Читайте также:
|
Доба Відродження (XIV—XVI ст.) поглиблює увагу до проблем краси, змінюючи акценти в її розумінні. Уособленням краси постає творча людська особистість. її розглядають як поєднання природної та духовної краси, єдність розумного та чуттєвого начал духу. З потреби визначення природної досконалості людини поширюється практика виміру параметрів краси: пропорція, гармонія, міра. Естетична свідомість Відродження характеризується живописністю, оскільки ритм, пропорції належать уже не до пластичності космосу, а передусім, до суб'єктивної оптичної видимості.Проблему прекрасного розробляли майже всі видатні теоретики відродження. Спираючись на надбання античної естетики, вони внесли у цю проблему багато нового.
Основоположником культури Відродження і найвидатнішим представником естетики Проторенесансу, що започаткував естетичний ідеал епохи і прокладав шляхи становленню ренесансного гуманізму, був Данте Аліг'єрі (1265—1321). Естетичні ідеї нового світобачення викладені ним у художніх творах ("Нове життя", "Божественна комедія"), наукових трактатах, присвячених питанням мовознавства ("Бенкет", "Про народну мову").
Творчість Данте має виражений інтелектуальний характер, вирізняється розвинутою символікою образів, вишуканістю поетичних форм і філософською глибиною осмислення духовного світу людини та вільного конструювання нової картини світу. Інтелектуалізм творчості Данте виростав на ґрунті культурного синтезу, що увібрав середньовічну традицію й античний ідеал стосунків людини зі світом. У Данте світ постає наслідком вільного творчого конструювання, духовною реальністю завдяки активному чуттєво-емоційному та пізнавальному відношенню особистості. Світ для неї безконечно урізноманітнюється, набуває повноти життєвих виявів як просторово-часове буття, тобто постає власне естетичною реальністю. Естетична парадигма розуміння світу та його відображення в мистецтві — своєрідний прообраз для становлення нового пантеїстичного світобачення, що прокладає шляхи для наукового природознавства (воно зароджується саме в цю епоху).
Нове бачення образу краси пов'язане з ідеалом, на який воно зорієнтоване. Л.-Б. Альберті наголошує, що живопис у властивих йому особливостях постає з природи. Як естетична реальність він містить три складники: "малюнок, композицію й освітлення". Поряд з аналізом особливостей художньої техніки моделювання образів, видатний теоретик зосереджує увагу на естетичних особливостях творення образу в живопису, наголошуючи, що твори мають передусім давати естетичну насолоду, а вона зумовлена "багатством і розмаїттям зображення". "Історія буде хвилювати душу тоді, коли зображені в ній люди всіляко будуть виявляти рухи власної душі". Складниками живописної краси він вважає: силует, композицію і світло, що забезпечують цілісність твору як прекрасного. Щодо предмета, то метою його художнього зображення є не подібність як така, а турбота про те, щоб надати красу, оскільки в живопису витонченість не лише приємна — вона необхідна. Поряд з поняттями "гармонія", "краса" Альберті, посилаючись на досвід античної естетики, використовує поняття "гідність", "витонченість", "корисність" (як єдність в архітектурі корисного та красивого), "привабливість".
Естетична теорія розвивається, передусім, на основі філософії Відродження, яка переосмислює ідеї античного та середньовічного неоплатонізму відповідно до нового образу світу та нового розуміння сутності й призначення людини в ньому. О. Лосєв наголошує: філософія Ренесансу — це світський неоплатонізм; йому властиве звеличення людини й естетичне розуміння буття. Філософія Ренесансу опирається на античний неоплатонізм (Плотин, Прокл), що становив ніщо інше, як космологізм. Від античного неоплатонізму вона, зокрема, увібрала розуміння матеріального світу як продукту еманації Єдиного, тому світ поставав величним і піднесеним. Зі середньовічного неоплатонізму з його теорією абсолютної особистості, а отже, теологічного за сутністю, філософська естетика Ренесансу бере ідею людської особистості як універсального творчого начала світу і підносить її у центр світу.
По суті філософія М. Кузанського в основі своїй є естетичним образом світу, створеним універсальною абсолютною особистістю — Богом, а відтак світ досконалий у кожному його вияві.
Поряд з ідеєю все проникливої краси світу — естетичої онтології — правомірно, на думку О. Лосева, розглядати естетику М. Кузанського у "вузькому значенні слова". Зокрема, це стосується розуміння всіх речей світу як неповторних, оскільки кожна річ є актуалізоване Все, але Все "стягнуте" конкретним образом, тобто у вигляді цілісного буття речі.
Цілісна концепція прекрасного викладена в праці М. Кузанського "Про красу", яка в своїх теоретичних побудовах спирається на "Ареопагітики", зокрема стосовно ідеї еманації (витікання) краси з божественного Ума та розуміння світла як першо-образу краси. Поняття прекрасного трактується М. Кузанським на основі вчення про діалектичну триєдність буття: згортання, розгортання й інакшість. Прекрасне поєднує названу триєдність, постаючи цілісністю форми, що виявляє себе єдністю пропорції та гармонії. Розгортання цілісності породжує відмінності добра та краси. Зрештою, зв'язок між добром і красою, в якому краса починає усвідомлювати себе, породжує нову якість: любов як вищий і кінцевий пункт прекрасного.Сутність краси М. Кузанський визначає так: "...ми маємо бачити в понятті прекрасного три сторони: по-перше, сяйво форми, — чи то суттєвої чи випадкової, — що прояснює пропорційні й визначені частини матерії, як тіло називається прекрасним від чистоти кольору, що сяє в пропорційних членах; по-друге, здатність пробуджувати тяжіння до себе, а саме — оскільки прекрасне є добро і кінцева мета; по-третє, здатність збирати все воєдино, єднає ж прекрасне цілісністю своєї форми, сяйво якої і робить річ прекрасною". Тобто, три елементи краси відповідають трьом ступеням розвитку буття: єдності, відмінності, зв'язку. Діалектичний характер розуміння краси вкладається у своєрідну формулу: "єдність у багатоманітності''. Кінцеве призначення краси — це не буття її у власній самодостатності, а її творчо-породжувальна сила, метою якої є адекватне — духовне переживання краси, а отже, піднесення духу до рівня досконалої краси. Цю діалектичну ідею філософ висловив майже в афористичній формі: "Любов — остання ціль краси: краса прагне любові... А ми маємо турбуватися про те, щоб від краси чуттєвих речей сходити до краси нашого духу...". Важливою особливістю краси в естетиці М. Кузанського є розуміння її універсальною властивістю буття. У кожному чуттєвому явленні краси відсвічує бесконечна єдина краса. Вона адекватна всім своїм чуттєвим виявам, адже все в сущому є творінням абсолютної краси. Відтак зазнає заперечення ідея ієрархічних рівнів краси, краси нижчої та вищої, більшої й меншої. Краса естетизує всіляке буття. Там, де є форма, оформленість, там присутня і краса.
Естетика Відродження певною мірою продовжує античні традиції; прекрасне ототожнюється з моральним і справедливим. Зовнішня краса вважається атрибутом доброчесності. Лука Паччолі висуває як норму краси "золотий зріз" (пропорція співвідношення сторони та гіпотенузи прямокутника; ця пропорція була відома в античному світі). Взірцем краси стає людина, її тіло. Агостино Ніфо проголосив нормою красу жіночого тіла і канонізував свій опис краси графіні Тальякоццо, перетворивши його у правило, закон, взірець. Томазо Кампанелла стверджує естетичну поліфонію життя і відносність його оцінок: «Немає нічого, що водночас не було б прекрасним і потворним». У Леонардо да Вінчі знаходимо математично точні пропорції предметів, проте він зауважував, що неможливо наперед встановити будь-які пропорції і вважати їх ідеальними для всіх випадків. Скільки індивідів, стільки різних типів прекрасного. Отже, естетика Ренесансу проникнута гуманізмом і пошуками життєвої правди. Шекспір вважав, що мистецтво – це дзеркало, яке митець тримає перед природою; а „прекрасне у сто разів є прекраснішим, якщо увінчане правдою дорогоцінною”.
Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 38 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |