Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ІІ. Опрацювання теми уроку

Читайте также:
  1. V. Требования к уроку
  2. В) Зміст уроку ІМ
  3. Вопрос 1. Технология подготовки учителя к уроку.
  4. Дидактические требования к современному уроку
  5. ІІ.Оголошення теми і мети уроку, постановка навчального заняття.
  6. ІІІ Схема аналізу уроку ІМ
  7. Матеріал для самостійного опрацювання
  8. Матеріал для самостійного опрацювання
  9. Орієнтовна схема психологічного аналізу уроку

ДОДАТКИ ДО ЛЕКЦІЙ

Додаток № 1

Тема уроку: „Фінали без кінця!..” (урок повторення і узагальнення)*

Мета: узагальнити знання, отримані учнями у процесі вивчення систематичного курсу літератури у 10–11-х класах, визначити пріоритети і основні проблемно-тематичні питання вивченого курсу, вдосконалювати навички виразного читання, поглиблювати зацікавленість літературою

Обладнання: епіграф: „Мистецтво – річ незручна, з ним не до жартів. Мистецтво виражає єдину правду, яка у кінцевому результаті має значення... А далі мистецтва, можу вас запевнити, немає нічого” (Айріс Мердок); рухливий (він повинен висіти на тонкій жилці) круглийплакат, на одній стороні якого зображено „камінь Сізіфа”, а на іншій – „золоту кулю”, і ніби аркою до цієї „кулі” розташовано ще один плакат з наступними словами: „Щастя для всіх, задарма, і хай ніхто не залишиться скривдженим!”; міні-антологія фінальних сцен творів, які будуть використані на уроці, роздавальні картки з окремими фінальними епізодами з цих творів, запис музичних творів А. Вівальді, Й.-С. Баха, Л. ван Бетховена

Хід уроку

І. Організаційний момент. Оголошення теми та мети уроку

Слово учителя*

Наш сьогоднішній урок має назву „Фінали без кінця!..” з кількох причин, про які ви довідаєтеся у процесі нашої з вами роботи. А полягає вона у такому. Перед вами лежать невеличкі антології заключних рядків творів, які ви вивчали у курсі літератури, які ви, можливо, читали самостійно чи які ви – хочеться сподіватися! – прочитаєте у майбутньому. Цими антологіями ви можете користуватися під час уроку, але головне – ви зможете залишити їх собі після його закінчення.

Отже, напередодні уроку ви вибрали картки з окремими заключними сценами, і тепер, коли ви почуєте у тому, що буду говорити я, ключові слова, які виявляться і в обраних вами уривках, ви голосно, чітко і обов’язково виразно прочитаєте ці тексти. Тобто те, у чому я пропоную вам взяти участь, можна було б умовно назвати «літературним лото». З тією тільки відмінністю, що результат буде залежати не лише від вашої уважності, а й від нашої спільної злагодженості у цій своєрідній грі.

ІІ. Опрацювання теми уроку

Учитель. „Мистецтво – річ незручна, з ним не до жартів. Мистецтво виражає єдину правду, яка у кінцевому результаті має значення... А далі мистецтва, можу вас запевнити, немає нічого”.

Тому, напевно, невипадково – якщо, звичайно, вірити євангелісту Іоаннові – „на початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог” (Іоан. I. I). Але, за твердженням німецького філософа Фрідріха Ніцше, понад сто років тому сталося непоправне: „Бог помер!”

А яка ж доля спіткала Слово? З божественного одкровення воно перетворилося на жебрака, прохача, ізгоя? Чи просто набуло нормального, людського виміру, тобто стало надбанням людини, діставшись йому у спадщину?

Навряд чи хтось знає точну відповідь на це божевільне питання. Але спиток – не збиток! І не гріх! Тим більше, якщо „Бог помер”, то про який гріх взагалі може йти мова? А тому без страху і докору звернемося за відповіддю до тих, хто більше за інших зв’язаний з долею Слова, тому що їм випало, щонайменше, бути виконувачами його заповіту... Чи його глашатаями?.. Чи його пророками?..

Загалом, якщо „на початку було Слово”, то здається, є сенс подивитися, що ж від нього залишилося наприкінці?.. Наприкінці тисячоліття, наприкінці століття, наприкінці роману, наприкінці вірша...

Чи все-таки є потреба згадати, що було на початку кінця?! Тим паче, що нашим попередникам, які жили у минулому столітті, здавалося, що у них на очах „ починається нова історія**...

Учень. „Але тут уже починається нова історія, історія поступового відродження людини, історія поступового переродження її, поступового переходу з одного світу до іншого, знайомства з новою, досі зовсім ще незнайомою дійсністю” (Ф. М. Достоєвський. „Злочин і кара”).

Учитель. Так думав Федір Михайлович, щоправда, покаравши при цьому свого героя-злочинця – за посередництвом суду, звичайно, – каторгою. Але Достоєвського підтримував Толстой, з тією тільки відмінністю, що герой Лева Миколайовича вирушив на каторгу добровільно. Проте і для Нєхлюдова несподівано почалося„ нове життя ”– життя, яке майже дорівнювало „воскресінню”...

Учень. „...З цієї ночі почалося для Нєхлюдова зовсім нове життя не стільки тому, що він вступив у нові умови життя, а тому, що все, що сталося з ним, з цього часу мало для нього зовсім інше, ніж колись, значення. Чим скінчиться цей новий період його життя, покаже майбутнє...” (Л. М. Толстой. „Воскресіння”).

Учитель. Але вже зараз для іншого героя Толстого, Костянтина Лєвіна, є очевидним „ безсумнівний сенс ” змін, які відбулися з ним, тому що...

Учень. „...життя моє тепер, все моє життя, незалежно від того, що може статися зі мною, кожна хвилина його – не тільки не безглузда, якою була колись, але має безсумнівний сенс добра, який я владен вкласти в нього!” (Л. М. Толстой. „Анна Карєніна”).

Учитель. Що ж, можна було б тільки порадіти за Лєвіна та й за інших, згаданих вище героїв, якби далека від щастя і добра доля Анни Карєніної не змушувала поставитися до цієї фінальний ідилії досить скептично. І особливо насторожує той факт, що дійсне закінчення роману ніби присипане, приховане за кількома, м’яко кажучи, необов’язковими розділами. Утім це і не дивно, адже що може бути простіше, ніж погасити свічу?!

Учень. „... Свіча, при якій вона читала сповнену тривог, брехні, горя і зла книгу, спалахнула яскравіше, ніж будь-коли, освітила їй все те, що колись було у мороці, затріщала, стала мерехтіти і назавжди погасла” (Л. М. Толстой. „Анна Карєніна”).

Учитель. Зрозуміло, дуже не хотілося б думати, що саме цей трагічний фінал виявиться багато у чому пророчим, але „досі ще незнайома дійсність” стала згодом чим завгодно, тільки не райдужним, пасторальним пейзажем. Навпроти, прислухавшись, ми можемо легко почути „ безутішне гудіння дзвону ”...

Учень. „...У височині безутішно гуде дзвін... я іду і знову повертаюся на руїни дому... мої хрипкі стогони роздирають шкіру ночі нічого не залишилося від моєї дочки Ельвіри тільки пам’ять про те як кров проступала на жовтому атласному корсажі” (Мігель Отера Сільва. „Лопе де Агіре. Князь Свободи”).

Учитель....А придивившись, побачимо таке, що горезвісний кінець світу видасться якщо і не різдвяною, то однаково казочкою, тому що апокаліптичні жахи – це образи, що увесь час переносяться у майбутнє, яке постійно тікає від нас, а реальний„ розпачливий жах ” діється тут і зараз, між цією землею і цим блакитним небом...

Учень. „Було тихо і страшно, і, здавалося, над землею, між замерзлим та затаєним життям, і глибоким вільним блакитним небом стояла якась невидима, мертва, гнітюча сила.

У сараї при волості на помості лежали рядами нерухомі мертві люди і дивилися вгору білими очима, які зупинилися назавжди і у яких тьмяно застигнув розпачливий жах...” (Михайло Арцибашев. „Жах”).

Учитель....Діється цей жах і під „ палаючим небом ”...

Учень. „У машині з відкритими дверцятами панувала тиша, і з болем страждання він [Марчелло] встиг зрозуміти, що звідти ніхто не вийшов.

Нарешті літак зайшов на нього і, віддаляючись у палаючому небі, залишив після себе тишу і ніч» (Альберто Моравіа. „Конформіст”).

Учитель....Діється він і просто в один з тихих і спокійних днів...

Учень. „Він [Пауль Боймер] був убитий в один з тих днів, коли на всьому фронті було так тихо і спокійно, що повідомлення з фронту складалися тільки з однієї фрази: „На Західному фронті без змін”.

Він упав обличчям вперед і лежав у позі сплячого. Коли його перевернули, стало видно, що він, певно, недовго мучився, – обличчя його було таким спокійним, немов він був навіть задоволеним тим, що все скінчилося саме так” (Еріх Марія Ремарк. „На Західному фронті без змін”).

Учитель. Утім такий спокій був притаманним, мабуть, одиницям, більшість, натомість, добре розуміла, що „ вмирати зовсім не так вже і просто ”...

Учень. „Він кричав кілька секунд, відчувши раптом, що вмирати зовсім не так вже і просто, голосно кричав, поки снаряд не наздогнав його і, мертвим, не кинув на поріг рідного дому. Держално прапора переломилося, біле полотнище упало на Файнхальса і вкрило його” (Генріх Белль. „Де ти був, Адаме?”).

Учитель. Але парадокс полягав у тому, що хтось саме „ стогнав ” і „ корчився ” на цій землі, а хтось не витримував і сам піднімався назустріч смерті!..

Учень. „Було поранено другого посильного Вінтерборна. Він корчився на землі і стогнав:

– Заради Бога, добийте мене! Добийте! Не можу! Мука! Добийте мене!

Немов щось зламалося у голові Вінтерборна. Він відчув, що божеволіє, і підхопився. Кулеметна черга сталевим бичем люто хльоснула його по грудях. Всесвіт вибухнув, і все поглинула темрява” (Річард Олдінгтон. „Смерть Героя”).

Учитель....Хтось намагався врятуватися від безодні божевілля і смерті сакраментальною формулою любові...

Учень. „Я люблю тебе. Я поцілую тебе, і ти мені відповіси – добре? Зіночко... Йому здалося, що губи дівчини ворухнулися. На одну мить вогненний жах освітив його думки, відкривши перед ним чорну безодню.

І чорна безодня поглинула його” (Леонід Андрєєв. „Безодня”).

Учитель....Ну, а хтось, начебто навіть бравуючи своїм розпачем, викликав на себе вогонь ненависті!

Учень. „Аби все закінчилося, аби не було мені так самотньо, залишається тільки побажати, щоб у день моєї страти зібралося якнайбільше глядачів – і нехай вони зустрінуть мене криками ненависті ” (Альбер Камю. „Сторонній”).

Учитель. Але ніщо не могло допомогти позбутися прокляття смерті і повернутися до старого доброго світу, тому що...

Учень. „...Того світу, який я знав, більше не існувало....Знайомі місця –...це лише тонкий шар пов’язаних між собою вражень, з яких складалося наше минуле... Будинки, дороги, алеї настільки ж – на жаль! – недовговічні, як і роки” (Марсель Пруст. „На Сваннову сторону”).

Учитель. І хоча, за твердженням лауреата Нобелівської премії німецького письменника Гюнтера Ґрасса, „письменник... – це той, хто заперечує зникнення часу”, ігнорувати „ пророцтва пергаментів ”, мабуть, не тільки важко, а й просто немислимо!..

Учень. „...Тому що, відповідно до пророцтв пергаментів, прозоре (чи примарне) місто буде зметене з лиця землі ураганом і стерте з пам’яті людей у ту мить, коли Ауреліано Бабілонья скінчить розшифровувати пергаменти, і все в них записане ніколи і нізащо більше не повториться, тому що тим родам людським, які приречені на сто років самотності, не доведеться з’явитися на землі вдруге” (Габріель Ґарсія Маркес. «Сто років самотності»).

Учитель. Що ж тоді залишається? Невже лише власний син на руках?

Учень. „Він [Григорій] стояв біля воріт рідного дому, тримав на руках сина... Це було все, що залишилося у нього в житті, що поки ще ріднило його з землею і з усім цим величезним, сяючим під холодним сонцем світом” (Михайло Шолохов. „Тихий Дон”).

Учитель. Що ж, напевно, цього не так вже мало! Можливо, цього було б і цілком достатньо... Але тільки за однієї умови: якби лишень не наставав ранок...

Учень. „Потім я змив з неї кров. Я одерев’янів. Я зачесав її. Вона ставала холодною. Я бачив, як змінювалося обличчя Пат. Я не міг нічого робити. Тільки сидіти от так спустошено і дивитися на неї. Потім настав ранок, і її вже не було” (Еріх Марія Ремарк. „Три товариші”).

Учитель. І ви думаєте, що це був Судний день?

Учень. „Це не був Судний день – лише ранок. Ранок безхмарний і чудовий” (Вільям Стайрон. „Вибір Софі”).

Учитель. От тільки є такі ранки, у які навіть після неспокійного сну, краще було б і зовсім не прокидатися, тому що...

Учень. „Прокинувшись якось одного ранку після неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він у себе в ліжку перетворився на страшну комаху” (Франц Кафка. „Перевтілення”).

Учитель. І треба зауважити, що, на відміну від усіх інших епізодів нашого екскурсу, – це не фінал новели, а її перші рядки! Але тут особливий випадок, і, напевно, цей зачин все-таки вартує меси. То „ що ж це таке було – жила людина?..

Учень. „... Що ж це таке було – жила людина?.. Виходить, потрібно, чи що, аби ми жили? Чи як? Припустимо, потрібно, щоб ми жили, але тоді навіщо не відняли у нас цей проклятий дар – вічно болісно і безплідно намагатися зрозуміти: „А навіщо все?”...І нікуди з цим не докричишся, ніхто не почує. Жити вже, не озиратися, йти та йти вперед, скільки наміряно. Схоже, вмирати не страшно” (Василь Шукшин. „Жила людина”).

Учитель. Ну, от і знову ми повернулися до абсолютного фіналу – виходить, вмирати хоч і „не просто”, але „не страшно”?! І, можливо, є сенс услід за Жан-Крістофом Ромена Роллана виголосити „осанну” не тільки життю, а й смерті?! Але як тоді бути з тим, що „ ніколи не вмирає ”? Про що йдеться?

Учень. „...Мікроб чуми ніколи не вмирає, ніколи не зникає... він може десятиліттями спати де-небудь у завитушках меблів чи стопці білизни....Він терпляче чекатиме своєї години у спальні, у підвалі, у валізі, у носовичках і паперах і... можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх здихати на вулиці щасливого міста” (Альбер Камю. „Чума”).

Учитель. Отже, „осанна”, здається, є не зовсім доречною! У такому разі, можливо, є необхідність вдатися до чогось, що хоча б віддалено нагадує молитву?

Учень. „...Він уже більше не намагався думати. Він тільки повторював про себе з розпачем, як молитву: „Я – тварина, ти ж бачиш, я – тварина. У мене немає слів, мене не навчили словам, я не вмію думати, ці гади не дали мені навчитися думати. Але якщо ти насправді такий всемогутній, всесильний, всерозуміючий... розберись! Зазирни у мою душу, я знаю – там є все, що тобі треба. Має бути. Адже душу я ніколи і нікому не продавав! Вона моя, людська! Витягни з мене сам, чого ж я хочу, адже не може бути, щоб я хотів поганого! Будь воно все прокляте, адже я нічого не можу придумати, крім цих слів…»(Аркадій і Борис Стругацькі. „Пікнік на узбіччі”).

Учитель....Ось цих слів (у цю хвилину круглий плакат перевертається, і учні бачать так звану „золоту кулю” із повісті братів Стругацьких „Пікнік на узбіччі”): „ ЩАСТЯ ДЛЯ ВСІХ, ЗАДАРМА, І ХАЙ НІХТО НЕ ЗАЛИШИТЬСЯ СКРИВДЖЕНИМ!»




Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 25 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.01 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав