|
Читайте также: |
Елліністична духовна атмосфера соціальної, психологічної нестабільності породжує потребу в різних містичних обрядах, віру в магію, астрологію, поширення містерій. Східні релігійні традиції відповідають цим запитам своїм глибоким містицизмом, підвищеною роллю екстазу в обрядовості. Не менш потрібен новоствореній рабовласницькій імперській державності притаманний східним релігійним традиціям культ царської особи. Елліністичні правителі ретельно підтримували що запозичену в східних деспотій іще Александром Македонським традицію. Александрові ще доводилося переборювати опір греків незвичному для них обожненню живої людини. Проте надалі воно стало нормою релігійної свідомості еллінського світу, поєднавши давньосхідні погляди на божественність царської влади з грецьким культом героїв та ойкістів (засновників міста), які в міфологічному уявленні греків були причетні до олімпійських богів.
На відміну від релігії, де найбільше відчувався вплив Сходу, у філософії періоду еллінізму цілком панувала грецька традиція. Афіни й далі залишаються головним і найбільшим центром філософської думки. Існують філософські школи зі своїми традиціями, вчителями й послідовниками, а також і критиками. Філософія стає професією.
Зберігши традиції попередників, елліністична філософія змінює центр своєї уваги. Відображаючи основні соціально-психологічні та світоглядні зміни свого часу, вона дедалі більше орієнтується на проблему індивіда, на його спроби звільнитися від влади тоталітаризованого суспільства, на пошуки засад найвищого людського блага. Етична проблематика стає головною. Школи стоїків та епікурейців розмірковують над проблемою людського щастя й шукають засобів його досягти. Відправною точкою у вирішенні моральних проблем стає світовідчуття самотньої, не впевненої в завтрашньому дні людини, яка усвідомлює неможливість вплинути на перебіг подій, безсила перед необмеженою центральною владою пізньоантичного суспільства, і якій можна допомогти, тільки звільнивши її від влади зовнішнього світу, передусім від його політики.
36.Особливості філософії середнбовіччя.
Наступним етапом у розвитку філософської думки є середньовічна філософія. Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії (У-ХУ ст.). У Західній Європі умовним початком цього періоду вважають рік падіння Римської імперії (476)'. Для Середньовіччя у соціально-економічному плані характерне панування феодального укладу, в ідеологічному - утвердження християнства як панівної релігії. Вона проникла у всі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що філософії цієї епохи притаманна значна залежність від релігійного світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля. Світ сприймався як подвійне буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, грішний) світ. Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію. У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (ІІ-Ш ст.); патристика (III-VIII ст.); схоластика (IX - кінець XIII ст.); містика (кінець XIII-XV ст.)
37.Філософія патристики.
Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія - це ще коротший проміжок між двома "вічностями" - створенням світу Богом і "тисячолітнім" Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.
Дата добавления: 2015-04-26; просмотров: 29 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |