість, задимленість тощо). В індивідуальній профілактиці велику роль відіграє загартування організму, заняття фізкультурою й спортом, загальні ультрафіолетові опромінення тощо. Важливим лікувально-профілактичним заходом є санація порожнини рота, мигдаликів глотки, носа і його придаткових пазух.

Виписку зі стаціонару реконвалесцентів після ангіни проводять не раніше ніж через 3 дні після нормалізації температури тіла за умови повного клінічного видужання, нормалізації аналізу крові, сечі, а також нормальної ЕКГ. Пацієнти після ангіни повинні перебувати під спостереженням лікаря КІЗ протягом 2 міс для профілактики розвитку хронічно­го тонзиліту, ревматизму і гломерулонефриту.

Висновок: вивчення класифікації, етіології та епідеміології дифтерії та ангіни.

Загальний висновок: Ознайомлення з характеристикою ангіни та дифтерії. Вивчення клініко-діагностичних відомостей, значення планової імунізації проти дифтерії.

 




Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 42 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.01 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав