Читайте также:
|
На зміну епохи Середньовіччя прийшла епоха Відродження, або Ренесансу. Щоправда, термін Відродження не зовсім вірний, тоді здавалося, що відроджується антична наука: філософія, література та ін. Насправді ж йшло не відродження античності, а народження нової філософії, нової науки, нового мистецтва, що виникли в результаті формування нових капіталістичних виробничих відносин. У чому ж особливість філософії епохи Відродження? Середньовічна догматика не дозволяла мислити та відчувати. Людське тіло вважалося таємницею та оголошувалося гріховним. Людина, її почуття, думки, усе життя вважалося нікчемним перед величчю Бога, святістю служителів церкви, безсмертям душі. Мистецтво та література Відродження, на відміну від теології, гуманістично «реабілітували» людину, утверджували її права на почуття, на думку, оспівували не небесне, а земне кохання, красу людського тіла.
Великими гуманістами епохи Відродження стали: видатний гуманіст, поет, автор «Божественної комедії» Данте Аліг'єрі; відомий мислитель італійської гуманістичної школи, автор трактату «Захисник світу» Марселій із Падуї; великий пропагандист античної культури, поет Франческо Петрарка; відомий автор «Декамерона» Джованні Бокаччо та багато інших. Філософія тоді відзначалась, по-перше, пошуками вірного методу пізнання природи, чітко виділялись два напрямки пізнання: сенсуалізм (емпіризм) та раціоналізм. Сенсуалісти стверджували, що розуміння світу має ґрунтуватися на почуттях, доводили, що основним методом пізнання природи є досвід, експеримент. Раціоналісти вважали, що основним засобом пізнання є логічне мислення (розум). Сенсуалісти та раціоналісти сперечалися за методи пізнання, але з різних сторін руйнували догматику та схоластику, забороняли чуттєвість та вимагали, щоб думка підпорядковувалась вірі, а філософія — богослов'ю. По-друге, в епоху Відродження формується новий матеріалістичний світогляд, виникає в боротьбі, в муках, тому що церква рішуче боролася з мислителями. З'явилися своєрідні форми переходу від старого до нового світогляду. Одна з таких форм — деїзм. Деїсти визнавали божеський першопоштовх, але вважали, що Бог, одного разу створивши природу, більш не втручається в її закони. Це ще не атеїзм, але перехідна форма. Друга форма опозиції церковній догматиці — пантеїзм. Це вчення про те, що суть Бога «розлита» по всій природі, що Бог та природа збігаються.
Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі проблеми. Тоді філософське мислення називали антропоцентризмом, у центрі уваги якого стояла Людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в Середньовіччя в основу брався Бог та зв'язана з ним ідея спасіння. Звідси характерна риса світогляду епохи Відродження — орієнтація на мистецтво, з допомогою якого замальовується різноманітний світ людського почуття та його величезна користь. Саме Людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і замальовується такою, якою є насправді: не носієм духовності, а як вища цінність і реальність. Філософія Відродження переглядає і ставлення до природи.
Справжній переворот світогляду епохи Відродження проявився в поглядах на побудову Всесвіту — Миколи Коперніка і Джордано Бруно. Геліоцентрична теорія, сформульована Миколою Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт. Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності світів. З великої плеяди мислителів Відродження прихильником деїзму став Галілео Галілей, а прихильником пантеїзму — Джордано Бруно. Справа в тому, що філософія природи, яка складалася тоді, у своїх висновках спиралась на великий винахід теоретичного природознавства — геліоцентричну систему світу Миколи Коперніка. Полем бою, на якому йде битва між новим та старим світом, релігією та наукою, стала астрономія. Середньовічне релігійне вчення ґрунтувалося на уявленні про Землю як Богом вибрану планету та привілейоване становище Людини у Всесвіті. Микола Копернік розгромив штучну систему, що ґрунтувалась на геоцентричних уявленнях, та створив геліоцентричну. Основна праця «Про круговий рух небесних тіл» вийшла тоді, коли Микола Копернік помер. Вчення Миколи Коперніка є революційною творчою діяльністю науки.
Геніальний учений Ренесансу, фізик та астроном Галілео Галілей шляхом експериментальних досліджень зробив ряд важливих винаходів, сформулював наукові закони. За допомогою телескопу власної конструкції виявив, що поверхня Місяця та Сонця не є рівною, що Молочний (Чумацький) Шлях є складною системою зірок, знайшов чотири супутники Юпітера, фази Венери та ін. Свої винаходи Галілео Галілей опублікував у книзі «Зоряний вісник». Найбільшою заслугою Галілео Галілея стало наочне підтвердження правильності геліоцентричного підходу Миколи Коперніка до пояснення світу. Все це мало філософські, світоглядні та космологічні наслідки, завдало вирішального удару схоластичному світогляду. Філософську концепцію Галілея можнахарактеризувати як механічний матеріалізм на деїстичному Ґрунті. Бог, вважав Галілео Галілей, установивши закони механіки, потім не втручається до них. Ці закони абсолютні, незмінні та створюють «природний порядок речей». Механічна форма матеріалізму Галілео Галілея історично виправдана. Тоді з природних наук здобула розвитку тільки механіка, творцем якої став сам Галілео Галілей. Католицька церква змусила Галілео Галілея відректися від геліоцентричного вчення. Це зробив після катування. Збереглася легенда, що перед смертю Галілео Галілей нібито сказав: «А все-таки вона обертається».
Пантеїзм філософії Джордано Бруно — найрадикальніший та послідовний з усіх систем італійської філософії природи. Джордано Бруно вступив у непримиренний конфлікт з християнським духівництвом, зі схоластичною філософією та університетською наукою. Інквізиція послідовно переслідувала Джордано Бруно, змусила тривалий період жити в інших країнах. Коли повернувся до Італії, інквізиція винесла 17 лютого 1600 року смертний вирок. Смерть Джордано Бруно прийняв мужньо, заявивши прямо суддям: «Можливо, з більшим жахом виносите цей вирок, аніж я його слухаю». У головних трактатах Джордано Бруно ставить проблеми нескінченності світу, його динамічної єдності та вічності. Першоосновою світу виступає єдине матеріальне, що є причиною всього живого. Мета Розуму — вникнення в глибину явищ, пізнання закономірностей природи, тобто її «божественності». Пізнання є нескінченним процесом, тому що предмет його нескінченний. Пантеїстична філософія Бруно завершує розвиток ренесансного мислення. Дальший розвиток філософії зв'язаний з епохою, в якій природознавство здобуває широкого розвитку, що обумовлює нові способи філософського відображення світу.
Головне значення філософії Відродження для розвитку філософської думки в тому, що середньовічна філософія розвивалася в межах теології, схоластики, догматики, раціонального обґрунтування віри, тоді ж мала реальні тенденції прогресу. Філософія Відродження звільнила давню античну філософію від схоластичних деградації, зробила зрозумілим її зміст, а також привела у відповідність до потреб суспільного життя. Гуманізм XV — XVI ст. не став рухом, що охопив широкі маси народу. Культура Відродження стала надбанням відносно нечисленної соціальної спільності освічених людей різних країн Європи, зв'язаних спільними науковими, філософськими, естетичними інтересами, які спілкувались тоді з допомогою інтернаціональної мови — латині. Більшість гуманістів негативно ставились до релігійних рухів, у тому числі й до реформаційних учасників, які визнавали тільки релігійну форму ідеології і вороже ставились до деїзму та атеїзму. На соціально-становій основі і програмній спрямованості в антифеодальній ідеології визначались тоді два основних напрямки. Програмні вимоги молодої буржуазії зводились тоді до заміни феодально-станової нерівності юридичною рівністю, до непохитності і недоторканності приватної власності, захисту особи від феодального свавілля. Другий напрям виражав прагнення того народжуючого класу, який передував пролетаріату. Самостійні рухи ремісників, майстрів та іншого робочого люду мали стихійний, бунтівний характер. У соціально-політичній думці панували утопічні відображення ідеального суспільного ладу. Теорії утопічного соціалізму Томаса Мора, Томмазо Кампанелла та ін., що виникли в XVI ст., засуджували не тільки феодальну державу і право, а й будь-яке суспільство, засноване на приватній власності.
Проблема людини у філософії Просвітництва.
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у більшості країн Європи відбуваються нові соціокультурні зміни у суспільному житті, що знаменували початок нової епохи — епохи Просвітництва. Філософи епохи Просвітництва виступали з різкою критикою феодального ладу та релігії, вимагали встановлення нових прогресивніших суспільних відносин, вірили у Людину, її високе покликання та розум з його безмежними можливостями, вважали, що поширення освіти, пропаганда наукових знань, ідей добра та справедливості виступають універсальними засобами суспільного прогресу. Оптимізм Просвітництва історично обумовлений бурхливим розвитком капіталізму, науки, її виходом за межі університетів та дедалі більшого перетворення на реальну соціальну силу. В Англії у філософії епохи Просвітництва формуються нові форми матеріалізму: деїстичний матеріалізм та ідеалізм — суб'єктивний ідеалізм. Усі філософські напрямки епохи відчували безпосередній вплив ідей Джона Локка. Яскравим представником Просвітництва матеріалістичного деїзму тоді виступає Джон Толанд. Учень і послідовник Джона Локка, Джон Толанд продовжив та поглибив критику релігії та церкви з позицій раціоналізму, деїзму та матеріалізму. У творі «Християнство без таємниць» спрямовується критика проти містицизму та ірраціоналізму християнської релігії. В іншій праці — «Листи до Серени» сформульовано одне з найважливіших положень матеріалізму: єдність матерії та руху, обґрунтовано те, що матерія — це і є основа мислення.
На початку XVIII ст. філософи — просвітники становили загрозу для феодальної ідеології, захисники якої не бажали залишати свої позиції без боротьби. Ці кола підтримували Джорджа Берклі — одного із запеклих ворогів просвітництва, засновника суб'єктивного ідеалізму. У зруйнуванні матеріалізму як основи «шкідливого безбожжя» та обґрунтуванні «імперіалізму», тобто в ідеалізмі, захисті й пропаганді релігії, Джордж Берклі вбачав основну мету. Спираючись на сенсуалізм Джона Локка та його вчення про первинні та вторинні якості, Джордж Берклі прийшов до суб'єктивно-ідеологічного тлумачення природи відчуттів: по-перше, ототожнив властивості речей з відчуттями властивостей; по-друге, видав відчуття за єдину реальність, а речі трактував як комбінування відчуттів та ідей. Суть концепції відображено у відомому висловлюванні Джорджа Берклі «Бути означає сприйматися почуттями». З таких позицій випливало прагнення дискредитувати основне поняття матеріалізму — поняття матерія. Спираючись на вчення Джона Локка про суб'єктивність вторинних якостей, Джордж Берклі зробив висновок про суб'єктивність і первинних, стверджував, що яблуко — це сукупність жовтого, червоного, кислого, круглого, соковитого (вторинних якостей), тобто сукупність людських відчуттів. Що ж залишається від яблука, якщо відкинути відчуття жовтого, кислого тощо? Нічого. Джордж Берклі додає: якщо матеріалістам подобається називати це ніщо матерією, то тоді можна погодитись, що матерія та ніщо — це те ж саме. Оскільки немає чуттєвого сприйняття матерії, а є лише сприйняття окремих речей, кожна з яких — це сума відчуттів, то матерії не існує. Послідовний розвиток суб'єктивно-ідеалістичної точки зору неминуче приводить до соліпсизму (сам, єдиний), тобто визнання реально існуючим лише одного сприймаючого, мислячого суб'єкта.
Абсурдність соціалізму розумів і сам Джордж Берклі, а тому всілякими засобами намагався подолати, прагнув довести безперервність існування, речей, виводячи її з одночасності сприйняття речей багатьма людьми, ввів поняття «скрізь проникаючого вічного духу», тобто Бога, сприйняття якого й забезпечує, врешті-решт, безперервність існування світу. З позицій суб'єктивного ідеалізму намагається виробити нове обґрунтування буття Бога: чуттєві речі реально існують і сприймаються безмежним духом, а тому безмежний дух чи Бог існує. Такий доказ буття Бога не підтримало навіть англійське духовенство через суб'єктивізм. Абсолютизуючи відчуття, повністю відокремлюючи від них об'єктивний зміст, Джордж Берклі дійшов помилкових філософських висновків. Суб'єктивні погляди Джорджа Берклі критикували матеріалісти та ідеалісти, теологи та поети.
З критикою філософії Джорджа Берклі виступив ще один представник суб'єктивного ідеалізму, Девід Юм — скептик, засновник агностицизму (вчення про принципову непізнаваність світу). Розглядаючи реалії як потік вражень, вважалося, що причини, які викликають відчуття, принципово неможливо пізнати, тобто не можна достовірно знати, чи існує навколишній світ поза межами відчуттів людини. Але не можна довести й те, що світ об'єктивно не існує, а виступає лише комплексом відчуттів людини. На захист своєї точки зору Девід Юм наводив аргументи: досвід дає людям знання тільки про минуле. Звичка ж змушує робити висновки за аналогією, але не може дати достовірного знання. Не можна пізнати й причинний зв'язок. Агностицизм Девіда Юма мав вплив на ідеалізм, став джерелом неопозитивізму. Вчення Девіда Юма завершує розвиток емпіричної традиції
Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 33 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |