Читайте также:
|
|
Дуже близькою до складних синтаксичних конструкцій є своєрідна форма організації складних, а зрідка й простих ускладнених речень, що широко представлена в мові художньої літератури і в публіцистичному та науковому мовленні, відома під назвою «період». Період — це розгорнутий вислів, що як своїм змістом, так і інтонаційно чітко розпадається на дві взаємно врівноважені частини і характеризується єдністю змісту й інтонації. За своїм складом це звичайно багаточленне складне речення, хоча зрідка трапляється й ускладнене просте, яке характеризується вичерпною повнотою змісту й гармонійністю синтаксичної структури. З інтонаційного погляду період характеризується ритмічною завершеністю інтонації, тобто закономірним підвищенням і зниженням голосу.
Період — це не окремий структурний тип, а лише різновид існуючих типів речень, який відзначається деякими специфічними ознаками своєї будови й особливою вимовою. При читанні періоду утворюється певна ритмічність вислову: його починають читати спокійним голосом, потім голос поступово підвищується, досягаючи кульмінації, а після паузи знову знижується до первісного спокійного тону.
Перша частина періоду, що містить у собі основу вислову і характеризується наростанням інтонації, називається підвищенням, а друга, заключна — зниженням. У великих за обсягом періодах підвищення і зниження за допомогою невеликих пауз можуть розпадатися на дрібніші частини — члени періоду. За змістом період являє собою закінчене структурне ціле. Семантичні відношення між частинами періоду ті самі, що й між частинами складного речення — часові, причинові, умовні, протиставні, розділові тощо.
За своєю будовою період найчастіше — це багатокомпонентне складнопідрядне речення, що складається з головної і кількох однорідних підрядних частин, які звичайно містяться у першій частині періоду. Характерною ознакою періоду, що являє собою складне речення, є, як уже зазначалося, чітке членування його на дві частини як інтонаційно, так і за змістом: перша частина періоду — підвищення, в якій перелічуються окремі явища, зіставляється з другою, заключною, яка містить у собі висновок, узагальнення, наслідок. Періодові властивий постійний порядок розміщення його частин: перша частина містить у собі ряд звичайно однорідних елементів, які і за своїм змістом, і граматично залежать від другої частини, причому перша частина періоду замикається другою логічно, граматично й інтонаційно, що створює завершеність, властиву цій синтаксичній структурі: Чи тільки терни на шляху знайду, Чи до мети я повної дійду, Чи без пори скінчу той шлях тернистий, — Бажаю так скінчити я свій шлях, як починала: з співом на устах (Л. У.); Коли згадаємо, на якому маленькому клаптику землі розташувався Верхній город Ярослава Мудрого дев’ятсот років тому, і коли згадаємо, що сто п’ятдесят років тому на Хрещатику були тільки шинки й винокурні, коли згадаємо, що дев’ятнадцяте сторіччя Київ зустрів, маючи лише кілька десятків кам’яних будинків і являючи собою, як зазначав один мандрівник, «тільки спогади та надії великого міста», — то тільки тоді побачимо, до яких фантастичних розмірів розрослося наше місто нині (Загр.); Коли глухого генія музики Уже людські не досягали крики, Коли він чув лиш бунт німих стихій І з них, у пінній пристрасті своїй, Складав гармонії, щоб сам не чути, — Настигла смерть (Рил.). В основі наведених періодів лежать складні речення: у першому — з кількома сурядними частинами, у другому — з кількома підрядними умови, у третьому — з підрядними часу, які разом з другою частиною, що виступає як головна, утворюють складні речення ускладненої структури. Чітке розмежування першої й заключної частин періоду, який звичайно має структуру складнопідрядного речення, на письмі здійснюється й за допомогою розділових знаків: між першою і другою частинами такого періоду, як це видно і з наведених прикладів, ставиться кома і тире.
Зрідка, як уже відзначалося, період може являти собою й просте ускладнене речення з однотипними групами однорідних членів речення у першій частині: Микола Дем’яно- вич побудував собі трохи вище й ближче до шляху нову хату, прекрасну хату на три кімнати з кухнею, з прибудовою, хату на дерев’яній підлозі, під шифером, хату з шахвами й комодами, з холодильником, з телевізором — все як у людей (Лев.). Друга, висновкова частина в цьому періоді, як бачимо, зовсім коротка.
У періодах, що становлять просте ускладнене речення, друга, заключна частина починається звичайно з узагальнюючого слова, перед яким ставиться тире.
37. Загальні відомості КОНСТРУКЦІЇ З ЧУЖИМ МОВЛЕННЯМ
До складних синтаксичних конструкцій тісно прилягають і конструкції з чужим мовленням, під яким розуміють різні способи передачі мовлення чи думок якоїсь особи, що включаються в авторську розповідь.
Форми й засоби передачі чужого мовлення залежать від ситуації спілкування, від мети, призначення повідомлення. Так, в одних випадках важливо передати не тільки зміст, а й саму форму чужого мовлення з точним відтворенням його лексичного складу й граматичної будови, в інших виявляється достатньою передача лише його змісту.
Залежно від лексико-синтаксичних засобів і способів передачі чужого мовлення розрізняють дві основні його форми: 1) форми прямої передачі (пряма мова), 2) форми непрямої передачі (непряма мова). Речення з прямою мовою спеціально призначені для точного відтворення чужого мовлення з певним дотриманням не тільки його змісту, а й форми, а речення з непрямою мовою — лише для передачі змісту чужого мовлення. Крім відзначених двох основних, найпоширеніших форм передачі чужого мовлення, існують ще й деякі інші форми, зокрема невласне пряма мова, а також діалогічне мовлення та цитація.
38. Пряма мова
Пряма мова — це точно відтворений чужий вислів із збереженням його лексичних, синтаксичних та інтонаційних особливостей. Вона, як правило, супроводжується словами автора, з яких стає відомо, кому належить пряма мова, за яких обставин і в який спосіб вона була висловлена тощо.
Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, всередині її або після неї: Промовила конвалія: «Прощай, гаю милий!» (Л. У.); «Вам здається, — обізвалася сусідка, — що тепер море, як синій птах?» (Коц.); «А в нашій учительській роботі треба, щоб минули роки і десятиліття, поки стане людиною той, хто несміливо переступив поріг школи і вивів на папері олівцем перші палички і кружечки, написав перше слово», — думав про себе учитель (Цюпа).
Слова автора при прямій мові є синтаксичним центром, що організовує конструкцію з чужим мовленням. Вони є засобом уведення в розповідь чужого мовлення. Пряма мова разом із словами автора — особливий тип синтаксичної будови, близький до складного безсполучникового речення з різнотипними частинами, але пряма мова і слова автора разом не становлять одного речення. Вони завжди виступають як окремі речення. Зв’язки ж прямої мови зі словами автора на письмі регламентуються спеціальними пунктуаційними правилами, а в усному мовленні — інтонацією.
Іншим засобом передачі чужого мовлення є непряма мова, в якій не зберігаються особливості мовлення мовця, а лише передається загальний зміст сказаного, причому ця передача змісту чужого мовлення здійснюється від особи автора.
39. Непряма мова
Непряма мова — це чуже мовлення, введене автором розповіді в текст у формі з’ясувальної підрядної частини складнопідрядного речення. Вона не е самостійною синтаксичною одиницею, а разом із словами автора становить складнопідрядне з’ясувальне речення, в якому головна частина — це слова автора, а підрядна — непряма мова. Таким чином, і при цьому способі передачі чужого мовлення синтаксичним центром, що організує конструкцію з чужим мовленням, як при прямій мові, виявляються слова автора, які виступають у ролі головної частини складнопідрядного речення: Мати через пліт запитала сина, куди він збирався (Ст.); Варвара спитала у начальника станції, чи можна послати радіограму в Москву (Перв).
В усному і писемному мовленні нерідко доводиться пряму мову замінювати непрямою. У такому випадку утворюється складнопідрядне речення, до головної частини якого (нею стають, як уже зазначалося, слова автора) приєднується з«допомогою сполучників що, щоб, чи та сполучних слів займенниково-прислівникового походження підрядна частина, якою стає пряма мова. Порівняйте:
Пряма мова
Христя питає чоловіка: «Чи не час уже обідати?» (П. М.).
«Почали сіно возити?» — зацікавивсь Аркадій Петрович (Коц.).
«Справжня народна пісня, — писав М. Горький, — уміє говорити від душі найпростішими, а тому красивими словами»
«Скиньте мого чемодана», — сказав скульптор, не обертаючись до тачанки (Гонч.).
«Черниш, яке в нас сьогодні число?» — спитав похмуро Сагайда, шкутильгаючи поруч (Гонч.).
Непряма мова
Христя питає чоловіка, чи не час уже обідати.
Аркадій Петрович зацікавивсь, чи почали сіно возити.
М. Горький писав, що справжня народна пісня уміє говорити від душі найпростішими, а тому красивими словами. Скульптор сказав, не обертаючись до тачанки, щоб скинули його чемодана.
Шкутильгаючи поруч, Сагайда похмуро спитав Черниша, яке сьогодні число.
Залежно від мети розповіді в оформленні непрямої мови беруть участь різні з’ясувальні сполучникові і сполучні слова: якщо чуже мовлення — розповідне речення, то в формі непрямої мови воно оформлюється за допомогою сполучника що, якщо чуже мовлення — спонукальне речення, то непряма мова вводиться сполучником щоб, якщо чуже мовлення — питальне речення, то передача його в формі непрямої мови вимагає сполучника чи (якщо відсутнє питальне слово) або відносних займенників та прислівників. Якщо в прямій мові є особові займенники й особові форми дієслів, то в непрямій мові вони вживаються з погляду авторської розповіді, а не з погляду того, чиє мовлення передається.
У мові художньої літератури використовуються зрідка також конструкції з невласне прямою, або вільною непрямою, мовою, якими передається чуже мовлення в поєднанні з авторським мовленням без помітної їхньої диференціації.
40. Невласне пряма мова
Невласне пряма, або вільна непряма, мова є особливим стилістичним прийомом, за допомогою якого автор глибоко розкриває внутрішні почуття героїв, їхні думки, переживання, прагнення. Вона становить суміш непрямої мови з елементами прямої, зберігаючи певною мірою при цьому порядок слів, інтонацію, дослівні вислови, емоційність мови персонажів. Це так зване внутрішнє мовлення, яке передається письменником шляхом ніби перевтілення у свого героя: Челядь гуляє на майдані, старі гомонять під ворітьми, а в Маланки звичайні гості-думки. Ох, боже, боже, трошки того віку, а як важко його прожити. Андрій знов не найнявся. Отак щороку легкого хліба шукає (Коц.); Кайдашиха обтерла білою хусткою сап’янці і гордовито дивилася навкруги: дивіться, мов, люди добрі, яка панія їде до вас у гості (Н.-Лев.).
У наведених прикладах мовлення персонажів різними способами (інтонація, вставні слова тощо) включається в авторську розповідь, що надає всьому вислову експресивності й емоційності.
ДІАЛОГ
Пряма мова може передаватися у формі діалогу.
Діалог- це розмова між двома особами. Різновидом її може бути полілог- розмова кількох осіб.
Слова кожного учасника діалога називаються реплікою.
Ти як хочеш, а я думаю втекти з дому, - важко зітхнув Сашко Циган. (В.Нестайко). Діалог — це дослівно відтворена розмова двох або кількох осіб. Чуже мовлення, передане у формі діалога, може супроводжуватись і словами автора, але це буває далеко не завжди: нерідко діалогічне мовлення виступає без супроводу слів автора. Та й пунктуаційно діалог оформляється своєрідно (перед кожною реплікою ставиться тире, а слова кожної особи пишуться з нового рядка):
— Миколка, це ти?
— Я... — та скривився, скривився.
— Як це ти, що це?
— Та... та... їсти нічого, топить нічим, удягтися...
— Бідненький!..
— А батько... простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи драні... ноги крутить.
— Так ти це...
— Були до хазяїна... найняли... так я не.. здужаю... аж захворів був... Так мене в поводаторі це... (Тесл.).
ЦИТАТА
Цитата - це точний, дослівний уривок з якого-небудь тексту.
Цитата використовується для підтвердження або пояснення власних думок чи отстоювання суперечливих наукових положень. Цитата супроводжується вказівкою на її джерело.
Є різні способи цитування- у формі прямої і непрямої мови.
Цитата у формі прямої мови вводиться словами автора. Напр., "Володимир Ілліч Ленін колись сказав: "Треба вчитися, вчитися і ще раз вчитися".
Цитата у формі непрямої мови вводиться як підрядне речення. Це може бути закінчений невеличкий текст чи речення або частина речення (За словами О.С.Мельничука, "основною одиницею мовлення в усіх мовах є речення").
У складне речення цитата вставляється словами автора або за допомогою вставних слів, що виражають належність думки. У наукових та публіцистичних працях з метою підтвердження висловленої думки чи її пояснення використовуються цитати. Цитата — це особливий різновид чужого мовлення. Вона являє собою дослівно переданий уривок з якогось твору. Цитати можуть наводитися як у супроводі слів автора, так і без них: «Найбільше й найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає й своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування» (Панас Мирний)1; «Навіть не торкаючись потреб спілкування людей одного з одним, можна стверджувати, що мова є обов’язковою передумовою мислення і в умовах повної ізоляції людини. Але звичайно мова розвивається тільки в суспільстві»2; «Усякий хоч трохи досвідчений перекладач, як писав у свій час М. Рильський, знає, що перекладати з близьких мов — найтяжча річ»3.
Синтаксична будова цитат буває різною. Одні з них являють собою просте чи складне речення, інші мають у своєму складі кілька речень, а деякі — лише частину речення (сло восполучення чи й одне слово). В останньому випадку цитата включається в авторський текст безпосередньо і функціонує в ньому як складова частина того речення, до якого вона включена, хоч і відокремлюється від інших його частин лапками: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного, слова, як із уст сії слабосилої, хворої дівчини» (Фр.).
Кожна цитата, зокрема в наукових працях, звичайно паспортизується: внизу сторінки під текстом (у виносках) чи в самому тексті в дужках після наведення цитати вказується на її джерело (автор, назва праці, місце видання, видавництво, рік видання, номер тому, сторінка, на якій міститься наведена цитата).
43.44 Текст — це змістова, структурно-граматична єдність речень, груп речень, параграфів, розділів та інших мовленнєвих одиниць, у яких ширше і повніше, ніж у реченні, розгортаються і конкретизуються думки, воля, почуття.
У мовленні тексти часто утворюються не лише з речень, а скоріше з їх сукупностей. Бо інформація реченнями не тільки повідомляється, але зміст повідомлення розгортається, тобто навколо змістового стрижня з'являються додаткові повідомлення-речення. Іноді такий змістовий стрижень розподілений між двома, трьома реченнями в тексті. Характерними ознаками тексту є синтаксична єдність, зв'язність складових одиниць, певна інтонаційно-змістова спільність.
З погляду змістовності текст сприймається як закінчене, об'єднане спільною темою змістове ціле. Текст також є продуктом цілеспрямованого мовленнєвого акту.
За прагматичною направленістю (знаряддя акту спілкування між адресатом і адресантом із певною метою) текст має свою інформативну наповненість, тобто висвітлює окремий фрагмент мовної картини світу з різним ступенем об'єктивності.
Текст — це єдність речень, розташованих у певній послідовності й пов'язаних між собою за змістом, інтонацією, стилем, спрямованістю за допомогою різних мовних можливостей. У мовленні — це висловлювання, що складається із сукупності речень, тим самим утворюючи змістову й структурну цілісність.
Провідні ознаки тексту:
— більше одного речення;
— наявність у сукупності речень спільної теми й провідної думки;
— послідовність викладу інформації та завершеність;
— наявність граматичного й змістового типів зв'язку між одиницями тексту (реченнями).
Текст найчастіше має заголовок. Мінімальною одиницею тексту є речення.
Найважливішими ознаками тексту є цілісність, зв'язність, структурна організація, завершеність.
Цілісність тексту полягає в тому, що в ньому вичерпно викладено тему, а виклад підпорядковано досягненню поставленої мети.
Зв'язність тексту виявляється в тому, що між його складовими частинами — реченнями, групами речень чи більшими компонентами — існує тісний змістовий зв'язок.
Тематична близькість, зв'язок між складовими частинами діють у взаємодії.
Текст складається з більшої чи меншої кількості речень, але не завжди сукупність речень є текстом. Для того щоб певна група речень сприймалася як зв'язне висловлювання, текст, необхідне дотримання певних ознак.
Першою ознакою тексту є тема — про що йдеться в тексті — яка охоплює всі його частини.
Необхідною ознакою тексту є його основна думка — з якою метою створюється текст.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 308 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |