Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Поняття злочину. Склад злочину.

Читайте также:
  1. Аналитический учет материалов на складе и в бухгалтерии
  2. Аудит наличия и движения инвестиций в уставный (складочный) капитал других организаций
  3. Аудит организации складских операций и обеспечение сохранности материально-производственных запасов
  4. Безсполучникові складне речення з неоднорідними частинами
  5. Билет 37. Склады ВМ (базисные и расходные, постоянные, временные и кратковременные).
  6. Бюджетний розпис, порядок його складання та затвердження
  7. В подмышечной области и в паховой складке
  8. Визначення поняття шум – фізичного та фізіологічного. Параметри звукового поля.
  9. Визначіть поняття маркетингової цінової політики і фактори впливу на цінову політику.
  10. Вимоги до розміщення та складу приміщень закладів фармації

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Згідно ст. 11 Кримінального кодексу злочином є суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Злочин має свої ознаки:

- кримінальна протиправність;

- суспільна небезпека;

- карність;

- винність.

Відповідно до ч.2 ст.11 КК України: „Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого Кримінальним кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла, і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній або юридичній особі, суспільству або державі”.

Малозначні дії не є злочином. Вони тягнуть за собою застосування заходів адміністративного, дисциплінарного або цивільно-правового впливу. В інших випадках такі дії можуть розглядатися як аморальна провина, що вимагає застосування заходів суспільного впливу.

Злочини класифікуються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), які визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. Тільки сукупність усіх передбачених законом ознак злочину може бути підставою для кримінальної відповідальності.

Елементами складу злочину є:

1. Об’єкт злочину – це те на що посягає злочин, це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

2. Об’єктивна сторона – це зовнішня сторона злочину, що виражається у вчиненні діяння (дії або бездії) що заподіює чи створює загрозу заподіяння цієї шкоди.

3. Суб’єкт злочину – це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може настати кримінальна відповідальність.

4. Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, це ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю в момент вчинення злочину.

Всі злочини прийнято ділити на три види (Додаток 4).

Кваліфікація злочинів – це точне встановлення відповідальності вчиненого винним суспільно небезпечного діяння складу конкретного злочину, закріпленого в кримінальному законі. Правильна кваліфікація злочину є необхідною умовою забезпечення законності у боротьбі із злочинністю.

4.3 Поняття і мета покарання. Види покарань.

Відповідно до ч.1 ст.50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчинені злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Ознаки покарання див.Додаток 5. Вказані ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими так і іншими особами.

 

Список літератури:

1).Конституція України.- К,1996.

2). Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву.-К, 1980.

3).Бажанов М.І., Сташис В’ю.В., Тацій В.Я., Кримінальне право України (Загальна частина). – К.;Юрінком, 2001.

4). Коржанський М.Й. Кримінальне право України. (Загальна частина) – К, 2001.

5). Кримінальний кодекс України.

6). Ломако В.А. Приминение уголовного осуждения.- Харьков, 1976.

7). Баулин Ю.В. Право граждан на задержание преступника.- Харьков, 1991.

 

 

Тема № 5. Основи адміністративного права України.

5.1 Сутність адміністративного права.

5.2 Адміністративні правовідносини.

5.3 Адміністративна відповідальність.

 

5.1 Сутність адміністративного права.

У ст. 6 Конституції України зазначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Серед величезної кількості правових норм, що регулюють відносини за участю усіх трьох гілок державної влади, переважна більшість належить нормам адміністративного права.

Адміністративне право – це залузь права, сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі організації та діяльності органів виконавчої влади. Адміністративне право – одна з найбільших і найскладніших галузей права. Первинними елементами адміністративного права є адміністративно-правові норми. Адміністративно-правові норми – установлені чи санкціоновані державою правила, що регулюють відносини у сфері державного управління, реалізація яких при невиконанні забезпечується державним примусом.

5.2 Адміністративні правовідносини.

Адміністративно-правові відносини – це урегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління.

До суб’єктів адміністративних відносин чинне законодавство відносить:

- державні органи (органи законодавчої, виконавчої та судової влади, прокуратури, адміністрації, державних підприємств тощо);

- структурні підрозділи державних органів, їх посадових осіб;

- об’єднання громадян;

- кооперативи, органи самоврядування;

- громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

5.3 Адміністративна відповідальність.

Крім регулятивної функції, адміністративному праву притаманна і охоронна, яка знайшла своє відображення в інституті адміністративної відповідальності. Підставою адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення. Основним нормативно-правовим актом, що регламентує відносини адміністративної відповідальності є Кодекс України про адміністративні правопорушення. Адміністративній відповідальності підлягають особи які досягли шістнадцятирічного віку на момент вчинення адміністративного правопорушення.

За вчинення адміністративного правопорушення можуть застосовуватися такі адміністративні стягнення:

- попередження;

- штраф;

- оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; грошей одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;

- виправні роботи;

- адміністративний арешт.

 

Список літератури:

1).Адміністративне право України.Підручник для юридичних вузів та факультетів/ За ред. Ю.П. Битяка,- Х,; Право. 2000.

2). Бахтар Д.Н. Административное право: Учебник.- М,: БЕК, 1996. 368 с.

3). Державне управління: теорія і практика./ За ред. В.Б. Авер'янова. –К, Юрінком Інтер, 1998.

4). Коваль Л.В. Адміністративне право. Курс лекцій. – К.: Вен турі. 1996.

5). Концепція адміністративної реформи в. Україні. – К.: 1998.

 

 

Тема № 6. Основи сімейного права України.

6.1 Поняття сімейного права.

6.2 Сім’я. Регулювання сімейних відносин.

6.3 Права та обов’язки батьків і дітей.

6.4 Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування.

 

6.1 Поняття сімейного права.

Сімейне право – надзвичайно важлива спеціальна галузь права України. Не має людини, якої б не торкнулися норми сімейного права. Сімейне право – це сукупність нормативних актів, перш за все Сімейний кодекс України, які надійно захищають новонароджене дитя створюючи для нього передумови щасливого життя в сімейному оточенні, в атмосфері любові і розуміння, забезпечують людині можливість реалізації природних прав на шлюб, сприяють виконанню сім’єю різноманітних соціальних функцій, головною серед яких є народження і виховання Людини.

Основним джерелом сімейного права в Україні є Сімейний кодекс України прийнятий ВРУ 10.01.2002 року. Наявність окремого Сімейного кодексу – додатковий доказ того значення яке сім’я відіграє у нашому суспільстві.

Сприйнявши все цінне з західної правової культури сімейне право України демонструє світові наше власне, українське розуміння вирішення складних житейських проблем. Сімейне право призване збалансовувати право на особисту свободу з обов’язками турбуватися про ближнього, утверджуючи силу праці, правди та любові, закликає до відповідального материнства та батьківства як невід’ємної частини «цивілізації любові», як засобу «гуманізації світу».

Сім’я, - як сказав Іоанн Павло II, - це перша школа того, як бути людиною. Будь людиною.».

6.2 Сім’я. Регулювання сімейних відносин.

В сімейному праві України сім’я розглядається як соціальний інститут і водночас як союз конкретних осіб. Сім’я як союз кількох людей – дружини і чоловіка, батьків та дітей – може бути міцною лише в тому випадку, коли кожен буде усвідомлювати свої обов’язки і діятиме відповідним чином, а «двигуном» виконання цих обов’язків буде почуття любові та поваги, внутрішньої потреби та необхідності бути потрібним однин одному.

Сімейні відносини як вид відносин приватних характеризується тим, що жоден із учасників не наділений щодо другого функціями влади. Навіть батько який карає дитину за непослух, функції влади щодо неї не має.

Учасниками сімейних відносин є подружжя, тобто особи шлюб між якими зареєстрований відповідно до закону. Учасниками сімейних відносин є родичі, які поділяються на дві групи: ті, що є у прямій лінії споріднення, та ті, що є у побічній (боковій) лінії споріднення. У прямій лінії споріднення перебувають ті родичі, які походять один від одного (Додаток9). Родичами побічної лінії споріднення є ті, які мають спільного предка (Додаток10).

Сімейні відносини можуть регулюватися за договором між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання в сімейне життя.

Жінка та чоловік мають рівні права та обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім’ї.

6.3 Права та обов’язки батьків і дітей.

Мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини. Особа яка судом позбавлена батьківських прав не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. Батьки мають право укладати договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати.

В свою чергу діти, повнолітні дочка, син зобов’язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу, та надавати їм допомогу. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків з них можуть бути за рішенням суду стягненні кошти на покриття витрат, пов’язаних із наданням такого піклування.

6.4 Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування.

Держава піклується про те, щоб кожна дитина виховувалася в сім’ї і отримувала нормальне фізичне і моральне виховання. Однією із форм влаштування дитини в сім’ю є усиновлення.

Згідно ст.207 Сімейного кодексу усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина що здійснене на підставі рішення суду. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних і гармонійних умов її життя. Усиновленою може бути дитина.

Опіка та піклування встановлюються над дітьми які залишилися без батьківського піклування. Це цивільно-правовий інститут не пов’язаний з сімейними відносинами безпосередньо. Підопічний може бути той, хто не є з опікуном у кровному споріднені. Опікун та підопічний незобов’язані проживати спільно. Це ж стосується і піклування. Опіка і піклування над дитиною встановлюється органом опіки і піклування, а також судом. Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа.

Новою формою опікування дітьми Сімейний кодекс зазначає договір про патронат. За цим договором орган опіки і піклування передає дитину яка є сиротою, або з інших причин позбавлена батьківського піклування на виховання у сім’ю іншої особи (патронажного вихователя) до досягнення дитиною повноліття за плату.

Договір про патронат припиняється у разі відмови від нього вихователя, або дитини яка досягла 14 років.

 

Список літератури:

1) Сімейний кодекс України.

2) Науково-практичний коментар. Сімейний кодекс України.

3) Основи держави і права України. Навч.посіб.”Університетська книга” – Суми. 2003.

4) Лукьянцев Т.Э. Эвропейские стандарти в области прав человека: Теорія и практика функционирования европейской конвенции по защите прав человека и основних свобод.- М.2000.

5) Про становище сімей в Україні. Державна доповідь за підсумками 2000 року – К., 2002.

6) Положення про центр з усиновлення дітей. Наказ Міносвіти від 30.03.96 № 98. Законодавство України про шлюб, сім’ю та спадкування. – К., 2000.

 

Тема № 7. Основи трудового права України.

7.1 Поняття та функції трудового права.

7.2 Суб’єкти трудового права.

7.3 Робочий час і час відпочинку.

7.4 Індивідуальні трудові спори.

 

7.1 Поняття та функції трудового права.

Трудове право України – це система правових норм, які регулюють сукупність суспільних відносин стосовно використання найманої праці. Нормами трудового права регулюються трудові відносини працівника і работодавця, що виникають у сфері застосування праці. Об’єктом є жива праця, її умови та оплата.

Основними принципами трудового права є:

- обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці;

- поєднання централізованого і локального правового регулювання;

- соціальне партнерство і договірне встановлення праці;

- забезпечення єдності та диференціації правового регулювання;

- визнання незаконними умов договорів про працю, які погіршують правове становище працівників у трудових правовідносинах порівняно з умовами встановленими в н.п.а.

Соціальне призначення права в суспільстві, його місце і роль у сфері соціального регулювання виявляються у його функціях. Такими функціями є захисна, виробнича, виховна.

Захисна функція стосується охорони інтересів працівників у трудових відносинах. Виробнича функція – охорона інтересів роботодавця. Виховна функція – стосується забезпечення відповідної правової культури у трудових відносинах.

Джерела трудового права – Конституція України (ст.ст.23, 24, 42, 43 – 46, 53), Кодекс законів про працю України інші закони та підзаконні акти.

7.2 Суб’єкти трудового права.

Суб’єктами трудового права можуть виступати громадяни, роботодавці, профспілки. Кожен суб’єкт трудового права наділяється специфічною властивість – правовим статусом.

Громадяни як суб’єкти трудового права повинні насамперед, мати фактичну здатність до праці. Як сторона правовідносин працівник наділяється правами та обов’язками, тобто має правосуб’єктність. Правосуб’єктність складається з правоздатності і дієздатності. Цивільна правоздатність виникає в момент народження людини і припиняється зі смертю. У трудовому праві тільки з досягненням трудового повноліття (16 років), а в окремих випадках – 15 років, особа набуває трудові права та обов’язки (трудову правоздатність). Тоді ж виникає і трудова дієздатність, тобто здатність набувати своїми діями трудові права та обов’язки. У трудовому праві працездатним є той хто і дієздатний.

Роботодавець – сторона трудових правовідносин. Він надає роботу, він організовує працю і керує нею. Його права і обов’язки пов’язані з правами і обов’язками працівника за схемою: правам однієї сторони відповідають обов’язки іншої сторони і навпаки. Трудова правосуб’єктивність роботодавця починається з моменту його державної реєстрації та триває до його ліквідації.

7.3 Робочий час і час відпочинку.

Тривалість праці визначається робочим часом. В його основі лежить норма робочого часу, тобто встановлено законом кількість годин, протягом яких працівник повинен працювати у визначений календарний період. Норма робочого часу є і максимальною тривалістю праці для працівників. Існує три види робочого часу: нормальний, скорочений і неповний. Відповідно до ч.2 ст. 52 КзпПУ нормальна тривалість робочого дня при шестиденному робочому тижні не може перевищувати семи годин при тижневій нормі 40 годин. При п’ятиденному робочому тижні тривалість робочого дня законом не регламентуються. Скорочена тривалість робочого часу – це тривалість робочого часу менше нормальної, але з оплатою, як за нормальну тривалість.

Скорочений робочий час встановлюється:

- для працівників від 16 до 18 років – 36 годин;

- для працівників від 15 до 16 років – 24 години. Для учнів які працюють у період канікул - 24 години. Під час навчання цей час зменшується вдвічі;

- для працівників зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці – 36 годин на тиждень.

За угодою між працівником і работодавцем може встановлюватися неповний робочий день. При неповному робочому часі праця оплачується пропорційно до відпрацьованого часу або залежно від виробітку.

Часом відпочинку в трудовому праві розуміють такий відрізок часу, протягом якого працівник звільнений від виконання своїх трудових обов’язків і який він може використовувати на свій розсуд.

Трудове законодавство встановлює такі види часу відпочинку: перерва протягом робочого дня, зміни; щоденний відпочинок між робочими днями, змінами; щотижневі вихідні дні; щорічні святкові неробочі дні; щорічні відпуски.

7.4 Індивідуальні трудові спори.

Індивідуальні трудові спори згідно з діючим трудовим законодавством розглядаються комісіями з трудових спорів (КТС).

Працівник має право впродовж тримісячного терміну з дня, коли він дізнався, або повинен був дізнатись про порушення свого права а у спорах про виплату заробітної плати - без обмеження будь яким строком звернутися до КТС з заявою. У разі незгоди з рішенням комісії працівник або роботодавець можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм витягу з протоколу засідання комісії чи його копії.

Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спроту безпосередньо до міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався, або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення, або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь яким строком.

 

Список літератури:

1).Проблемы теории государства и права: Учебник /Под ред. С.С. Алексеева:-М.: Юрид. Лит., 1987.

2). Кодекс законів про працю в Україні.

3). Зуб И.В. Трудовое право России и Украины: общин проблемы. Общин решения/ Гос-во и право.-1997.- N 10.

4). Іванов С.А., Ливши Р.З., Орловський Ю.П., Советское трудовое право: вопросы теории. –М., Наука., 1978.

5). Колодій А.М. Принципи права України. –К.: Юрінком, 1998.

6). Никитский В.И., Коршунова Т.Ю. Правовое регулирование трудовых отношений работающих собственников./ Гос-во и право.- 1992. –N 6.

 

 

Тема № 8. Основи екологічного права України.

8.1 Поняття екологічного права, завдання та джерела.

8.2 Екологічні права та обов’язки громадян.

8.3 Відповідальність за порушення екологічного законодавства.

 

8.1 Поняття екологічного права, завдання та джерела.

Екологічне право як галузь у правовій системі України з’явилося відносно недавно. Екологічне право – це система правових норм, які регулюють відносини з приводу належності, використання, відновлення природних ресурсів у їх нерозривному зв’язку з навколишнім природним середовищем (НПС) з метою реалізації екологічних інтересів і забезпечення екологічної безпеки держави.

Екологічне право закріплює норми, правила, стандарти, що їх необхідно дотримуватися для збереження НПС, як необхідної умови існування людей, для захисту екологічних прав громадян, для встановлення оптимального співвідношення між екологічними та економічними інтересами суспільства.

Завданням екологічного права є регулювання у сфері охорони, використання і відтворення природних ресурсів, гарантування екологічної безпеки, встановлення правових заходів для мінімізації негативного впливу господарської та іншої діяльності на НПС, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів, інших природних комплексів, природно-заповідних територій та об’єктів.

Екологічне законодавство складається з джерел екологічного права, що мають різну юридичну силу та утворюють ієрархічну систему. Основу джерел складають норми Конституції України (ст.13, 92, 50, 16, 66, 14), закони та підзаконні акти. Серед законів необхідно виділити Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р., Закон України „Про екологічну експертизу” від 09 лютого 1995 р., Закон України „Про охорону атмосферного повітря” від 21 червня 2001 р., Закон України „Про рослинний світ” від 09 квітня 1999 р. тощо.

Провідне місце серед джерел екологічного права України належить Земельному (25.10.01), Лісовому (21.01.94), Водному (06.06.95) кодексам та Кодексу про Надра (27.07.94).

8.2 Екологічні права та обов’язки громадян.

Екологічні права громадян визначають сукупну міру можливої дозволеної поведінки людини у сфері належності природних об’єктів, їх використання, відновлення та охорона НПС. Екологічні права громадян закріплені Конституцією України, екологічними кодексами і законами. Згідно ст. 9 Закону України „Про навколишнє природне середовище” громадянин України має право на:

- безпечне для його життя і здоров’я НПС;

- участь в обговоренніпроектів законодавчих актів щодо розміщення, будівництва та реконструкції об’єктів які можуть негативно вплинути на стан НПС;

- участь у розробці заходів щодо охорони НПС, раціонального використання природних ресурсів;

- здійснення як загального так і спеціального природокористування;

- одержання достовірної інформації про стан НПС та його вплив на здоров’я населення;

- участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

- одержання екологічної освіти;

- подання до суду позовів, до державних органів, підприємств, організацій, установ і громадян про відшкодування шкоди заподіяної їх здоров’ю та майну, внаслідок негативного впливу на НПС.

Екологічна безпека – це такий стан НПС, за якого забезпечується запобігання погіршення екологічного стану та виникнення небезпеки для здоров’я людей.

Поряд з екологічними правами громадяни мають обов’язки передбачені діючим законодавством. На наш погляд громадянин має виконати спочатку обов’язки екологічного характеру щоб потім користуватись своїми екологічними правами.

Громадяни України зобов’язані:

- берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону НПС;

- здійснювати діяльність із дотриманням вимог екологічної безпеки, лімітів та нормативів використання природних ресурсів;

- не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб’єктів;

- вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів і штрафи за екологічні правопорушення;

- компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на НПС та виконувати інші обов’язки в галузі охорони НПС.

8.3 Відповідальність за порушення екологічного законодавства.

Екологічне правопорушення – це протиправне, винне, соціально шкідливе, а для злочинів – суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), яка посягає на встановлений екологічний правопорядок, за вчинення якого законом встановлено юридичну відповідальність. Юридична відповідальність є одним із найважливіших елементів правового механізму охорони НПС, засобом забезпечення раціонального природокористування, підтримання екологічного правопорядку та захисту прав громадян.

Громадяни та посадові особи несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову та кримінальну відповідальність.

Підставою для настання кожного з видів відповідальності є екологічні правопорушення. У разі якщо екологічним правопорушенням було заподіяно шкоду підприємству, установі, організації, винні працівники несуть також матеріальну відповідальність згідно з нормами трудового права.

Найбільша кількість екологічних правопорушень пов’язана з лісокористуванням та охороною лісових ресурсів. Наступну групу адміністративних проступків складають ті, відповідальність за які передбачена нормами, спрямованими на забезпечення охорони атмосферного повітря.

Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної, кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди заподіяної забрудненням НПС та погіршенням якості природних ресурсів. Шкода підлягає компенсації у повному обсязі. Обчислення збитків, завданих порушенням законодавства про НПС може здійснюватися за допомогою такс та спеціальних методик.

 

Список літератури:

 

1). Конституція України. – К, 1996.

2). Екологічне право України. Підр. Для студентів В.Н.З./ Гетьман А.П., Попов В.К., Размєтаєв С.В., та інші.- Харків: право 2001.

3). Земельне право. Підр. Для студентів юрид. спец. В.Н.З. /За ред. В.І. Семчіка і П.Ф. Кулинина –К.: Ін Юре, 2001.

4).Малишко М.І. Екологічне право України: Навч. Посіб..- К.: Вид. Дім "Юридична книга"., 2001.

5). Основи держави і права. Навч. посіб./ За ред. В.В. Сухоноса. Універс. книга. Суми, 2003.

 

 

Тема № 9. Основи міжнародного права.

9.1 Поняття та джерела міжнародного права.

9.2. Суб’єкти міжнародного права.

9.3 Взаємодія міжнародного права і внутрішнього права.

9.1 Поняття та джерела міжнародного права.

Міжнародне право – це сукупність юридичних норм і принципів, створених шляхом спільного волевиявлення держав з метою регулювання їхніх взаємних правовідносин та інших правовідносин, які виникають у сфері інтересів міжнародного співтовариства.

Виділяють три основні групи правовідносин які становлять предмет міжнародного права:

- правовідносини, що виникають з приводу загальноглюдських цінностей та інтересів;

- правовідносини, що хоча і не складають загальнолюдського інтересу, але можуть бути вирішені лише за умови спільних зусиль декількох держав;

- правовідносини, які для забезпечення їх більш ефективної реалізації повністю або частково переводяться із сфери внутрішньої компетенції держав до компетенції зовнішньої.

Джерела міжнародного права – це ті форми, в яких знаходять свій прояв норми міжнародного права. Основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародно-правовий звичай.

Міжнародний договір можна визначити як угоду між двома і більше державами чи за участю інших суб’єктів міжнародного права про встановлення, зміну або припинення взаємних прав, або обов’язків у міжнародних відносинах.

Ратифікація – це міжнародно-правовий акт, за допомогою якого держава через свої компетентні органи (Верховна Рада України) дає згоду на обов’язковість міжнародного договору.

9.2. Суб’єкти міжнародного права.

Суб’єкт міжнародного права – це носій міжнародних прав та обов’язків, які виникають відповідно до норм міжнародного права. Суб’єктами міжнародного права виступають усі ті особи, які беруть участь у міжнародних правовідносинах, ті чия поведінка регулюється нормами міжнародного права.

До суб’єктів міжнародного права відносять:

- первинні або суверенні суб’єкти міжнародного права (держави, нації, народи);

- вторинні, або несуверенні, суб’єкти, що створюються первинними (міжнародні міжурядові організації – так звані державоволодійні утворення, наприклад Ватикан);

- транснаціональні корпорації, інші юридичні особи і індивіди.

9.3 Взаємодія міжнародного права і внутрішнього права.

Основи взаємодії міжнародного і внутрішнього права України закладено у ст. 9 Конституції України яка зазначає, що чинні міжнародні договори, угода на обов’язковість яких надана ВРУ є частиною національного законодавства України.

Взаємодія міжнародного і внутрішнього права відбувається за допомогою таких способів:

- рецепція норм міжнародного права – це текстуальне повторення норм міжнародного договору у внутрішньому праві;

- трансформація – це теж перехід норм міжнародного права у внутрішнє право шляхом прийняття внутрішнього нормативного акту;

- відсилка – вказівка у внутрішньому праві на те, що відповідні відносини врегульовані міжнародними договорами України. При цьому мова йде про необхідність безпосереднього звертання до текстів договорів, тобто про пряму дію норм міжнародного права у внутрішньому праві.

 

Список літератури:

1). Международное право: Учебник / Под ред. Ю.М. Коловов.-М.:Международные отношения, 2000.

2). Международное право: Учебник / Ред. Г.В. Ігнатенко, О.И. Тиунов. – М., НОРМА-М-ИНФРА, 1999.

3).Дмітрієв А.І., Муравйов В.І., Міжнародне публічне право: Навч. посіб. – К.: Юрінкон Інтер, 2001.

4). Баймуратов М.А. Международное право:Учебник. –Харьков., Одисей, 2000.




Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 19 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.031 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав