Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Постановка проблеми.

Розвиток філософії на Сході та Заході, при всій її самобутності і специфічності, має ряд спільних закономірностей. Формування на базі первісної міфології ранніх форм філософського, релігійного та інших світоглядів відбулося в ході поступового розкладу родоплемінного ладу та зародження найдавніших цивілізацій. Філософія Сходу і Заходу звернена до загальнолюдських цінностей. Вона розглядає проблеми добра і зла, справедливості й несправедливості, дружби, любові, ненависті, щастя, страждання.

1. Дофілософські форми світогляду.

Епос Гомера - чудовий приклад соціоантропоморфного світогляду, в якому художні, міфологічні та реалістичні елементи подано в органічній єдності.

Одна з головних проблем міфологічного світогляду - проблема початку світостворення в часі, тобто постановка питання про космічних родоначаль­ників, які уособлюють ті чи інші головні явища природи. Такими родона­чальниками для Гомера є бог Океан та богиня Тефіда. Океан - «предок богів», саме з нього «все витікає». Він — ріка, яка оперізує землю, напов­нює річки, джерела, колодязі. Один з його рукавів, Стікс, протікає через підземне царство.

Космологія Гомера полягає в твердженні, що світ складається з трьох частин: неба, землі та підземелля. Небо і підземелля симетричні відносно зем­лі. Земля - нерухома кругла площина. Небо - мідне. Простір між небом і землею наповнено зверху ефіром, а внизу - повітрям. Небо підтримують стовпи, які охороняє титан Атлант. Сонце - бог Геліос, Місяць - богиня Се­лена, її сестра Еос - богиня вранішньої зорі Сузір'я час від часу омивають­ся в Океані та відновлюють свій блиск. Підземелля складається з Еребу, Аїду і найглибшої його частини - Тартару. Вхід до Еребу знаходиться за Океаном.

Соціантропоморфізм гомерівського епосу вказує, що всі міфологічні особи перебувають між собою у відносинах кровної спорідненості. Наприк­лад, бог сну - Гіпнос - це брат-близнюк бога смерті Танатоса, бог жаху Фобос - син бога війни Ареса. Земля, вода і небо уособлюються братами Аїдом, Посейдоном і Зевсом. Усі ці істоти вже не є напівлюди-напівзвіряки боги Стародавнього Єгипту, а повністю антропоморфізовані. Через людиноподібність богам притаманні їхні досить низькі моральні якості. Боги мають тілесну оболонку, вони відчувають біль, але відрізняються від людей вічною молодістю і безсмертям; у них особлива кров; харчуються вони нектаром і амброзією. Боги - не творці світу, вони лише надприродні двійники природних процесів і явищ.

В антропології епосу люди протиставляються богам, життя їхнє корот­ке, і вони нещасні. Обов'язок людей — приносити жертви богам, благати їх про допомогу. Але боги вільні у виборі прийняти жертву або відхилити її.

Поліанімізм. У людині розрізняють тіло і три види духу. Перший - «псюхе», тобто душа як така. Вона подібна до тіла, це його двійник і образ. «Псюхе» - початок життя і джерело руху тіла, вона залишає його після смерті та переміщується в Аїд. Другий - «тюмос» - це ефективно-вольова частина духу. Третій - «ноос», розум. «Псюхе» розлита по всьо­му тілу, «тюмос» міститься в грудях, «ноос» — у діафрагмі. Богам і людям притаманні всі три види духовності, тваринам - тільки два перших.

Доля. Це найважливіший момент епосу, який визначається словами «мойра», «морос», «ананке», «айса». Долю не можна умилостивити, і вона могутніша за бога.

Елементами філософії в гомерівському епосі є деантропоморфізація Океану і Долі. Вона полягає в підкоренні богів безликій долі, у прослав­ленні розуму, який є однією з найвищих людських якостей.

Важливу роль у формуванні античної філософії відіграла творчість Гесі­ода. У поемі «Теогонія», яка є прикладом релігійно-міфологічного світогля­ду, Гесіод ставить цілий ряд запитань, зокрема соціальних. Він, апологет пра­ці, вважає за потрібне дозволити людям збагачуватись, але чесним шляхом.

Історична концепція Гесіода знайшла відображення в легенді про п'ять поколінь людей: золоте, срібне, бронзове, героїчне і залізне. Перше покоління створили «вічні боги», і воно мало найщасливішу долю; на­ступні покоління жили все гірше й гірше. Час заліза - найгірший, ос­кільки боги завдали людям тяжких турбот, виснажливої праці, постій­ного горя. Але й це покоління гине, а після нього знову народжується віра в повернення до кращого. Тобто у песимізмі Гесіода вже є парост­ки надій на краще. У легенді про Прометея і Пандору Гесіод ствер­джує, що люди завжди повинні мати надію на майбутнє, яка б підтри­мувала, давала сили на боротьбу за краще.

Гесіода ціка­вить, що виникло першим. Цим первинним є Хаос, але не як без­ладдя, а як безодня, «розгорнутість» між небом і землею. Піс­ля виникнення світу Хаос у ви­гляді «великої безодні» лежить у його основі.

Гесіод - дофілософ, оскільки його космологічний процес - це теогонія, це ряд поколінь богів, які народилися після зародження Хаосу. Спочатку народжуються Земля, Ніч, Небо, Море, Світло, День та ін. Між богами по­чинаються суперечки, космічний конфлікт, з'являється соціальне зло: Обман, Старість, Смерть, Туга, виснажлива Праця, Голод, Забуття, жорстокі Битви, судові Тяжби, Беззаконня тощо. Таким чином, вимальовується певна ви­значена картина світу. В боротьбі богів перемагає Зевс. Рух світостворення від Хаосу до Зевса - це сходження до порядку, світла і соціаль­ного устрою.

У Гомера та Гесіода основне питання світогляду — питання про спів­відношення світу і людей - виступає в звичайній для міфології формі пи­тання про відносини між людьми та різноманітними явищами природи і суспільства, що уособлюють богів. Релігійно-міфологічний світогляд знахо­диться «всередині» соціантропоморфного світогляду.

Антична дофілософська міфологія існувала в трьох різновидах: гоме­рівський, гесіодівський і орфічний.

Орфізм. Його початок пов'язано з ім'ям Орфея, який уособлював мо­гутність мистецтва. Орфізм мав світоглядне обґрунтування в системі міфо­логічного світогляду, в якому вже зароджувались елементи філософії.

Початком світу орфіки (послідовники орфізму), згідно з одними джере­лами, вважали сам час, згідно з іншими - воду. В антропології орфіків вка­зується на подвійну природу людини. В ній - два начала: низьке, тілесне, титанічне і вище - духовне, діонісійське. Життя - це страждання. Душа в тілі неповноцінна. Тіло - гробниця і темниця душі. Мета життя — звіль­нення душі від тіла. Дійшовши до мети, душа благочестивого орфіка дося­гає «островів душевних», де вона живе безтурботно і щасливо, не маючи ні фізичних, ні душевних мук.

Свідченням збільшення елементів філософії в орфізмі є зростання деміфологізації в генетичній картині світу. Зароджується монопантеїзм (для міфології як такої характерний поліпантеїзм - ті чи інші боги ототожню­ються з тими чи іншими частинами природи, світу). Орфічний Зевс обнімає весь світ і вміщує його в собі.

2. Грецькі філософи про першооснову, походження та загальних організуючих началах світу. Космологізм та діалектика перших мислителів.

Антична філософія в цілому - це грандіозна спроба побудувати ра­ціоналізовану картину світу, з позиції розуму вирішити світоглядні пи­тання. В різноманітних формах давньогрецької філософії існують у за­родку всі більш пізні типи світоглядів.

Для античних мислителів світ є важливим, гармонійно упорядкованим, предметно-речовим цілим - Космосом (у пер. з грец. - спочатку «порядок», а потім «світопорядок»). Проблема виникнення Космосу тлумачиться як проблема архе - вихідна, стійка, сутнісна, автономна першооснова, з якої породжується предметна багатоманітність.

Специфічною рисою античної філософії є відповідність філософського способу мислення філософському способові життя. Тим більше, що своє­рідність тієї чи іншої системи пов'язується з особистістю творця. У жодній іншій науці цей персоналістський момент не грає такої ролі: філософія у цьому відношенні схожа на мистецтво.

Іонійська філосо­фія - філософія в повному розумінні цього слова, адже вже перші її творці намагалися зрозуміти те чи інше начало як субстанцію. Крім того, її форма, незважаючи на пережитки міфологічної образності, все ж є раціональною, оскільки знаходить своє вираження у судженнях і поняттях.

Першою філософською школою Еллади, а тим самим і Європи, була Мілетська школа. Засновником Мілетської школи вважається Фалес. Він жив наприкінці VII - у першій половині VI ст. до н. е. (бл. 625-547 рр. до н. е.). Фалес ввів календар, визначив протяжність року в 365 днів, розділивши його на 12 місяців.

Першо­причиною, на його думку, виступає вода (філософське переосмислення Океану). На воді плаває земля - в цій формі Фалес уявляє субстанційність води, яка буквально перебуває під усім, на ній все плаває. Але це не просто вода, а вода «розумна», божественна. Світ повен богів, але ці боги - сили, що діють у світі, вони також душі як джерела саморуху тіл. Наприклад, магніт має душу, тому що притягує залізо. Сонце та інші небесні тіла жи­вуть завдяки випарам води.

У теорії пізнання Фалес усе знання, зводить до єдиної основи. Його афо­ризмом є: «Багатослів'я - зовсім не показник розумної думки». І тому «шукай щось одне мудре, вибирай щось одне добре, саме так ти припиниш пусто­слів'я базікуватих людей».

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (6л. 610 - бл. 540 рр. до н. е.). Свій головний твір «Про природу» він написав у середині VI ст. до н. е. Анаксімандр розширив поняття початку всього існуючого до поняття «архе», тобто до першопричини, субстанції, того, що лежить в основі всьо­го. Таке начало Анаксімандр знайшов в апейроні. Апейрон — це щось не­скінченне, безмірне, безмежне. Він вічний і невизначений, оскільки внут­рішньо безкрайній. Апейрон - не тільки субстанційний, але й генетичний початок космосу. З нього не лише все в своїй основі складається, але й ви­никає. Апейрон і для себе все виробляє сам. Перебуваючи в обертовому русі, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне і тепле. Парні комбінації цих головних якостей створюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і тепле), вогонь (сухе і гаряче). У резуль­таті взаємодії цих стихій створюються суша, небо, зірки, місяць тощо.

Анаксімандрові належать глибокі здогадки про походження життя. Живе зародилось на межі моря і суші з мулу під дією небесного вогню. Перші живі істоти жили в морі, потім деякі з них вийшли на сушу і скинули з себе луску, ставши земними тваринами. А від них виникла людина.

Учнем і послідовником Анаксімандра виступив Анаксімен (бл. 585 - бл. 525 рр. до н. е.). Як астроном і метеоролог, написав твір «Про природу». Не втримавшись на висоті абстрактного мислення свого вчителя, Анаксімен знайшов першопричину всього сущого в найбільш без'якісній з чотирьох стихій - повітрі, назвавши його безмежним (апейрос). Таким чином, апейрос перетворився з субстанції на її властивість.

Видатним представником іонійської філософії був Геракліт із Ефеса (бл. 520 - бл. 460 рр. до н. е.). Головний твір Геракліта - «Про природу». Найпочесніше місце у його вченні посідає основа наук - Логос (Вогонь). Він — субстанційно-генетична причина всього існуючого. Світ - це впорядкований космос, вічний і нескінченний. Він не створений ні богами, ні людьми, а завжди був, є і буде вічно живим вог­нем, що закономірно спалахує і закономірно згасає.

Таким чином, в іонійській філософії (Мілетська школа і Геракліт) від­бувається поєднання філософського і фізичного (природничо-наукового) підходу до пояснення першопричини світу.

Античну філософію важко уявити також без Піфагора (бл. 580 - бл. 500 рр. до н. е.) і піфагорій­ців. Він спирався на ієрархію цінностей. На перше місце ставилося прекрасне і благопристойне, на друге - вигідне і корисне, на третє - приємне. Наука належала до прекрасного і благопристойного. Піфагорійський союз був закритою ор­ганізацією, а його вчення - таємним.

В основі піфагорійської етики лежало вчення про «належне», яке озна­чало перемогу над почуттями, підкорення молодших старшим, культ друж­би і товариськості, шанування Піфагора. Велика увага приділялась медита­ції, психотерапії, проблемі дітородіння. Розроблялися прийоми поліпшення розумових здібностей, вміння слухати і спостерігати. Найбільш цінувався спо­глядальний спосіб життя мудреця.

Важливим кроком у розвитку ранньогрецької філософії був творчий здобуток Елейської школи: Ксенофана, Парменіда, Зенона. Заслуга елеатів - у розвитку категорій, у тому числі категорії субстанції. В іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців - математична, у елеатів вона вже фі­лософічна, оскільки ця субстанція - буття. Саме в школі елеатів закінчується формування античної філософії, і протофілософія стає філософією. Елеати, як і інші давньогрецькі філософи, були енциклопедистами- мудрецями. І тому також намагалися дати фізичну карту світу. Наприклад, Парменід багатоманітність світу зводив до двох начал: перше - ефірний вогонь, чисте світло, тепло; друге - пітьма, ніч, холод. Змішування цих двох начал дає початок усій багатоманітності видимого світу. У теорії пізнання елеати чітко розмежовували істину, яка базується на раціоналізованому пізнанні, і думку, яка засновується на чуттєвому сприйнятті.

Арістотель називає Зенона винахідником діалектики. Але це суб'єк­тивна діалектика - мистецтво діалектичного судження і суперечки, мис­тецтво заперечувати опоненту і ставити його у складне становище. Метод Зенона — доказ від противного, зведення до абсурду думки опонента, протилежної його власній.

Анаксагор жив у V ст. до н. е. в «епоху Перікла», золотий час роз­витку Стародавньої Греції. Суть вчення Анаксагора полягає в його розумінні першопричини, якою є не стихії, а всі без винятку стани речовини. Земля не більше першо­причина, ніж золото, вода - ніж кров або молоко. Начала є «невизначеною множинністю», вони - найдрібніші, невидимі надчуттєві частини вогню, води, золота, крові, дерева тощо, які є сім'ям усіх речей або «гомеомеріями».

Важливим кроком на шляху розвитку онтологічного підходу до вирішення філософських проблем став атомізм Демокріта (бл. 460-370 рр. до а е.), який прагнув до створення чіткого, ясного і логічно обґрунтованого вчення. Вихідна думка цього вчення: «У світі немає нічого, крім атомів і порожне­чі, все існуюче перебуває в нескінченній багатоманітності першопочаткових неподільних, вічних і незмінних частинок, які завжди рухаються в безмежному просторі, то зчіплюючись, то розчіплюючись одна з одною». Головне у філософії Демокрі­та - це вчення про атом, прос­тий, вічний, незмінний, неподіль­ний, що виникає і не знищується. Пізнання, вважає Демокріт, полягає у сприйнятті людиною дії на неї тіл і предметів через відповідні органи чуттів. Проникаючи в тіло людини, образи речей торкаються атомів душі та викликають у ній відповідні від­чуття зовнішнього світу. Істинне ж пізнання досягається тільки розумом.

Вершина розвитку давньогрецької філософії датується приблизно від другої половини V до кінця IV ст. до н. е. Розквіт міст-держав - полісів викликав потребу у всебічній освіті вільних громадян, яку задовольняли перші професійні вчителі. Вони навчали не тільки риторики, політики, судо­чинства, але й всіх інших галузей знань, які людина могла практично вико­ристати. Їх називали софістами. Відбувається перехід від вивчення природи до розглядання людини у всіх її багатоманітних проявах.

Найвідоміший з софістів - Протагор (490-420 рр. до н. е.). Головна теза Протагора: «Людина — міра всіх речей».

Інший відомий софіст Горгій доводив, що буття без людини не існує, бо якби воно існувало, ми не могли б мати про нього ніякого знання, а якби мали знання, то не змогли б його висловити.

3. Проблеми теорії пізнання, моралі та способу життя.

Сократ (470-399 рр. до н. е.) спочатку був учнем, а згодом - непримиренним опонентом софістів. Мірою всіх речей для Сократа була не суб'єктивно-випадкова одинична людина, а людина як розумна, мисляча істота, адже в мисленні знаходять своє вираження за­гальні закони. Сократ виступив з вимогою доводити такі істини, які мали б загальне і об'єктивне значення. Тобто фундаментальною здатністю людини він вважав розум, мислення. Саме розум здатний дати вище, за­гальнообов'язкове знання, яке, однак, неможливо отримати в готовому ви­гляді. Людина повинна докласти значних зусиль, щоб здобути його. Звідси бере початок метод Сократа - маєвтика (повивальне мистецтво).

Вихідним початком методу Сократа стала іронія. Завдяки іро­нічному ставленню до навколишнього Сократ пробуджував у людей сумні­ви в загальноприйнятих істинах («Я знаю, що я нічого не знаю», — заявляв він) і тим самим запрошував їх до розмови, до вироблення своєї власної позиції, яка б формувалася на логічних аргументах, була б достатньо об­ґрунтованою.

З ім'ям Сократа пов'язують так звані сократичні школи, за­сновані його учнями: Антісфеном, Арістіппом, Евклідом. Серед них най­більш відома школа кініків. Умовою досягнення вільного і щасливого життя кініки вважали обмеження потреб.

Вважають, що сам термін «кінік» означає «собачий», а філософія кіні­ків — «собача філософія». Засновник цієї школи Антісфен (V ст. до н.е.) був найближчим учнем Сократа і навіть свідком його смерті. Одна з головних позицій його вчення — існування лише окремого і відсутність за­гального («коня бачу, а конянності не бачу»). Йому належить також заслу­га в розвитку етичного вчення, ідеєю якого є заклик до щасливого життя.

Утім, Антісфен був тільки теоретиком. На практиці намагався втілити в життя його вчення Діоген Синопський (бл. 404-323 рр. до н. е.), що стало приводом для багатьох легенд і анекдотів. Життя Діогена - приклад відпо­відності філософського способу мислення філософському способові життя. Приклад - Олександр Македонський підійшов до Діогена, який грівся на сонці, і запропонував йому виконати все, що той попросить, на що Діоген відповів: «Не затуляй мені сонця». Це настільки врази­ло Македонського, що він сказав: «Якби я не був Олександром, то хотів би бути Діогеном».

Переворот, який Сократ здійснив у філософії, полягав у тому, що думка стала сама по собі предметом. З нього починається усвідомлення, що істина не є сутністю сама по собі, а такою, як вона є у свідомості; істина є пізнана сутність.

Платон. Афінський філософ (427-347 рр. до н.е.). Відкрив свою школу – Академію, вона проіснувала 915 років (з 386 р. до н. є. до 529 р. н. е.). Платон залишив багату теоретичну спадщину. В ній уже можна чітко виділити всі чотири складові частини філософського знання: онтологію; космологію; гносео­логію; етику.

Онтологія. Буття - вічне, незмінне, завжди собі тотожне, неподільне, недоступне чуттєвому сприйняттю, його можна досягти тільки розумом. Воно багатома­нітне, і ця його багатоманітність називається ідеями (ейдос) або сутностями. Отже, буття у Платона — це образ, ідея, сутність. Одне з найважливіших поло­жень платонівської онтології полягає в розподілі дійсності на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей.

Космологія. З ученням про буття в системі Платона тісно пов'язу­ється космологія. Він розвиває учення про створення божеством Космосу з первісного Хаосу. Творець світу — божественний деміург, який був добрим і побажав влаштувати все так, щоб було добре. Заставши все в безладному русі, він з безладдя зробив порядок, вважаючи, що це в будь-якому разі краще. Потім вселив розум у душу Космосу, а душею облагородив тіло. Таким чином, Космос промислом божим одержав буття, напов­нене душею і розумом. Платон був переконаний, що небесні тіла - це видимі боги, які, як і люди, володіють тілом і душею.

Теорія пізнання спирається на вчення Платона про душу. Людина як тілесна істота — смертна, а душа - безсмертна. Після смерті вона звіль­няється від тілесного покриву, як від ув'язнення, починає вільно мандрувати в піднебесній сфері. Під час цієї мандрівки вона входить у світ ідей і споглядає їх. Тому процес пізнання полягає у пригадуванні душею тих ідей, які вона колись споглядала. Істинне знання дає тільки мислення (воно дає знання ідей). Чуттєве сприйняття породжує лише думки про речі. У зв'язку з цим процес пізнання Платон визначає як діалектику, тобто мистецтво вести розмову, мистецтво ставити запитання й відповідати на них, пробу­джуючи спогади.

Етика. Орієнтована на самовдосконалення особистості, створення держави. Суспільне, державне начало є вищим за індивідуальне, особисте. Відповідно до трьох частин душі люди поділяються на три типи: філософи, які повинні очолювати державу, управляти нею; воїни, завдання яких - охороняти державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів; ремісники, селяни, зобов'язані сумлінно виконувати свої виробничі функції. Ідеальна держава повинна бути покровителькою релігії, виховувати в громадян благочестя, боротися проти зневір'я, безбожності.

4. Соціальні та політичні ідеї античної думки.

Найвидатнішим давньогрецьким філософом був Арістотель (384-322 рр. до н. е.). Він зміг побачити недосконалі сторони платонівського вчення, що в майбутньому дало йому змогу сказати: «Платон мені друг, але істина дорожча». Після смерті Платона Арістотель довгий час мандрує і вже п'ятдеся­тирічним повертається до Афін, де відкриває свою філософську школу - Лікей (звідси — ліцей).

Арістотель - мислитель-енциклопедист залишив твори у всіх важливих галузях знання. Серед них природничо-наукові: «Про фізику», «Про небо», «Про походження тварин», «Про душу»; логічні - «Органон» («Категорії», «Аналітика», «Топіка»); філософський твір «Метафізика»; з ораторського мистецтва - «Поетика», «Риторика».

Арістотелю належить заслуга першого розподілу наук, виділення для кожної з них спеціальних галузей досліджень, встановлення різниці між теоретичними, практичними і творчими науками. Отже, теоретичні: мета­фізика - вивчає першопричини всіх речей, всього суттєвого; фізика - вивчає стан тіл і визначення «матерії»; математика - вивчає абстрактні властивості реальних речей. Практичні: етика - наука про норми поведінки людей; економіка; політика. Творчі науки: поетика - теорія віршоскладання; риторика - теорія ораторського мистецтва і мистецтва ремесла.

Заслугою Арістотеля є і вчення про матерію. Пояснюючи чуттєвий світ, Арістотель висуває поняття матерії, яка для нього - первинний мате­ріал, потенція речей. Актуальний стан, що перетворює матерію з можливості на дійсність, - це форма. На відміну від Платона, Арістотель замінює поняття ідеї поняттям форми. Вона - активне начало, початок життя і діяльності. Сутності поділяються на нижчі, які складаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу), і вищі, чисті форми. Найвища сутність — це чиста форма, що існує без матерії, першодвигун який служить джерелом усього космосу.

Арістотель виділяє чотири види причин:

• матеріальні - ті, з яких складаються речі, її субстрат,

• формальні - ті, в яких форма проявляє себе, створюючи сутність, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є;

• діючі (виробляючі) - ті, що розглядають джерело руху і перетворення можливості на дійсність, вони є енергетичною базою формування речей;

• цільова (кінцева) причина відповідає на питання «Чому?» і «Для чого?».

Ще один аспект — учення про душу. По відношенню до матерії душа є формою. Але вона притаманна лише живим істотам. Душа - це прояв активності життєздатної сили. Нею володіють тільки рослини, тварини і людина. Розумну душу має тільки людина, разом з тим вона є частиною душі, яка пізнає і думає.

Суть учення про людину полягає в наступному: головна відмінність людини від тварини — здатність до інтелектуального життя, яке перед­бачає моральну позицію, виконання певних моральних правил та норм. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедли­вість і несправедливість.

У вченні про суспільство Арістотель наголошує, що сенс життя не в задоволеннях (гедонізм), не в щасті (евдемонізм), а в здійсненні вимог розуму на шляху до блага.

Форми державного устрою Арістотель ділить на правильні: монархія, арис­тократія, політія, і неправильні: тиранія, олігархія, демократія. Вчення Аріс­тотеля про людину скероване на те, щоб спрямувати особистість на службу державі. Людина - це «політична тварина». Вона народилася політичною істотою і несе в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття». Цент­ральна категорія етики для суспільного життя – справедливість. Справедливим можна бути лише щодо іншої людини. А це і є прояв турботи про суспільство, адже в справедливості людина показує себе насамперед політичною суспіль­ною істотою. На думку Арістотеля, справедливість полягає в рівності, але для рівних, а нерівність - для нерівних. Нерівність — це нормальний стан людей.

Найвидатнішим мислителем елліністичного періоду був Епікур (341- 270 рр. до н. е.). Домінуючу роль серед теоретичних джерел вчення Епікура відіграє атомістична система Демокріта. Головна увага Епікура акценту­ється на етиці. Епікур не сприймає вчення Демокріта пасивно, а виправляє, доповнює і розвиває його. Якщо Демокріт розрізнює атоми за ве­личиною, формою і положенням у просторі, то Епікур приписує їм ще одну властивість — вагу. Ра­зом із Демокрітом він визнає, що атоми рухаються в пустоті. На відміну від Демокріта, який, ви­ходячи з висунутого ним прин­ципу детермінізму, приписує ато­мам лише прямолінійний рух,

У вченні про душу Епікур відстоює думку, що вона - не щось безтілесне, а структура атомів, найтонша матерія, розсіяна по всьому організму. Звідси випливає його заперечення безсмертя душі.

У теорії пізнання Епікур займає позицію сенсуалізму. В основі будь-якого пізнання, вважав філософ, лежать відчуття, які виникають при від­окремленні відображень від об'єктивно існуючих предметів і проникають у наші органи чуттів.

Людина, за Епікуром, є істотою, яка вміє відчувати, і її почуття складають основний критерій моралі.

Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду (гедоне, звідси — гедонізм). Воно полягає в задоволенні природних потреб і в досягненні ду­шевної рівноваги - спокою душі (атараксія), а тим самим і щастя (евдемонія). Ці моральні вимоги вважаються природними, як наслідок людської сутності

Виходячи зі своєї етики, Епікур рекомендує, щоб мудра людина (філо­соф) уникала суспільної (політичної) діяльності. Добре прожив той, хто прожив непомітно — ось його теза. Відлюдність у приватному житті є ти­повим проявом індивідуалізму, до якого схилялись філософи елліністичного періоду, уникаючи гострих проблем сучасного їм життя.

Наприкінці IV ст. до н. е. в Греції формується стоїцизм, який в елліністичному, а пізніше і в римському світі стає однією з найбільш по­ширених філософських течій. У своєму трактаті «Про людську природу» Зенон із Кітіона проголошує, що основна мета - жити згідно з природою, а це - те ж саме, що жити згідно з добром. Цим він дав стоїчній філософії основну орієнтацію на етику та її розробку.

У теорії пізнання стоїки велику увагу приділяють проблемі істини. Центром і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків, є дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою (поєднання повітря і вогню). Її центральну частину, в якій локалізується здатність до мислення і взагалі все те, що можна визначити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом. Індивідуальний розум є частиною світового розуму.

Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді з розумом. Визнаються чотири основні доброчинності: мудрість, яка межує з силою волі, помірність, справедливість і доблесть. Їм протистоять чотири протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і боягузтво.

Наприкінці IV ст. до н. е. в грецькій філософії формується скепти­цизм. Його засновником був Піррон з Еліди (бл. 360-270 рр. до н. е.). Скептицизм заперечує істинність будь-якого пізнання. Головна його теза — утриматися від судження. Свою мету скептики вбачали в запере­ченні догматів усіх шкіл, але самі нічого не визначали, як не визначали і того, що вони робили, заперечую­чи, врешті-решт, і саме тверджен­ня «нічого не стверджувати».

Докази проти вірогідності як чуттєвого сприйняття, так і «пі­знання думкою» скептики об'єд­нали в десять тез — тропів. У першому піддається сумніву по­ложення про дійсні відмінності фізіологічної структури видів тварин, їхніх органів чуття. У другому під­креслюється індивідуальність людей з так званої фізіології і психіки. У тре­тьому йдеться про відмінність органів чуття, що спричиняє появу різних відчуттів на одні й ті ж подразники (наприклад, вино здається зору черво­ним, а смаку - терпким тощо). Четвертий звертає увагу на той факт, що на пізнання впливають різні стани суб'єкта (хвороба, здоров'я, сон, радість, смуток та ін.). У п'ятому говориться про вплив відстані, положення і про­сторових відношень на сприйняття (те, що здалеку здається малим, зблизь­ка - великим тощо). У шостому вказується, що жодне сприйняття не відобра­жається ізольовано у наших почуттях без домішки інших факторів. У сьомо­му відзначаються різноманітні впливи різної кількості однієї і тієї ж речови­ни (те, що в малій кількості може бути корисним, у великій - шкідливим). Восьмий троп спирається на той факт, що визначення взаємовідношень між людьми є релятивним (те, що стосовно однієї речі є «праворуч», стосовно другої може бути «ліворуч»). Дев'ятий відображає той факт, що «звичні та незвичні речі» зумовлюють різні почуття (наприклад, затемнення сонця - як незвичне явище, захід сонця - як звичне). Десятий троп підтримує пере­конання в тому, що нічого не можна стверджувати позитивно: ні існування різних правил, ні звичок, ні поглядів, ні проявів віри тощо.

З початку II ст. до н. е. занепад грецького філософського мислення стає причиною виникнення еклектицизму. Він є механічним поєднанням окремих, органічно несумісних елементів різних філософських течій.

Приблизно з середини II ст. до н. е. в Римі розвиваються три філософських напрями - стоїцизм, скептицизм і еклектицизм.

5. Філософія Стародавнього Сходу: джайнізм (Індія), конфуціанство, даосизм, моїзм, легізм. Людина в філософії та культурі Стародавнього Сходу.

У першому тисячолітті до н. е. в давньоіндійському суспільстві від­буваються значні соціально-економічні зміни. Традиційний ведичний ритуалізм не відповідає новим умовам. Виникає низка нових доктрин, і серед них всеіндійське значення здобувають вчення джайнізму і буддиз­му. Основоположником джайнізму (термін походить від слова «джина» - переможець) вважається Махавіра Вардхамана, який жив у VI ст. до н. е. Він виріс у заможній сім'ї; коли йому виповнилося 28 років, залишив рідний дім і після дванадцяти років блукань і аскетичного життя заклав у своїх працях основи нового філософського вчення. В джайнізмі, як і в багатьох інших давньоіндійських школах, релігійні закони поєдну­ються з філософськими поглядами, що проголошують дуалізм. Сутність людини, згідно з джайнізмом, складається з двох частин - матеріальної (аджива) і духовної (джива). Сполучною ланкою між ними виступає карма.

Карма — це тонка матерія, що утворює її тіло і з'єднує душу з грубою матерією. В резуль­таті виникає живий індивід. Кар­ма весь час супроводжує душу в нескінченному ряду переро­джень. Джайністи досконало розробили теорію карми і роз­різняють вісім видів карм. Вони поділяються на добрі та лихі. Добрі карми утримують душу в циклах перероджень. Лихі кар­ми негативно впливають на ос­новні властивості душі, які вона має у своїй натуральній формі. Коли людина повністю звільняється від лихих і добрих карм, вона стає звільненою особистістю.

На думку джайністів, тільки людина може вирішити, що таке добро і зло і до чого віднести все те, що зустрічається в житті. Люди­на за допомогою духовної сутності може керувати матеріальною сут­ністю і контролювати її.

Звільнення людини від впливу карм можливе тільки через здійс­нення добрих справ і суворий аскетизм. У зв'язку з цим створюється етика, яка називається триратна (три дорогоцінності). У ній го­вориться про правильне пізнання, правильне знання, правильне жит­тя, обумовлені правильним розумінням віри. На думку джайністів, аскетизм більшою чи меншою мірою є правильним життям. Вони вва­жають, що людина може звільнитися тільки сама і їй ніхто не може в цьому допомогти. По суті етика джайнізму - егоцентрична.

Важливим напрямом філософської думки Китаю поряд з конфуціанством був даосизм. Найбільш відомий його представник - Лао-Цзи (старий вчи­тель), якого вважають старшим сучасником Конфуція. Йому приписують ав­торство книги «Дао де цзін», яка стала основою подальшого розвитку даосизму.

Дао — поняття, за допомогою якого можна дати універсальну від­повідь на питання про походження і спосіб існування всього сущого. Воно в принципі безіменне, проявляється всюди, оскільки є «джерелом» речей, але не є самостійною субстанцією або сутністю. Саме дао не має джерел, воно є основою всього без власної енергетичної діяльності. Згідно з дао, світ перебуває в спонтанному, непереборному русі. Дао — це тотож­ність, однаковість, яка передбачає все інше, а саме: дао не залежить від часу, як смуга виникнення, розвитку і загибелі Всесвіту, але становить фундаментальну та універсальну єдність світу. Дао існує постійно, всюди і у всьому, і насамперед бездіяльність є його характерною рисою.

У світі все перебуває в дорозі, в русі та змінах, все непостійне і кінцеве. Це можливо завдяки принципам «інь» і «янь», діалектично нероздільним у кожному явищі та процесі; вони є причиною їхніх змін і розвитку. У дао (шляху) внутрішньо при­сутня власна сила - «де», через яку дао проявляється в речах за­вдяки впливу «інь» і «янь». Розу­міння власної творчої сили «де» як індивідуальної конкретизації речей, для яких людина шукає імена, радикально відрізняється від антропологічно спрямованого конфуціанського розуміння «де» як моральної сили людини.

Лао-Цзи заперечує будь-яке зусилля не тільки індивіда, але й суспільст­ва. Зусилля суспільства, породженого цивілізацією, ведуть до суперечності між людиною і світом, до дисгармонії. Дотримання «міри речей» є для людини головною життєвою метою. Діяльність без порушення цієї міри є не заохоченням до деструктивної пасивності, а поясненням спільності людини і світу на єдиній основі, якою є дао. Чуттєве пізнання ґрунтується тільки на частковості й заводить людину на манівці. Відхід убік, відсторонення характеризує поведінку мудреця. Осягнення світу супрово­джується тишею, в якій тямуща людина оволодіває світом.

У III ст. до н. е. відбулося об'єднання Китаю, і формальна імпера­торська влада наповнилась реальним змістом. Це зумовило формування нових поглядів на природу, світ і людину. Серед основних філософських напрямів цього періоду слід назвати насамперед конфуціанство. Його засновник Конфуцій (латинізована вер­сія імені Кун Фуцзи - вчитель Кун, 551-479 рр. до н. е.) походив із знатної, але розореної сім'ї. Відомо, що Конфуцій був радником при пра­вителі царства Лу, а потім, добровільно пішовши у відставку, протягом багатьох років мандрував країнами Східного Китаю. Конфуцій займався впорядкуванням стародавніх книг, йому належить редакція «Книги пісень», коментарів до «Книги перемін», «Літописів» царства Лу. Його власні по­гляди викладено головним чином у книзі «Бесіди про судження», укла­деній послідовниками Конфуція із висловлювань і повчань учителя та його найближчих учнів.

Конфуцій, занепокоєний розкладом суспільства, зосереджує увагу на вихованні людини в дусі поваги і шанобливості до навколишніх, до сус­пільства. В його соціальній етиці людина є особистістю не «для себе», а для суспільства. Етика Конфуція розуміє людину як провідника со­ціальної функції, а виховання - як гідну поведінку людини у виконанні цієї функції. Такий підхід мав велике значення для соціально-еко­номічного впорядкування життя в аграрному Китаї, але він вів до редукції індивідуального життя, до конкретного соціального становища і діяль­ності. Індивід був функцією в соціальному організмі суспільства.

Початкове значення поняття «порядок» (лі) як норми конкретних відношень, дій, прав і обов'язків Конфуцій підносить до рівня зразкової ідеї. Порядок у нього встановлюється завдяки ідеальній всезагальності, ставленню людини до природи і, зокрема, відносинам між людьми. Поря­док виступає як етична категорія, що включає в себе правила зовнішньої поведінки - етикет. Справжнє дотримання порядку веде до відповідного виконання обов'язків. Порядок наповнюється доброчинністю (де).

Таке виконання функцій на основі порядку з необхідністю приводить до виявлення людяності (жень). Людяність - основна з усіх вимог, які ставляться до людини. Людське існування бачиться настільки соціальним, що воно не може обходитись без регуляторів, викладених так:

• допомагай іншим досягти того, чого б ти сам хотів досягти;

• чого не бажаєш собі, того не роби іншим.

Люди відрізняються за сімейним, а потім за соціальним станом. З сімейних патріархальних відносин Конфуцій виводить принцип синівсь­кої і братерської доброчинності (сяо ти). Соціальні відносини є пара­леллю відносин сімейних. Ставлення підданого до правителя, підлеглого до керівника таке ж саме, як ставлення сина до батька і молодшого брата до старшого.

Для встановлення суворої субординації всередині суспільства і усу­нення міжусобної ворожнечі серед знаті Конфуцій висуває такі етичні правила:

• повага до батьків (сяо);

• повага до старшого брата (ді);

• вірність правителю і своєму господарю (чжунь) та ін.

Надаючи важливого значення навчанню та вихованню, Конфуцій поряд з тим вважає, що лише представники аристократії можуть володіти муд­рістю, яка є наслідком їх вродженого знання, що є вищим видом знання. Визнаючи існування «володаря неба» і духів, Конфуцій вірив у долю.

У II ст. до н. е. за імператора У-Зі принципи конфуціанства було канонізовано та проголошено офіційною ідеологією, а самого Конфуція було зараховано до сонму богів.

Поширеним філософським напрямом був моїзм, що дістав свою назву за ім'ям засновника Мо-Ді (479-391 рр. до н. е.). Головна увага в моїзмі приділяється проблемам соціальної етики, в якій все суворо регламенто­вано. Фізична праця в школі Мо-Ді забезпечувала харчами її учнів. Сенс навчання у школі вбачався в ідеях загальної любові і успіху, взаємної корисності. Теоретичне дослідження - зайва розкіш; прагматична доціль­ність, закладена в трудовій діяльності, є необхідністю. Мо-Ді визнавав небесну волю, яка мала впливати на утвердження моїстичних принципів.

Цзоу-Янь створив концепцію розвитку світу, в основу якої закладе­но п'ять елементів, що змінюють один одного: вода, вогонь, дерево, ме­тал, земля. Елементи змінюються відповідно до свого характеру, визначу­ваного силою. За допомогою цієї сили вони переборюють опір один од­ного в такому порядку: земля; дерево, що перемагає землю; метал, який перемагає дерево; вогонь, який перемагає метал; вода, яка перемагає вогонь; знову земля, яка перемагає воду.

Представники школи легізму вирішували проблеми соціальної теорії і державного управління. Згідно з їхнім ученням, порядок у суспільст­ві — це лише суто зовнішнє приховування недоліків. Необхідно по-новому відрегулювати відносини між людьми і, зокрема, між правителями і суспільством. Правитель тільки видає закони і укази, не вникаючи в інтереси суспільства, бо в рамках цих законів вироблено лише систему нагород і стягнень. Розвивається думка про погану природу людини. Праг­нення людини до особистого успіху слід використати у формуванні сус­пільних відносин. Підданий продає свої здібності, щоб натомість одер­жати корисне і вигідне. Закони служать для регулювання цих відносин.

Філософські школи стародавньої Індії формуються на грунті міфо­логічно-релігійного світогляду. В коло своїх міркувань вони включають найважливіші проблеми: початок буття; формування духу; особливості внутрішнього світу людини; роль людського пізнання в пошуках сенсу життя; напрями удосконалення особистої долі. У цій проблематиці пере­важає пошук шляхів звільнення від невблаганного тиску життєвих законо­мірностей, хоча звільнення розумілося значною мірою як подолання людсь­кою унікальністю та індивідуальністю протилежності загального. Ідея звільнення людини від страждань, центральна у буддизмі, так чи інакше поділялася майже всіма філософськими системами давньоіндійської філо­софії. Справжнє призначення філософії полягає в тому, щоб за допомо­гою істинного знання організувати духовно-релігійне життя людини, до­помогти їй у пошуках шляхів уникнення страждань і досягнення звільнення.

ВИСНОВКИ

Антична філософія в особах видатних представників, особливо Сократа, Платона, Арістотеля, вперше поставила і професійно об­грунтувала проблеми гносеології, онтології, логіки, антропології, ети­ки тощо. Антична філософія є великим духовним здобутком людства. Вона не тільки вперше відкрила широкі обрії людського світорозу­міння, а й зафіксувала прозріння у межах цих обріїв. Антична філо­софія є початком європейської філософії; в Стародавній Греції визна­чено всі ідеї та напрями майбутнього розвитку філософського мислен­ня. В період її класичного існування в поле зору філософії входять усі основні сфери людської життєдіяльності, філософія стає деталізо­ваною, систематизованою, розгалуженою. Антична філософія тісно пов'язана з розвитком філософської думки України: після прийняття християнства в Київську Русь потрапляють з Візантії тексти давньо­грецьких мислителів, які осмислюються і плідно розвиваються в українській духовності та культурі.

У філософському мисленні стародавнього Китаю розроблено глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні начала буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтувалася на фундаментальні підвалини основи буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Через Індію ідеї китайської філософії потрапляють до Європи. Найбільш повне знайомство з китайською філософією відбулося наприкінці XVII та у XVIII ст.

Філософська думка стародавньої Індії та стародавнього Китаю по­ставила проблему співвідношення західного і східного типу цивілізацій, питання про причини та наслідки суттєвих відмінностей між звичаями і поведінкою людей та про можливості й умови їх взаєморозуміння. Ця про­блема підводить до осмислення особливостей західної і східної філософії.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЛЕКЦІЇ

1. Да йте визначення поняттям:

теогонія, логос, гедонізм, евдемонізм, матерія, форма, ідея, джайнізм, дао, даосизм, конфуціанство, інь, янь, жень, моїзм, легізм.

2. У чому полягає космологія Гомера та Гесіода?

3. Що таке світ ідей Платона?

4. Охарактеризуйте вчення Арістотеля про суспільство та державний устрій.

5. Що складає зміст вчення джайнізму?

6. У чому полягає сутність поняття карми?

7. Охарактеризуйте значення понять «інь» і «янь».

8. Основні принципи філософії Конфуція.